вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"28" січня 2026 р. Справа№ 927/163/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Євсікова О.О.
суддів: Корсака В.А.
Алданової С.О.
за участю:
секретаря судового засідання Лукінчук І.А.,
представників сторін:
від Чернігівської обласної прокуратури: Хряпа А.М. (поза межами приміщення суду); Рибалко Н.В. (поза межами приміщення суду);
від Міністерства розвитку громад та територій України: Суховолець У.А. (в залі суду);
від відповідача: Висоцький Р.В. (в залі суду),
розглянувши апеляційну скаргу
Акціонерного товариства «Укрпошта»
на рішення Господарського суду Чернігівської області від 08.08.2025 (повний текст складено 18.08.2025)
у справі № 927/163/25 (суддя Мацьор В.В.)
за позовом Прилуцької окружної прокуратури в інтересах держави
в особі Міністерства розвитку громад та територій України
до Акціонерного товариства «Укрпошта»,
третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору:
Фонд державного майна України,
про витребування нерухомого майна,
Короткий зміст і підстави вимог, що розглядаються.
19.02.2025 Прилуцька окружна прокуратура сформувала у системі «Електронний суд» позону заяву в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України (далі - Міністерство, Мінрозвитку), у якій просила витребувати у Акціонерного товариства «Укрпошта» (далі - Товариство) на користь Міністерства нерухоме майно - нежитлове приміщення загальною площею 795 кв. м, розташоване по вул. Миру, 33, с. Срібне Прилуцького району Чернігівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно 1437553174251.
На обґрунтування заявлених вимог Прокуратура посилається на незаконне оформлення Товариством права приватної власності на спірний об'єкт нерухомого майна та зазначає, що вибуття цього об'єкта з державної власності порушує інтереси держави у сфері реалізації прав власника об'єкта державної власності, пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням ним.
Прокурор вважає, що зміна форми власності переданого Товариству майна з державної на приватну поза процедурою приватизації є незаконною; передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного внаслідок корпоратизації державного унітарного підприємства, не є способом приватизації такого майна; нерухоме майно, передане до статутного фонду акціонерного товариства, 100% акцій якого залишаються у власності держави, залишається державною власністю.
За доводами прокурора, власником спірного нерухомого майна є держава в особі Міністерства, у зв'язку із чим спірне майно має бути повернуто шляхом витребування у власність держави в особі Міністерства.
Позиції учасників справи.
Товариство проти заявлених до нього вимог заперечує та посилається на відсутність підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді в інтересах Міністерства та обрання прокуратурою неналежного та неефективного способу захисту інтересів держави; відсутність державного та суспільного інтересу у даній справі. Також Товариство вважає, що є неналежним відповідачем за пред'явленими позовними вимогами; передача та/або внесення до статутного капіталу Товариства майна, яке на момент перетворення закріплювалося за УДППЗ Укрпошта на праві повного господарського відання та перебувало у державній власності, не є приватизацією такого майна; право власності на нерухоме майно набуте Товариством без порушень законодавства, зміна форми власності майна відбулась відповідно до вимог чинного законодавства; висновки, висловлені Вищим господарським судом України і Верховним Судом, на які посилається прокуратура як на «аналогічні» правові позиції щодо правового режиму державного майна, переданого утворюваним державою акціонерним товариствам, не можуть бути застосовані у даних правовідносинах; пропуск прокурором встановленого законом строку на звернення до суду за захистом права; порушення прокурором та позивачем ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме права відповідача на мирне володіння майном.
Прокурор, у свою чергу вважає, що у позовній заяві належним чином обґрунтував підстави представництва інтересів держави в суді в особі позивача з посиланням на норми Конституції України, Закону України «Про прокуратуру», ГПК України, правових висновків Конституційного та Верховного судів, Європейського суду з прав людини. За доводами прокурора, порушення законодавства при розпорядженні майном, яке має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, загрожує національному суверенітету та завдає шкоди інтересам держави при реалізації концепції боротьби з тероризмом в Україні, підвищення ефективності системи та режимів охорони об'єктів можливих терористичних посягань, здійснення державного контролю на об'єктах підвищеної небезпеки, насамперед на об'єктах критичної, військової та транспортної інфраструктури. Таким чином, у спірних правовідносинах наявний як державний, так і суспільний інтерес.
Прокурор також вважає, що відповідач не навів жодного аргументу на підтвердження того, що Міністерство приймало будь-які рішення щодо зміни форми власності спірного майна з державної на приватну. Доказів на підтвердження зазначеного до матеріалів справи також не долучено. Відчуження спірного майна з державної власності відбулось поза волею власника - держави в особі Міністерства, без згоди Фонду державного майна України (далі - Фонд, ФДМУ). Передане державою до статутного фонду Товариства майно не змінило свого правового режиму та залишається державною власністю і стосовно нього діють обмеження щодо вільного розпорядження, які передбачені для державного майна.
Прокурор зазначає, що спірне нерухоме майно передано Товариству для здійснення статутної діяльності і це майно залишається об'єктом права державної власності, рішення Міністерством інфраструктури України (наразі Міністерство) про зміну правового режиму цього майна не приймалось, зміна форми власності з державної на приватну не відбувалася.
Доводи Товариства про відсутність предмету спору на даний час прокурор вважає помилковими та необґрунтованими, оскільки внесення в 2021 році змін та доповнень у ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», тобто лише через чотири роки після виникнення спірних правовідносин, жодним чином не пливає на законність прийняття спірних рішень у 2017 році.
Прокурор зазначає, що реєстрація права приватної власності на спірне майно за Товариством відбулася з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», за відсутності волі держави на його відчуження та не у спосіб, визначений законом.
Строки позовної давності, визначені ЦК України, у період дії в Україні спочатку карантину, а потім воєнного стану не сплинули, а продовжені на строк дії відповідних режимів.
Відповідач не є добросовісним набувачем, відчуження спірного майна без волевиявлення власника (держави) здійснено саме Товариством на свою користь, повернення такого майна у державну власність від останнього набувача є пропорційним втручанням у право власності Товариства, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.
Товариство у запереченнях на відповідь на відзив зазначає про те, що прокуратура порушила визначену ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» процедуру, оскільки не дала можливість компетентному органу реалізувати свій обов'язок захисту інтересів держави в суді. Прокуратурою не надано комплексного аналізу економічних потреб держави, які можна задовольнити вирішивши даний спір на користь позивача; не досліджено сутність економічних інтересів держави, та помилково підведено дані спірні правовідносини під поняття таких, та можливе їх порушення. Твердження прокурора про незастосування положень ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» є необґрунтованими, оскільки останні не діяли на час проведення корпоратизації. Інші заперечення аналогічні запереченням, викладеним у відзиві на позов.
Позивач у письмових поясненнях по суті спору зазначив, що під час корпоратизації УДППЗ «Укрпошта» шляхом перетворення в АТ «Укрпошта» відбулося включення державного майна до статутного капіталу акціонерного товариства, а не платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності. Внаслідок корпоратизації Товариства все майно, включене до статутного фонду останнього, стало власністю новоствореного товариства, яке утворилося внаслідок корпоратизації. Мінінфраструктури при затвердженні акта передавання майна до статутного капіталу ПАТ «Укрпошта» діяло виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством.
Фонд позовні вимоги прокурора підтримав та зазначив, що суб'єктом управління корпоративними правами держави в статутному капіталі Товариства є Міністерство, а тому Фонд не мав правових підстав погоджувати зміну форми власності спірного майна, відповідно до Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою КМУ від 06.06.2007 №803.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття.
Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 08.08.2025 позов задоволено повністю. Витребувано у Товариства на користь держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України нерухоме майно - нежитлове приміщення загальною площею 795 кв. м, розташоване по вул. Миру, 33, селище Срібне Прилуцького району Чернігівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно 1437553174251. Стягнуто з Товариства на користь Чернігівської обласної прокуратури судовий збір у сумі 375 704,06 грн.
Суд дійшов висновку про доведення з боку прокурора бездіяльності Міністерства як підстави для звернення органу прокуратури до суду за захистом інтересів держави та про наявність підстав для звернення прокурора з цим позовом до суду, а тому відхилив доводи відповідача про відсутність таких підстав та державного і суспільного інтересу.
За висновком суду, акт передавання майна, на підставі якого здійснена державна реєстрація права власності на спірне майно за Товариством, не може розглядатися як правочин, відповідно до якого на законних підставах у відповідача виникло право приватної власності на зазначене майно. Суд заначив, що оскільки спірне майно перебувало у володінні УДППЗ «Укрпошта» на праві повного відання, ПАТ «Укрпошта» як юридична особа, створена внаслідок перетворення останнього, відповідно до ч. 2 ст. 108 ЦК України, набуло на спірне майно не право приватної власності, а право господарського відання. Спірне майно, за висновком суду, залишилося у власності держави з огляду на встановлення прямих заборон на відчуження та передачу до статутного фонду господарських товариств такого майна згідно з ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та ч. 3 ст. 86, ч. 2-4 ст. 145 ГК України (у відповідній редакції). Таким чином, державну реєстрацію права приватної власності на спірне нерухоме майно здійснено відповідачем за відсутності належних правових підстав.
Спростовуючи доводи Товариства щодо невірно обраного прокурором способу захисту та відсутності порушеного права держави, суд зазначив, що належним способом захисту права власності держави на спірний об'єкт є віндикаційний позов про витребування нерухомого майна з володіння відповідача, що відповідає сталій практиці Верховного Суду в аналогічних спорах.
Суд зазначив, що незаконна реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомості за ПАТ "Укрпошта" (перейменоване в АТ "Укрпошта") та, як наслідок, вибуття його з державної власності поза волею власника порушує інтереси держави щодо володіння, користування та розпорядження спірним майном, що є підставою для задоволення позову про витребування цього майна на користь держави в особі Міністерства, яке здійснює управління корпоративними правами держави щодо Товариства та наділене правами власника на державне майно, яке перебуває в його управлінні. Норми щодо компенсації вартості майна добросовісному набувачу (яким є відповідач у даній справі) (ч. 5 ст. 390 ЦК України), за висновком суду, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню, оскільки відповідач набув таке майно безоплатно.
Розглянувши заяву Товариства про застосування позовної давності, суд дійшов висновку, що прокурор не пропустив строк позовної давності при зверненні до суду з цим позовом.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів.
Не погодившись з рішенням Господарського суду Чернігівської області від 08.08.2025, Товариство звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог Прилуцької окружної прокуратури в повному обсязі; судові витрати по розгляду апеляційної скарги покласти на позивача.
Скаржник вважає, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам ст. 236 ГПК України, оскільки є незаконним, необґрунтованим, та таким, що ухвалене з грубим порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору.
На думку апелянта, суд першої інстанції неповно та неправильно встановив обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи; суд не надав належної оцінки доказам у матеріалах справи та аргументам АТ «Укрпошта».
Товариство зазначає, що чинне законодавство України не встановлює заборони на формування статутного капіталу господарського товариства з майна державного підприємства в ході його корпоратизації. Внаслідок такої держава отримує корпоративні права, що належать їй у статутному капіталі. Висновок суду про те, що передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного унітарного підприємства, не є рішенням власника, яке надавало б такому товариству право на його відчуження, а спрямована виключно на зміну організаційно-правової форми державного підприємства, скаржник вважає таким, що не відповідає обставинам справи та чинному законодавству України.
Також, на думку апелянта, суд помилково пов'язав між собою процеси та поняття приватизації та корпоратизації, які не є тотожними та різними за своєю правовою природою та регулюються різними законодавчими актами.
Скаржник зазначає, що Українське державне підприємство поштового зв'язку «Укрпошта» було реорганізоване у Товариство в порядку перетворення державного унітарного комерційного підприємства в акціонерне товариство, затвердженого Постановою КМУ №802 від 29.08.2012. Товариство вважає, що в ході формування статутного капіталу корпоратизованого господарського товариства було дотримано всі вимоги чинного законодавства, що регламентують такий процес. Після завершення реорганізації АТ «Укрпошта» не є державним підприємством, а є акціонерним товариством, 100% акцій якого належать державі. При цьому, набувши корпоративні права, держава має право брати участь в управлінні АТ «Укрпошта» та отримувати дивіденди від його діяльності. АТ «Укрпошта» набуло права приватної власності на спірний об'єкт нерухомого майна виключно відповідно до норм чинного законодавства України, в т.ч. у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, зокрема відповідно до п. 48 Порядку про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Товариство також вважає, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту.
Позиції учасників справи.
Прилуцька окружна прокуратура надала відзив на апеляційну скаргу, у якому проти доводів та вимог апеляційної скарги заперечує, наводить власні доводи на їх спростування, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін як законне та обґрунтоване.
Зокрема, прокурор вважає, що Товариство помилково порівнює поняття приватизації державного майна і корпоратизації державних підприємств. Прокурор зазначає, що передане державою до статутного фонду АТ «Укрпошта» майно не змінило свого правового режиму та залишається державною власністю і стосовно нього діють обмеження щодо вільного розпорядження, які передбачені для державного майна. Твердження апелянта про те, що АТ «Укрпошта» є законним власником спірного майна, прокурор вважає безпідставними.
Прокурор зауважує, що акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна у порівнянні з іншими господарськими товариствами, які створюються у загальному порядку. При цьому державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається у державній власності і відчуження його можливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури. Спірне нерухоме майно передано АТ «Укрпошта» для здійснення статутної діяльності і це майно залишається об'єктом права державної власності, рішення Міністерством інфраструктури України (наразі Міністерством розвитку громад та територій України) про зміну правового режиму цього майна не приймалось, зміна форми власності з державної на приватну не відбувалася.
Заперечуючи проти доводів апелянта щодо неналежного способу захисту, прокурор зазначає, що належним способом захисту права власності держави на спірний об'єкт є віндикаційний позов про витребування нерухомого майна з володіння відповідача, що відповідає сталій практиці Верховного Суду в аналогічних спорах.
Незаконна реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомості за ПАТ «Укрпошта» (перейменоване в АТ «Укрпошта»), та, як наслідок, вибуття його з державної власності поза волею власника порушує інтереси держави щодо володіння, користування та розпорядження спірним майном, що і стало підставою для задоволення позову про витребування цього майна на користь держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, яке здійснює управління корпоративними правами держави щодо АТ «Укрпошта» та наділене правами власника на державне майно, яке перебуває в його управлінні.
Міністерство подало заяву щодо апеляційної скарги, яку просить врахувати під час ухвалення рішення у справі, що розглядається.
У поданій заяві Міністерство зазначає, що в оскаржуваному рішенні не встановлено протиправність чи нечинність наказу Міністерства від 05.07.2017 №240, яким затверджено Акт передавання майна до статутного капіталу АТ «Укрпошта», а отже Міністерство діяло в межах та у спосіб визначених та встановлених нормами законодавства.
