04 березня 2026 року
м. Київ
справа № 691/1136/24
провадження № 61-16279св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - комунальний заклад «Центр надання соціальних послуг» Мліївської сільської ради Черкаського району Черкаської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу комунального закладу «Центр надання соціальних послуг» Мліївської сільської ради Черкаського району Черкаської області на рішення Городищенського районного суду Черкаської області від 25 вересня 2025 року у складі судді Подороги Л. В. та постанову Черкаського апеляційного суду від 11 грудня 2025 рокуу складі колегії суддів: Карпенко О. В., Василенко Л. І., Новікова О. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до комунального закладу «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Мліївської сільської ради Черкаського району Черкаської області» (зміна найменування юридичної особи від 24 вересня 2024 року на комунальний заклад «Центр надання соціальних послуг» Мліївської сільської ради Черкаського району Черкаської області) (далі - КЗ ЦНСП Мліївської сільської ради), в якому просила суд:
- визнати незаконним та скасувати наказ від 14 серпня 2024 року № 95-Т про звільнення її з посади фахівця із соціальної роботи за пунктом 3 статті 40
КЗпП України;
- поновити її на посаді фахівця із соціальної роботи з 14 серпня 2024 року;
- стягнути з КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Мліївської сільської ради на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 серпня 2024 року до вирішення справи по суті;
- стягнути з КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Мліївської сільської ради на її користь заподіяну моральну шкоду у розмірі 20 000,00 грн.
Позов мотивовано тим, що згідно з наказу від 18 серпня 2021 року № 49-Т вона прийнята на роботу на посаду фахівця із соціальної роботи КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Мліївської сільської ради Черкаського району Черкаської області.
Зазначала, що наказом від 14 серпня 2024 року № 95-Т її звільнено із займаної посади за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на неї посадовою інструкцією та правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Позивач вважала своє звільнення незаконним, оскільки посадової інструкції фахівця із соціальної роботи роботодавцем не розроблялося і належним чином її не ознайомлювали під підпис. При цьому обов'язки фахівця із соціальної роботи можуть бути зафіксовані також у трудовому договорі та в інших внутрішніх документах: наказах, положеннях, інструкціях.Однак жодного документу, в якому зафіксовані її обов'язки, у відповідача не існує. Крім того, невиконання або порушення працівником своїх обов'язків повинно бути систематичним.
Також вказувала, що наказами від 02 січня 2024 року та від 27 березня 2024 року їй безпідставно оголошено догани, але за період із 27 березня 2024 року до 14 серпня 2024 року вона не вчиняла жодного проступку, за який до неї може бути застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення.
Зазначала, що фактично підставою для винесення наказу про її звільнення слугувало рішення загальних зборів КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)», яке оформлено протоколом
від 07 серпня 2024 року, згідно якого їй оголошено «громадську догану», яка не передбачена трудовим законодавством, та вирішено, що їй слід принести публічні вибачення працівникам та директору закладу за порушення нею етичних норм і обов'язків, які передбачені її посадовою інструкцією.
До застосування дисциплінарного стягнення роботодавець повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення та в разі ухилення від надання пояснення, складається відповідний акт.
За таких обставин, позивачка вважала, що у відповідача не було законних підстав для її звільнення.
Щодо стягнення з відповідача заробітку за час вимушеного прогулу, вважала, що підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 серпня
2024 року до оголошення судового рішення.
Крім того, вказувала, що незаконне звільнення завдало їй моральної шкоди, яку вона оцінила у розмірі 20 000,00 грн.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд її позовні вимоги задовольнити.
