ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
19.02.2026Справа № 910/11266/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Щербакова С.О., за участю секретаря судового засідання Яременко Т.Є., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом АКМ GROUP-CZ, a.s.
до Громадської організації "Агентство вільної інформації"
про захист ділової репутації
Представники:
від позивача: Фокін С.О.;
від відповідача: Северин Р.І.
АКМ GROUP-CZ, a.s. (далі-позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Громадської організації "Агентство вільної інформації" (далі-відповідач) про захист ділової репутації.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 20.02.2024 року о 13:28 на інтернет - сайті https://censor.net/ була розміщена публікація під назвою "Непотрібні гвинтівки втридорога, "відновлені" снайперські патрони та арешт $ 39 млн - і все це про чесько-українську "AKM Group-CZ"". Позивач зазначає, що інформація, поширена у вказаній статті є спотворенням дійсної інформації, викладена неповно, а також у такий спосіб, що викликає негативе ставлення читачів до компанії та порочить ділову репутацію АКМ GROUPCZ, a.s., у читачів складається загальне враження що AKM GROUP -CZ.a.s. є компанією, пов'язаною із виключно злочинною діяльністю.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.09.2025 позовну заяву АКМ GROUP-CZ, a.s. - залишено без руху. Встановлено АКМ GROUP-CZ, a.s. строк для усунення недоліків позовної заяви.
16.09.2025 до суду надійшла заява АКМ GROUP-CZ, a.s. про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.09.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи здійснюється в порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 23.10.2025.
07.10.2025 до суду надійшло клопотання АКМ GROUP-CZ, a.s. про відкладення розгляду справи, в якому позивач, у зв'язку з перебуванням представника у відпустці, просить суд відкласти розгляд справи № 910/11266/25 на іншу дату.
23.10.2025 до суду надійшов відзив Громадської організації "Агентство вільної інформації" на позовну заяву, в якому відповідач, зокрема, вказує на передчасність заявлених позовних вимог, оскільки позивач не надсилав заяву про реалізацію права на відповідь автору публікації та/або власнику веб-сайта censor.net. Також відповідач зазначає, що позивачем не обґрунтовано та не надано жодних доказів на підтвердження недостовірності наведеної у публікації інформації та порушення його особистих немайнових прав. Крім того, відповідач повідомляє суд, що не отримував ухвалу Господарського суду міста Києва від 22.09.2025, а про відкриття провадження у справі дізнався з веб-сайту Судового влада України, що вказує на поважність причин пропуску строку на подання відзиву та наявність підстав для його продовження.
У підготовчому засіданні 23.10.2025, розглянувши клопотання відповідача про визнання поважними причини пропуску строку на подання відзиву на позовну заяву, враховуючи характер спірних правовідносин, необхідність дослідження всіх обставин справи, суд на місці ухвалив поновити відповідачу процесуальний строк на подання відзиву на позовну заяву.
Також, у підготовчому засіданні 23.10.2025 заслухавши клопотання позивача про продовження процесуального строку на подання відповіді на відзив, враховуючи характер спірних правовідносин, необхідність дослідження всіх обставин справи та приймаючи до уваги, що таке клопотання заявлено позивачем до закінчення процесуального строку встановленого судом для подання відповіді на відзив на позовну заяву, суд дійшов висновку про задоволення клопотання та продовжив позивачу процесуальний строк для подання відповіді на відзив на позовну заяву на 10 днів.
Крім того, у підготовчому засіданні 23.10.2025 судом оголошено перерву до 20.11.2025.
04.11.2025 до суду надійшла відповідь АКМ GROUP-CZ, a.s. на відзив, в якій позивач, зокрема, вказує на те, що належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення інформації і саме він має технічні можливості для розміщення відповіді, а не автор публікації. Також, позивач зазначає, що позивачем надані належні та допустимі докази звернення до відповідача із заявою про реалізацію права на відповідь.
07.11.2025 до суду надійшли заперечення Громадської організації "Агентство вільної інформації" на відповідь на відзив, в яких відповідач зазначає, що ставлячи під сумнів авторство публікації, позивач не вжив будь-яких заходів для ідентифікації особи автора та у порушення вимог Господарського процесуального кодексу України не надав докази поширення публікації саме відповідачем. Також, відповідач вказує на те, що розміщення на веб-сайті censor.net реквізитів поточного рахунку відповідача та публічної оферти на укладення договору про благодійну пожертву не підтверджує, що відповідач встановлює порядок і умови використання веб-сайту censor.net, у зв'язку із чим не є володільцем його облікового запису.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.11.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Судове засідання у справі № 910/11266/25 призначено на 18.12.2025.
