30 вересня 2025 року справа №320/44953/24
Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Лиска І.Г., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд:
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 :
??-667 742,00 грн. додаткової винагороди за час перебування на стаціонарному лікуванні за період з 01.11.2023-21.05.2024 року;
??-42 376,96 грн. матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань;
-52 805,05 грн. невиплачене щомісячне грошове забезпечення;
???- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання довідки про вартість неотриманого речового майна, що належало позивачу до видачі станом на 21 травня 2024 року;
???- зобов?язати Військову частину НОМЕР_1 видати довідку про вартість неотриманого речового майна станом на 21 травня 2024 року;
???- зобов?язати Військову частину НОМЕР_1 виплатити компенсацію за неотримане речове майно, що належало позивачу до видачі станом на 21 травня 2024 року;
???-стягнути з Військової частини НОМЕР_1 середній заробіток за невиплату всіх належних при звільнені позивача сум за період з 21.05.2024 по день виплати.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що, у порушення норм чинного законодавства, військова частина НОМЕР_1 не нарахувала та не виплатила йому збільшеної до 100000 грн. додаткової винагороди в розрахунку на місяць пропорційно часу перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я, у зв'язку з пораненням, пов'язаним із захистом Батьківщини, за період з 01.11.2023-21.05.2024. Також позивачем зазначено, що станом на день прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідач не провів розрахунків із позивачем щодо виплати компенсації за неотримане речове майно та не видав довідку про розмір компенсації вартості за неотримане речове майно, а також не здійснив виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та належного розрахунку і виплати щомісячного грошового забезпечення. Позивач вважає таку бездіяльність відповідача протиправною, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду позовну заяву залишено без руху. Позивачем подано заяву про усунення недоліків.
Відповідачем подано відзив, у якому останній просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
У відповіді на відзив, наданій до суду, позивач підтримав усі свої позовні вимоги.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Відповідно до Витягу з Наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 52 від 01.10.2022 року ОСОБА_1 було призначено на посаду сержанта резерву 51 запасної роти і з 01.10.2022 року зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_2 (далі по тексту - ВЧ НОМЕР_3 ), поставлено на всі види забезпечення.
Відповідно до Довідки Військової частини НОМЕР_1 від 28.09.2023 року позивач - молодший сержант ОСОБА_2 , радіомінер відділення керованого мінування 1 взводу інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення неодноразово брав безпосередню участь у бойових діях, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку із військовою агресією російської федерації проти України.
06 травня 2023 року під час захисту Батьківщини у загарбницькій війні росії проти України, виконуючи бойові завдання у складі підрозділу Військової частини НОМЕР_2 молодший сержант ОСОБА_1 зазнав поранення в результаті ворожого мінометного обстрілу та отримав тяжку травму, що призвела до тривалого стаціонарного лікування та реабілітації донині понад один рік, встановлення інвалідності групи 1А та неможливості жити без допомоги сторонніх осіб та нагляду лікарів: мінно-вибухова травма, вогнепальне осколкове проникаюче сліпе радіарне черепно-мозкове поранення з вихідним отвором в правій скронево-тім'яній ділянці, дирчатим переломом тім'яної кістки справа, з ходом ранового каналу через скронево-тім'яну ділянку правої півкулі, до стороннього металевого тіла в правому боковому шлуночку. Забій головного мозку важкого ступеню зі стисненням гострою субдуральною гематомою праворуч, внутрішньомозковою гематомою, внутрішньошлуночкова гематома.
Відповідно до Витягу Наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 150-РС від 21.05.2024 року ОСОБА_1 було звільнено з військової служби за пунктом «б» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов?язок та військову службу» ( за станом здоров'я за висновком військово-лікарської комісії після отримання тяжкого поранення, що призвело до встановлення групи інвалідності групи 1А довічно, втрату працездатності та неможливість жити без сторонньої допомоги).
22 травня 2024 року після звільнення на рахунок позивача надійшло 113 513,64 грн. заробітної плати. В призначенні платежу зазначено «Заробітна плата ВЧ НОМЕР_1 ».