14 листопада 2024 року ОСОБА_1 подала до суду заяву про уточнення позовних вимог, в якій просила суд залишити без розгляду її вимогу про відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою Городищенського районного суду Черкаської області від 29 січня 2025 року позовну вимогу ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди у розмірі 20 000,00 грн залишено без розгляду.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Городищенського районного суду Черкаської області від 25 вересня
2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення районного суду мотивоване тим, що підстави для звільнення ОСОБА_1 , які наведені в наказі директора КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Мліївської сільської ради Супрун Т. П. від 14 серпня 2024 року № 95-Т необґрунтовані, а також порушено встановлений законом порядок притягнення особи до дисциплінарної відповідальності. При цьому, суд зазначив, що законодавством не заборонено проводити фото- і відеозйомку місць загального користування, у матеріалах службового розслідування зазначається, що позивач порушила етичні принципи і правила внутрішнього трудового розпорядку, вказане пізніше зазначено в наказі про звільнення, проте не вказано, що саме порушила позивачка.
Разом із тим, ОСОБА_1 наказ про своє звільнення отримала 14 серпня
2024 року, а із позовною заявою до суду звернулася 02 жовтня 2024 року, тобто з пропущенням установленого законом місячного строку на звернення до суду і не навела змістовних і вагомих доводів, які б об'єктивно перешкоджали їй звернутися до суду у передбачений законом строк, тому суд відмовив у позові.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Черкаського апеляційного суду від 11 грудня 2025 року, з урахуванням ухвали від 30 грудня 2025 року про виправлення описки, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гречухи В. І., задоволено. Рішення Городищенського районного суду Черкаської області від 25 вересня 2025 року скасовано, ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано незаконним та скасовано наказ КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Мліївської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 14 серпня 2024 року № 95-Т «Про звільнення
ОСОБА_1 з посади фахівця із соціальної роботи».
Поновлено ОСОБА_1 на посаді фахівця із соціальної роботи КЗ ЦНСП Мліївської сільської ради Черкаського району Черкаської області з 14 серпня 2024 року.
Стягнуто з КЗ ЦНСП Мліївської сільської ради Черкаського району Черкаської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 14 серпня 2024 року по 11 грудня 2025 року у розмірі 114 558,12 грн.
Допущено негайне виконання рішення у частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць.
Стягнуто з КЗ ЦНСП Мліївської сільської ради Черкаського району Черкаської області на користь Держави судовий збір у розмірі 5 957,57 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у наказі від 02 лютого 2024 року № 1 про оголошення ОСОБА_1 догани, так і в оспорюваному наказі про звільнення не зазначено, яке/які саме систематичне невиконання посадових обов'язків, покладених посадовою інструкцією, допустила позивач. Накази є не конкретними, не мають чітких посилань на фактичні обставини, з їх змісту не зрозуміло, що саме не виконала позивач, яке порушення допустила. Відповідач не довів систематичність невиконання ОСОБА_1 без поважних причин обов'язків, покладених на неї.
При цьому, суд апеляційної інстанції вказав, що висновок суду першої інстанції про те, що позивач пропустила строк звернення до суду, передбачений
статтею 233 КЗпП України, й поважних причин для його поновлення не навела,
є передчасним, так як спростовується матеріалами справи, а саме згідно з виписки № 6417 із медичної картки стаціонарного хворого, ОСОБА_1 встановлено, що вона перебувала на стаціонарному лікуванні в період з 16 вересня 2024 року
по 26 вересня 2024 року, а згідно з медичної довідки № 27 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» ОСОБА_1 у період з 27 вересня 2024 року
по 02 жовтня 2024 року продовжувала лікування і вказана довідка була долучена до матеріалів справи 11 листопада 2024 року. Таким чином, оскільки у період
з 27 вересня 2024 року по 02 жовтня 2024 року позивач перебувала на лікуванні,
а тому останнім днем звернення до суду із даним позовом є 03 жовтня 2024 року - наступний день після лікування. Із даним позовом ОСОБА_1 звернулася
02 жовтня 2024 року, тому причина пропуску позивачкою місячного строку звернення до суду з позовом, передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України, є поважною.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2025 року КЗ «Центр надання соціальних послуг» Мліївської сільської ради звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Городищенського районного суду Черкаської області від 25 вересня 2025 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 11 грудня 2025 року, в якій просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції у мотивувальній частині змінити, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2026 року відкрито касаційне провадження у цій справі,витребувано цивільну справу № 691/1136/24 із Городищенського районного суду Черкаської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У січні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційну скаргу
Касаційна скарга КЗ «Центр надання соціальних послуг» Мліївської сільської ради мотивована тим, що судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Судом застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права уподібних правовідносинах, викладених у відповідних постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.