У судовому засіданні 18.12.2025 оголошено перерву до 29.01.2025.
У судовому засіданні 29.01.2026 оголошено перерву до 19.02.2025.
Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі ухвалено за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.
У судовому засіданні 19.02.2026 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, Господарський суд міста Києва
Як зазначає позивач, 20.02.2024 року о 13:28 на інтернет - сайті https://censor.net/ була розміщена публікація під назвою «Непотрібні гвинтівки втридорога, "відновлені" снайперські патрони та арешт $ 39 млн - і все це про чесько-українську "AKM Group-CZ"».
Позивач вказує, що зазначена стаття зокрема містила інформацію щодо позивача, а саме:
- «У жовтні минулого року журналістка видання "Цензор.нет" перелічила у статті "Партнери держзрадників, жуліки та прокладки без власного сайту - хто зірвав постачання зброї Україні" низку іноземних компаній, пов'язаних з відвертим завищенням цін на озброєння або зривами поставок українській армії.
- Одна за таких - "AKM Group-CZ" (Чехія) потрапила нещодавно у міжнародний скандал: в рамках слідства в Чехії було арештовано 38,8 млн доларів, які були переведені компанії з України. І от нещодавно від власних джерел в мене з'явилось більше невтішних новин про цю компанію.
- Почнемо з питання ефективності наших снайперів. 28.11.2022р. між Міністерством оборони України та компанією "AKM Group-CZ" було укладено контракт № 403/1/22/349 на постачання 500 од. гвинтівок "CZ TSR" у калібрі .308 WIN (7,62x51mm) (із ручним перезаряджанням, bolt action) із дальністю ведення ефективного вогню 500-800 м. Вартість закупівлі - 5 млн. євро, тобто 10 000 євро за 1 гвинтівку. Одразу в око впадає настільки "рівнесенька" ціна за снайперську гвинтівку, таке нечасто побачиш у специфікаціях. За інформацією від офіцерів Збройних Сил України, ці гвинтівки не стояли на озброєнні у жодній країні світу та не мали NATO Stock Number.
- Ба більше, ніхто і не погоджував з реальними користувачами закупівлю таких виробів. Основною зброєю снайпера у ЗСУ, відповідно до нормативних документів, є гвинтівки із ручним перезаряджання у калібрі .338 LM (8,58x70mm), які дозволяють вести ефективний вогонь на дистанціях до 1500 метрів, а до 500 метрів снайперу взагалі не рекомендується відкривати вогонь через високу ймовірність його ураження автоматно-кулеметним вогнем противника.
- Гвинтівки у калібрі .308 WIN (7,62x51мм) можуть застосовуватись виключно у 2 випадках: якщо зброя - мультикаліберна, тобто одна і та сама гвинтівка може бути, шляхом легкої зміни стволу, переобладнана із калібру .308 WIN на калібр .338 LM (наприклад, снайперська гвинтівка Barret MRAD) або якщо гвинтівка є НАПІВАВТОМАТИЧНОЮ, як наприклад, UAR-10, яка стоїть на озброєнні ЗСУ та чудово себе зарекомендувала. Напівавтоматична гвинтівка дозволяє вести як прицільну високоточну стрільбу на дистанціях до 800 метрів, так і, в разі необхідності, вести інтенсивний вогонь на ближчих дистанціях. Тобто, піхотному снайперу не потрібно мати з собою автомат та снайперську гвинтівку - напівавтомат дозволяє це поєднати.
- Проте, закуплені гвинтівки "CZ TSR" у "чеської" компанії "AKM Group-CZ" ("чеської", оскільки окрім номінального директора із чеським громадянством - усі інші працівники та реальні бенефіціари - українці) не є ані бікаліберними, ані напівавтоматичними, тобто НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ потребам ЗСУ та НЕ МАЮТЬ ТАКТИЧНОЇ НІШІ. Окремої уваги заслуговує той факт, що керівництво МО замість прийняття сторони армії та скасування контракту - усіма можливими заходами підтримували чеського постачальника та наполегливо переконували прийняти ці гвинтівки. А от коли умовляння не спрацювали, повідомили, що "вже нічого не зробиш, гроші сплачені, користуйтесь тим що є".
