25 лютого 2026 року №320/1683/25
Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Щавінського В.Р., суддів Лапія С.М., Василенко Г.Ю., при секретарі судового засідання Ставничому Н.В., за участю: позивача - ОСОБА_1 , представника Верховної Ради України - Осядлої М.В., представника Кабінету Міністрів України - Ткачук Я.О., представників Державної податкової служби України - Кушніра Н.А. та Захарова К.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Верховної ради України, Кабінету Міністрів України, Державної податкової служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов?язання вчинити певні дії,,
У провадженні Київського окружного адміністративного суду перебуває адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 до Верховної ради України, Кабінету Міністрів України, Державної податкової служби України, в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо невиконання зобов?язань із забезпечення збалансованої податкової політики, що призвело до надмірного податкового навантаження на ОСОБА_1 (я досі буду думати за громадян та бізнес й пробувати їх захищати аби врятувати країну від бідності та знищення);
- визнати протиправною бездіяльність Верховної Ради України щодо неприйняття законодавчих змін для зниження податкового навантаження на ОСОБА_1 (я досі буду думати за громадян та бізнес й пробувати їх захищати аби врятувати країну від бідності та знищення);
- визнати протиправними дії Державної податкової служби України щодо надмірного фіскального тиску, що порушує конституційні права позивача, гарантовані статтями 41, 42, 48 Конституції України;
- зобов?язати Кабінет Міністрів України у встановлений судом строк розробити законопроєкт про зменшення податку на доходи фізичних осіб (ПДФО) з 18% до 5% та подати його на розгляд Верховної Ради України;
- зобов?язати Кабінет Міністрів України у встановлений судом строк розробити законопроєкт про зменшення ПДВ з 20% до 10% (на продукти харчування та першої необхідності 5% ПДВ) та подати його на розгляд Верховної Ради України;
- зобов?язати Кабінет Міністрів України у встановлений судом строк розробити законопроєкт про зменшення ПДВ на новий автомобіль з 20% до 5%, скасувати акцизи, митні платежі та соціальні внески, податок на розкіш та подати його на розгляд Верховної Ради України;
- зобов?язати Кабінет Міністрів України у встановлений судом строк розробити законопроєкт про скасування всіх податків на володіння своєю нерухомістю та подати його на розгляд Верховної Ради України;
- зобов?язати Кабінет Міністрів України у встановлений судом строк розробити законопроект про зменшення податків для ФОП до 2% та подати його на розгляд Верховної Ради України;
- зобов?язати Кабінет Міністрів України у встановлений судом строк розробити законопроект про зменшення митних платежів та подати його на розгляд Верховної Ради України;
- зобов?язати Верховну Раду України розглянути подані Кабінетом Міністрів України законопроекти про зменшення податкового навантаження у строк, встановлений судом;
- зобов?язати Державну податкову службу України привести свої роз?яснення щодо застосування податкового законодавства у відповідність до зазначених змін та припинити застосування санкцій за ухилення від податків які не відповідають принципам справедливості та соціального захисту;
- визнати протиправною норму про податок на купівлю авто та нерухомість, а також власну нерухомість, як таку, що порушує право громадян на власність (ст. 41 Конституції України);
- зобов?язати Кабінет Міністрів України запровадити податкові канікули для нових підприємців строком на 6 або 12 місяців для стимулювання бізнес-активності, хочу бути підприємцем з гарантіями безпеки та без "маски шоу";
- зобов?язати Кабінет Міністрів України зареєструватися у підсистемі "Електронний Суд".
Ухвалою суду від 07.03.2025 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою суду від 28.05.2025 судом закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті колегією у складі трьох суддів.
У судове засідання, призначене на 25.02.2026 з?явились: позивач, представник Верховної Ради України, представник Кабінету Міністрів України, представники Державної податкової служби України.
Ухвалою суду від 25.02.2026, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України, закрито провадження у даній справі в частині позовних вимог до Верховної Ради України.
Під час судового засідання, позивач зазначав про підтримання своїх вимог у повному обсязі, просив суд їх задовольнити. Представники Кабінету Міністрів України та Державної податкової служби України висловилися про необґрунтованість адміністративного позову та відсутності підстав для його задоволення.