Зазначає, що у позивача наявні декілька дисциплінарних стягнень, застосованих за однорідні порушення, пов'язані з неналежним виконанням посадових обов'язків, що об'єктивно підтверджує ознаку «систематичності», необхідну для застосування пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України, проте суди дійшли помилкового висновку щодо самого поняття «систематичне порушення трудової дисципліни».
Вказує, що у період своєї діяльності ОСОБА_1 зарекомендувала себе з негативної сторони, оскільки через її поведінку у колективі були напружені відносини, вона постійно розповсюджувала через засоби соціальних мереж «Фейсбук» неправдиву та не підтверджену інформацію, ображала не тільки працівників територіального центру, а і мешканців громади в цілому, про що свідчать докази, які наявні у матеріалах справи. Підставою для винесення наказу про її звільнення було неодноразове невиконання своїх обов'язків, які покладені на неї посадовою інструкцією та правилами внутрішнього трудового розпорядку, порушення правил професійної етики, яким визначена поведінка фахівця, які затверджені наказом Міністерства України у справах молоді та спорту
від 09 вересня 2005 року № 1965. Такі дії працівника не мали одноразового характеру, а повторювалися упродовж тривалого часу, що було зафіксовано роботодавцем та стало підставою для застосування дисциплінарних стягнень, які на момент звільнення були чинними та не скасованими.
У цій справі суди, не визнаючи дисциплінарні стягнення незаконними, фактично позбавили їх юридичного значення, що створює правову невизначеність у питаннях застосування трудового законодавства.
При цьому судами не враховано правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 554/4234/18, та фактично переглянуто законність наказів про догани, які на момент розгляду були чинними та не оскаржувалися позивачем, що свідчить про неправильне застосування
пункту 3 статті 40 КЗпП України.
Таким чином вказує, що винесені накази є законними, ОСОБА_1 не виконувала покладені на неї обов'язки, систематично порушувала трудову дисципліну, порушувала Етичний кодекс спеціалістів із соціальної роботи, відмовлялася виконувати вказівки керівництва, здійснювала фото- та відеозйомку закладу, людей похилого віку, які отримують у закладі соціальні послуги. Позивачка не має поваги ні до працівників закладу, ні до їх підопічних, за час своєї роботи порушувала всі етичні і моральні норми.
Ігнорування судами цих обставин призвело до помилкового висновку про відсутність систематичності порушень трудової дисципліни та неправильного застосування норм матеріального права.
Крім того, зазначається, що суд апеляційної інстанції дійшов помилково висновку щодо визнання поважними причини пропуску строку на звернення до суду, оскільки суд першої інстанції надав належну оцінку доказам, поданим позивачем на підтвердження поважності причин пропуску строку на звернення до суду, у тому числі медичним документам, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність об'єктивних перешкод для своєчасного звернення до суду. При цьому вказує, що медична довідка № 27 КНП «Центр ПМСД ім. родини Симиренків» Мліївської сільської ради від 02 жовтня 2024 року надана вже після подання позову і після того, як ними було заявлено клопотання про залишення позову без розгляду у зв'язку з порушенням строку на звернення до суду, тому не є належним та допустимим доказом продовження непрацездатності позивача протягом усього періоду пропуску строку. При цьому у заяві про поновлення строку від 02 жовтня 2024 року позивач не посилався на зазначену довідку, а обґрунтовувала свої доводи виключно випискою від 26 вересня 2024 року № 6417, а зміст довідки свідчить лише про перебування ОСОБА_1 на амбулаторному лікуванні в період з 27 вересня 2024 року по 02 жовтня 2024 року, що за своєю правовою природою не підтверджує тимчасову непрацездатність та не є доказом об'єктивної неможливості звернення до суду. Крім того, наданий документ не відповідає вимогам Наказу МОЗ № 110 (відсутня форма № 027/ о), що позбавляє його статусу належного доказу,
а перебування на амбулаторному лікуванні не є об'єктивно непереборною обставиною. Посилається на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду
у справі № 9901/277/19 про те, що поважними є лише ті причини, які фізично унеможливлюють звернення до суду. Амбулаторний режим не позбавляє особу можливості скористатися послугами адвоката або подати заяву через систему «Електронний суд», що підтверджується також постановою Верховного Суду у справі № 340/6025/22.