- Наразі, справдились найгірші побоювання - ці поліцейські/спортивні/мисливські гвинтівки CZ TSR почали видавати бійцям на передньому краю фронту. До чого це призвело - солдат з такою гвинтівкою не є ані повноцінним снайпером (ця гвинтівка не дозволяє вести вогонь на 1500 метрів) та не може вести інтенсивний вогонь як піхотинець. Йому треба нести з собою цю гвинтівку та автомат, при веденні інтенсивного бою - очевидно що нести 2 гвинтівки неможливо, тому, зрозуміло, чого він позбудеться у першу чергу, і це точно не автомат.
- Потенційний аргумент МО за закупівлю цих гвинтівок - "нічого не було, ми хотіли б хоч щось закупити" не проходить, оскільки в цей самий момент в Міністерстві оборони були пропозиції всіх всесвітньовідомих та українських гвинтівок різних калібрів.
- Тепер поговоримо про реальну ціну закупівлі.Вартість контракту з МО - 5 млн. Евро (10 000 Євро за 1 од.) Ціна, яку ми змогли знайти у відкритому доступі - 4 078 Євро з ПДВ за 1 од. (оскільки при експорті з Європи ПДВ повертається, то реальна ціна 3200 Євро за гвинтівку)
- Це підтверджується листом Департаменту міжнародного співробітництва МОУ на адресу заступника Міністра оборони України від 09.06.2023 р. про те, що Національний центр по боротьбі із організованою злочинністю Поліції Чеської Республіки заблокував 38 830 723,00 доларів США компанії "AKM Group-CZ" у зв'язку із підозрілими транзакціями та нецільовим використанням коштів Міністерства оборони України. А розблокували лише 1 420 000,00 Євро, оскільки Міністерство оборони "замовило" 500 гвинтівок CZ TSR. Зрозуміло, що розблокували рівно стільки, скільки треба для здійснення закупівлі у виробника, а це шляхом математичної дії складає 2 840 Євро за гвинтівку, що є досить нормальною європейською ціною за подібну оптову партію гвинтівок.
- Тобто реально гвинтівки коштували 2 840 Євро за одиницю і навіть якщо додати витрати на транспортування, то виходить близько 7 000 Євро переплати на всьому контрактів. Або, якщо легше сприйняти - 3 500 000 Євро чистого завищення ціни (70% від вартості для МОУ). Нагадаю, що заблокованими залишилися ще близько 37 мільйонів доларів, які були сплачені Україною цій чеській компанії за якимись іншими контрактами, які, судячи з усього, виконані не будуть.
- Не дивлячись на ці факти, "AKM-group CZ" активно весь 2023-й рік продовжувала укладати контракти із Міністерством оборони та державними спецімпортерами. У червні 2023 року державний спецімпортер під управлінням Головного управління розвідки "Спецтехноекспорт" звернувся на адресу Департаменту військово-технічної політики, розвитку озброєння та військової техніки Міністерства оборони України із пропозицією здійснити постачання ВІДНОВЛЕНИХ патронів калібру 8,6х70 мм виробництва (відновлення) компанії GetLoad.cz через вже відому нам "AKM-GROUP CZ".
- Міністерство оборони, повідомило про відхилення пропозиції із посиланням на висновок науково-дослідного інституту та повідомило, що зазначені патрони не можуть бути використані у військах, оскільки окрім того що є цивільними та НЕбронебійними, так ще й відновленними (релоад). Але "Спецтехноекспорт" так хотів продати зазначені патрони що повідомив, що раніше ці патрони він вже якимось чином зміг поставити МО та аргументував необхідність закупівлі саме цим - що зазначені патрони ВЖЕ були поставлені Міністерству оборони раніше та зауважень при прийомці не було.
- Зауважень при прийомці і не могло бути, оскільки військові приймають у надзвичайно активному режимі, та тільки звіряється кількості та маркування та фізично не міг перевірити їх серцевину (чи це бойовий вольфрам, чи цивільний свинець) та якість зборки. Справжня "прийомка" відбувається на фронті, коли ці НЕБОЙОВІ перероблені патрони потрапляють на передову. Звичайно, у бійців снайперів просто немає часу та бажання писати якісь листи-рекламації, тощо. Тому, сподіваємось, що про те, що це НЕ БОЙОВІ патрони, снайпери змогли дізнатись до того як зарядили ними гвинтівки і просто викинули цей непотріб. А тепер перейдемо до головного - хто ж стоїть за "AKM-group CZ"? На очі потрапила ось така візитна картка:
- ОСОБА_1 - людина з таким ім'ям та прізвищем деякий час очолювала податкову інспекцію в Чернівцях та був керівником Федерації дзюдо у Чернівецькій області. І враховуючи, яку значну суму чеські правоохоронці арештували на рахунках цієї сумнівної компанії, я продовжу розслідування».
