Іменем України
Справа № 285/5215/25
провадження у справі № 2/0285/482/26
25 лютого 2026 року м. Звягель
Звягельський міськрайонний суд Житомирської області в складі:
головуючої судді………………..........Літвин О. О.,
секретаря…………………………......Букша О. В.,
з участю:
представника позивача (адвоката).....Жмуцького М. В. (в режимі відеоконференції),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду за правилами загального позовного провадження цивільну справу
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про стягнення коштів, -
У вересні 2025 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просив стягнути з неї грошові кошти у розмірі 5597,84 євро, в порядку ч.10 ст.265 ЦПК України нараховувати та стягнути 3% річних до моменту виконання судового рішення щодо стягнення боргу у сумі 5597,84 євро.
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що періодично з квітня 2022 року по січень 2025 року позичав грошові кошти своїй сестрі ОСОБА_2 за договорами позики, укладеними шляхом електронного листування у Viber, перераховуючи різні суми в євро на її банківські картки.
Посилаючись на ст.ст.1046, 1047, 1049 ЦК, зазначав, що грошові кошти були передані саме у позику, а відповідач зобов'язалася повернути їх у повному обсязі. Оскільки борг у встановлений строк, зокрема 18.08.2025 висунув таку вимогу, не повернуто, вважає наявним прострочення виконання грошового зобов'язання, що є підставою для стягнення з відповідача 3% річних від простроченої суми боргу.
Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги, наполягав на укладенні між сторонами, які є рідними братом і сестрою, саме договору позики строком на 1 місяць, умови якого вони не обговорювали та відповідної розписки не укладали. Доказами вважає листування у Viber та виписки про отримання відповідачем грошових коштів. Останні давав на придбання автомобіля, а не на лікування сина.
Відповідач у заяві до суду просила справу слухати за її відсутності. 14.10.2025 подала відзив /а.с.43/, в якому просила відмовити в задоволенні позовних вимог. Не заперечує факту отримання від позивача певних грошових сум на свої карткові рахунки, проте категорично заперечує про отримання саме у позику будь-яких коштів та зобов'язання повернути їх позивачу, оскільки кошти були отримані в якості надання самим позивачем добровільної матеріальної допомоги, направленої на фінансування проведення край необхідного лікування її неповнолітнього сина.
При цьому ніяких домовленостей між нею та позивачем про надання та отримання вказаних коштів саме в якості позики, їх повернення та строків такого повернення не було. Підтвердження отримання нею певної грошової суми від позивача не свідчить про існування між ними саме боргового зобов'язання.
Жодних розписок позивачу вона ніколи та ні при яких обставинах не писала, жодних договорів з ним, а особливо договорів позики, ніколи не укладала.
З доданих до позову копій скриншотів про проведення перерахунку грошових коштів не вбачається отримання нею від позивача грошових коштів у сумі 5597,84 євро саме у позику, адже ними не встановлено, що гроші передавалися саме у позику і не визначено обов'язку та строку їх повернення.
У відповіді на відзив від 22.10.2025 /а.с.58/ представник позивача зазначив, що доводи відповідача є неспроможними, суперечать одне одному та доданим до позовної заяви доказам.
Заслухавши учасника справи, дослідивши матеріали справи
та надані докази, судом встановлено таке.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Згідно ч.4 ст.203 ЦК України, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Згідно ізч.1 ст.206 ЦК України усно можуть вчинятись правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
За ст.208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч.1 ст.206 ЦК; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином. Після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, строковим або безстроковим.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (ч.1 ст.1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в ч.2 ст.640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Згідно із ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
В постанові ВСУ від 02.07.2014 справі №6-79цс14 зазначено, що відповідно до норм ст.ст.1046,1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.
Відповідно до висновку ВС у постанові від 05.09.2018 у справі №756/8630/14-ц, ЦК не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.
Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов'язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов'язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.
Аналогічний висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений ВС у постанові від 08.04.2021 у справі №500/1755/17.
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 вказував на те, що між ним та відповідачем було укладено усний договір позики, згідно якого він 22.04.2022, 19.10.2022, 23.08.2023, 11.11.2024 та 22.01.2025 позичив своїй сестрі, відповідачці ОСОБА_2 , грошові кошти на загальну суму 5597,84 євро шляхом їх перерахування на її рахунки. На підтвердження позовних вимог до позову були долучені скріншоти переписки з абонентом «Olja Podejko» від 25.04.2022, 23.08.2023, листопад 2024 року /а.с.10-19/ та скріншоти переказу коштів в євро на карту /а.с.20-25/. Втім останні не можуть бути належними доказами за відсутності оригіналів банківських документів про здійснення банківських операцій між позивачем та відповідачем із зазначенням призначення платежів.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова ВС від 22.04.2021 у справі №904/1017/20).
Частиною 1 ст.76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ст.77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст.80 ЦПК України).
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За приписами ч.1-3 ст.95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено ЦПК. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, на які накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги». Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом.
Матеріали справи не містять ні розписки позичальника, ні іншого документу, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми в якості позики.
Також суд погоджується з доводами відзиву про те, що досудова вимога є неналежним доказом укладення між сторонами договору позики, оскільки на її підставі не можна встановити, чи дійсно між сторонами були укладені договори позики та чи відбулася передача грошових коштів у сумі, про яку зазначає позивач. Вказана вимога свідчить лише про особисте суб'єктивне волевиявлення позивача та не підтверджує будь-якого обов'язку відповідачки з повернення грошових коштів.
Оскільки представником позивача не доведено факт укладення договору позики між сторонами, а тому позовні вимоги про стягнення з відповідачки на користь позивача 5597,84 євро, а також 3% річних, нарахованих на цю суму, не підлягають задоволенню, так як вказані вимоги є похідними від вимоги про стягнення грошових коштів.
Таким чином, в задоволенні позову слід відмовити.
Згідно ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позовна заява залишена без задоволення, відсутні підстави для відшкодування судових витрат.
Керуючись статтями 76-81, 259, 263-265 ЦПК України, -
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано. У випадку оскарження, рішення набирає законної сили за результатом апеляційного провадження.
Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги на нього безпосередньо до Житомирського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного його тексту.
Дата виготовлення повного тексту судового рішення - 05.03.2026.
Головуюча суддя О. О. Літвин