Постанова від 02.03.2026 по справі 916/726/25

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/726/25

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Принцевської Н.М.;

суддів Діброви Г.І., Савицького Я.Ф.;

(Південно-західний апеляційний господарський суд, м. Одеса, пр-т Шевченка, 29)

секретар судового засідання (за доручення головуючої судді): Романенко Д.С.;

за участю представників учасників справи:

від Одеської міської ради - Бутрик А.О.;

від Фізичної особи-підприємця Лихач Наталі Антонівни - Діденко К.В.;

від Громадської організації "Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів" - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Одеської міської ради

на рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 (повний текст складено 15.07.2025)

у справі № 916/726/25

за позовом Одеської міської ради

до відповідача: Фізичної особи-підприємця Лихач Наталі Антонівни

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача: Громадська організація «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів»

про скасування реєстрації та рішень та зобов'язання звільнити земельну ділянку,

(суддя першої інстанції Пінтеліна Т.Г., дата та місце ухвалення рішення: 15.07.2025, Господарський суд Одеської області, м. Одеса, пр-т Шевченка, 29),

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2025 року Одеська міська рада (далі Рада) звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Лихач Наталі Антонівни (далі ФОП Лихач Н.А.), в якому просила суд:

- скасувати реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 06.02.2023 року № ОД101230203244 «Реконструкція рибальського будинку без зміни зовнішніх геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: м. Одеса, вул. Набережна, 180, 2-а лінія, вздовж берега «Зелении? мис» причал № 133», здіи?снену Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради;

- скасувати рішення державного реєстратора Державного підприємства «Одеськии? науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» Шкоди Тетяни Миколаі?вни від 08.08.2017 № 36520842 про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) за Лихач Н.А. на рибальський будинок за адресою: м. Одеса, вул. Набережна, 180, 2-а лінія, вздовж берега « ІНФОРМАЦІЯ_1 » причал № 133, із одночасним закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме маи?но на цеи? об'єкт нерухомого майна (реєстраціи?нии? номер об'єкта нерухомого маи?на: 1321675051101).

- зобов'язати Лихач Н.А. за власнии? рахунок звільнити самовільно заи?няту земельну ділянку за адресою: м. Одеса, вул. Набережна, 180, 2-а лінія, вздовж берега «Зелении? мис» причал № 133 шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва - рибальського будинку, загальною площею 138,6 кв.м.

Позов мотивований здійсненням на земельній ділянці комунальної форми власності самочинного будівництва рибальського будинку, який фактично використовується як апарт-готель, в той час як Радою не приймалось жодних рішень щодо надання у власність чи користування земельної ділянки, вона ніколи не відводилась для цієї мети, що свідчить про порушення прав територіальної громади міста Одеси на вільне володіння, користування та розпорядження землею комунальної власності.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідачка зазначала, що нею було здійснено лише реконструкцію рибальського будинку без зміни зовнішніх геометричних розмірів фундаментів у плані, а сама реконструкція об'єкту нерухомості відбувалась на підставі відповідних дозвільних документів.

Також зазначала, що при здійсненні за відповідачкою права власності на рибальський будинок, державний реєстратор виходив з того, що об'єкт нерухомого майна побудовано до 05 серпня 1992 року.

Крім того, ФОП Лихач Н.А. набула право користування земельною ділянкою у встановленому законом порядку - шляхом вступу у члени Громадської організації «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів», а вона (ця Громадська організація), в свою чергу, отримала право користування земельною ділянку на підставі відповідного рішення Ради від 18.06.1992 № 219 «Про відвід земельних ділянок в тимчасове довгострокове користування Одеською водно-моторною пристанню».

Рішенням Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 у справі №916/726/25 у задоволенні позову Ради відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині скасування декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 06.02.2023 року № ОД101230203244, суд зазначив, зокрема, що така декларація вичерпала свою дію після того, як було проведено державну реєстрацію права власності на спірний об'єкт нерухомого майна.

Щодо інших вимог місцевий господарський суд дійшов висновку, що позивачем не доведений факт самовільного зайняття відповідачкою земельної ділянки, зокрема, зазначив, що:

- при здійсненні реконструкції рибальського будинку не вимагалось надання документа, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою;

- судами в адміністративній справі № 522/21715/19 встановлено, що при здійсненні за відповідачкою права власності на рибальський будинок, державний реєстратор виходив з того, що об'єкт нерухомого маи?на побудовано до 05 серпня 1992 року;

- відповідачкою були надані всі необхідні документи для проведення реєстрації права власності на об'єкт, побудований до 05 серпня 1992 року, а тому у державного реєстратора були відсутні підстави для прийняття рішення про відмову їй у проведені державної реєстрації права власності на спірний будинок;

- ОСОБА_1 набула право користування земельною ділянкою у встановленому законом порядку - шляхом вступу у члени Громадської організації «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів», в той час як у останньої наявне право користування земельною ділянкою на підставі відповідного рішення Ради.