На думку Міністерства, під час корпоратизації УДППЗ «Укрпошта» шляхом перетворення в АТ «Укрпошта» відбулося включення майна до складу статутного капіталу акціонерного товариства, а не приватизація державного майна, оскільки відчуження спірного майна не відбулося.
Наказ Міністерства від 05.07.2017 №240, яким затверджено Акт передавання майна до статутного капіталу АТ «Укрпошта» в частині спірних правовідносин є чинним, не оскаржений, його реалізовано, а тому, на думку Міністерства, право власності на спірне нерухоме майно АТ «Укрпошта» набуте у повній відповідності до чинних станом на дату підписання такого акта законодавчих норм та у спосіб, передбачений законодавством. Передача Міністерством майна до статутного капіталу Товариства неправомірною бути не може. У контексті наведеного Міністерство зауважує на тому, що під час зміни правової форми суб'єкта господарювання з державного підприємства на публічне акціонерне товариство статутний капітал АТ «Укрпошта» першочергово було сформовано за рахунок майна. Витребування такого майна від АТ «Укрпошта» матиме наслідком зменшення статутного капіталу товариства. У свою чергу державі належать корпоративні права у вигляді відсотку статутного капіталу товариства, отже у разі вибуття зі статутного капіталу переданого за Актом майна зменшується і відсоток корпоративних прав держави.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.08.2025 сформовано колегію у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Алданова С.О., Корсак В.А.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025 витребувано у Господарського суду Чернігівської області матеріали справи №927/163/25 та відкладено вирішення питань, пов'язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV ГПК України, за апеляційною скаргою Товариства на рішення Господарського суду Чернігівської області від 08.08.2025 до надходження матеріалів справи №927/163/25.
15.09.2025 матеріали справи №927/163/25 надійшли до Північного апеляційного господарського суду.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.10.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства на рішення Господарського суду Чернігівської області від 08.08.2025 у справі №927/163/25. Розгляд справи призначено на 20.10.2025.
Ухвалами Північного апеляційного господарського суду від 20.10.2025 та від 05.11.2025 повідомлено ФДМУ, що наступне судове засідання у справі відбудеться 05.11.2025 та 03.12.2025 відповідно.
Судове засідання призначене на 03.12.2025 не відбулося у зв'язку з перебуванням судді Алданової С.О. на лікарняному.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.12.2025 призначено судове засідання на 28.01.2026, а також задоволено заяву представника Чернігівської обласної прокуратури Волківського І.Ю. про участь представника Хряпи А.М. у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.01.2026 задоволено заяву заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури Волківського І.Ю. про участь представника Рибалко Н.В. у судовому засіданні, призначеному на 28.01.2026, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Розгляд клопотань.
Товариство подало клопотання про закриття провадження у справі, в якому просить закрити провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору.
Товариство вважає, що оскільки на даний момент введений в дію Закон України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб», відповідно до положень якого було врегульовано статус майна, внесеного до статутного капіталу господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, а також майна, внесеного до статутного капіталу юридичної особи, засновником (учасником, акціонером) якої є таке господарське товариство, тобто держава визнала право власності такої юридичної особи, предмет спору відсутній. До такого висновку в аналогічних правовідносинах дійшов Господарський суд Чернігівської області в ухвалі від 23.10.2025 у справі №927/751/25 за позовом керівника Корюківської окружної прокуратури в інтересах держави в особі позивача - Міністерства розвитку громад та територій України до відповідача - АТ «Укрпошта».
Прилуцька окружна прокуратура надала заперечення проти поданого Товариством клопотання про закриття провадження, у якому просить у його задоволенні відмовити, апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Розглянувши подане Товариством клопотання, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення з огляду на таке.
Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.
Згідно з ч. 1 ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції зазначає, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів.
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
При цьому поняття «юридичний спір» має тлумачитися широко, з урахуванням підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що відповідно до духу Конвенції поняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.
Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Аналогічна правова позиція зазначена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2024 у справі №990/220/24, Верховного Суду від 10.07.2024 у справі №916/1055/23.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
Так, закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення по суті спору у зв'язку з виявленням після відкриття провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.
Суд закриває провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, якщо предмет спору був відсутній як на час пред'явлення позову, так і після відкриття провадження у справі, коли на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань.
Водночас відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.
Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань або спірні питання врегульовано самими сторонами.
Отже, суд закриває провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, якщо предмет спору існував на момент виникнення останнього, але припинив існування в процесі розгляду справи на час (до) ухвалення судом першої інстанції судового рішення. Вказана правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 04.12.2025 у справі №916/1232/24.
Апеляційний суд інстанції відзначає, що предметом позову у справі, що розглядається, є витребування у Товариства на користь Міністерства нерухомого майна.
Товариство вважає, що оскільки на даний момент введений в дію Закон України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб», яким було врегульовано статус майна, внесеного до статутного капіталу господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, а також майна, внесеного до статутного капіталу юридичної особи, засновником (учасником, акціонером) якої є таке господарське товариство, тобто держава визнала право власності такої юридичної особи, предмет спору відсутній.
Суд констатує, що Верховна Рада України прийняла Закон України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб», який набрав чинності 28.02.2025 та введений в дію 28.08.2025.
Водночас зазначений закон не вирішував питання повернення (витребування) спірного майна.
Спірне нерухоме майно є об'єктом матеріального світу, воно існує та існувало на час звернення прокурора із позовом. Спір щодо цього майна також існує. Зміна правового режиму майна, внесеного до статутного капіталу, не є свідченням зникнення самого майна у розумінні п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України.
Отже, немає фактичних і правових підстав для висновку про відсутність предмету спору.
Щодо посилань заявника на ухвалу Господарського суду Чернігівської області від 23.10.2025 у справі №927/751/25 колегія суддів зазначає, що ця ухвала була скасована постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.01.2026.
Товариство подало клопотання про долучення доказів, у якому просило долучити до матеріалів справи лист Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства №3222-06/89853-07 від 22.12.2025 з додатками на 22 аркушах.
На обґрунтування поданого клопотання Товариство зазначило, що 22.12.2025 отримало на свій запит №1.25.-42852-25 від 16.12.2025 лист-відповідь Міністерства економіки довкіллі та сільського господарства №3222-06/86000-05 від 10.12.2025, надану Офісу генерального прокурора. Зазначена відповідь була надана на виконання резолюцій Віце-прем'єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України від 27.10.2025 №34801/1/1-25 та від 14.11.2025 №34801/3/1-25 до листів Офісу Генерального прокурора від 17.10.2025 №15/2/2-98203ВИХ-25 та від 06.11.2025 №15/2/2-105398ВИХ-25, за яким Мінекономіки спільно з Мінфіном, Мінрозвитку, ФДМУ, НКЦПФР та Мін'юстом опрацювали питання щодо правового режиму майна державних акціонерних товариств. Товариство повідомляє, що про існування цього доказу йому на момент подання апеляційної скарги не було відомо, а тому воно було позбавлене можливості про нього повідомити та долучити під час розгляду справи у суді першої інстанції. За таких обставин Товариство вважає, що пропуск строку на подання цього доказу відбувся з причин, що не залежали від Товариства.
Чернігівська обласна прокуратура надала додаткові пояснення у справі, у яких вважає, що надані Товариством нові докази не можуть бути прийняті Північним апеляційним господарським судом до розгляду та не можуть бути взяті до уваги. Заявник також наводить доводи, за яких вважає, що державну реєстрацію права приватної власності за відповідачем було здійснено за відсутності належних правових підстав, що є порушенням прав держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України.