З метою встановлення, які види та в якому розмірі було нараховано та виплачено позивачу при звільненні грошове забезпечення, 25.06.2024 року та 26.06.2024 року до Міністерства оборони України та Військової частини НОМЕР_3 було надіслано адвокатські запити з вимогою надати довідки про суми виплачених основних, додаткових та одноразових видів грошового забезпечення за період проходження служби у Військовій частині НОМЕР_3 , щодо виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, на оздоровлення, виплати індексації, компенсації за неотримане речове майно, розміру компенсації за невикористані основні та додаткові відпустки, а також надати довідку про вартість неотриманого речового майна та отриманого речового майна.
04.07.2024 року та 13.07.2024 року, Військова частина НОМЕР_3 надіслала часткову відповідь №1781/17179 на адвокатський запит від 25.06.2024р. та від 26.06.2024р., надала Довідку про нарахування та утримання грошового забезпечення за період з 01.10.2022 року по 21.05.2024 року.
Згідно відповіді від 04.07.2024 та від 13.07.2024 року позивачу не було виплачено у день звільнення:
- матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за 2023 - 2024 рік;
- ??компенсація за неотримане речове майно за увесь період несення служби у ВЧ НОМЕР_3 ;
??- щомісячна додаткова винагорода в розмірі 100 000 гривень/місяць за увесь період стаціонарного лікування після виконання бойового завдання, в результаті якого отримано тяжку травму та інвалідність групи 1А з листопада 2023 року по 21 травня 2024 року;
??- повне грошове забезпечення за період з 01.12.2023 по 08.02.2024;
??- грошове забезпечення в зменшеному розмірі з 08.02.2023 по 21.05.2024;
??- індексацію за 2024 рік.
З урахуванням вказаних обставин, Позивач звернувся до суду з даним позовом задля захисту своїх прав.
Надаючи правову оцінку відносинам, що склалися, суд виходить з наступного.
Частиною другою ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ст.1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII), соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч.2 ст.1-2 Закону №2011-ХІІ, у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Згідно з ч.4 ст.9 Закону № 2011-ХІІ, грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів Українивід28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» (далі - Постанова №168), встановлено, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил виплачується додаткова винагорода в розмірі до 30000 гривень пропорційно в розрахунку на місяць, а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.
Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).
Абзацем 4 п.1 Постанови №168 встановлено, що відповідно до наказів про виплату додаткової винагороди, збільшеної до 100000 гривень, включаються особи, зазначені у цьому пункті, у тому числі ті, які: у зв'язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов'язаним із захистом Батьківщини, а для поліцейських та осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту - із участю у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів, перебувають на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я (у тому числі закордонних), включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу охорони здоров'я до іншого, або перебувають у відпустці для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної, медичної) комісії.
Підставою для видання наказу про виплату додаткової винагороди в розмірі 100 000 гривень у зв'язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов'язаним із захистом Батьківщини, є довідка про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва), форму якої визначено додатком 5 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року № 402, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 листопада 2008 року за № 1109/15800, видана командиром військової частини, де проходить службу або перебуває у відрядженні військовослужбовець, яка містить інформацію про обставини отримання військовослужбовцем поранення (травми, контузії, каліцтва) під час захисту Батьківщини.
Так, відповідно до свідоцтва про хворобу №21362 ВЛК ЗСУ від 15.11.2023р., епікризів, виписок з медичної карти та Довідки про обставини травми від 16.06.2023 №5756, 06 травня 2023 року під час захисту Батьківщини у загарбницькій війні росії проти України, виконуючи бойові завдання у складі підрозділу Військової частини НОМЕР_1 молодший сержант ОСОБА_2 зазнав поранення в результаті ворожого мінометного обстрілу та отримав тяжку травму, що призвела до тривалого стаціонарного лікування та реабілітації донині понад один рік, встановлення інвалідності групи 1А та неможливості жити без допомоги сторонніх осіб та нагляду лікарів: мінно-вибухова травма, вогнепальне осколкове проникаюче сліпе радіарне черепно-мозкове поранення з вихідним отвором в правій скронево-тім'яній ділянці, дирчатим переломом тім'яної кістки справа, з ходом ранового каналу через скронево-тім'яну ділянку правої півкулі, до стороннього металевого тіла в правому боковому шлуночку. Забій головного мозку важкого ступеню зі стисненням гострою субдуральною гематомою праворуч, внутрішньомозковою гематомою, внутрішньошлуночкова гематома.