Не погодившись з рішенням суду, Рада подала на нього апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги позивач посилається на наступне:

- надані відповідачкою для державної реєстрації документи не стосуються земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , тобто спірна земельна ділянка відсутня у переліку земельних ділянок, наданих у довгострокове користування;

- відповідно до пункту 1.2. укладеного між Радою та Громадською організацією «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів» договору, земельна ділянка надається у тимчасове довгострокове користування, терміном на 25 років (до 31.10.2025) для будівництва, експлуатації та обслуговування водно-моторної пристані;

- Рада не надавала згоди ані Громадській організації «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів», ані ОСОБА_1 на зміну цільового призначення земельної ділянки з земель «морського транспорту» на землі «індивідуального чи колективного дачного будівництва» та подальшого проведення будь-яких будівельних робіт на земельній ділянці комунальної власності;

- ОСОБА_1 , як замовником будівництва, не отримано у встановленому законом порядку дозвільних документів на проведення будівельних робіт. Крім того, Рада не надавала у власність чи користування земельну ділянку для будівництва рибальського будинку;

- суд першої інстанції помилково не врахував наявність ознак самочинного будівництва;

- спірний будинок не може вважатись таким, що побудований до 05 серпня 1992 року;

- державна реєстрація права власності на спірний житловий будинок за ОСОБА_1 проведена всупереч приписам законодавства, а саме: за відсутності документа, що засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта; документа, що посвідчує речове право на земельну ділянку; належного документа про присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси;

- скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації об'єкта будівництва є належним та ефективним способом захисту;

- повідомлення про початок виконання будівельних робіт та декларація про готовність до експлуатації об'єкта зареєстровані після фактичного завершення відповідачкою будівництва рибальського будинку;

- відповідачкою здійснено не реконструкцію, а нове будівництво;

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України за результатами автоматизованого розподілу справ між суддями, оформленого протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, для розгляду справи визначено судову колегію у складі головуючого судді Богацької Н.С., суддів Діброви Г.І., Принцевської Н.М.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.08.2025 витребувано у Господарського суду Одеської області матеріали справи №916/726/25, вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою відкладено до надходження матеріалів з Господарського суду Одеської області.

12.08.2025 матеріали цієї справи надійшли до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.08.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 у справі №916/726/25, встановлено ФОП Лихач Н.А. строк до 19.09.2025 для подання відзиву на апеляційну скаргу, роз'яснено учасникам справи про їх право у цей же строк подати до суду будь-які заяви чи клопотання з процесуальних питань, призначено дану справу до розгляду на 21.10.2025 о 14:00 год.

У зв'язку з перебуванням судді-учасника колегії Принцевської Н.М. у відпустці, за розпорядженням керівника апарату суду призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду даної справи сформовано колегію суддів у складі: головуючого судді Богацької Н.С., суддів Діброви Г.І., Савицького Я.Ф.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.09.2025 прийнято справу №916/726/25 до свого провадження колегією суддів у складі головуючого судді Богацької Н.С., суддів: Діброви Г.І., Савицького Я.Ф.

19.09.2025 від ФОП Лихач Н.А. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона заперечувала проти її задоволення, зазначаючи про її безпідставність та необґрунтованість,

Зокрема, зазначала, що скаржником не спростовані висновки суду першої інстанції про недоведеність позивачем факту самовільного зайняття відповідачкою земельної ділянки.

21.10.2025 від ФОП Лихач Н.А. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

В судовому засіданні 21.10.2025 колегією суддів відмовлено у задоволенні клопотання ФОП Лихач Н.А. про відкладення розгляду справи. Колегією суддів ставилось на обговорення питання щодо залучення до участі у даній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Громадську організацію «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів» (код ЄДРПОУ 23207519).

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.10.2025 залучено до участі у справі № 916/726/25, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Громадську організацію «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів».

Оголошено перерву в судовому засіданні до 02.12.2025 о 14:15 год.

18.11.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Ради надійшли додаткові пояснення, в яких Рада повідомила про закриття кримінального провадження № 12021162480001490 від 01.09.2021 відносно ОСОБА_1 , обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України.

21.11.2025 з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 по справі № 916/726/25 звернувся ОСОБА_2 .

За змістом абз. 2 ч. 10 ст. 32 ГПК України якщо зі складу колегії суддів не може продовжувати розгляд справи суддя, який не є суддею-доповідачем у такій справі, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені цим Кодексом, заміна такого судді з ініціативи судді-доповідача за вмотивованим розпорядженням керівника апарату суду здійснюється Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою з числа резервних суддів.

Враховуючи положення підпункту 17.4 підпункту 17 пункту 1 розділу XІ «Перехідні положення» ГПК України, підпунктів 2.3.22, 2.3.44 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, підпункти 3.2.1 пункту 3.2 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду в Південно-західному апеляційному господарському суді, у зв'язку з тим, що головуюча суддя Богацька Н.С. приймає участь у підготовці для підтримання кваліфікації у НШСУ, розпорядженням керівника апарату суду №496 від 21.11.2025 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 916/726/25.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи від 19.11.2025 визначено новий склад колегії суддів: головуюча суддя - Принцевська Н.М., судді: Діброва Г.І., Савицький Я.Ф.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.11.2025 прийнято справу № 916/726/25 за апеляційною скаргою Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 до свого провадження колегією суддів у новому складі: головуюча суддя Принцевська Н.М., судді Діброва Г.І., Савицький Я.Ф.; призначено розгляд апеляційної скарги Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 у справі №916/726/25 на: 15.01.2026 о 12:45 год.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.11.2025 поновлено ОСОБА_2 пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 по справі №916/726/25; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 по справі №916/726/25; зупинено дію рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 по справі № 916/726/25; призначено розгляд справи №916/726/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 на: 15.01.2026 о 12:30 год.

28.11.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від ОСОБА_2 надійшла заява про забезпечення доказів у даній справі.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2025 повернуто ОСОБА_2 заяву про забезпечення доказів у справі №916/726/25 без розгляду.

26.12.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Ради надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи, разом з клопотанням про поновлення пропущеного строку для їх подання.

14.01.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Громадської організації «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів» надійшли письмові пояснення разом з клопотанням про розгляд справи за відсутності представника.

В письмових поясненнях Громадська організація «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів» також зазначає, що ОСОБА_1 набула право користування земельною ділянкою шляхом вступу у члени Громадської організації, в той час як у останньої наявне право користування земельною ділянкою на підставі відповідного рішення Ради № 219 від 18.06.1992.