Також, вказує, що суд апеляційної інстанції помилково стягнув середній заробіток за весь час вимушеного прогулу понад один рік, оскільки у частині другій
статті 235 КЗпП України вказано, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Разом із тим, цією нормою передбачено, що у разі розгляду заяви понад один рік не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, ухвалює рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Отже, законодавець чітко пов'язує можливість стягнення середнього заробітку понад один рік із відсутністю вини працівника у затягуванні розгляду справи. У даній справі наявні обставини, які виключають можливість застосування цього винятку, а саме: судове засідання відкладалося за клопотанням позивачки та її представника; причини таких клопотань були визнані судом неповажними, що зазначено у відповідних процесуальних документах; відповідно, затягування розгляду справи відбулося, зокрема, з вини позивачки. Якщо розгляд тривав довше через клопотання позивача про відкладення - стягнення понад рік є незаконним (постанова Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 456/112/19).
Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно із запису в трудовій книжці, ОСОБА_1 20 серпня 2021 року прийнята на посаду фахівця із соціальної роботи КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Мліївської сільської ради.
Наказом директора КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Мліївської сільської ради Супрун Т. П. від 02 січня
2024 № 1 ОСОБА_1 - фахівцю із соціальної роботи, оголошено догану за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених посадовою інструкцією. З даним наказом ОСОБА_1 ознайомлена 03 січня 2024 року.
Наказом директора КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Мліївської сільської ради Супрун Т. П. від 27 березня 2024 року № 21 фахівцю із соціальної роботи ОСОБА_1 , оголошено догану у зв'язку із прогулом без поважних причин протягом робочого дня 04 березня
2024 року за місцем роботи, що мало місце у вигляді неповідомлення та не попередження керівництва про причини своєї відсутності більше трьох годин,
з 08.15 год по 14.30 год, на території КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Мліївської сільської ради. З даним наказом ОСОБА_1 ознайомлена 27 березня 2024 року.
Наказом директора КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Мліївської сільської ради Супрун Т. П. від 14 серпня 2024 року № 95 ОСОБА_1 звільнена із займаної посади на підставі частини третьої статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на неї посадовою інструкцією та правилами внутрішнього трудового розпорядку (пункт 3.1).
Підставами для винесення вказаного наказу зазначено: накази про оголошення догани від 02 січня 2024 року № 1 та від 27 березня 2024 року № 21; акти проведення службових розслідувань від 09 серпня 2024 року та від 12 серпня 2024 року; протокол проведення загальних зборів трудового колективу комунального закладу від 07 серпня 2024 року; пояснювальна записка ОСОБА_1 від 07 серпня
2024 року (по ОСОБА_2 ); пояснювальна записка ОСОБА_1 від 07 серпня 2024 року (щодо фото і відеозйомки); акт від 12 серпня 2024 року про відмову від надання пояснень по заяві ОСОБА_3 .
Із Колективним договором і Правилами внутрішнього трудового розпорядку
КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Мліївської сільської ради фахівець із соціальної роботи ОСОБА_1 ознайомлена 26 липня 2024 року.