Розглянувши клопотання Товариства, колегія суддів зазначає, що за змістом ч. 3 ст. 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у т.ч. апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи.
Отже, приймаючи докази, які не були подані до суду першої інстанції, апеляційний господарський суд повинен мотивувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також зазначити, які саме докази про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає, були надані суду апеляційної інстанції.
Така обставина як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вище наведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Оскаржуване рішення було ухвалене 08.08.2025. Лист-відповідь №3222-06/89853-07 Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства з додатками на 22 аркушах, про долучення якого просить Товариство, датований 22.12.2025. Отже, оскільки станом на дату ухвалення оскаржуваного рішення цього листа не існувало, його прийняття апеляційним судом є неможливим з підстав, наведених вище.
Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Статтею 269 ГПК України встановлено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1).
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2).
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (ч. 3).
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).
У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч. 5).
Згідно з ч. 1 ст. 271 ГПК України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції, перевірені та додатково встановлені апеляційним господарським судом.
Українське державне підприємство поштового зв'язку «Укрпошта» створене у липні 1998 року згідно з Програмою реструктуризації Укрпошти, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 04.01.1998 №1, шляхом реорганізації Українського об'єднання поштового зв'язку «Укрпошта» (далі - УОПЗ «Укрпошта»), створеного за рішенням Кабінету Міністрів України від 02.02.1994 як окрема державна структура у результаті реформування галузі зв'язку (розподілу на поштовий та електрозв'язок).
Наказом Державного комітету зв'язку України від 15.06.1998 №93 УОПЗ «Укрпошта» реорганізоване шляхом його перетворення в Українське державне підприємство поштового зв'язку «Укрпошта» (далі - УДППЗ «Укрпошта»).
07.09.2005 проведено державну реєстрацію змін до статуту УДППЗ «Укрпошта». За преамбулою статуту УДППЗ «Укрпошта» є державним унітарним підприємством і діє як державне комерційне підприємство, що засноване на державній власності і на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 28.09.2004 №684-р «Про затвердження переліку підприємств, установ та організацій, що передаються до сфери управління Мінтрансзв'язку» належить до сфери управління Міністерства транспорту та зв'язку України - орган управління майном (УДППЗ «Укрпошта»).
Згідно з п. 4.1 статуту УДППЗ «Укрпошта» майно підприємства складається з основних фондів, обігових коштів, а також інших цінностей, вартість яких відображається у балансі підприємства і належать йому на правах господарського відання.
На підставі рішення виконавчого комітету Срібнянської селищної ради №53 від 25.03.2008 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серія САВ № 855001 від 20.06.2008, яким підтверджено право державної власності Держави Україна в особі Міністерства транспорту та зв'язку України на об'єкт нерухомого майна, який перебуває в оперативному управлінні УДППЗ «Укрпошта» - нежитлову будівлю загальною площею 795 кв. м, яка знаходиться за адресою: Чернігівська обл., Срібнянський р-н, смт. Срібне, вул. Леніна, 33.
Факт реєстрації права власності на вказане майно за Державою Україна підтверджено витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за №19502370 від 11.07.2008, реєстраційний номер 23706391, та Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13.02.2025 №413077469.
Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09.12.2010 №1085/2010 Міністерство транспорту та зв'язку України було реорганізоване в Міністерство інфраструктури України. У пункті 5 цього Указу встановлено, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, що утворюються шляхом реорганізації інших центральних органів виконавчої влади, є правонаступниками органів, які реорганізуються.
Розпорядженням від 17.07.2015 №728-р Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства інфраструктури України щодо перетворення УДППЗ «Укрпошта» (ЄДРПОУ 21560045), м. Київ, вул. Хрещатик, 22, у Публічне акціонерне товариство «Укрпошта», 100 відсотків акцій якого належать державі та не підлягають відчуженню, за умови збереження попереднього профілю діяльності підприємств.
16.02.2017 Міністерство інфраструктури України видало наказ №56 «Про припинення Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» в результаті його перетворення в Публічне акціонерне товариство «Укрпошта» та створення Публічного акціонерного товариства «Укрпошта», 100 відсотків акцій якого належить державі (пункт 2 наказу). У пункті 3 зазначеного наказу визначено, що ПАТ «Укрпошта» є правонаступником УДППЗ «Укрпошта».
Наказом Міністерства інфраструктури України від 05.07.2017 №240 «Про затвердження акта передавання майна до статутного капіталу Публічного акціонерного товариства «Укрпошта» затверджено акт передавання майна до статутного капіталу ПАТ «Укрпошта», що є правонаступником УДППЗ «Укрпошта», посвідчений нотаріально 05.07.2017, відповідно до якого Міністерство інфраструктури України з 01.03.2017 передало, а ПАТ «Укрпошта» прийняло об'єкти державного майна згідно з переліками.
Відповідно до Акта передавання майна до статутного капіталу ПАТ «Укрпошта», що є правонаступником УДППЗ «Укрпошта», посвідченого нотаріально 05.07.2017, Міністерство інфраструктури України з 01.03.2017 передало, а ПАТ «Укрпошта» прийняло об'єкти державного майна, у т.ч. будівлю відділення зв'язку, розташовану за адресою: вул. Миру (Леніна), 33, смт. Срібне Срібнянського (на даний час Прилуцького) району Чернігівської області (інвентарний номер 7022).
12.12.2017 державним реєстратором Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради зареєстровано право власності на нежитлове приміщення по вул. Миру, 33, смт. Срібне Срібнянського (на даний час Прилуцького) району Чернігівської області, загальною площею 795 кв. м, за ПАТ «Укрпошта», реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1437553174251.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на спірне майно за ПАТ «Укрпошта» зареєстровано державним реєстратором на підставі: акта Міністерства інфраструктури України передавання майна до статутного капіталу з додатком від 05.07.2017; наказу Міністерства інфраструктури України від 05.07.2017 № 240, свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 20.06.2008, виданого Срібнянською селищною радою.
Впродовж 2017-2021 років відповідач змінював організаційно-правову форму з публічного акціонерного товариства на приватне акціонерне товариство, а в подальшому на Акціонерне товариство «Укрпошта», що підтверджується відповідними редакціями статутів товариства, в той же час п. 4.1 кожної із редакцій статуту було передбачено, що засновником і єдиним акціонером товариства є держава в особі Міністерство інфраструктури України.
Пунктами 5.4, 5.5 статутів АТ «Укрпошта» визначено, що усе нерухоме та інше майно, передане до статутного капіталу Товариства або набуте Товариством на законних підставах, є його власністю. Державне майно, передане Товариству в господарське відання, користування чи управління, не включається до статутного капіталу Товариства та використовується в порядку, передбаченому законодавством та цим Статутом. Товариство використовує та утримує державне майно, що не підлягає приватизації, відповідно до законодавства. Майно, що є державною власністю і надане товариству в господарське відання, користування чи управління, включається до його активів, але не може бути відчужене у будь-який спосіб без рішення загальних зборів. Списання та передача такого державного майна здійснюється відповідно до законодавства.
Постановою Кабінету Міністрів України від 02.12.2022 №1343 перейменовано Міністерство інфраструктури на Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2024 №1028 перейменовано Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України на Міністерство розвитку громад та територій України.