14.01.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від ФОП Лихач Н.А. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.01.2026 апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 по справі №916/726/25 було закрито, оскільки судовою колегією було встановлено, що оскаржуваним рішенням господарського суду питання про права, інтереси та/або обов'язки ОСОБА_2 не вирішувалося.

15.01.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від ОСОБА_3 надійшла заява про приєднання до апеляційної скарги Ради на рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 у справі № 916/726/25.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.01.2026 прийнято заяву ОСОБА_3 від 15.01.2026 про приєднання до апеляційної скарги Ради на рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 у справі № 916/726/25.

15.01.2026 у судове засідання з'явився представник Ради.

Від ОСОБА_3 та ФОП Лихач Н.А. представники не з'явились.

В судовому засіданні 15.01.2026 судовою колегією розглянуто клопотання ФОП Лихач Н.А. про відкладення розгляду справи та відмовлено у його задоволенні.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.01.2026 відкладено розгляд справи на 26.01.2026 о 13:00 год.

26.01.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від ФОП Лихач Н.А. надійшло клопотання, у якому остання просила заяву ОСОБА_3 про приєднання заяви до апеляційної скарги Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області по справі № 916/726/25 залишити без розгляду.

Крім того, 26.01.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від ОСОБА_3 надійшли клопотання про (вх. №3237/25/Д 13, вх. №3237/25/Д 14) про відкладення розгляду справи та про ознайомлення з матеріалами справи №916/726/25.

26.01.2026 у судове засідання з'явився представники Одеської міської ради, ФОП Лихач Н.А. та Громадської організації «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів». ОСОБА_3 або її представник у судове засідання не з'явились. Про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.

У судовому засіданні було відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.01.2026 відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 про приєднання заяви до апеляційної скарги Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області по справі № 916/726/25.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.01.2026 оголошено перерву в судовому засіданні до 02.03.2026 о 14:00 год.

02.03.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла заява від ОСОБА_2 про приєднання до апеляційної скарги Ради на рішення Господарського суду Одеської області по справі № 916/726/25, яку ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.03.2026 залишено без розгляду.

02.03.2026 у судове засідання з'явилися представники позивача та відповідача. Представник третьої особи у судове засідання не з'явився. Про день, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010, «Смірнова проти України» від 08.11.2005, «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006, «Літоселітіс проти Греції» від 05.02.2004 та інші).

Враховуючи викладене, а також зважаючи на те, що явка представників сторін судом обов'язковою не визнавалась, участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком учасників справи, колегія суддів апеляційного господарського суду, з урахуванням ст. 120, ст. 202, ст. 270, ч. 2 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України, вважає за необхідне розглянути справу за відсутності представника третьої особи .

Щодо клопотання Ради від 26.12.2025 про долучення доказів до матеріалів справи, разом з клопотанням про поновлення пропущеного строку для їх подання, судова колегія зазначає наступне.

Згідно із частинами першою, другою статті 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Реалізація процесуальних прав та обов'язків учасників справі перебуває у тісному зв'язку з перебігом процесуальних строків.

Процесуальний строк виступає одним з ключових елементів господарсько-процесуальної форми, що направлений на забезпечення оперативного, динамічного й просторового перебігу провадження господарського процесу у визначених процесуальним законодавством часових рамках.

Зокрема, під процесуальними строками, з огляду на системний аналіз Господарського процесуального кодексу України, розуміють встановлений законом та/або судом проміжок часу, протягом якого повинна або може бути вчинена певна процесуальна дія або розпочата та/чи завершена та чи інша стадія судочинства.

Процесуальні строки, виступаючи засобом регламентації процесуальних дій учасників справи, також виконують функцію юридичного факту, тобто спричиняють виникнення, зміну або припинення процесуальних прав та обов'язків. У механізмі правової регламентації судочинства процесуальні строки мають правоутворююче та преклюзивне значення для суб'єктивних процесуальних прав та обов'язків, оскільки з початком і закінченням перебігу процесуального строку пов'язане настання чітко встановлених юридичних наслідків.

При цьому необхідно враховувати, що чинний Господарський процесуальний кодекс України має на меті забезпечити своєчасний розгляд справ і правову визначеність, унеможливити зловживання процесуальними правами та підвищити ефективність судочинства в цілому, для чого встановлено точний порядок та конкретні строки вчинення процесуальних дій, визначено стадії судового процесу, запроваджено розумні обмеження, у тому числі щодо подання доповнень до апеляційної скарги. Саме тому всі процесуальні дії суду та учасників процесу повинні вчинятися своєчасно.

Господарський процесуальний кодекс України не пов'язує право суду поновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. Поважними причинами пропуску процесуального строку визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, незалежними від волевиявлення сторони та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для вчинення процесуальної дії. Отже, у кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.

Суд може поновити пропущений процесуальний строк лише у виняткових випадках, тобто причини відновлення таких строків повинні бути не просто поважними, але й мати такий характер, не зважати на який було би несправедливим і таким, що суперечить загальним засадам законодавства.

Для поновлення процесуального строку суд має встановити відповідні обставини, задля чого заявник має довести суду їх наявність та непереборність, у зв'язку з тим, що фактично норма про можливість поновлення процесуальних строків є, по суті, пільгою, яка може застосовуватись як виняток із загального правила, оскільки в іншому випадку нівелюється значення чіткого визначення законодавцем кожного з процесуальних строків.

Отже, поновлення пропущеного процесуального строку є правом господарського суду, яким останній користується виходячи із поважності причин пропуску строку учасником справи і лише сам факт звернення з відповідним клопотання про поновлення строку не кореспондується з автоматичним обов'язком суду поновити цей строк.

Сам по собі факт подання стороною клопотання про поновлення строку не зобов'язує суд автоматично відновити цей строк, оскільки вказане клопотання з огляду на приписи процесуального закону повинно містити обґрунтування поважності пропуску такого строку, а за необхідності - з посиланням на відповідні докази, які подаються до господарського суду на загальних підставах.

Таким чином, поновлення пропущеного процесуального строку є правом господарського суду, яким останній користується виходячи із поважності причин пропуску строку учасником справи і лише сам факт звернення з відповідним клопотання про поновлення строку не кореспондується з автоматичним обов'язком суду поновити цей строк.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що Радою не подано жодного доказу на підтвердження існування обставин, які ускладнювали або унеможливлювали своєчасне звернення з клопотанням про долучення доказів, за таких обставин, Південно-західний апеляційний господарський суд не вбачає підстав для задоволення клопотання Одеської міської ради про поновлення строку на подання клопотання про долучення доказів, а тому відповідне клопотання залишається без розгляду.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Щодо юрисдикції.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

У статтях 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

Згідно з абзацом 2 статті 30 ЦК України цивільна дієздатність фізичної особи визначається як здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

У частинах 1, 2 статті 50 ЦК України передбачено право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб - підприємців є відкритою.

Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статусу підприємця, не втрачає свого статусу фізичної особи. Натомість згідно з частиною 9 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця.

При цьому правовий статус фізичної особи-підприємця сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Такий підхід Великої Палати Верховного Суду щодо співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи-підприємця і їх правового статусу є усталеним, що підтверджено, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі № 751/3840/15-ц, від 24.04.2018 у справі № 303/5186/15-ц, від 15.05.2019 у справі № 904/10132/17, від 21.09.2019 у справі № 922/4239/16, від 03.07.2019 у справі № 916/1261/18, від 09.10.2019 у справі № 209/1721/14-ц.

Отже, з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця (ФОП) фізична особа фактично перебуває у двох правових статусах - як фізична особа, та як ФОП.

Відтак підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до частини 1 статті 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.

Тобто, фізична особа, яка є власником нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності.

Чинне законодавство не виділяє такого суб'єкта права власності як фізична особа-підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи-підприємця. Отже, суб'єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи-підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності (такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 920/1275/16, від 12.03.2024 у справі № 925/989/22).

Вирішуючи питання про юрисдикційність спору у цій справі, колегією суддів встановлено, що відповідачка має дійсний статус ФОП, з основним видом економічної діяльності: 68.20 надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.

Радою додано до позовної заяви роздруківки з відповідних систем інтернет-бронювання житла (готелі, хостели, апартаменти тощо) (а.с.191-194 т.1). Посилаючись на вказані відомості, Рада зазначає, що фактично кімнати рибальського будинку за адресою: м. Одеса, вул. Набережна, 180, 2-а лінія, вздовж берега «Зелений мис», причал № 133, здаються відповідачкою подобово в оренду, що підтверджує те, що спірний об'єкт нерухомості фактично використовується нею як апарт-готель.

Також Радою представлено суду скрін-шот пошукової системи Googlemaps (а.с.71 т.3), відповідно до якого за адресою: м. Одеса, вул. Набережна 180 розташований об'єкт нерухомості з поміткою «Апартаменти Наталії».

Колегія суддів зазначає, що навіть візуально співставивши дані пошукової системи Googlemaps (а.с.71 т.3) із даними, які надає сама ФОП Лихач Н.А. (а.с.107-110 т.3), поза розумним сумнів можна дійти висновку, що це один і той самий об'єкт нерухомості.

Більш того, відповідачка у клопотанні про закриття провадження у справі (вх. 9933/25 від 27.03.2025) не заперечувала той факт, що надана Радою інформація інтернет-бронювання житла стосуються саме спірного майна - рибальського будинку за адресою: м. Одеса, вул. Набережна, 180, 2-а лінія, вздовж берега «Зелений мис», причал № 133.

Відповідачка посилалася виключно на те, що спірний об'єкт нерухомості належить їй саме як фізичній особі, а не ФОП, а також, що позивачем не доведено, що відповідачка використовує цей об'єкт саме у підприємницькій діяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Колегія суддів відзначає, що за змістом статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).

Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Обставина, про яку стверджує сторона, підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 08.11.2023 у справі №16/137б/83б/22б (910/12422/20)). Аналогічний стандарт доказування застосувала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.

Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює потребу співставлення судом доказів. Отже, з введенням у дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Враховуючи викладене у сукупності, а також керуючись стандартом більшої переконливості (за яким висновок про існування певного факту з урахуванням досліджених доказів видається вірогіднішим, аніж протилежний), колегія суддів доходить висновку про те, що докази, надані Радою (відносно того, що спірний об'єкт нерухомості використовується відповідачкою як апарт-готель), є більш вірогідними, ніж докази, надані відповідачкою на спростування цих обставин.

Колегія суддів зазначає і є цілком очевидним, що об'єкт нерухомості, який використовується як апарт-готель, не може одночасно використовуватися для особистих та (або) побутових потреб фізичної особи, оскільки має комерційне спрямування.

Вищевикладене у сукупності дає обґрунтовані підстави стверджувати, що ФОП Лихач Н.А. набула право власності на спірний об'єкт нерухомості та реалізовує правомочності власника такого об'єкта саме для здійснення підприємницької діяльності, тобто як ФОП, а не фізична особа.

Враховуючи викладене у сукупності, колегія суддів зазначає про необхідність вирішення цього спору саме в порядку господарського судочинства, у зв'язку з чим підстави для закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України відсутні.

Щодо суті спору.

Як вбачається з матеріалів цієї справи, 08.08.2017 державним реєстратором прийнято рішення № 36520842 та зареєстровано за Лихач Н.А. право приватної власності на рибальськии?? будинок загальною площею 138,6 кв.м., житловою площею 73,8 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Набережна, 180, 2-а лінія, вздовж берега «Зелении? мис», причал № НОМЕР_1 (реєстраціи?нии? номер об'єкта нерухомого маи?на: 1321675051101).

Підставою для реєстрації права власності стали наступні документи, зокрема:

- довідка щодо готовності об'єкта № 57 від 31.07.2017, видавник: ПП «ЗЖЦ «Ресурс» (а.с.57 т.2);

- рішення про присвоєння адреси № 158 від 01.08.2017, видавник: ГО «ВМСОТРЛ» (а.с.59 т.2);

- довідка про зведення об'єкта № 163 від 01.08.2017, видавник: ГО «ВМСОТРЛ» (а.с.60 т.2);

- довідка щодо членства у ГО № 159 від 01.08.2017, видавник: ГО «ВМСОТРЛ» (а.с.61 т.2);

- довідка з реєстру поштового обслуговування № 07/65001-193 від 31.07.2017, видавник: ПАТ «Укрпошта» (а.с.58 т.2)

- акт про відвід в натурі земельної ділянки від 27.12.1993, видавник: ГУА м. Одеси (а.с.56 т.2);

- рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів «Про відвід земельних ділянок у довгострокове користування» № 219 від 18.06.1992 (а.с.55 т.2).

- технічний паспорт № 000266 від 02.08.2017, видавник: ПП «ЗЖЦ «Ресурс» (а.с.62-68 т.2).

Вищевказані документи містяться в матеріалах реєстраційної справи № 1321675051101 на рибальськии? будинок за адресою: м. Одеса, вул. Набережна, 180, 2-а лінія, вздовж берега «Зелении? мис», причал № 133 (а.с.47-111 т.1), які надані суду Юридичним департаментом Одеської міської ради на виконання вимог ухвали Господарського суду Одеської області від 04.03.2025.

В матеріалах цієї справи міститься Повідомлення про початок виконання будівельних робіт на об'єктах з незначними наслідками (СС1) від 28.12.2022 № ОД 051221228957 «Реконструкція рибальського будинку без зміни зовнішніх геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: м. Одеса, вул. Набережна, 180, 2-а лінія, вздовж берега «Зелении? мис», причал № 133» (а.с.153-167 т.1);

02.02.2023 Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради видано декларацію про готовність до експлуатації об'єкта з незначними наслідками № ОД101230203244 «Реконструкція рибальського будинку без зміни зовнішніх геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: м. Одеса, вул. Набережна, 180, 2-а лінія, вздовж берега «Зелении? мис» причал № 133», видана Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради (а.с.170-187 т.1).

На підставі вищевикладеної декларації, 15.02.2023 державним реєстратором прийнято рішення № 66415132 про внесення змін до розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме маи?но, на підставі якого до документів, поданих для державної реєстраціі? права власності додано витяг з Реєстру будівельної діяльності Єдиноі? державноі? електронноі? системи у сфері будівництва від 06.02.2023 та змінено загальну площу 138,6 кв.м., житлову площу 73,8 кв.м. на загальну площу 138,6 кв.м.

З матеріалів цієї справи вбачаться, що ОСОБА_1 є членом Громадської організації «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів».

Колегія суддів встановлено, що рішенням Господарського суду Одеської області від 14.04.2010 у справі № 26/46-10-1166, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 08.06.2010, визнано за Громадською організацією «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів» право власності на: двохповерхову нежилу будівлю літ. «А» загальною площею 33,6 кв. м., у тому числі по першому поверху площею 17,1 кв. м., по другом поверху площею 16,5 кв. м., розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського, причал №133 «Зелений мис»; нежилу будівлю літ. «А» загальною площею 25,0 кв. м., розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського, причал 137 «Маяк».

Зокрема, рішеннями судів у вказаній справі № 26/46-10-1166 встановлені наступні обставини:

- 01.08.1977, на підставі наказу Міністерства побутового обслуговування УРСР №181 від 13.07.1977 та наказу Управління побутового обслуговування населення виконкому Одеської обласної Ради народних депутатів № 235 від 22.07.1977 було створено Одеську водно-моторну пристань, яка здійснювала експлуатацію баз-стоянок причалу № 133 «Зелений мис», який знаходився на земельній ділянці загальною площею 2,80 га. за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського та причалу №137 «Маяк», який знаходився на земельній ділянці площею 0,92 га. за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського;

- на виконання зазначеного рішення, 27.12.1993 здійснено відвід земельних ділянок у користування Державного комунального підприємства «Одеська водно-моторна пристань»: площею 3,33 га, розташованої на берегових схилах Чорноморки (причал №133 «Зелений мис») та площею 0,6 га розташованої на берегових схилах Чорноморки (причал №137 «Маяк»);

- рішенням Жовтневого райвиконкому № 762 від 20.05.1993 Одеську водно-моторну пристань було перереєстровано у Державне комунальне підприємство «Одеська водно-моторна пристань»;

- рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів № 219 від 18.06.1992 було відведено у тимчасове довгострокове користування Одеській водно-моторній пристані земельні ділянки, фактично займані причалами: № 137 «Маяк» - площею 0,92 га., № 133 «Зелений мис» - площею 2,80 га.

- рішенням загальних зборів засновників від 10.03.1995 створено Громадську організацію «Одеська водно-моторна пристань», яку у подальшому було перереєстровано у Громадську організацію «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів»;

- наказом директора Державного комунального підприємства «Одеська водно-моторна пристань» №1 від 03.01.1996 основні засоби Державного комунального підприємства «Одеська водно-моторна пристань» були передані Громадській організації «Одеська водно-моторна пристань»;

- таким чином все майно та права, які належали або повинні були належати Державному комунальному підприємству «Одеська водно-моторна пристань», на теперішній час належать Громадській організації «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів».

- на теперішній час Громадська організація «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів» забезпечує функціонування та експлуатацію причалів №133 «Зелений мис» та 137 «Маяк».

- земельні ділянки, на яких розташовані вказані причали, є власністю територіальної громади міста Одеси.

Відповідно по положень ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акта, який набрав законної сили.

З урахуванням наведеного колегія суддів зазначає, що рішенням Господарського суду Одеської області від 14.04.2010 у справі № 26/46-10-1166, яке набрало законної сили у встановленому порядку, не може бути поставлене під сумнів, відповідно, обставини, встановлені у вказаному рішенні (зокрема, про те, що Громадська організація «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів» отримала право користування земельною ділянкою фактично зайняту причалами, зокрема № 133 «Зелений мис», на підставі відповідного рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів № 219 від 18.06.1992 «Про відвід земельних ділянок в тимчасове довгострокове користування Одеською водно-моторною пристанню»), є преюдиційними для спору, що розглядається.

В матеріалах цієї справи міститься договір на право забудови (а.с.52-54 т.3), укладений між Виконавчим комітетом Одеської міської ради та Громадською організацією «Одеська водно-моторна пристань», предметом якого є надання Громадській організації «Одеська водно-моторна пристань» права забудови земельної ділянки в прибережній зоні, в районі садового товариства «Зелений мис» (причал 133), загальною площею 0,5753 га в межах відводу, строком на 1 рік, для здійснення будівництва водно-моторної пристані і благоустрою прилеглої території.

Також в матеріалах цієї справи міститься рішення Одеської міської ради від 14.04.2010 № 5865-V «Про надання дозволу Громадській організації «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів» на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду орієнтованою площею 2,201 га, за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського, причал №133 «Зелений мис», для експлуатації причалу № 133 «Зелений мис».

Доказів виконання цього рішення (як то розробки проекту землеустрою та (або) укладення договору оренди) матеріали цієї справи не місять.

Предметом позову у даній справі є вимоги Ради:

- скасувати реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації;

- скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на рибальський будинок;

- зобов'язати ОСОБА_1 за власнии? рахунок звільнити самовільно заи?няту земельну ділянку за адресою: м. Одеса, вул. Набережна, 180, 2-а лінія, вздовж берега «Зелении? мис» причал № 133 шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва - рибальського будинку, загальною площею 138,6 кв.м.

Підставою позову зазначено здійснення відповідачкою самочинного будівництва на земельній ділянці комунальної власності, яка ніколи не відводилась для цієї мети.

Колегія суддів частково не погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову та зазначає наступне.

Щодо вимоги про зобов'язання відповідачку за власнии? рахунок звільнити самовільно заи?няту земельну ділянку шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва, колегія суддів зазначає наступне.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ч. 1 ст. 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (ч. 2 ст. 373 ЦК України).

Відповідно до ст. 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Згідно із ст. 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Згідно із ч. 1 ст. 153 Земельного кодексу України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (ч. 2 ст. 152 ЦК України).

Статтею 375 ЦК України передбачено, що власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

За змістом ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

У силу спеціального застереження, наведеного в ч. 2 ст. 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, також прямо визначені статтею 376 ЦК України.

Частинами третьою - п'ятою статті 376 ЦК України, відповідно, встановлено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо ж власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Отже, знесення самочинно побудованого спірного об'єкта нерухомості відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.

Формулювання положень ст. 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Ураховуючи наведене, коли належний власник земельної ділянки не надавав згоди на будівництво на його земельній ділянці об'єкта нерухомого майна, він має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав як власника земельної ділянки (ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України).

Висновки щодо способу захисту прав власника земельної ділянки у разі зведення на ній самочинного будівництва шляхом задоволення вимоги про знесення самочинно побудованого нерухомого майна є усталеними в судовій практиці Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22, від 20.07.2022 у справі №923/196/20, Верховного Суду від 06.11.2019 у справі № 910/14328/17, від 01.07.2020 у справі № 755/3782/17, від 02.06.2021 у справі № 910/14524/19).

За змістом ч. 7 ст. 376 ЦК України зобов'язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову можливе лише у разі: (1) істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, (2) істотного порушення будівельних норм і правил.

У цих випадках з позовом про зобов'язання особи до проведення перебудови може звернутися відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування. Таке рішення суд може ухвалити і за позовом про знесення самочинного будівництва, якщо за наслідками розгляду справи дійде висновку, що можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва не втрачено і відповідач згоден виконати перебудову. У разі невиконання особою судового рішення про здійснення перебудови, суд може постановити рішення про знесення самочинного будівництва.

В інших випадках самочинного будівництва, зокрема, (1) якщо нерухоме майно збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або (2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи (3) належно затвердженого проекту, ст. 376 ЦК України не ставить можливість знесення об'єкта самочинного будівництва в залежність від можливостей його перебудови.

Натомість правове значення має позиція власника (користувача) земельної ділянки, а також дотримання прав інших осіб. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч. 4 ст. 376 ЦК України).

В цьому випадку знесення самочинного будівництва можливе без попереднього рішення суду про зобов'язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову. Це є логічним та виправданим, оскільки такі види самочинного будівництва, безперечно, не можуть бути приведені до легітимного стану шляхом перебудови.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 29.01.2020 у справі №822/2149/18.

Колегія суддів наголошує, що право користування земельною ділянкою, на якій розташований спірний об'єкт, відповідачкою не оформлялось ні на момент набуття права власності на нього у 2017 році, ні на момент здійснення будівельних робіт з реконструкції цього об'єкту у 2022 році.

Ні відповідачка, ні Громадська організації «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів» не отримувала жодного дозволу Ради на будівництво рибальського будинку на земельній ділянці комунальної форми власності.

Земельна ділянка за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського, причал №133 «Зелений мис» передавалася виключно для здійснення будівництва водно-моторної пристані і благоустрою прилеглої території.

Жодних належних та допустимих доказів зворотного матеріали цієї справи не містять.

При цьому, колегія суддів відхиляє доводи відповідачки про те, що спірний об'єкт нерухомості побудовано до 05 серпня 1992 року, з огляду на наступне.

Відповідно до п. 42 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015 (в редакції станом на 08.08.2017, тобто станом момент проведення первинної реєстрації права власності), для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року, подаються:

1) технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна;

2) документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси.

Документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси, не вимагається у разі, коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов'язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки.

Насамперед колегія суддів зауважує, що матеріали цієї справи не містять жодних належних та допустимих того, що спірний об'єкт нерухомості був зведений саме до 05.08.1992 року.

Згідно з технічним паспортом, виданим 02.08.2017 ПП «ЗЖЦ «Ресурс» (а.с.64 т.2), який був один із документів, наданих відповідачкою державному реєстратору, в графі «рік побудови» жодних відомостей (записів) не зазначено взагалі.

Довідка № 57 від 31.07.2017, видана ПП «ЗЖЦ «Ресурс» (а.с.57 т.2), яка також була надана відповідачкою державному реєстратору, не містить чіткого та однозначного визначення дати будівництва рибальського будинку, належного відповідачці.

Вона містить лише певні характеристики будинку (літ. «А», загальну та житлову площу), а також загальне посилання на те, що: «побудовані до 05.08.1992 року, відповідно до пункту 3.2. Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, яка затверджена Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 року № 127, та зареєстрована в Міністерстві Юстиції України 10.07.2001 року за № 582/5773 (зі змінами та доповеннями) не належать до самочинного будівництва».

З цих же підстав колегія суддів критично оцінює і довідку про зведення об'єкта № 163 від 01.08.2017, видану Громадською організацією «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів» (а.с.60 т.2).

Більш того, вказані довідка у будь-якому разі не є належними доказами, які б підтверджували рік побудови спірного об'єкта нерухомого майна та, тим більше, доказами проведення будівництва конкретним суб'єктом.

Так, одним з документів, який став підставою для проведення первинної реєстрації права власності, було рішення про присвоєння адреси № 158 від 01.08.2017.

Рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 28.07.2009 № 809 затверджено Положення «Про адресний реєстр міста Одеси», яким установлено порядок резервування, визначення, відповідності, підтвердження та присвоєння адрес об'єктам нерухомості, розташованим на території міста Одеси (далі Положення № 809).

Відповідно до п. 1.1., п. 1.6. Положення № 809, адресний реєстр міста Одеси це електронна база даних, яка містить відомості про адреси об'єктів нерухомого майна, розташованих на території міста Одеси. Довідка з Адресного реєстру міста Одеси це документ, який свідчить про внесення запису до Адресного реєстру. У Адресному реєстрі формуються наступні види довідок: про резервування адреси об'єкта нерухомого майна; про відповідність адреси об'єкта нерухомого майна; про підтвердження адреси об'єкта нерухомого майна.

Пунктами 1.3., 3.2. Положення № 809 передбачено, що надання та зміна адрес без їх попереднього резервування забороняється. Адміністратором Адресного реєстру є Комунальне підприємство «Право», що має повний доступ до електронної бази даних і відповідає за її технічне та технологічне створення та ведення, матеріально-технічне та технологічне забезпечення, за збереження і захист даних, що містяться в Адресному реєстрі, видає довідки з Адресного реєстру.

Згідно з п. 4.4. Положення №809 на підставі довідки про резервування адреси районні адміністрації за заявою власника (наймача, балансоутримувача) об'єкта видають розпорядження про надання або заміну адреси протягом десяти робочих днів після отримання заяви, довідки, документів, що відповідно до законодавства посвідчують майнові права на об'єкт, та документів, які підтверджують особу заявника.

Натомість, колегія суддів звертає увагу, що вказана довідка № 158 від 01.08.2017 видана Громадською організацією «Водно-моторне спортивно-оздоровче товариство рибалок-любителів» (а.с.59 т.2).

Отже, вказана адреса (м. Одеса, вул. Набережна, 180, 2-а лінія, вздовж берега «Зелении? мис» причал № 133) фактично була використана відповідачкою самовільно.

У будь-якому випадку, навіть присвоєння адреси не змінює статусу самочинності проведеного відповідачкою будівництва та не виключає можливості задоволення позовних вимог (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.03.2020 у справі № 915/1402/16).

Враховуючи вищевикладене у сукупності, колегія суддів зазначає, що у державного реєстратора були відсутні підстави для державної реєстрації права власності на спірний об'єкт нерухомого майна як на об'єкт, закінчений будівництвом до 05.08.1992, а відтак колегія суддів погоджується з доводами та аргументами Ради про те, що зареєстрована за відповідачкою будівля є самочинним будівництвом.

Оскільки Рада, як власник земельної ділянки, не надавала згоди на визнання права власності на самочинно збудоване майно і заперечує проти його перебування на комунальній землі, то задоволення вимоги про знесення такого майна та відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав власника, узгоджується із наведеними приписами ст. 152 Земельного кодексу України та положеннями ч. 4 ст. 376 ЦК України.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовної заяви в цій частині є помилковим, а доводи апеляційної скарги такими, що заслуговують на увагу.

Щодо вимоги про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на рибальський будинок.

Відповідно до частини 1 статті 316, частини 1 статті 317 та частини першої статті 319 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною 1статті 321 цього Кодексу право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 Цивільного кодексу України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 Цивільного кодексу України).

Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючої перешкоди чи зобов'язання Відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 Цивільного кодексу України).

Позовні вимоги Ради у даній справі стосуються усунення перешкод територіальній громаді у розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва.

Правовою підставою позову визначено, зокрема, статті 376, 391 ЦК України.

Так, відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абз. 12 ч. 2 вказаної статті).

У відповідності до ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Статтею 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У цій статті гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, в який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

В абзаці десятому пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити з його ефективності, а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до усталеної позиції Великої Палати Верховного Суду застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Таким чином, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний Позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права Позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний Позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права Позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Колегія суддів зазначає, що якщо право власності на об'єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у разі задоволення позовної вимоги про знесення об'єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації.

Якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об'єкт самочинного будівництва, таке судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).

Звідси коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного ст. 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна.

Вже сталою є практика Верховного Суду з приводу того, що належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Враховуючи наведені норми матеріального права, а також висновки Верховного Суду щодо них, колегія суддів висновує, що належним та ефективним способом захисту прав держави (територіальної громади) у спірних правовідносинах є вимога про зобов'язання відповідачку знести самочинне будівництво.

Задоволення саме цієї вимоги саме по собі остаточно вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

За вказаних обставин, у задоволенні позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності на спірний об'єкт нерухомості дійсно слід відмовити, однак через неналежно обраний Радою спосіб захисту.

З цих же підстав колегія суддів відмовляє у задоволенні вимоги про скасування реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, адже станом на час звернення з позовом до суду, вищезазначена декларація вичерпала свою дію, а можливість її скасування також не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою.

Відтак, вимоги апеляційної скарги про скасування рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Щодо критерію пропорційності.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

У цьому контексті апеляційний господарський суд зауважує, що відповідно до чітких та зрозумілих вимог чинного законодавства обов'язковою умовою використання земельної ділянки під забудову є наявність в особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів свідчить про самовільне її зайняття.

Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для повернення самовільно зайнятої земельної ділянки є доступними, чіткими та передбачуваними.

Зважаючи на встановлені вище обставини справи, колегія суддів доходить висновку, що відповідачка перед проведенням спірної забудови, ознайомившись зі змістом укладеного між сторонами договору оренди, земельного та цивільного законодавства, проявивши розумну обачність, могла та повинна була знати про незаконність проведення капітального будівництва на земельній ділянці комунальної власності.

Натомість, проігнорувавши вимоги чинного законодавства, відповідачка, здійснивши таку забудову, фактично взяла на себе ризики, пов'язані, у тому числі, із можливим знесенням самочинно збудованого об'єкта.

Рада, як власник земельної ділянки, звернулася до суду з метою захисту прав територіальної громади, і у даному випадку взагалі відсутнє втручання у мирне володіння майном відповідачки, оскільки, як було встановлено вище, вона не могла набути права власності на об'єкт самовільного будівництва, тому знесення такого об'єкту жодним чином не впливає на її право мирного володіння.

Власник земельної ділянки, звертаючись із позовною заявою про зобов'язання знести самовільно побудовану споруду, переслідує легітимну мету, оскільки дана самовільна споруда була збудована на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, що порушує права землевласника - територіальної громади м. Одеси.

Даний захід, а саме зобов'язання знести самовільно побудовану споруду, є пропорційним визначеній меті, прямо передбачений ч. 4 ст. 376 ЦК України.

Окрім того, у суду відсутні підставі вважати, що відповідний захід становитиме для відповідачки надмірний індивідуальний тягар, якщо порівнювати його зі шкодою, яка наноситься власнику земельної ділянки - територіальній громаді м. Одеси та суспільним інтересам.

Отже, надаючи оцінку правомірності втручання держави у право на мирне володіння майном, суд апеляційної інстанції враховує, що поведінка відповідачки у вигляді будівництва об'єкта нерухомості за рахунок здійснення забудови земельної ділянки, не відведеної для цієї мети, не була добросовісною і у неї не було законних підстав вважати, що реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно без дотримання визначеного ст. 376 ЦК порядку підміняє цей порядок та здатна легітимізувати об'єкт, самочинно збудований на земельній ділянці, що належить територіальній громаді міста Одеси.

Право органу місцевого самоврядування повернути самовільно зайняту земельну ділянку, з огляду на встановлені у цій справі обставини, гарантоване чинним законодавством України та не порушує критерію пропорційності втручання у мирне володіння майном.

Згідно з статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.

По справі «Руїз Торіха проти Іспанії», ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст.275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позову щодо зобов'язання знести об'єкт самочинного будівництва - скасуванню, із прийняттям в цій частині нового рішення, про часткове задоволення позову.

Відповідно до ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 у справі № 916/726/25 - задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 у справі №916/726/25 - скасувати частково.

3 Викласти резолютивну частину рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 у справі №916/726/25 в наступній редакції:

"Позовні вимоги Одеської міської ради до Фізичної особи-підприємця Лихач Наталлі Антонівни ( АДРЕСА_2 , код РНОКПП НОМЕР_2 ) про скасування реєстрації та рішень та зобов'язання звільнити земельну ділянку - задовольнити частково.

Зобов'язати ФОП Лихач Наталю Антонівну (реєстраціи?нии? номер обліковоі? картки платника податків: НОМЕР_2 ) за власнии? рахунок звільнити самовільно заи?няту земельну ділянку за адресою: м. Одеса, вул. Набережна, 180, 2-а лінія, вздовж берега «Зелении? мис» причал № НОМЕР_1 шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва - рибальського будинку, загальною площею 138,6 кв.м.

В іншій частині позовних вимог Одеської міської ради до Фізичної особи-підприємця Лихач Наталі Антонівни - відмовити.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця Лихач Наталі Антонівни на користь Одеської міської ради 2422,40 грн витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви".

4. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Лихач Наталі Антонівни на користь Одеської міської ради 3633,60 грн витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

5. Доручити Господарському суду Одеської області видати накази з зазначенням відповідних реквізитів.

6. Матеріали справи №916/726/25 повернути до Господарському суду Одеської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбаченими ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 05.03.2026 року.

Головуюча суддя: Н.М. Принцевська

Судді: Г.І. Діброва

Я.Ф. Савицький