Мотивами звернення ОСОБА_1 до суду є те, що на його думку, Кабінет Міністрів України та Державна податкова служба України вчиняють протиправні дії, які порушують права та інтереси позивача і громадян у сфері життя, існування держави та бізнесу. Вказано, що відповідачами протиправно підвищуються податки та збільшується податкове навантаження на громадян, чим порушуються права на достатній життєвий рівень та розвиток. Також позивач посилається на незаконність відсутності реєстрації офіційної електронної адреси Кабінету Міністрів України в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі.
Від Державної податкової служби України надійшов відзив, згідно якого відповідач посилається на недоведеність та відсутність конкретних доказів порушення прав ОСОБА_1 податковим органом. Пояснено, що Державна податкова служба України діє відповідно до Основного закону та законів України, зокрема, податкові норми застосовуються до всіх платників податків однаково, жоден платник не може бути звільнений від обов?язків без встановленої законом підстави.
Позивачем подано відповідь на відзив Державної податкової служби України та додаткові пояснення, де вказано про відсутність доказів та аргументів, які б спростовували зміст адміністративного позову.
Від Кабінету Міністрів України надійшов відзив, яким заперечно проти позову та вказано про те, що доводи позивача не пояснюють суті його правовідносин з Кабінетом Міністрів України та не дають зрозуміти у чому полягають передумови для звернення до суду. Разом із цим вказано про безпідставність вимог про реєстрацію у ЄСІТС, адже законодавством не передбачено чіткої можливості здійснення реєстрації електронного кабінету органу державної влади, який не має статусу юридичної особи.
Позивачем подано відповідь на відзив Кабінету Міністрів України та додаткові пояснення, де вказано про відсутність доказів та аргументів, які б спростовували зміст адміністративного позову.
Заслухавши позивача та представників Кабінету Міністрів України та Державної податкової служби України, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Складність податкового законодавства для дотримання загально-правового конституційного спеціально-дозвільного принципу функціонування державного апарату виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19 Конституції України) робить особливо актуальним питання якості податково-правового регулювання.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 29.06.2010 № 17-рп/2010 зазначив, що «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина й втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями; обмеження будь-якого права має базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної.» (абз. 3 підп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини Рішення).
Зважаючи на те, що предмет регулювання податкового законодавства стосується визначення порядку виконання особою конституційного обов'язку як форми визначення належної поведінки з боку особи, що є втручанням державою у сферу її майнових інтересів, дотримання критерію законності такого втручання вимагає максимальної передбачуваності, чіткості та визначеності (певності).
Встановлення загальнообов'язкових норм і правил є однією з головних юридичних властивостей закону, прийнятого безпосередньо народом як єдиним джерелом влади в Україні чи його представницьким органом - Парламентом. Отже, нормотворча діяльність загалом, і у сфері податкового права - зокрема, повинна мати суспільне спрямування задля уникнення конфлікту між державою та соціумом та підпорядковуватися приписам найвищої міри імперативності (принципам права).
Конституційний обов'язок зі сплати податків має безумовний та обов'язковий характер, а його основне призначення полягає у відшукуванні засобів, необхідних публічно-правовим утворенням (органам, установам, організаціям) на покриття видатків, необхідних для реалізації їхніх функцій та повноважень задля досягнення загального суспільного блага.
Так, весь перелік основних засад (принципів) податкового права закріплений у Загальних положеннях ПК України саме як єдиний цілісний базис для подальшого правозастосування положень його особливої частини, - тобто з метою їх обов'язкового спільного (сукупного) врахування. Вони є універсальними (наскрізними), не суперечать один одному, жоден з них не має переваги над іншим.
Закон є обов'язковим до урахування усіма суб'єктами правозастосування, допоки його не скасовано чи не змінено у визначеному Конституцією та законами України порядку.
Суд зазначає, що звертаючись до суду із даним позовом, позивач, у тому числі, просить визнати протиправними дії Державної податкової служби України щодо надмірного фіскального тиску, що порушує конституційні права позивача.
Конституційний Суд України у Рішенні від 25 листопада 1997 року № 6-зп зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
Вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, Конституційний Суд України в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, у контексті спірних правовідносин суд повинен з'ясувати або спростувати наявність факту або обставин, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або наявність інших утисків прав та свобод позивача.