Прокурор з позовною заявою надав науково-правовий висновок щодо співвідношення понять «корпоратизація» та «приватизація» майна державних підприємств, підготовлений докторкою юридичних наук, професоркою кафедри цивільного права №1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, членкинею-кореспонденткою НАПН України, членкинею Науково-консультативної ради при Верховному Суді І.В. Спасибо-Фатеєвою за зверненням АТ «Укрпошта», в якому зазначено, зокрема, що АТ "Укрпошта" набуло права приватної власності на об'єкти нерухомого майна відповідно до законодавства про корпоратизацію і про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно; майно АТ «Укрпошта» є його приватною власністю та не може бути об'єктом державної власності.
У позові прокурор вважає, що реєстрація права приватної власності за ПАТ «Укрпошта» (на сьогодні - АТ «Укрпошта») на нежитлового приміщення загальною площею 795 кв. м, розташоване по вул. Миру, 33, селище Срібне Прилуцького району Чернігівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно 1437553174251, здійснена з порушенням вимог чинного законодавства.
Джерела права та мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови.
Відповідно до ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
Згідно з ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до абз. 1 та 2 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії (абз. 1-4 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 5 ст. 53 ГПК України).
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 дійшла наступних висновків.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
А отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Згідно з ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).
У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 №1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Отже, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18).
У Рішенні від 05.06.2019 № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
У позові прокурор зазначив, що відповідач утворений Міністерством інфраструктури України (перейменовано на Міністерство розвитку громад та територій України). Єдиними засновником та акціонером АТ «Укрпошта» є держава в особі Міністерства інфраструктури України (перейменовано на Міністерство розвитку громад та територій України).
За доводами прокурора, позивач є власником спірного майна, яке вибуло поза його волі з державного володіння, тоді як безпідставна зміна правового режиму використання спірного майна з державної на приватну власність свідчить про порушення економічних інтересів держави та створює передумови для подальшого відчуження нерухомого майна поза конкурентною процедурою приватизації. Прокурор у позові також вказує на те, що із державної власності незаконно вибуло нерухоме майно вартістю понад 51 млн. грн, на підтвердження чого надав суду довідку про оціночну вартість об'єкта нерухомості від 04.10.2024, сформовану на сайті ФДМУ.
На переконання прокурора, порушення законодавства у розпорядженні майном, яке має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, загрожує національному суверенітету та завдає шкоди інтересам держави, а тому у спірних правовідносинах наявний як державний, так і суспільний інтерес.
Управління об'єктами державної власності відповідно до ст. 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» - це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Відповідно до положень статті 4 вказаного Закону суб'єктами управління об'єктами державної власності є, зокрема, міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи (далі - уповноважені органи управління).
Відповідно до Положення про Міністерство розвитку громад та територій України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.06.2015 № 460 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17.12.2022 №1400) (далі - Положення) Міністерство розвитку громад та територій України (Мінрозвитку) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мінрозвитку є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері автомобільного, залізничного, морського та внутрішнього водного транспорту, надання послуг поштового зв'язку, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері авіаційного транспорту та використання повітряного простору України, туризму та курортів (крім здійснення державного нагляду (контролю) у сфері туризму та курортів), мультимодальних перевезень, захисту критичної інфраструктури у секторах, за які відповідальне, розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, залізничного, морського та внутрішнього водного транспорту, дорожнього господарства, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, з питань безпеки на авіаційному, автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та внутрішньому водному транспорті, а також державного нагляду (контролю) за безпекою на авіаційному, автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та внутрішньому водному транспорті.
Основними завданнями Мінрозвитку є забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері автомобільного, залізничного, морського та внутрішнього водного транспорту, надання послуг поштового зв'язку (пункт 3 Положення).
Згідно з п. 4 Положення Мінрозвитку відповідно до покладених на нього завдань організовує в межах повноважень, визначених законом, здійснення заходів загальної безпеки з питань запобігання можливим терористичним актам та актам незаконного втручання в діяльність транспорту (крім морського та внутрішнього водного транспорту), поштового зв'язку та інфраструктури, а також веде їх облік та проводить аналіз;
забезпечує охорону та оборону в умовах надзвичайного стану та особливого періоду об'єктів державного значення національної транспортної системи, вирішує в межах компетенції питання щодо готовності функціонування поштового зв'язку в умовах надзвичайних ситуацій та надзвичайного стану;
виконує відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності;
бере участь у справах та діє у судах України, звертається з позовами щодо захисту своїх прав та законних інтересів, а також інтересів держави у випадках, передбачених законом.
Тобто, на позивача як правонаступника Міністерства транспорту та зв'язку України були покладені повноваження власника спірного майна, яке, за твердженням прокурора, незаконно вибуло із державної власності, а тому органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є позивач.
Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Суд встановив, що прокурор звернувся з позовною заявою в інтересах держави в особі Мінрозвитку у зв'язку із невиконанням Міністерством своїх обов'язків із захисту інтересів держави у суді.
Відповідно до п. п. 1, 2 Положення про Міністерство, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.06.2015 №460 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17.12.2022 №1400), Міністерство розвитку громад та територій України (Мінрозвитку) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Міністерство є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері надання послуг поштового зв'язку.
Згідно з підп. 55 п. 4 Положення Мінрозвитку відповідно до покладених на нього завдань виконує відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності.
Відповідно до п. 4.1 статутів відповідача (в редакціях, чинних протягом 2017-2021 років) засновником і єдиним акціонером товариства є держава в особі Міністерства інфраструктури України, яке надалі перейменовано на Міністерство розвитку громад та територій України.
Також суд встановив, що до вчинення дії з реєстрації спірного майна на праві приватної власності за відповідачем право власності на це нерухоме майно було зареєстроване за державою в особі Міністерства транспорту та зв'язку України, яке згодом було реорганізовано в Міністерство розвитку громад та територій України.
Отже, саме на Міністерство розвитку громад та територій України як правонаступника Міністерства транспорту та зв'язку України були покладені повноваження власника спірного майна, яке, за твердженням прокурора, незаконно вибуло із державної власності.
З урахуванням наведеного, органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є Міністерство розвитку громад та територій України.
Матеріали справи свідчать, що прокурор звертався до Міністерства листом №54-77-4756ВИХ-24 від 12.07.2024, у якому повідомив про виявлені порушення законодавства під час реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ПАТ «Укрпошта», а також просив повідомити про вжиті заходи з усунення цих порушень.
Тобто прокурор повідомив позивача про виявлені порушення та необхідність вжиття заходів представницького характеру для захисту законних інтересів держави.
Міністерство у листі №13791/16/10-24 від 29.07.2024 повідомило прокурору, що не вбачає порушень прав та законних інтересів Міністерства, а тому підстави для вжиття заходів реагування відсутні.
Зважаючи на це, прокурор звернувся до суду із даним позовом з метою захисту інтересів держави в особі Міністерства, оскільки уповноважений на це орган не здійснив заходи захисту інтересів держави у спірних правовідносинах.
Щодо належного відповідача.
За визначенням ч. 2 ст. 45 ГПК України відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
Отже, належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, визначена позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 05.07.2022 у справі №910/6807/21, від 29.09.2022 у справі №910/12047/21.
Оскільки наразі право власності на нерухоме майно, що є предметом спору у справі, що розглядається, зареєстроване у Державному реєстрі речових прав за відповідачем, відповідно, позов про витребування майна прокурором обґрунтовано заявлено до нього.
Щодо позовних вимог.