Пунктом 3.1 Правил внутрішнього трудового розпорядку визначено основні обов'язки працівників, серед яких є обов'язки: працювати чесно і сумлінно, дотримуватись дисципліни праці та норм професійної етики; своєчасно і якісно виконувати розпорядження безпосереднього керівництва (директора закладу).
Згідно з актом службового розслідування від 09 серпня 2024 року за фактом звернення соціального працівника ОСОБА_3 від 07 серпня 2024 року, комісією було встановлено, що цього ж дня, під час проведення загальних зборів колективу, фахівець із соціальної роботи ОСОБА_1 у присутності всіх присутніх заявила про те, що ОСОБА_3 не надаються соціальні послуги «догляд вдома». У ході проведення службового розслідування такі факти не підтвердилися. До складу комісії входили: голова комісії Супрун Т. П. , члени комісії ОСОБА_6
і ОСОБА_7 . Комісія прийшла до висновку, що ОСОБА_1 вкотре створила конфліктну ситуацію та порушили етичні принципи та правила внутрішнього трудового розпорядку та рекомендувала директору закладу застосувати до
ОСОБА_1 вид стягнення у вигляді звільнення.
Згідно з актом службового розслідування від 12 серпня 2024 року за фактом звернення ОСОБА_8 від 06 серпня 2024 року, комісією було встановлено, що мати
останньої - ОСОБА_2 перебуває у комунальному закладі. 05 серпня
2024 року їй зателефонувала фахівець ОСОБА_1 і повідомила, що її мати всю ніч кричала, а медичний персонал у цей час спав (а можливо були п'яні) і не чули цього крику, просила забрати матір із божевільного закладу, оскільки тут їй належні послуги не надаються. У ході проведення службового розслідування факти неналежного догляду за ОСОБА_2 не підтвердилися. До складу комісії входили: голова комісії Супрун Т. П. , члени комісії ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_6 і ОСОБА_7 . Комісія прийшла до висновку, що ОСОБА_1 вкотре створила конфліктну ситуацію та порушили етичні принципи та правила внутрішнього трудового розпорядку та рекомендувала директору закладу застосувати до ОСОБА_1 вид стягнення у вигляді звільнення.
Відповідно до протоколу загальних зборів трудового колективу КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Мліївської сільської ради від 07 серпня 2024 року, було проведено обговорення поведінки фахівця із соціальної роботи ОСОБА_1 та прийнято рішення про проведення службового розслідування за скаргою ОСОБА_8 . Члени трудового колективу закладу оголосили фахівцю ОСОБА_12 «громадську догану» та рекомендували їй принести публічні вибачення працівникам і директору закладу за порушення етичних норм та обов'язків, які передбачені її посадовою інструкцією.
Згідно з пояснювальної записки фахівця ОСОБА_1 від 07 серпня 2024 року, вона знімала на відео кухаря ОСОБА_13 як та п'є каву та курить цигарку в робочий час на подвір'ї під закладом з метою повідомлення правоохоронних органів про порушення законодавства про заборону паління. При цьому ОСОБА_1 стверджує, що не порушувала наказ директора закладу про заборону відеозйомки закладу та підопічних від 30 липня 2024 року, оскільки такі в кадр не потрапили.
Відповідно до акту від 12 серпня 2024 року фахівець із соціальної роботи
ОСОБА_1 відмовилася надавати письмове пояснення щодо звинувачень ОСОБА_3 про неналежне надання нею соціальних послуг підопічним ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 .
У наказі про звільнення позивачки також міститься посилання на пояснювальну записку ОСОБА_1 від 07 серпня 2024 року (по ОСОБА_2 ), однак така пояснювальна записка не долучена до матеріалів справи.