Позивач зазначає, що вказана інформація містить факт спотворення дійсної інформації, викладено її неповно, зі зміщеними акцентами, а також у такий спосіб, що викликає негативе ставлення читачів до компанії та паплюжить ділову репутацію АКМ GROUP-CZ, a.s.., а отже, у позивача наявне право на захист своєї ділової репутації, зокрема, шляхом реалізації права на відповідь.
Отже, обгрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначає, що інформація, поширена у статті є спотворенням дійсної інформації, викладена неповно, а також у такий спосіб, що викликає негативе ставлення читачів до компанії позивача, оскільки у читачів складається загальне враження що AKM GROUP -CZ.a.s. є компанією, пов'язаною із виключно злочинною діяльністю, є компанією-«оболонкою», створеною для відмивання грошей, що не відповідає дійсності.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно ст. 94 Цивільного кодексу України, юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.
Відповідно до ч. 1 ст. 200 Цивільного кодексу України, інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
У ст. 1 Закону України «Про інформацію», під інформацією розуміються будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про інформацію" основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.
Згідно статті 4 Закону України "Про інформацію" суб'єктами інформаційних відносин є: фізичні особи; юридичні особи; об'єднання громадян; суб'єкти владних повноважень. Об'єктом інформаційних відносин є інформація.
Як визначено статтею 5 Закону України «Про інформацію», кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Частиною 1 статті 7 України «Про інформацію» визначено, що право на інформацію охороняється законом.
Згідно частини 2 наведеної статті, ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб'єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію.
Статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Разом з тим, статтею 32 Конституції України встановлено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації.
Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.12.2021 у справі № 905/902/20).
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 91 Цивільного кодексу України, юридична особа здатна мати такі ж права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.
Згідно зі ст. 201 Цивільного кодексу України, особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, в тому числі, ділова репутація, ім'я (найменування), а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
Частиною 1 статті 94 Цивільного кодексу України передбачено право юридичної особи на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 ЦК України.
Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об'єктів судового захисту.
Як вказано у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб - підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
Відповідно до статей 94, 277 Цивільного кодексу України фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про спростування недостовірної інформації, як способу захисту ділової репутації юридичної особи, є сукупність таких обставин:
- поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;
- поширена інформація стосується певної юридичної особи, тобто позивача;
- поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності;
- поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи.
При цьому, повідомлення оспорюваної інформації лише особі, якої вона стосується, не може визнаватись її поширенням, якщо особа, яка повідомила таку інформацію, вжила достатніх заходів конфіденційності для того, щоб ця інформація не стала доступною третім особам.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені) (постанова Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 910/8262/22).
Достовірна інформація, тобто така, що відповідає дійсності та викладена правдиво, не може бути спростована, навіть у випадку, коли вона порушує особисті майнові права (постанова Верховного Суду від 06.08.2024 у справі № 922/2993/21).
Під негативною інформацією, зокрема, можна вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка порушує право особи на повагу до гідності, честі чи ділової репутації (постанова Верховного Суду від 05.09.2024 у справі № 911/994/23).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18 викладено правовий висновок про те, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
У п. 8 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2007 № 01-8/184 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію" зазначено, що за змістом приписів ст. 91 ЦК України право на спростування недостовірної інформації, передбачене ст. 277 ЦК України, належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, що шкодить діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця).
Таким чином, юридична особа, так само як і фізична особа, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації відповідно до ст. ч. 1 ст. 277 ЦК України та право на недоторканість ділової репутації відповідно до ч. 1 ст. 299 ЦК України.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 43 Закону України «Про медіа» особа, яка вважає, що суб'єктом у сфері аудіовізуальних, друкованих або онлайн-медіа щодо неї було поширено відомості, які не відповідають дійсності (викладені неповно чи неточно) та принижують її честь, гідність чи ділову репутацію, має право вимагати спростування недостовірної інформації або реалізації права на відповідь. Заяву про спростування або реалізацію права на відповідь має бути подано упродовж 20 днів з дня поширення відповідної інформації.