У той же час, ОСОБА_1 не зазначає, які саме дії або ж рішення Державною податковою службою України вчинені не на підставі та поза межами її повноважень, чи всупереч вимогам чинного податкового законодавства.
Позовна заява містить доводи позивача про незгоду із положеннями податкового законодавства та пропозиціями щодо його удосконалення, однак, не містить обґрунтувань незаконності дій/бездіяльності Державної податкової служби України. Фактично, позивач посилається на протиправність того, що у своїй діяльності центральний орган виконавчої влади керується чинними, не скасованими та не визнаними неконституційними нормами права.
Суд звертає увагу, що право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов'язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем у публічно-правових відносинах.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. При цьому з'ясування питання наявності порушених прав, свобод чи інтересів позивача передує розгляду питання щодо правомірності (законності) рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які оскаржуються.
До того ж, законодавство України не передбачає можливості подання превентивних адміністративних позовів, оскільки право на судовий захист встановлено тільки щодо порушених прав, законних інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правовій сфері.
У зв'язку з наведеним, суд доходить висновку щодо відсутності факту порушеного права позивача у справі з боку суб'єкта владних повноважень - Державної податкової служби України, що утворює підстави для відмови у цій частині позовних вимог.
Стосовно позовних вимог до Кабінету Міністрів України, суд зазначає наступне.
Таким же чином, звертаючись до суду із даним позовом, позивач, у тому числі, просить визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо невиконання зобов?язань із забезпечення збалансованої податкової політики, що призвело до надмірного податкового навантаження.
Суд нагадує, що статтею 19 Конституції України та статтею 2 КАС України визначено принцип законності адміністративного судочинства, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися принципу публічного права, тобто діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії (приймати рішення), не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень (постанова Верховного Суду від 19 серпня 2022 року у справі № 160/4933/20).
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Проте колегією суддів не встановлено, а позивачем не наведено, у чому саме полягає бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо забезпечення збалансованої податкової політики.
Поряд із цим, ОСОБА_1 заявлено вимоги про зобов?язання Кабінету Міністрів України у встановлений судом строк розробити законопроекти та подати їх на розгляд Верховної Ради України.
З даного приводу суд зазначає, що повноваження Кабінету Міністрів України визначені Конституцією України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України».
За загальним правилом повноваження трактується як сукупність прав і обов'язків державних органів, а також посадових та інших осіб, закріплених за ними у встановленому законодавством порядку для здійснення покладених на них функцій.
За змістом норм ст. 113 та 116 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який зокрема забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» перебачено, що до основних завдань Кабінету Міністрів України належить забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України.
Згідно із ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.
Відповідно до п. 1 парагр. 32, п.п. 1 і 2 парагр. 33 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 № 950, проекти актів Кабінету Міністрів готуються на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів, доручень Прем'єр-міністра, а також за ініціативою членів Кабінету Міністрів, центральних органів виконавчої влади, державних колегіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій з дотриманням вимог цього Регламенту.
Поряд з цим, положеннями гл. 2 розд. 6 згаданого Регламенту визначені повноваження та порядок участі Кабінету Міністрів України у законопроектній діяльності. Так, згідно із п. 1 парагр. 70, парагр. 71 вказаної глави розд. 6 Регламенту законопроекти, що вносяться у порядку законодавчої ініціативи Кабінетом Міністрів на розгляд Верховної Ради, готуються Мін'юстом, іншими центральними органами виконавчої влади з дотриманням вимог, передбачених Регламентом Верховної Ради України, главами 2-5 розділу 4 цього Регламенту для проектів постанов Кабінету Міністрів, та з урахуванням особливостей, передбачених цією главою.
Рішенням Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року N 17-рп/2002 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91, 104 Конституції України (щодо повноважності Верховної Ради України) зазначено, що учасниками законодавчого процесу на його відповідній стадії, а отже, учасниками законотворчості, є визначені в частині першій статті 93 Конституції України суб'єкти права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України - зокрема Кабінет Міністрів України. Реалізація права законодавчої ініціативи означає лише участь відповідних органів у здійсненні власне парламентської функції законотворчості.
Аналіз вказаного свідчить про те, що при підписанні, внесенні відповідних змін до Законів України або нових законопроектів, Кабінет Міністрів України не виконує владних управлінських функцій.