Згідно свідоцтва про хворобу №21362 ВЛК ЗСУ від 15.11.2023р., епікризів, виписок з медичної карти та Довідки про обставини травми від 16.06.2023 № 5756, поранення віднесено до «тяжке» відповідно до наказу МОЗ №370 від 04.07.2007р. і сталося за обставин безпосередньої участі позивача у бойових діях під час захисту Батьківщини.
Матеріалами справи підтверджено, що стаціонарне лікування проводилося у зв'язку із тяжким пораненням, отриманим позивачем при безпосередній участі у бойових діях під час захисту України, а саме:
- 06.05.2023року (дата поранення) - 07.05.2023р. перша медична допомога була надана в умовах ПХТ м. Краматорськ, виконано оперативне втручання.
- 07.05.2023 - 08.05.2023р. стаціонарне лікування в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні імені I.I. Мечникова.
- 08.05.2023-09.05.2023 стаціонарне лікування НВМКЦ Головному військовому клінічному госпіталі.
- 09.05.2023-05.07.2023р. стаціонарне лікування ДУ «Інститут нейрохірургії імені академіка Ромоданова».
- 05.07.2023-до дати звільнення 21.05.2024 р. стаціонарне лікування в медичному реабілітаційному центрі «Модричі».
- 11.08.2023р-17.08.2023 здійснено оперативне втручання (реканалізація стенозу) у КНП «Київська міська клінічна лікарня №17».
Отже, судом встановлено, а відповідачем не заперечується, що позивач перебував на безперервному стаціонарному лікуванні у зв'язку з отриманим пораненням з 06.05.2023року до 21.05.2024 року (до дня звільнення).
Згідно відповіді Військової частини НОМЕР_1 від 13.07.2024 року на адвокатський запит від 26.06.2024р. позивачу не надавалися відпустки за станом здоров'я ні в 2023 році, ні в 2024 році.
Тому, за весь час перебування на стаціонарному лікуванні у зв'язку із пораненням позивачу належить виплатити додаткову винагороду у розмірі 100 000 грн. на місяць.
Як вбачається із Довідки ВЧ НОМЕР_1 та відповіді на адвокатський запит від 13.07.2024р. Відповідач припинив виплачувати позивачу додаткову винагороду у розмірі 100 000 грн. за кожен місяць лікування з листопада 2023 року і по день звільнення 21.05.2024р.
З аналізу наведених норм Постанови №168 вбачається встановлення лише двох умов, необхідних для виплати збільшеної до 100 000 гривень винагороди, за час перебування на лікуванні в закладах охорони здоров'я, а саме: пов'язаність поранення (контузії, травми, каліцтва), із захистом Батьківщини, а також факт перебування на стаціонарному лікуванні внаслідок такого поранення.
Суд звертає увагу, що обидві вказані вище умови у даних спірних правовідносинах дотримані та підтверджуються довідкою (свідоцтвом) військово-лікарських комісій, а також виписками та виписними епікризами із медичних карт стаціонарного хворого.
А отже, позивач має право на отримання збільшеної до 100 000 гривень винагороди протягом строку перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я у зв'язку з пораненням.
Щодо визначення конкретної суми виплати, суд зазначає, що це відноситься до дискреційних повноважень відповідача, відтак позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Щодо виплати позивачу матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 1 розділу ХХІV Порядку №260 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.
Згідно пунктом 7 розділу ХХІV Порядку №260 розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, порядок її виплати встановлюються за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України.
До місячного грошового забезпечення, з якого визначається розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.
Відповідно до пункту 9 розділу XXIV Порядку №260 виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальника) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги.