Згідно ч. 5 п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
У відповідності до положень ст. 34 Господарського кодексу України, дискредитацією суб'єкта господарювання є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних із особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання.
Відповідно до ч. 4 ст. 277 Цивільного кодексу України, спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.
Згідно ч. 6 ст. 277 Цивільного кодексу України, спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.
У п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» вказано, що вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
У статті 30 Закону України "Про інформацію" визначено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Європейський суд з прав людини зазначав, що необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Тобто, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати (постанова Верховного Суду від 21.01.2020 у справі № 910/10429/18).
Судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов'язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. У свою чергу, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом (постанова Верховного Суду від 08.08.2019 у справі № 910/19082/16).
Особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення, не може бути зобов'язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачений статтею 10 Конвенції.
Позивач повинен довести факт поширення недостовірної інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
Водночас, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом (постанови Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 910/13556/18, від 21.11.2019 у справі № 927/791/18, від 18.03.2021 у справі № 927/791/18).
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем (такий висновок наведено у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).
Таким чином суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.
У постановах Верховного Суду від 10.07.2018 у справі № 910/15148/17 та від 19.07.2018 у справі № 910/5117/17 зроблено висновок про те, що за відсутності хоча б однієї з наведених обставин підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Абзацами 1, 2 пункту 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 передбачено, що відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.
Якщо позов пред'явлено про спростування інформації, опублікованої в засобах масової інформації, то належними відповідачами є автор і редакція відповідного засобу масової інформації чи інша установа, що виконує її функції, оскільки згідно зі статтею 21 Закону про пресу редакція або інша установа, яка виконує її функції, здійснює підготовку та випуск у світ друкованого засобу масової інформації.
Разом із тим, відповідно до пункту 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18 та у постанові Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 439/1469/15-ц викладено висновок, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
Таким чином, при розгляді справ зазначеної категорії першочергово позивачу слід довести сам факт поширення інформації, а потім встановити та вказати у позові автора інформаційного матеріалу - особу, яка його поширила, а також власника веб-сайту, на якому розміщений інформаційний матеріал.
Як встановлено судом, оспорювана позивачем інформація була розміщена 20.02.2024 о 13:28 год. в мережі Інтернет на сайті https://censor.net/ українським новинним суспільно-політичним інтернет-порталом "Цензор.НЕТ".
На підтвердження наявності зв'язку між інтернет-порталом "Цензор.НЕТ" та відповідачем, позивач надав Довідку з відомостями про власника веб-сайту або інформацією про його встановлення від 05.04.2024 № 65/2024-Д, видану Дочірнім підприємством "Центр компетенції адресного простору мереж Інтернет" Консорціуму "Український центр підтримки номерів і адрес".
Зі змісту вказаної довідки вбачається, що власником веб-сайту censor.net, зокрема станом на 05.10.2023 та 20.02.2024, є володілець облікового запису - Громадська організація "Агентство вільної інформації", якщо інше не визначене умовами договору між останнім та реєстрантом доменного імені censor.net та/або отримувачем послуг хостингу, зокрема, УАБ "Лано Солюшенз" (UAB "LANO SOLUTIONS" (LT)), або якщо такий договір відсутній.
Суд враховує, що Свідоцтвом про акредитацію Український мережевий інформаційний центр підтвердив компетентність Дочірнього підприємства "Центр компетенції адресного простору мережі Інтернет" Консорціуму "Український центр підтримки номерів і адрес" у здійсненні ним функцій з проведення фіксації і дослідження змісту веб-сторінок у мережі Інтернет з видачею Експертних висновків, а також - видачу довідок з відомостями про власників веб-сайтів/реєстрантів доменних імен або інформацією про їх встановлення відповідно до Договору про акредитацію від 08.05.2019.
У постанові від 05.04.2024 у справі № 742/853/20 Верховний Суд дійшов висновку, що Довідка, видана Дочірнім підприємством "Центр компетенції адресного простору мереж Інтернет" Консорціуму "Український центр підтримки номерів і адрес", є належним доказом на підтвердження належності веб-сайту визначеній в такій довідці особі.