Прилуцька окружна прокуратура просить витребувати у Товариства на користь Міністерства нерухоме майно - нежитлове приміщення загальною площею 795 кв. м, розташоване по вул. Миру, 33, с. Срібне Прилуцького району Чернігівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно 1437553174251.
Отже, предметом позову у справі, що розглядається, є витребування спірного майна у відповідача на користь позивача.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16, від 06.02.2019 у справі № 522/12901/17-ц, від 02.02.2019 у справі № 48/340, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 28.01.2020 у справі № 50/311-б, від 19.05.2020 у справі № 922/4206/19, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 387, 388, 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 52 ЗК України).
Згідно зі ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, приводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.
Віндикаційний позов є речовим позовом, який належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19).
Тобто предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого власника до особи, яка незаконно фактично володіє майном, про його повернення (витребування) із чужого незаконного володіння.
Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.
У разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем) власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.
Згідно з ч. 1 ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Відповідно до статті 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном (ст. 317 ЦК України).
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Згідно зі ст. 22 ГК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.
Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.
Повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки - КМУ, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом.
Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.
Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.
Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.
Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.
Колегія суддів враховує, що донедавна у спорах щодо майна, переданого державою до статутних фондів державних господарських товариств, які згодом були корпоратизовані, судова практика, в т. ч. визначена Верховним Судом, виходила з такого.
Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Отже, усі суб'єкти державного сектора економіки мають діяти на праві господарського відання чи оперативного управління.
Утворення акціонерних товариств на базі майна корпоратизованих державних унітарних товариств та особливий склад осіб, які беруть участь у їх заснуванні, серед яких державні органи, що здійснюють управління державним майном, зумовлює своєрідний порядок набуття такими акціонерними товариствами права власності на майно, що передається державою до їхнього статного фонду.
За загальними правилами, установленими ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність.
Проте на відміну від акціонерних товариств, які засновуються на базі приватної власності, створення акціонерних товариств на базі майна державних підприємств регулюється не лише нормами ЦК України, ГК України та зазначеного вище Закону, а й спеціальним законодавством.
Відповідно до ст. 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на державне майно у разі його приватизації, а за змістом частини 3 статті 145 ГК України правовий режим майна суб'єкта господарювання, заснованого на державній власності, може бути змінено тільки шляхом приватизації майна державного підприємства.
Згідно з ч. 1 ст. 15 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до вичерпного переліку способів приватизації державного майна не належала передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного унітарного підприємства, а також вона не є способом його приватизації.
Отже, передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного унітарного підприємства, не є рішенням власника, яке б надавало такому товариству право на його відчуження, а спрямована виключно на зміну організаційно-правової форми державного підприємства.
Таким чином, зміна організаційно-правової форми підприємства приводить до автоматичної зміни форми державної власності нерухомого майна.
Крім того, згідно з ч. 5 ст. 18 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) при перетворенні державного унітарного підприємства в акціонерне товариство воно стає правонаступником підприємства, що приватизується.
Водночас акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами, які створюються в загальному порядку, а державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається у державній власності й відчуження його можливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури.
Отже, до моменту завершення процедури приватизації до створюваного акціонерного товариства в силу правонаступництва переходять права та обов'язки, які мало державне унітарне підприємство, у тому числі й обсяг майнових прав на державне майно, в даному випадку - право господарського відання.
Вимоги про необхідність дотримання процедури приватизації при відчуженні майна господарських організацій з корпоративними правами держави понад 25% їх статутного фонду закріплено і в ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності».
А отже, державне майно, яке закріплювалося за державним підприємством на праві господарського відання, перебуває у створюваного акціонерного товариства на такому самому праві господарського відання.
У свою чергу корпоратизація державних унітарних підприємств через їх перетворення у господарські товариства є лише передумовою для подальшої приватизації майна, переданого державою до їх статутного фонду.
Проведення корпоратизації державного унітарного підприємства в акціонерне товариство не є його приватизацією, а тому внесення майна до статутного фонду такого товариства не може розглядатися як підстава для зміни його форми власності.
У зв'язку із цим державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, 100% акцій статутного фонду якого залишаються у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації є державною власністю.
Зазначених висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі №917/1212/21.
Здійснивши правовий аналіз Конституції України, ГК України, ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України «Про акціонерні товариства», «Про управління об'єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна» стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15.06.1993 №210/93 «Про корпоратизацію підприємств», Законів України «Про холдингові компанії в Україні», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства.
За змістом ст. 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 №803, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законами, а щодо нерухомого майна - за умови додаткового погодження з Фондом державного майна України.
Зміна правового режиму майна суб'єкта господарювання здійснюється за рішенням власника у спосіб, передбачений ГК України та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом.
Правовий режим майна суб'єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного (комунального) підприємства відповідно до закону.
Законом можуть бути визначені також інші підстави зміни правового режиму майна суб'єкта господарювання (ч. 2, 3 та 5 ст. 145 ГК України).
Верховний Суд неодноразово викладав позицію щодо застосування норм ч. 3 ст. 86, ч. 2-4 ст. 145 ГК України у правовідносинах щодо розпорядження нерухомим майном державної форми власності, переданим до статутного фонду державного підприємства.
За висновками Верховного Суду, проведення корпоратизації державного підприємства у акціонерне товариство не є приватизацією такого державного підприємства, а тому внесення майна до статутного фонду такого корпоратизованого товариства не може розглядатися як підстава для зміни форми власності на державне майно; таке майно не може бути відчужене чи корпоратизоване на користь суб'єкта права приватної власності без попереднього виключення цього майна із законодавчого переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації (постанови Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №920/1077/16, від 28.03.2018 у справі №925/792/17, від 08.05.2018 у справі №925/875/17, від 22.05.2018 у справі №915/1021/16, від 30.05.2018 у справі №915/825/16, від 05.07.2018 у справі №915/826/16, від 11.10.2018 у справі №906/916/16, від 06.11.2018 у справі №925/473/17, від 20.03.2019 у справі №927/735/16, від 13.11.2019 у справі № 916/665/18, від 10.09.2020 у справах №923/197/18 і №923/576/18, від 01.10.2020 у справах №924/647/18, №912/1672/18, від 18.03.2021у справі №924/592/20).
За висновком суду першої інстанції, акт передавання майна, на підставі якого була здійснена державна реєстрація права власності відповідача на спірне майно, не може розглядатися як правочин, відповідно до якого на законних підставах у відповідача виникло право приватної власності на відповідне майно, а тому, оскільки спірне майно перебувало у володінні Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» на праві господарського відання, відповідач як юридична особа, створена внаслідок перетворення останнього, відповідно до ч. 2 ст. 108 ЦК України набув не право приватної власності, а право господарського відання на зазначене майно, яке залишилося у власності держави з огляду на встановлення прямих заборон на відчуження та передачу до статутного фонду господарських товариств такого майна ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та ч. 3 ст. 86, ч. 2-4 ст. 145 ГК (у відповідній редакції).
Посилаючись на правові висновки Верховного Суду у постановах від 04.02.2025 у справі №917/2033/21 та від 19.02.2025 у справі №917/453/22, суд першої інстанції дійшов висновку, що державну реєстрацію права приватної власності за відповідачем здійснено за відсутності належних правових підстав.
Колегія суддів враховує сталість наведеної вище судової практики.
Разом з тим, з часом почало змінюватись саме правове регулювання відповідних правовідносин.