Таким чином, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення військовослужбовців і входить до його складу. Цей вид грошового забезпечення надається військовослужбовцям у межах асигнувань, за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника).
Крім того, Законом №2011-ХІІ не визначено порядку та розміру виплати військовослужбовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, при цьому, згідно частиною четвертою статті 9 Закону №2011-ХІІ Міністру оборони України надано повноваження щодо визначення порядку виплати грошового забезпечення, в тому числі матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
Також, Постановою №704 та Порядком №260 встановлено лише граничний розмір виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, який повинен не перевищувати місячного грошового забезпечення; право керівників державних органів надавати військовослужбовцям матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань обмежене розміром асигнувань, що виділяються на утримання таких державних органів.
Отже, Законом №2011-ХІІ делеговано Міністру оборони України повноваження щодо визначення порядку виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, які обмежені лише граничним розміром такої виплати та розміром виділених асигнувань на утримання військовослужбовців.
Як слідує із матеріалів справи, зокрема, із дослідженого судом наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 21.05.2024 №160 (по стройовій частині), яким ОСОБА_1 звільнено та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, вбачається, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за 2023-2024 рік, не виплачена.
Водночас суд зазначає, що з огляду на положення пункту 9 розділу XXIV Порядку №260 виплата військовослужбовцю матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань здійснюється виключно за його рапортом, проте у матеріалах справи відсутні докази звернення позивача із рапортом на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023-2024 рік. За таких обставин у відповідача були відсутні підстави для виплати позивачу вказаної матеріальної допомоги, а тому його поведінку у спірному випадку не можна вважати неправомірною.
01.02.2023 Міністром оборони України прийнято Окреме доручення №2683/з, відповідно до пункту 6 якого матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань виплачувати військовослужбовцям в розмірі місячного грошового забезпечення, виключно за наявності таких підстав: смерть військовослужбовця та/або його дружини (чоловіка), дітей, батьків; поранення військовослужбовця, отриманого при виконанні завдань під час воєнного стану; у разі наявності у військовослужбовця інвалідності, отриманої внаслідок поранення (контузії, травми, каліцтва), пов'язаного із захистом Батьківщини; порушення стану здоров'я військовослужбовця, перебування його на лікуванні, реабілітації, що підтверджено відповідними медичними документами (виписний епікриз, довідка про захворювання, постанова військово-лікарської комісії), а саме: онкологічне захворювання (хірургічне лікування, променева та (або) хіміотерапія); захворювання на туберкульоз, ВІЛ/СНІД, вірусний гепатит B, C; безперервне перебування на лікуванні, реабілітації або у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою, які пов'язані із захистом Батьківщини (більше 30 днів поспіль) внаслідок травм, захворювань нервової, серцево-судинної систем, опорно-рухового апарату та інших захворювань органів і систем з тяжким перебігом або наслідками, що потребують проведення багатоетапного хірургічного лікування, протезування втраченої кінцівки (кінцівок), ендопротезування, трансплантації органів, індивідуального догляду, протирецидивного лікування з довготривалим застосуванням дорогих лікарських засобів; сім'ям військовослужбовців, які захоплені в полон (крім військовослужбовців, які здалися в полон добровільно) чи заручниками, а також інтернованим в нейтральних державах або визнані безвісно відсутніми.
Інші підстави для виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та її розміри будуть доведені окремим рішенням Міністра оборони України.
Оскільки позивачем не подано рапорту до в/ч НОМЕР_1 з наведенням підстав надання матеріальної допомоги, визначених п. 6 окремого Доручення Міністра оборони України від 01.02.2023 №2683/з, тому у відповідача не виник обов'язок з нарахування та виплату позивачу такої матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
За таких обставин суд дійшов висновку про безпідставність позовної вимоги про стягнення з Відповідача матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
Щодо виплати компенсації за неотримане речове майно, суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Статтею 9-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, Міністерством інфраструктури України - для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за недоотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Порядок здійснення всіх видів матеріального забезпечення військовослужбовців, відряджених до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних навчальних закладів, та виплати грошової компенсації вартості за речове майно, що не отримано такими військовослужбовцями, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
На виконання вищевказаної статті постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 №178 затверджений Порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (надалі - Порядок № 178), пунктами 2, 3 якого визначено, що виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу.
Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.
Відповідно до пунктів 4, 5 Порядку № 178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації, а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв'язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком.
Згідно з пунктом 15 розділу ІІІ Інструкції з організації речового забезпечення в Національній гвардії України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.06.2017 №475, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29 червня 2017 року за № 797/30665 (далі - Інструкція № 475), військовослужбовці, які звільняються з військової служби в запас або відставку, отримують грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно відповідно до затвердженого Урядом Порядку № 178.
Військовослужбовці, які звільняються з військової служби в запас або відставку з правом носіння військової форми одягу, за їх бажанням можуть отримати речове майно, яке не було отримане під час проходження служби. Закупівельна вартість речового майна, що використовується для нарахування грошової компенсації, доводиться ВРЗ до військових частин на початку року.
З вищенаведених законодавчих приписів вбачається, що у разі звільнення військовослужбовця з військової служби у нього виникає право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби. Застосовування в пункті 3 Порядку виплати військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно словосполучення «у разі звільнення з військової служби», а не, наприклад, «при звільненні з військової служби», дозволяє дійти висновку, що право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно не залежить від факту закінчення проходження військової служби (виключення військовослужбовця зі списків особового складу).
Отже, військовослужбовці після звільнення їх з військової служби зберігають право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.
На користь вказаного висновку свідчить те, що в пункті 4 Порядку № 178 виплати військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно передбачено застосування різних форм звернення про виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, а саме рапорту, як особливої, передбаченої спеціальним законодавством форми доповіді військовослужбовця при його зверненні до вищого начальника в різних випадках службової діяльності, так і заяви, як звернення громадянина із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством його прав та інтересів.
Вказаний висновок щодо застосування норм права узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.10.2018 у справі №803/756/17 та постанові від 23.08.2019 у справі №2040/7697/18.
У позовній заяві позивач просить суд: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання довідки про вартість неотриманого речового майна, що належало позивачу до видачі станом на 21 травня 2024 року; зобов?язати Військову частину НОМЕР_1 видати довідку про вартість неотриманого речового майна станом на 21 травня 2024 року; зобов?язати Військову частину НОМЕР_1 виплатити компенсацію за неотримане речове майно, що належало позивачу до видачі станом на 21 травня 2024 року.
Як встановлено судом, позивач не звертався до відповідача із рапортами про видачу довідки про вартість неотриманого речового майна, що належить до видачі за весь період служби, та виплату відповідної грошової компенсації вартості за неотримане речове майно,
Оскільки позивачем не подано рапорту до в/ч НОМЕР_3 з наведенням підстав, тому у відповідача не виник обов'язок щодо надання довідки про вартість неотриманого речового майна, а отже, за вказаних обставин відсутні підстави для зобов'язання Відповідача видати відповідну довідку.
За таких обставин суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині.
Щодо позовної вимоги стягнути середній заробіток за невиплату всіх належних при звільнені позивача сум за період з 21.05.2024 по день виплати, суд не вбачає підстав для її задоволення з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
У силу вимог частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У відповідності до частини першої статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною другою статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Вказане узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16.
Крім того, Верховний Суд України також неодноразово висловлював таку правову позицію. Зокрема, у постанові від 15.09.2015 (справа № 21-1765а15), проаналізувавши вимоги статей 116, 117 КЗпП України, дійшов висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
З матеріалів справи вбачається, що позивача 25.01.2024 року звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу частини. Втім, остаточний розрахунок при звільнені Відповідачем не проведено, оскільки вказана обставина саме являється предметом позову у даній адміністративній справі.
Оскільки остаточний розрахунок буде здійснено Відповідачем саме на виконання Рішення у справі №320/44953/24, відсутні підстави для застосування відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, передбачену статтею 117 КЗпП України.