У судовому засіданні були допитані в якості свідків: ОСОБА_17 ,
ОСОБА_10 , ОСОБА_18 , ОСОБА_11 , ОСОБА_19 , які пояснили загальну оцінку поведінки ОСОБА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник, у змісті касаційної скарги, зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права
та порушення норм процесуального права, а саме: 1) застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; 2) судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга КЗ «Центр надання соціальних послуг» Мліївської сільської ради задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права,
а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Трудова дисципліна - це система правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обов'язки працівників та роботодавця, визначають заохочення за успіхи в роботі й відповідальність за невиконання цих обов'язків.
Порушенням трудової дисципліни є невиконання або неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов'язків, що проявилися в порушенні: правил внутрішнього трудового розпорядку; посадових інструкцій; положень, наказів та розпоряджень власника, якщо вони мають законний характер.
Згідно зі статтею 140 КЗпП України трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохоченням за сумлінну працю. У необхідних випадках заходи дисциплінарного впливу застосовуються стосовно окремих несумлінних працівників.
Відповідно до статті 141 КЗпП України роботодавець повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержуватися вимог законодавства про працю і правил охорони праці, здійснювати заходи щодо запобігання та протидії мобінгу (цькуванню), уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.
За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення (стаття 147 КЗпП України).
Відповідно до частини першої статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення.
Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов'язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов'язків; вина працівника; наявність причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов'язків.
Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку. Саме на роботодавцеві лежить обов'язок надати докази фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, за яких вчинено проступок. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов'язковому порядку має бути встановлена вина як одна з важливих ознак порушення трудової дисципліни.
Згідно із пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного та громадського стягнення.
Отже, для припинення трудових правовідносин з кожної конкретної підстави існує спеціальний порядок, якого роботодавець зобов'язаний дотримуватись для того, щоб звільнення було законним.
Із вказаної підстави працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку. У таких випадках враховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили юридичної сили за давністю або не зняті достроково.
У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, потрібно з'ясувати, в чому конкретно полягало порушення, що стало підставою для звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України та чи
додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені
статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалося вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувалися при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, а також обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.
Для правомірного розірвання роботодавцем трудового договору на підставі
пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов'язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку; невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов'язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності; невиконання або неналежне виконання трудових обов'язків повинно бути систематичним; враховуються тільки дисциплінарні й громадські стягнення, які накладаються трудовими колективами і громадськими організаціями відповідно до їх статутів; до працівника раніше протягом року вже застосовувалися заходи дисциплінарного або громадського стягнення; з моменту виявлення порушення до звільнення може минути не більше місяця.
Отже, працівник може бути звільнений за пунктом 3 частини першої
статті 40 КЗпП України лише в разі порушення трудової дисципліни чи невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, які були допущені працівником після того, як до нього було застосовано дисциплінарне чи громадське стягнення (яке не скасоване та не втратило юридичної сили за давністю). При звільненні
за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України потрібно встановити: чи передував безпосередньо звільненню дисциплінарний проступок; чи застосовувалися інші заходи дисциплінарного або громадського стягнення та чи можна вважати вчинення дисциплінарного проступку систематичним невиконанням працівником обов'язків без поважних причин.
При цьому, систематичним невиконанням обов'язків вважається таке, що вчинене працівником, який раніше допускав порушення покладених на нього обов'язків і притягувався за це до дисциплінарної відповідальності, проте застосовані заходи дисциплінарного чи громадського стягнення не дали позитивних наслідків і працівник знову вчинив дисциплінарний проступок.
Тому для звільнення працівника за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України потрібне існування факту не першого, а повторного (тобто вдруге чи більше разів) вчинення працівником винного невиконання чи неналежного виконання обов'язків після того, як до нього уже застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення за вчинення таких дій раніше і на момент повторного невиконання ним без поважних причин трудових обов'язків їх не знято і не погашено.