Суд наголошує, що статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Конституційне повноваження здійснювати законодавчу ініціативу належить виключно Президенту України, народним депутати України та Кабінету Міністрів України.
У той же час, судовий контроль з боку адміністративного суду за рішеннями, діями чи бездіяльністю Кабінету Міністрів України, в тому числі щодо прийняття ним нормативно-правових актів, передбачений пунктом 1 частини першої статті 19 і пунктом 1 частини першої статті 264 КАС України.
Подання законопроекту до парламенту є складовою нормотворчої діяльності, позаяк зобов'язання судом вчинити такі дії, є втручанням у здійснення конституційних повноважень цього органу.
За змістом викладених норм права, суд не має повноважень на привласнення функцій, які належать органу із законодавчою ініціативною, у зв'язку з чим, суд не вправі зобов'язати Кабінет Міністрів України вносити доповнення чи зміни до діючого законодавства, шляхом подання законопроектів до Верховної ради України.
Оскільки, повноваження Кабінет Міністрів України щодо розробки законопроектів та їх подання до Верховної Ради України є дискреційними, суд дійшов висновку про відсутність законних підстав для задоволення позову в частині позовних вимог про розробку законопроектів, подання їх на розгляд до Верховної ради України та запровадження податкових канікул.
Щодо реєстрації електронного кабінету Кабінету Міністрів України в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд зазначає наступне.
21.07.2023 набрав чинності Закон України від 29.06.2023 №3200-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов?язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами» (введення в дію, відбулось 18.10.2023), що передбачає внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами.
Однак, 19.10.2023 Верховною Радою України прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо уточнення обов?язків учасників судової справи» (набрав чинності 04.11.2023).
З урахуванням положень вказаного Закону, норму частини шостої статті 18 КАС України викладено у наступній редакції:
“Адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов?язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку».
Натомість, законодавчий статус Кабінету Міністрів України визначено як вищий колегіальний орган у системі органів виконавчої влади.
Суд зазначає, що положеннями Конституції України, Законом України «Про Кабінет Міністрів України» не закріплено жодної норми, згідно якої Кабінет Міністрів України утворюється та функціонує, як юридична особа публічного права. Тому Кабінет Міністрів України не має ідентифікаційного коду у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України.
Як вбачається з Положення про ЄСІТС, не передбачено технічну можливість здійснення ресстрації електронного кабінету органу державної влади, який не має статусу юридичної особи, та у якого відсутній ідентифікаційний код у ЄДРПОУ.
Крім того, з огляду на те, що Кабінет Міністрів України не зареєстрований, як юридична особа публічна особа публічного права та не внесений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, останній не має можливості пройти реєстрацію електронного кабінету, з огляду на неможливість отримати кваліфікований сертифікат електронного підпису.
Отже, з урахуванням зазначеного, у силу свого законодавчого статусу, Кабінет Міністрів України позбавлений технічної можливості зареєструвати свій електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі).
Тому, позовні вимоги у цій частині є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про визнання протиправною норму про податок на купівлю авто та нерухомість, а також власну нерухомість, як таку, що порушує право громадян на власність (ст. 41 Конституції України), суд виходить з наступного.
Відповідно до частини першої статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України згідно зі статтею 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» є завданням Конституційного Суду України. Тому саме цей орган судової влади наділений повноваженнями вирішувати питання про конституційність, зокрема, законів та інших правових актів Верховної Ради України (пункт 1 частини першої статті 7 цього Закону).
Оскільки позивач не погоджуються зі змістом норми права (не конкретизує) про податок на купівлю авто та нерухомість, а також власну нерухомість, у суду є підстави вважати, що позов в цій частині позовних вимог не належить до задоволення.
За усталеною практикою Європейського суду з прав людини рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (п. 30 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії». Однак, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (п. 29 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»).
У п. 58 рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ зазначив, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін.
За встановлених обставин справи та застосування до них відповідного правового регулювання, суд приходить до висновку про відмову у задоволені позовних.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Головуючий - суддя Щавінський В.Р.
Судді: Лапій С.М.
Василенко Г.Ю.
Дата виготовлення і підписання повного тексту постанови - 04 березня 2026 р.