Щодо стягнення щомісячного грошового забезпечення, що не було виплачено позивачу при звільнені.
Відповідно до Витягу з Наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 52 від 01.10.2022 року при призначені на посаду сержанта резерву 51 запасної роти і зарахуванні до списків особового складу військової частини НОМЕР_2 позивачу було встановлено щомісячне грошове забезпечення, що включало: посадовий оклад, надбавку за особливості проходження служби у розмірі 65%, оклад за військовим званням, надбавки за вислугу років, щомісячна премія з вислугою років у розмірі 284%.
Відповідно до Довідки ВЧ НОМЕР_3 позивачу виплачувалося повне грошове забезпечення до 31.11.2023 року. Далі будь які виплати припинилися.
Згідно розділу XXVIII Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом МОУ №260 від 07.06.2018 р. грошове забезпечення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), зарахованим у розпорядження відповідних командирів або звільненим від посад, виплачується в розмірі грошового забезпечення, яке військовослужбовці отримували за займаними посадами до зарахування в розпорядження, але не більше ніж два місяці.
Грошове забезпечення військовослужбовцям після перебування у розпорядженні понад два місяці виплачується в розмірі окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років, за винятком випадків продовження строків виплати за рішенням Міністра оборони України.
Так, відповідно до Витягу з наказу №449 командира ВЧ НОМЕР_1 позивач був зарахований у розпорядження командира 08.12.2024 року.
Отже, починаючи з грудня 2023 року і до 21 травня 2024 року (до дня звільнення) позивач перебував у розпорядженні командира. Виплати за цей період не здійснювалися, що не заперечується сторонам. З урахуванням вказаний обставин, є підстави для зобов'язання Відповідача щодо нарахування та виплати невиплаченого грошового забезпечення у повному обсязі. Розмір суми, яка належить до виплати відноситься до дискреційних повноважень відповідача.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Фон Мальтцан та інші проти Німеччини). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність (Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany №71916/01, №71917/01 та №10260/02).
Суд зазначає, що невиплачені Позивачу кошти, які є предметом даного позову, є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та має бути стягнута з Відповідача.
Конституційний суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою в Конституції України виокремлюються певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави; до них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення від 06.07.1999 №8-рп/99, від 20.03.2002 року №5-pп/2002, від 17.03.2004 року №7-рп/2004).
У зазначених рішеннях КСУ вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена, зокрема, тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. (абз. 2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 20.03.2002 року №5-рп/2002, абз. 4 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 17.03.2004 року №7-pп/2004). Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення (рішення №5-pп/2002).
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб правового захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить по потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечувати поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
В рішенні Європейського Суду з прав людини від 13.01.2011 р. (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (заява №28924/04) суд констатував, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов?язків.
Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні.
У справі «East/West Alliance Limited» проти України» (№19336/04) Суд вказує, що дія статті 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією «небезпідставної скарги» та відповідне відшкодування, хоча договірним державам надається певна свобода дій щодо вибору способу, в який вони виконуватимуть свої конвенційні зобов?язання за цим положенням. Межі обов?язків за статтею 13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до Конвенції. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці (Kudla v. Polanda №30210/96).
Частиною 1 ст. 7 КАС України встановлено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Як зазначено в ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб?єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно, розсудливо.
Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб?єкта владних повноважень обов?язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Стаття 242 КАС України передбачає, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, положень проаналізованого законодавства, наявних у матеріалах справи доказів та встановлених судом обставин справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Частиною третьою статті 139 КАС України визначено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. Оскільки Позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до вимог п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», питання розподілу судових витрат не розглядається. Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд,-
Адміністративний позов - задовольнити частково.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 збільшену до 100000 грн додаткову винагороду з розрахунку на місяць пропорційно часу перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я, у зв'язку з пораненням, пов'язаним із захистом Батьківщини, за період з 01.11.2023-21.05.2024 року.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 невиплачене щомісячне грошове забезпечення з 01.12.2023 по 21.05.2024.
У задоволенні решти позовних вимог, - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лиска І.Г.