Водночас, наведений в Довідці від 05.04.2024 № 65/2024-Д висновок не є стверджувальним, оскільки прямо допускає ймовірність того, що власником веб-сайту censor.net може бути не Громадська організація "Агентство вільної інформації", за умови наявності між ним та реєстрантом доменного імені censor.net та/або отримувачем послуг хостингу, зокрема, УАБ "Лано Солюшенз" (UAB "LANO SOLUTIONS" (LT)) укладеного договору, що встановлює інше.
Окрім того, суд враховує, що рішенням Апеляційної палати Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 15.07.2020 було визнано знак "ЦЕНЗОР.НЕТ" добре відомим в Україні відносно УАБ "ЛАНО СОЛЮШЕНЗ" (UAB "LANO SOLUTIONS") (LT) для послуг 35 класу МКТП: "рекламування через комп'ютерну мережу в режимі онлайн" та послуг 38 класу МКТП: "послуги інформаційних агентств" станом на 01.01.2019. На зазначене рішення також посилалось Дочірнє підприємство "Центр компетенції адресного простору мереж Інтернет" Консорціуму "Український центр підтримки номерів і адрес" в довідці від 05.04.2024 № 65/2024-Д.
Так, в рішенні зазначено, що наповнення інформацією сайту "censor.net.ua" здійснювалося Громадською організацією "АГЕНТСТВО ВІЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ", співзасновником якої є Ю.Бутусов, що підтверджують укладені заявником договори від 01.01.2015 № 01, від 01.01.2016 № 0101-16. Окрім того, в рішенні наявне посилання на договори оренди рекламної площі сайту "censor.net.ua" від 01.01.2015 № 01/2015, від 02.01.2017 № 020117-1 і акти здачі-прийняття робіт (надання послуг), стороною яких відповідач не є.
Однак веб-сайти censor.net та censor.net.ua не є ідентичними, докази їхньої пов'язаності в матеріалах справи відсутні.
При цьому, в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач є володільцем облікового запису (власником програмного забезпечення) веб-сайту censor.net, реєстрантом доменного імені censor.net та/або отримувачем послуг хостингу як на дату публікації (20.02.2024 року), так і станом на дату звернення позивача до суду.
Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що надана позивачем Довідка від 05.04.2024 № 65/2024-Д не є беззаперечним доказом належності веб-сайту censor.net відповідачу.
При цьому, суд враховує, що в публікації прямо зазначено ім'я автора - ОСОБА_2 , з відповідним посиланням на профіль автора на інтернет-порталі "Цензор.НЕТ". Зі змісту вказаного профілю вбачається, що ОСОБА_2 - ветеран російсько-української війни, зареєстрований на вказаному сайті з 28.03.2016 та систематично здійснює публікацію дописів на інтернет-порталі "Цензор.НЕТ".
В той же час, позивач не спростовує авторство ОСОБА_3 щодо спірної публікації.
Суд зазначає, що оспорювана публікація розміщена на веб-сайті censor.net в розділі «Блоги», перед її текстом опубліковано наступне письмове застереження щодо відмови від відповідальності (дисклеймер): «Редакція Цензор.НЕТ може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі "Блоги" несуть автори текстів.».
Суд також зазначає, що на сайті "Цензор.НЕТ" за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 розміщені Умови користування «Цензор.НЕТ», відповідно до п.п. 2, 3 яких зазначено, що для розміщення матеріалів, у тому числі у розділі «Блоги», користувач створює обліковий запис, використовуючи Facebook, Twitter, Google або інші доступні методи реєстрації, а також несе відповідальність за збереження пароля, всіх реквізитів, пов'язаних з обліковим записом, та за контент, який розміщує. Для використання сервісів Цензор.НЕТ Користувач підтверджує, що володіє всіма необхідними правами на контент, яким ділиться, і що це не порушує права третіх осіб.
Тобто, публікація не є анонімною і доступ до сайта для розміщення матеріалів не є вільним, автор самостійно розмістив оспорюваний матеріал, використовуючи власний обліковий запис, попередньо прийнявши Умови користування Цензор.НЕТ, при цьому, публікація містить письмове застереження про те, що відповідальність за матеріали в розділі «Блоги» несуть автори текстів, кожен з яких має технічну можливість опублікувати будь-який матеріал (у тому числі спростування або відповідь).
Згідно із статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України "Про судоустрій України" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.
За змістом статей 3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. У цьому висновку Суд спирається на подібні висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14 та постанові Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17).
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду.
Суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Процесуально-правовий зміст захисту права полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. (ст. 4 ГПК України).
Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
У мотивувальній частині наведеного рішення Конституційний Суд України зазначив, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", як правило, не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.
Отже, з огляду на наведені положення законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 74 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
До господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
Відтак на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Суд звертає увагу на те, що завданням правосуддя є захист охоронюваних законом прав та інтересів осіб.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Наслідком прийняття судового рішення має бути реальне поновлення прав та/або інтересів особи, які були порушені.
Отже, лише встановивши наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
В свою чергу, встановлюючи фактичні обставини справи на підставі наявних в матеріалах справи доказів суд зазначає, що у пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи "Щодо якості судових рішень" міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.
Принцип змагальності необхідно розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та принцип ефективної участі.
Пункт 4 статті 129 Конституції України змагальність сторін прямо пов'язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Наразі сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.
Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу Україн передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Разом з тим, на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Згідно з положеннями статей 2, 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу, і такі способи мають бути доступними й ефективними.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
У постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18 та від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19 зазначено, що відсутність порушення прав та інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові.
Проте, суд зазначає, що звертаючись до суду з заявленими позовними вимогами АКМ GROUP-CZ, a.s. у встановленому законом порядку не доведено яким саме чином відповідачем порушені її права та/або інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду, оскільки, як встановлено судом вище, публікація на інтернет - сайті https://censor.net/ під назвою «Непотрібні гвинтівки втридорога, "відновлені" снайперські патрони та арешт $ 39 млн - і все це про чесько-українську "AKM Group-CZ"» була розміщена Ігорем Лапіним, авторство якого також не заперечується позивачем, в свою чергу, вказаний сайт є платформою на якому будь-яка особа здійснивши попередню реєстрацію облікового запису (використовуючи у т.ч. Facebook, Twitter, Google або інші доступні методи реєстрації) може розмістити публікацію/контент.
Тобто, позивач не обмежений у праві попередньо зареєструвавши власний обліковий запис розмістити на вказаному сайті відповідь на поширену у статті під назвою «Непотрібні гвинтівки втридорога, "відновлені" снайперські патрони та арешт $ 39 млн - і все це про чесько-українську "AKM Group-CZ"» інформацію.
При цьому, позивач не заявляє вимогу про визнання вказаної інформації недостовірною та зобов'язання її спростувати, як і не надає жодних доказів на підтвердження недостовірності поширеної у публікації інформації, тобто вимоги позивача зводяться лише до розміщення на сайті https://censor.net/ відповіді на поширену інформацію. Однак, заявляючи вказану вимогу позивачем у позові не зазначено, а судом не встановлено вчинення відповідачем перешкод у розміщенні позивачем такої відповіді на сайті https://censor.net/, враховуючи що судом встановлено, що вказаний сайт є платформою, на якій будь-яка особа може розмістити публікацію/контент, в свою чергу належних доказів, що відповідач є власником вказаного сайту суду не надано та на вказаному сайті відсутня будь-яка інформація про те, що відповідач є власником вказаного сайту.
Крім того, як вбачається з доданих до позовної заяви документів, а саме заяви про реалізацію права на відповідь № 25-07/25-1 від 25.07.2025 - вона була адресована позивачем редакції інтернет-видання Цензор.НЕТ, а не відповідачу - Громадській організації "Агентство вільної інформації". При цьому, на сайті Цензор.НЕТ в розділі «Про нас» за посиланням https://censor.net/ua/about зазначено, що головним редактором є ОСОБА_4 .
Таким чином, враховуючи відсутність належних доказів, які підтверджували б належність веб-сайту censor.net відповідачу та/ або спростовували б авторство Ігоря Лапіна, приймаючи до уваги те, що позивач не довів яким саме чином відповідачем порушені його права та/або інтереси, а також те що позивач не обмежений у праві попередньо зареєструвавши власний обліковий запис на сайті https://censor.net/ розмістити на вказаному сайті відповідь на поширену інформацію, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги не підлягають задоволенню.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не висвітлюються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, враховуючи що позивачем не доведено порушення прав, за захистом яких він звернувся до суду, з боку відповідача, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги АКМ GROUP-CZ, a.s. до Громадської організації "Агентство вільної інформації" про захист ділової репутації не підлягають задоволенню.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва.
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено: 05.03.2026.
Суддя С.О. Щербаков