Так, 8.03.2024 набрав чинності Закон України від 22.02.2024 №3587-ХІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення корпоративного управління», яким, серед іншого, було викладено у новій редакції ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», зокрема, доповнено її положеннями про те, що майно, внесене до статутного капіталу господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, а також майно, внесене до статутного капіталу його дочірнього підприємства або господарського товариства, більше 50 відсотків акцій (часток) якого належать господарському товариству, єдиним акціонером (учасником) якого є держава, чи набуте зазначеним господарським товариством або дочірнім підприємством у процесі господарської діяльності, є власністю такого господарського товариства або дочірнього підприємства відповідно, крім випадків, визначених законом. Відчуження, обтяження, передача у користування, у тому числі застава, іпотека, оренда, лізинг майна, що є власністю господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, здійснюється з урахуванням обмежень, установлених його статутом та законодавством.
Згодом 09.01.2025 Верховна Рада прийняла Закон України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб» №4196-IX (далі - Закон №4196-ІХ), який набрав чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводився в дію через шість місяців з дня набрання ним чинності.
Відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції України закон України набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.
Згідно з ч. 1 ст. 139 Закону України від 10.02.2010 № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (зі змінами та доповненнями) підписані Президентом України закони публікуються в газеті «Голос України» та у Відомостях Верховної Ради України, а також розміщуються на офіційному вебсайті Верховної Ради. Публікація законів та інших актів Верховної Ради у цих офіційних друкованих виданнях є офіційним оприлюдненням.
Публікація Закону №4196-IX відбулась 27.02.2025, тобто з 28.02.2025 Закон №4196-IX набрав чинності і з 28.08.2025 був введений в дію.
Положеннями п. 21 ст. 17 Прикінцевих та перехідних положень Закону №4196-IX унормовані зміни, внесені до Закону України «Про управління об'єктами державної власності», зокрема, абзац 3 ч. 9 ст. 11 викладено у такій редакції: «Майно, внесене до статутного капіталу господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, а також майно, внесене до статутного капіталу юридичної особи, засновником (учасником, акціонером) якої є таке господарське товариство, належить таким господарському товариству або юридичній особі на праві власності, крім випадків, визначених законом».
Статтю 18 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про управління об'єктами державної власності» доповнено, зокрема, пунктом 3-2 такого змісту:
« 3-2. Положення абзацу третього частини дев'ятої статті 11 цього Закону щодо правового режиму майна, внесеного до статутного капіталу господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, та майна, внесеного до статутного капіталу юридичної особи, засновником (учасником, акціонером) якої є таке господарське товариство, застосовуються до таких господарського товариства або юридичної особи незалежно від дати їх створення, реорганізації чи корпоратизації та/або внесення такого майна до статутного капіталу, якщо інше не передбачено законом.».
Також Законом № 4196-ІХ статтю 3 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» доповнено частиною 8, згідно з якою дія цього Закону (який регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного і комунального майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим, в т. ч. визначає порядок і способи такої приватизації) не поширюється на внесення державного або комунального майна до статутного капіталу господарського товариства, в результаті чого держава або територіальна громада набуває право власності на акції (частку) у статутному капіталі такого господарського товариства, крім випадків перетворення державного або комунального підприємства в господарське товариство у процесі приватизації.
Зміст наведених норм свідчить, що вони істотно змінили регулювання правовідносин, що досліджувались вище.
Беручи це до уваги, апеляційний суд водночас зважає і на таке.
За ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Стаття 58 Конституції України закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
Принцип незворотності дії в часі поширюється також на Конституцію, яка є Основним Законом держави (Преамбула Конституції України).
Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи (частина 1 ст. 58 Конституції України) (абз. 1-4 п. 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп/1997.
Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. (речення 1-3 абз. 5 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03.10.1997 №4-зп/1997).
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права. Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом'якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього (абзаци 2, 3 пункту 2 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.
Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (абзаци 3, 4 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/1999.
Нові норми, введені Законом №4196-IX, не є такими, що пом'якшують або скасовують відповідальність фізичних чи юридичних осіб.
На думку колегії суддів, ці норми не є і такими, що встановлюють їх зворотну дію в часі.
Адже Верховна Рада і не ставила перед собою такого завдання.
Як вбачається з Пояснювальної записки до проекту Закону України «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об'єднань у перехідний період», законодавець, врахувавши потребу невідкладного виконання Верховною Радою України свого обов'язку із забезпечення «якості закону», який у свою чергу полягає в тому, щоб він [закон] був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бейелер проти Італії", [ВП], № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-I), водночас також враховував, що у 2015 році Організацією економічного співробітництва та розвитку були опубліковані Керівні принципи OECP щодо корпоративного врядування на підприємствах державної форми власності. Зазначені Керівні принципи ОЕСР з корпоративного управління юридичними особами, що контролюються державою, зокрема, визначають, що: а) органи державної влади повинні спростити і стандартизувати організаційно-правові форми діяльності юридичних осіб, що контролюються державою. Необхідно, щоб практика діяльності таких юридичних осіб відповідала загальноприйнятим корпоративним нормам; б) держава повинна дозволити контрольованим нею юридичним особам бути повністю автономними в їх операційній діяльності на досягнення визначених цілей та має утримуватися від втручання в їх управління; в) держава повинна дозволити наглядовим радам виконувати їхні функції та має поважати їхню незалежність та ін. Вищезазначене цілковито свідчить про необхідність комплексного врегулювання проблеми правового статусу підприємств, а також майнової основи забезпечення підприємницької діяльності.
З цією метою проект Закону України про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об'єднань у перехідний період (далі - проект Закону) передбачає, серед іншого, і заміну квазіречових прав «право господарського відання» та «право оперативного управління» на зрозумілі та передбачувані приватноправові конструкції користування (оренди) та управління чужим майном; - імплементацію у чинне цивільне законодавство України ефективних і ринкових механізмів контролю за володінням та управлінням об'єктами права державної та комунальної власності з боку новоутворених товариств і установ.
Згідно з розділом 2 пояснювальної записки «Цілі й завдання прийняття законопроекту» зміни, передбачені проектом Закону України про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об'єднань у перехідний період, спрямовані на удосконалення корпоративного управління в юридичних особах, заснованих на державній і комунальній власності, на підвищення інвестиційної привабливості країни, запровадження ефективних механізмів контролю за використанням об'єктів державної та комунальної власності, а також на усунення суперечностей між Цивільним кодексом України та актами спеціального законодавства.
У Висновку щодо проєкту Закону про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об'єднань у перехідний період, наданому Комітетом Верховної Ради з питань інтеграції України до Європейського Союзу, вказано, що предмет правового регулювання законопроєкту охоплюється положеннями Глави 13 «Законодавство про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит» Розділу V «Економічне та галузеве співробітництво» та Додатку XXXVІ Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода про асоціацію). Правовідносини, які є предметом правового регулювання законопроєкту, в Європейському Союзі регулюються: Керівними принципами ОЕСР щодо корпоративного управління на підприємствах державної форми власності (редакція 2015 року) (далі - Керівні принципи); Рекомендацією Комісії про визначення мікро-, малих та середніх підприємств від 6 травня 2003 року (Official Journal L 124, 20.5.2003, p.36- 41) (далі - Рекомендація Комісії).
За результатами правового аналізу проєкту Закону щодо його відповідності acquis ЄС та Угоді про асоціацію слід зазначити таке. Згідно з положеннями статті 387 Угоди про асоціацію, визнаючи важливість комплексного застосування ефективних правил та методики у сферах законодавства щодо заснування та діяльності компаній, корпоративного управління, а також щодо бухгалтерського обліку та аудиту, з метою створення повноцінно функціонуючої ринкової економіки та задля стимулювання торгівлі, Сторони домовилися співробітничати, зокрема, з питань подальшого розвитку політики корпоративного управління відповідно до міжнародних стандартів, а також поступового наближення до правил та рекомендацій ЄС у цій сфері згідно з Принципами ОЕСР щодо корпоративного управління, що зазначені в Додатку XXXVІ до цієї Угоди. Керівними принципами, зокрема, в пунктах В та С анотації до Глави І «Засади державної форми власності» визначено, що держава повинна сформувати політику власності. Ця політика, між іншим, має визначати загальні засади державної форми власності, функцію держави в структурі управління державними підприємствами (ДП), яким чином держава реалізовуватиме політику власності, а також відповідні функції та обов'язки державних структур, залучених до реалізації політики власності. Політика щодо власності повинна бути об'єктом відповідних процедур політичної підзвітності та бути оприлюдненою для загалу громадськості. Держава повинна з певною періодичністю виконувати аналіз своєї політики власності. Запропоновані законопроєктом зміни до Закону України «Про управління об'єктами державної власності» узгоджуються з зазначеними положеннями Керівних принципів.
Додатково Комітет визнав за необхідне зазначити, що в частині першій статті 282 Угоди про асоціацію встановлено, що Сторони створюють та підтримують ефективне та передбачуване законодавче середовище для суб'єктів господарської діяльності, що займаються бізнесом на своїй території, особливо для малих, при цьому належним чином враховуючи вимоги правової визначеності та пропорційності.
А отже, на думку колегії, прийнявши Закон №4196-IX, законодавець врегулював питання щодо права власності на майно, внесене до статутного капіталу господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, та майна, внесеного до статутного капіталу юридичної особи, засновником (учасником, акціонером) якої є таке господарське товариство. Тобто новою нормою Верховна Рада чітко і неоднозначно встановила правовий статус такого майна з моменту набрання чинності Законом № 4196-ІХ, усунувши певні суперечності і змінивши попередні правові підходи у визначенні юридичного стану такого майна, які базувалися не на прямій нормі закону, а радше на умовиводах і висновках судових інстанцій.
При цьому Закон №4196-IX містить цілком ясну для розуміння вказівку про те, що положення абзацу третього частини дев'ятої статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» (з урахуванням пункту 3-2 ст. 18 його Прикінцевих положень) щодо правового режиму майна, внесеного до статутного капіталу господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, та майна, внесеного до статутного капіталу юридичної особи, засновником (учасником, акціонером) якої є таке господарське товариство, застосовуються до таких господарського товариства або юридичної особи незалежно від дати їх створення, реорганізації чи корпоратизації та/або внесення такого майна до статутного капіталу, якщо інше не передбачено законом.
Наявність можливих виключень, що передбачені наведеною втще нормою, апеляційний суд не встановив.
Щодо доводів прокурора про те, що Закон №4196-IX вводиться в дію через шість місяців з дня набрання ним чинності, то слід зазначити таке.
У цьому контексті Конституційний Суд України вважає, що положення частини 5 статті 94 Конституції України надають право Верховній Раді України встановлювати строк набрання законами чинності не тільки через 10 днів після їх офіційного опублікування, а й з моменту, визначеного самим законом, зокрема з дати введення закону в дію. Тобто закони чи окремі їх положення можуть вводитися в дію після дня набрання ними чинності.
Таким чином, Основним Законом України передбачено порядок і строки набрання законом чинності, а також введення в дію окремих його положень. Виходячи з цього, законодавець, враховуючи різні обставини, може встановити іншу дату введення закону в дію (абзаци 7, 9 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 06.10.2010 № 21-рп/2010.
Отже, набрання законом чинності означає момент, коли він стає обов'язковим до виконання, тоді як введення в дію - це процес реалізації його положень, що може включати прийняття підзаконних актів та організаційні заходи виконавчої влади, що часто відбувається вже після набрання чинності законом. Іншими словами термін (введення в дію) доцільно використовувати для позначення діяльності державних органів, які приймають загальнообов'язкові нормативно-правові акти і здійснюють їх реалізацію.
Разом з тим наведене не має значення для правильного вирішення господарського спору у цій справі.
Підсумовуючи, колегія суддів відзначає таке.
Ухвалюючи рішення від 8.08.2025, суд першої інстанції не врахував зміни у законодавстві, які почалися з прийняття згаданого вище Закону України від 22.02.2024 №3587-ХІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення корпоративного управління», не проаналізував наслідки набуття чинності Законом №4196-IX станом на день ухвалення судового рішення та відповідні перетворення у правовому регулюванні спірних правовідносин.
Беручи до уваги все наведене в сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що реєстрація відповідачем права власності на спірне майно станом на момент ухвалення судового рішення не порушує інтересів держави, відповідає положенням Закону України «Про управління об'єктами державної власності» у редакції Закону №4196-IX, а тому підстави для витребування майна з чужого незаконного володіння відсутні, як і відсутні підстави для задоволення такого позову.
З огляду на встановлені обставини, суд апеляційної інстанції не надає оцінки доводам відповідача про порушення права на мирне володіння майном, передбаченого статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Окремо колегія суддів бере до уваги таке.
Спірне майно внесене до статутного капіталу Товариства відноситься до основних фондів, а його вартість ураховується у вартості пасивів Товариства, яка є базою для визначення розміру статутного капіталі та визначення як кількості акцій, так і їх номінальної вартості. Задоволення позову прокурора і витребування спірного майна фактично призвело б до зменшення розміру статутного капіталу Товариства, а отже - і до необхідності документального коригування його вартості, а також кількості емітованих акцій Товариства чи їх номінальної вартості. Водночас вирішення таких питань чинне законодавство, у т. ч. і Закон України «Про акціонерні товариства», відносить до виключної компетенції вищих керівних органів Товариства, передбачаючи чітке дотримання встановлених нормативними актами процедур, ухвалення відповідних управлінських рішень тощо. Тому, на думку суду, задоволення вимог прокурора призвело б до надмірного і невиправданого втручання в господарську діяльність Товариства.
Додатково колегія суддів відзначає, що висновки суду щодо позовної давності Товариство в апеляційній скарзі не оскаржує, а тому апеляційний суд здійснює апеляційний перегляд справи у встановлених ст. 269 ГПК України межах (у межах доводів та вимог апеляційної скарги).
Враховуючи встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги.
Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 276 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Зважаючи на все наведене вище в сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.
Судові витрати.
У зв'язку із задоволенням апеляційної скарги витрати за її подання відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на прокуратуру.
Керуючись ст. 74, 129, 269, 275-277, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Укрпошта» на рішення Господарського суду Чернігівської області від 08.08.2025 у справі №927/163/25 задовольнити.
2. Рішення Господарського суду Чернігівської області від 08.08.2025 у справі №927/163/25 скасувати.
3. Прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.
4. Стягнути з Чернігівської обласної прокуратури (вул. Князя Чорного, 9, м. Чернігів, 14000; код ЄДРПОУ 02910114) на користь Акціонерного товариства «Укрпошта» (вул. Хрещатик, 22, м. Київ, 01001; код ЄДРПОУ 21560045) 563 556,10 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
5. Доручити Господарському суду Чернігівської області видати відповідний наказ.
6. Справу повернути до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.
Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст. 287 - 289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 5.03.2026.
Головуючий суддя О.О. Євсіков
Судді В.А. Корсак
С.О. Алданова