Під час розгляду справи саме роботодавець зобов'язаний довести факт вчинення працівником нового порушення трудових обов'язків, яким він обґрунтовував наказ (розпорядження) про звільнення, довести законність звільнення працівника. Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 23 вересня 2020 року у справі №9901/743/18 (провадження №11-914заі19); від 21 січня 2026 року у справі № 359/8573/20 (провадження № 12-20гс25) та інших.
Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Отже, при розгляді справ про накладення дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни судам необхідно з'ясовувати, у чому конкретно проявилося порушення, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарного стягнення, зокрема чи враховані обставини, за яких вчинено проступок та чи не закінчився встановлений для цього строк. Для правомірного накладення дисциплінарного стягнення роботодавцем необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов'язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку. Невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов'язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності.
Вказані вище висновки відповідають також правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17.
Судами встановлено, що наказом директора КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Мліївської сільської ради Супрун Т. П. від 14 серпня 2024 року № 95 ОСОБА_1 звільнена із займаної посади на підставі частини третьої статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на неї посадовою інструкцією та правилами внутрішнього трудового розпорядку (пункт 3.1).
Підставами для винесення вказаного наказу зазначено: накази про оголошення догани від 02 січня 2024 року № 1 та від 27 березня 2024 року № 21; акти проведення службових розслідувань від 09 серпня 2024 року та від 12 серпня 2024 року; протокол проведення загальних зборів трудового колективу комунального закладу від 07 серпня 2024 року; пояснювальна записка ОСОБА_1 від 07 серпня
2024 року (по ОСОБА_2 ); пояснювальна записка ОСОБА_1 від 07 серпня 2024 року (щодо фото і відеозйомки); акт від 12 серпня 2024 року про відмову
від надання пояснень по заяві ОСОБА_3 .
Судами встановлено, що наказ про звільнення не містить посилання на конкретні норми Етичного кодексу, тому суд не може співставити дії ОСОБА_1 з установленими нормами, що свідчить про неналежне обґрунтування в наказі підстав для звільнення.
Також в наказі зазначено підстави звільнення - систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених посадовою інструкцією та правилами внутрішнього розпорядку (пункт 3.1).
Також судами вказано, що пункт 3.1 Правил внутрішнього трудового розпорядку містить 10 підпунктів та в наказі мало б бути конкретизовано, за дотримання яких саме із них особа підлягає звільненню.
Крім того, у оспорюваному наказі не зазначено, які саме обов'язки, що передбачені посадовою інструкцією, не виконала ОСОБА_1 та врахувавши, що саме відповідач повинен довести в суді наявність підстав для притягнення особи до дисциплінарної відповідальності, апеляційний суд зробив вірні висновки про невиконання роботодавцем вимог пункту 1 частини першої статті 149 КЗпП України та дійшов висновку про необґрунтованість підстав для звільнення ОСОБА_1 .
Посилання касаційної скарги на те, що у позивача на момент звільнення були дві непогашені догани, накладені наказами від 02 січня 2024 року № 1 та від 27 березня 2024 року № 21, які не були зняті або визнані незаконними у встановленому законом порядку, тому вважаються чинними, є необґрунтованими, так як при оскарженні до суду наказу про звільнення за пунктом 3 статті 40 КЗпП України суд зобов'язаний перевірити всі накази про накладення дисциплінарного стягнення, які ввійшли в систему для звільнення, незалежно від того, чи оскаржувався кожен наказ окремо в установлений законом строк (див.: постанову Верховного Суду від 21 червня
2023 року у справі № 212/5018/20, провадження № 61-2744св23 та інші).
Судом було досліджено не лише наказ про звільнення позивачки, а також підстави винесення такого наказу, зокрема, суд дійшов вірного висновку, що наказ директора № 89-Т від 30 липня 2024 року про заборону проведення фото - та відеозйомки є нікчемним, оскільки суперечить нормам ЦК України, і ОСОБА_1 не має нести відповідальність за його невиконання.
Також судом були досліджені акти службового розслідування та встановлено, що службові розслідування відносно ОСОБА_1 не є об'єктивними й неупередженими, оскільки між позивачем і керівником комунального закладу та іншими працівниками склалися неприязні стосунки, з чим погоджується і колегія суддів, а в кожній комісії щодо службового розслідування зазначена керівник відповідача.
Отже, звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням вимог трудового законодавства України.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що позивач пропустила строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, й поважних причин для його поновлення немає. Ці висновки підтримуються в касаційній скарзі.
Апеляційний суд вірно з такими висновками суду не погодився, спростував ці висновки, з чим колегія суддів погоджується.
Згідно із частиною другою статті 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк.
У трудових спорах має застосовуватися добросовісність обох сторін (див.: постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у cправі № 910/17459/20), а суд застосовує правові норми, у тому числі норми трудового права, з урахуванням принципу розумності та справедливості (див.: пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц (провадження № 14-75цс22)), і судовий розгляд має бути справедливим (пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 170/129/21, провадження № 14-97цс22), а також результат тлумачення норм має бути розумним (див.: пункти 42-44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого
2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), пункт 7.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі
№ 911/1278/20, (провадження № 12-33гс22)).
Згідно зі статтею 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні
(стаття 116), минуло не більше одного року.
У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначатися в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, є ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.
Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.
Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (див. постанову Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі
№ 751/1198/18, провадження № 61-5845св19).
Верховний Суд у постанові від 15 серпня 2023 року у справі № 947/16805/20 (провадження № 61-11817св23) вказував, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.
Подібні за змістом правові висновки викладено у постанові Верховного Суду
від 17 січня 2024 року у справі № 607/10843/22 (провадження № 61-14209св23).
Судом встановлено, що ОСОБА_1 наказ про звільнення отримала 14 серпня 2024 року.
Враховуючи вимоги статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду закінчувався 14 вересня 2024 року, але оскільки цей день припав на вихідний день (субота), тому останнім днем є 16 вересня 2024 року (понеділок).
Відповідно до виписки № 6417 із медичної картки стаціонарного хворого,
ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні в період з 16 вересня
2024 року по 26 вересня 2024 року.
В апеляційній скарзі позивачка посилалася на те, що згідно медичної довідки № 27 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» вона в період з 27 вересня
2024 року по 02 жовтня 2024 року продовжувала лікування і вказана довідка була долучена до матеріалів справи 11 жовтня 2024 року, проте районний суд не дав належної оцінки вказаній довідці та залишив її поза увагою.
Отже, із наведеного слідує, що в період з 27 вересня 2024 року по 02 жовтня
2024 року позивачка перебувала на лікуванні, а тому останнім днем звернення до суду із даним позовом є 03 жовтня 2024 року - наступний день після припинення лікування. Із даним позовом ОСОБА_1 звернулась 02 жовтня 2024 року.
За наведених підстав Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду, що наявні поважні причини пропуску позивачкою місячного строку звернення до суду з позовом, передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України.
Посилання касаційної скарги в цій частині є безпідставними, а наведені постанови Верховного Суду є такими, що ухвалені за інших фактичних обставин справ.
Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Відповідно до пунктів 4, 5 розділу 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого
1995 року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Пунктом 8 розділу 4 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Судом вірно визначено середній заробіток, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, він узгоджується із наданими довідками про зарплату та узгоджується із вищенаведеним Порядком № 100.
Матеріали справи не містять відомостей про те, що тривалість розгляду цієї справи сталася внаслідок недобросовісних дій позивачки, тому відсутні підстави для зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу і в цій частині доводи касаційної скарги є безпідставними.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, розподіл судових витрат за подання відповідної касаційної скарги Верховним Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу комунального закладу «Центр надання соціальних послуг» Мліївської сільської ради Черкаського району Черкаської області залишити без задоволення.
Постанову Черкаського апеляційного суду від 11 грудня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,
є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк