04.03.26
22-ц/812/369/26
Провадження № 22-ц/812/369/26 Головуючий суду першої інстанції Шолох Л.М.
Провадження № 22-ц/812/558/26 Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.
03 березня 2026 року м. Миколаїв Справа № 490/7029/18
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого - Царюк Л.М.,
суддів - Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,
при секретарі судового засідання - Лівшенку О.С.,
за участі представника позивача - Головченка О.С.,
представника відповідача - Рудя С.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України та ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв його представник - ОСОБА_2 , на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 листопада 2026 року, ухвалене під головуванням судді Шолох Л.М., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_1 до Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України про стягнення заробітної плати та середнього заробітку,
22 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України (далі - Миколаївський НДЕКЦ МВС України) про стягнення заробітної плати та середнього заробітку.
Вимоги позову обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 з 07 листопада 2015 року по 15 листопада 2016 року займав посаду завідувача сектору криміналістичного дослідження транспортних засобів і реєстраційних документів, що їх супроводжують відділу інженерних, економічних, товарознавчих видів досліджень та оціночної діяльності Миколаївського НДЕКЦ МВС України.
Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 травня 2017 року по справі № 814/2690/16, яка була залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року, позивача було поновлено на роботі з 15 листопада 2016 року.
З 26 жовтня 2017 року ОСОБА_1 знову звільнили та відповідний наказ оскаржується в судовому порядку.
Таким чином, фактично з 07 листопада 2015 року по 26 жовтня 2017 року позивач має безперервний трудовий стаж та відповідну заробітну плату за весь цей час.
Відповідачем за травень і липень місяці 2017 року в неповному обсязі позивачу було нараховано заробітну плату, а в червні 2017 року взагалі її не було нараховано.
Загальна сума не нарахованої та не виплаченої заробітної плати за травень-липень 2017 року загалом складає - 18 571 грн.
Середня заробітна плата за несвоєчасно нараховану та невиплачену заборгованість із заробітної плати за період з 27 жовтня 2017 року по 22 серпня 2018 року складає 59 660.48 грн, що не є остаточною сумою, оскільки розрахунок відповідачем не здійснено, а розгляд справи триває.
ОСОБА_1 просив суд стягнути з Миколаївського НДЕКЦ МВС України на його користь заробітну плату за травень-липень 2017 року в сумі 18 571 грн, середню заробітну плату за несвоєчасно нараховану та невиплачену заборгованість із заробітної плати за період з 27 жовтня 2017 року по 22 серпня 2018 року в сумі 59 660.48 грн. Також просив суд стягнути витрати на правову допомогу в сумі 3 900 грн.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 листопада 2025 року, з урахуванням ухвали від 17 листопада 2025 року про виправлення описки, позов задоволено частково.
Стягнуто з Миколаївського НДЕКЦ МВС України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за червень, липень 2017 року у сумі 15 122 грн 11 коп. без вирахування податків, зборів та обов'язкових платежів.
Стягнуто з Миколаївського НДЕКЦ МВС України на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за несвоєчасно нараховану та виплачену заборгованість із заробітної плати за період з 27 жовтня 2017 року до 22 серпня 2018 року у сумі 59 660 грн 48 коп. без вирахування податків, зборів та обов'язкових платежів».
В задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Стягнуто з Миколаївського НДЕКЦ МВС України на користь держави 1 280 грн 00 коп. судового збору за подачу позову до суду.
Рішення суду мотивоване тим, що травень 2017 року є місяцем, за який позивачем не виконувалася визначена трудовим договором робота. Зважаючи на те, що наказ про поновлення на роботі позивача відповідачем видано 23 червня 2017 року, то і заробітна плата має нараховуватися позивачу, починаючи саме з цієї дати.
У період з 23 червня 2017 року до 31 липня 2017 року відповідач був зобов'язаний визначити позивачу робоче місце, визначити його трудову функцію та здійснити оплату його праці. Оскільки оплата праці позивача у вказаний період здійснена не була, суму заробітної плати у розмірі 8 275 грн (червень 2017 року) та 6 847 грн 11 коп. за липень 2017 року (8 275 грн 68 коп. -1 428 грн 57 коп., виплачених відповідачем) підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Всього на користь позивача підлягає стягненню заробітна плата за червень та липень 2017 року у сумі 15 122 грн 11 коп.
Відповідач зобов'язаний сплатити на користь позивача заробітну плату за червень та липень 2017 року, то відповідно до частини 2 статті 117 КЗпП України з відповідача слід стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку, виходячи із того, що термін затримки розрахунку становить з 01 серпня 2017 року до 22 серпня 2018 року. Отже сума середньомісячної заробітної плати становить 59 660 грн 48 коп. (219 грн 34 коп.*272).
Не погодившись з рішення суду, Миколаївський НДЕКЦ МВС України подав апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції прийняв до уваги лише покази свідків позивача ОСОБА_3 та ОСОБА_4 які були колегами позивача з суміжної організації.
Покази свідка ОСОБА_5 , який як безпосередній керівник ОСОБА_1 , заповнював табель його робочого часу суд першої інстанції чомусь не прийняв до уваги.
Правильність нарахування середньої заробітної плати за несвоєчасно нараховану та виплачену заборгованість із заробітної плати за період з 27 жовтня 2017 року по 22 серпня 2018 року взагалі судом першої інстанції фактично не перевірялась.
Судом першої інстанції фактично не було досліджено поведінку позивача: те, що він відмовлявся від будь-якого підпису без присутності свого адвоката; що він навмисно не здавав керівнику звітню документацію, печатку та інше; не виконував інші розпорядження керівництва Миколаївського НДЕКЦ, як то не став на військовий облік, не пройшов обов'язковий медичний огляд, не пройшов інструктаж з охорони праці та техніки безпеки тощо.
Суд першої інстанції не перевірив яку саме роботу виконував позивач (і чи виконував взагалі) в червні, липні 2017 року, в які дні він перебував на роботі, не перевірив яким чином позивач відмічався про прихід/вихід на/з роботи, чи дійсно ця інформація потрапляла до його безпосереднього керівника який вів облік робочого часу підлеглих працівників.
Також, суд першої інстанції встановив, що зважаючи на те, що наказ про поновлення на роботі позивача відповідачем видано 23 червня 2017 року, то і заробітна плата має нараховуватись позивачу, починаючи саме з цієї дати, але надалі, чомусь стягує за червень суму 8 275.68 грн, тобто за повний відпрацьований місяць, що, в свою чергу, відповідно мало б вплинути і на розрахунок середньої заробітної плати за несвоєчасно нараховану та виплачену заборгованість із заробітної плати.
В червні 2017 року позивач взагалі не відпрацював жодного дня, що підтверджується табелем обліку робочого часу. Тому нарахування заробітної плати червень 2017 не могло відбуватися і стягнення заробітної плати за цей місяць судом першої інстанції є незаконним.
В липні 2017 року позивач фактично відпрацював лише 5 днів. Отже, за цей період заробітна плата позивачу була нарахована та виплачена відповідно до фактично відпрацьованого часу.
Також, факт того, що позивач в липні 2017 року відпрацював лише 5 днів було встановлено у постанові від 29 липня 2020 року Миколаївського апеляційного суду у справі № 490/2721/18, отже вказаний факт є преюдиційним.
Суд першої інстанції на це взагалі жодної уваги не звернув, хоча представником відповідача кілька разів в усних поясненнях зазначалася ця обставина, що беззаперечно свідчить про поверхневий розгляд справи місцевим судом, а отже і підтверджує доводи відповідача щодо незаконності вимог позивача.
Судом першої інстанції належно не досліджено, не описано та не враховано у своєму рішенні причини та підстави факту (або відсутності факту) ознайомлення позивача із наказом від 10 липня 2017 року з урахуванням наявності акту про відмову від підпису.
ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв його представник - ОСОБА_2 , надав відзив на апеляційну скаргу.
В своєму відзиві позивач зазначав, що табель обліку робочого часу за липень 2017 року містить недостовірну інформацію, не є належним та допустимим доказом, а відтак його не слід брати до уваги.
Разом з тим, апелянт не вірно застосовує частину 1 статті 29 КЗпП дану норму, оскільки така норма регулює питання прийняття на роботу, а ОСОБА_1 не приймався на роботу, - він поновлювався на посаду, внаслідок незаконного свого звільнення з вже займаної посади. Ці відносини мають різну природу, значення, а відтак не можливо до питання поновлення застосовувати вимоги до громадян, які тільки розглядаються як претенденти.
Відповідач чітко не вказує обставини, які він вважає за необхідне розглянути в питанні зменшення виплат, що унеможливлює позивачу спростувати такі обґрунтування.
Разом з тим, такі дії слід було відповідачу вчиняти в суді першої інстанції, а не на стадії апеляційного провадження. Відповідач при цьому, не звертається до апеляційного суду з клопотанням про розгляд таких обставин, причини, за яких він ці обставини за 7 років розгляду не заявив та не просить поновити строк, а відтак таке обґрунтування в апеляційній скарзі слід залишити без розгляду.
ОСОБА_1 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Не погодившись з рішення суду ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв його представник - ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив його скасувати, в частині періоду і суми, які судом застосовані при ухваленні рішення про стягнення середньої заробітної плати за несвоєчасно нараховану та виплачену заборгованість із заробітної плати та ухвалити нове, яким стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки у виплаті заробітної плати, починаючи з 01 липня 2017 року по день ухвалення судового рішення, виходячи з розрахунку за один день 272 грн.
Апеляційна скарга мотивована тим, що при ухваленні рішення від 14 листопада 2025 року суд першої інстанції керувався нормою статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції, яка є діючою станом на ухвалення рішення суду.
Між тим, положеннями частини 1 статті 58 Конституції України, визначено, що закони та інші нормативно-правові акти мають зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Разом з тим, пом'якшення відповідальності для юридичних осіб не передбачається, про що зазначено у рішенні Конституційного Суду України №1-рп/99 (справа №1-7/99) від 09 лютого 1999 року.
Отже, оскільки спір про суму заробітної плати за червень, липень 2017 рік відсутній, ОСОБА_1 вважає, що Миколаївський НДЕКЦ МВС України має сплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
За такого, відповідач має сплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за червень 2017 року, починаючи з 01 липня 2017 року по фактичний розрахунок, а за липень 2017 рік, - починаючи з 01 серпня 2017 року.
Середній заробіток за час затримки у виплаті заробітної плати за один день складає 272 гривні.
З урахуванням вищезазначеної інформації, Миколаївський НДЕКЦ МВС України має сплатити середній заробіток за час затримки у виплаті заробітної плати станом на дату ухвалення рішення в розмірі 823 616 грн.
Проте така сума не є сталою, а є динамічною та відповідач має сплатити по день фактичного розрахунку самостійно, з розрахунку з 15 листопада 2025 по день фактичного розрахунку, виходячи з суми в день 272 грн.
Миколаївський НДЕКЦ МВС України надав відзив на апеляційну скаргу.
В своєму відзиві відповідач зазначав, що у позовній заяві ОСОБА_1 просив (окрім іншого) стягнути з Миколаївського НДЕКЦ МВС середню заробітну плату за несвоєчасно ненараховану та не виплачену заборгованість із заробітної плати за період з 27 жовтня 2017 року по 22 серпня 2018 року в сумі 59 660.48 грн.
Свої позовні вимоги до моменту ухвалення судом рішення 14 листопада 2025 року позивач не збільшував шляхом подання відповідної заяви.
Відповідно, судом першої інстанції і не могли бути розглянуті вимоги щодо фактичного збільшення позовних вимог, оскільки така заява або клопотання позивачем не подавались.
Відповідач просив в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.
За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 з 07 листопада 2015 року до 15 листопада 2016 року займав посаду завідувача сектору криміналістичного дослідження транспортних засобів і реєстраційних документів що їх супроводжують відділу інженерних, економічних, товарознавчих видів досліджень та оціночної діяльності Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України.
Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду у справі № 814/2690/16 від 31 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року, позивача поновлено на роботі з 15 листопада 2016 року. В резолютивній частині постанови вказано, що в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за один місяць підлягає негайному виконанню.
Наказом Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 23 червня 2017 року № 42 о/с скасовано наказ Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 11 листопада 2016 року № 54 о/с про звільнення позивача з посади та поновлено на посаді завідувача сектору криміналістичного дослідження транспортних засобі, і реєстраційних документів що їх супроводжують відділу інженерних, економічних, товарознавчих видів досліджень та оціночної діяльності Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України з 15 листопада 2016 року.
Наказом Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 10 липня 2017 року визначено робоче місце ОСОБА_1 у службовому приміщенні № 306 адміністративної будівлі науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України. На цьому наказі міститься помітка «Акт відмови від ознайомлення 10 лютого 2017 року».
Наказом Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 25 жовтня 2025 року № 83 о/с ОСОБА_1 був звільнений з посади у зв'язку із скороченням штату.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 лютого 2020 року у справі № 490/2721/18 частково задоволено позов, визнано протиправним та скасовано наказ № 83 о/с від 25 жовтня 2017 року Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено його на посаді завідувача сектору криміналістичного дослідження транспортних засобі, і реєстраційних документів що їх супроводжують відділу інженерних, економічних, товарознавчих видів досліджень та оціночної діяльності Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України. Стягнуто з Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 199 285 грн 05 коп., вирішено питання про розподіл судових витрат.
За результатами апеляційного оскарження постановою Миколаївського апеляційного суду від 29 липня 2020 року частково задоволено апеляційну скаргу Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, рішення суду першої інстанції змінено в частині поновлення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В контексті доводів апеляційних скарг та висновків суду першої інстанції в частині вирішення вимог позову апеляційний суд зазначає таке.
Щодо позовних вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі.
Виконати рішення суду в частині поновлення працівника на посаді і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць слід негайно. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості і підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його оголошення в судовому засіданні.
У роботодавця обов'язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.
Обов'язок роботодавця видати наказ про поновлення працівника не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі.
Якщо роботодавець не погоджується з рішенням суду про поновлення працівника на роботі, він може оскаржити таке рішення в апеляційному порядку. Ці обставини не звільняють роботодавця від обов'язку негайно виконати рішення суду першої інстанції, тобто поновити працівника на роботі.
Роботодавець повинен не лише видати наказ про поновлення, але і довести це до відома працівника та допустити його фактично до роботи (постанова Верховного Суду у справі 521/1892/18 від 17 липня 2020 року). Належним виконанням судового рішення про поновлення слід вважати видання роботодавцем про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків і фактично допущення до роботи такого працівника.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли роботодавцем видано наказ про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.
При цьому, працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі.
А тому після видання наказу про поновлення працівника на роботі слід належним чином повідомити про це працівника, ознайомити його з наказом під розписку.
У разі відсутності працівника на робочому місці після рішення суду про його поновлення на посаді, роботодавець має фіксувати кожен день відсутності актами, паралельно потрібно зв'язуватися з працівником.
Стаття 94 КЗпП України закріплює, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно -ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.
Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
Основною заробітною платою є винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Розмір заробітної плати може бути нижчим за встановлений трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших, передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника (стаття 2, 21 Закону України «Про оплату праці»).
Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку, що право на отримання заробітної плати у визначеному трудовим договором розмірі має працівник, який фактично допущений і виконує посадові обов'язки, тобто свою роботу, за яку йому належить грошова винагорода.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).
За змістом частин 1-3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У трудових спорах саме на роботодавця покладається обов'язок довести відсутність своєї вини у порушення трудових прав працівника, який звернувся до суду з позовом для захисту своїх трудових прав.
Як встановлено судом першої інстанції ОСОБА_1 з 07 листопада 2015 року до 15 листопада 2016 року займав посаду завідувача сектору криміналістичного дослідження транспортних засобів і реєстраційних документів що їх супроводжують відділу інженерних, економічних, товарознавчих видів досліджень та оціночної діяльності Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України.
Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду у справі № 814/2690/16 від 31 травня 2017 року позивача поновлено на роботі з 15 листопада 2016 року. В резолютивній частині постанови вказано, що в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за один місяць підлягає негайному виконанню.
Наказом Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 23 червня 2017 року № 42 о/с скасовано наказ Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 11 листопада 2016 року № 54 о/с про звільнення позивача з посади та поновлено на посаді завідувача сектору криміналістичного дослідження транспортних засобі, і реєстраційних документів що їх супроводжують відділу інженерних, економічних, товарознавчих видів досліджень та оціночної діяльності Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України з 15 листопада 2016 року.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що у період з 23 червня 2017 року до 31 липня 2017 року відповідач був зобов'язаний визначити позивачу робоче місце, визначити його трудову функцію та здійснити оплату його праці. Оскільки оплата праці позивача у вказаний період здійснена не була, сума заробітної плати у розмірі 8 275 грн 00 грн (червень 2017 року) та 6 847 грн 11 коп. за липень 2017 року підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Апеляційний суд погоджується з такими висновками, оскільки відповідач, на думку апеляційного суду, не надав суду першої інстанції переконливих доказів, що позивач у визначений період був відсутній на роботі, тобто мали місце прогули.
Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що позивач в червні 2017 року взагалі не відпрацював жодного дня, що підтверджується табелем обліку робочого часу, а в липні 2017 року фактично відпрацював лише 5 днів не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки відсутні акти щодо фіксації відсутності позивача за кожен робочій день червня-липня 2017 року, відсутні також будь-які пояснення позивача щодо пояснень його відсутності на робочому місті.
При цьому посилання скаржника в апеляційній скарзі, що суд першої інстанції не перевірив в які дні позивач перебував на роботі, не перевірив яким чином позивач відмічався про прихід/вихід на/з роботи, чи дійсно ця інформація потрапляла до його безпосереднього керівника який вів облік робочого часу підлеглих працівників відхиляється апеляційним судом, оскільки саме відповідач відповідно до свого процесуального обов'язку повинен надати суду відповідні докази, які підтверджували зазначені обставини.
Між тим, свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підтвердили перебування позивача на його робочому місті, де він працював до поновлення його на посаді, яку він займав до звільнення.
Ці ж обставини були підтверджені й у доповідній записці заступника директора Миколаївського НДЕКЦ МВС України Бистрова М.В. від 11 липня 2017 року, зокрема, що позивач перебував на колишньому місці роботи сервісного центру № 4841 в м. Миколаєві. Проте, роботодавець тільки наказом від 10 липня 2017 року визначив позивачу нове місце роботи.
Аргументи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не врахував покази свідка ОСОБА_5 , який 27 липня 2017 року складав доповідну записку, де пропонував керівництву Миколаївського НДЕКЦ видати наказ про розслідування причин відсутності позивача на визначеному робочому місті та відсутності фінансових та звітних документів, з якими працював позивач. Між тим, ця доповідна записка за своїм змістом не є беззаперечним доказом прогулу позивача.
Також, заперечуючи в доводах апеляційної скарги правильність обрахування заборгованості із заробітної плати за період з 27 жовтня 2017 року по 22 серпня 2018 року, відповідач не надав суду власних розрахунків, які б спростовували обрахування визначених позивачем сум.
Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції фактично не було досліджено поведінку позивача, а саме: що ОСОБА_1 відмовлявся від будь-якого підпису без присутності свого адвоката; що він навмисно не здавав керівнику звітну документацію, печатку та інше; не виконував інші розпорядження керівництва Миколаївського НДЕКЦ, як то не став на військовий облік, не пройшов обов'язковий медичний огляд, не пройшов інструктаж з охорони праці та техніки безпеки не заслуговують на увагу, оскільки зазначені обставини у справі, що переглядається, не входять до предмету доказування про стягнення заборгованості по заробітній платі.
Апеляційним судом також відхиляються доводи апеляційної скарги відповідача про те, факт відпрацювання позивача в липні 2017 року лише 5 днів було встановлено у постанові від 29 липня 2020 року Миколаївського апеляційного суду у справі № 490/2721/18, отже вказаний факт є преюдиційним з огляду на таке.
Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку
Посилання в апеляційній скарзі на те, що у справі № 490/2721/18 були встановлені обставини відпрацювання позивачем в липня 2017 року тільки 5 днів, що на думку відповідача, мають преюдиційне значення, є помилковими.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина 4 статті 82 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 820/17548/14 зазначено, що преюдиціальні факти потрібно відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин. Адже преюдиціальні факти - це явища дійсності, істинність яких вже була встановлена у рішенні, що виключає необхідність їх повторного з'ясування, тоді як юридична оцінка фактів - це оціночне судження, зроблене судом в процесі співставлення факту з нормою права, яка регулює відповідну сферу правовідносин.
В іншій постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17 Верховний Суд зробив висновки про те, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини. Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу.
З огляду на зазначене, у цивільній справі № 490/2721/18 обставини щодо відпрацьованих ОСОБА_1 робочих днів в липня 2017 року не були предметом доказування у вказаній справі, правова кваліфікація таким обставинам не надавалась, такі обставинами оцінювались при вирішенні питання щодо законності звільненні ОСОБА_1 .
Посилання відповідача в апеляційній скарзі на не дослідження та не врахування в оскаржуваному рішенні причини та підстави факту (або відсутності факту) ознайомлення позивача із наказом від 10 липня 2017 року з урахуванням наявності акту про відмову від підпису не заслуговують на увагу, оскільки у цьому випадку має значення ознайомлення працівника з відповідним наказом у будь-який спосіб та докази такого ознайомлення.
Щодо вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Частиною 1 статті 47 КЗпП України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Положеннями статті 116 КЗпП України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення правовідносин) визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Чинне законодавство прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать як на підставі норм Закону України "Про оплату праці", так і відповідно до умов Колективного договору. У разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
За змістом статті 117 КЗпП України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення правовідносин) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Отже, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу звільненому працівникові сум у терміни, зазначені у статті 116 КЗпП України, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного такого розрахунку включно є спеціальним заходом відповідальності роботодавця. Такий захід спрямований на захист прав звільнених працівників на отримання у передбачений законом строк усіх виплат, на отримання яких працівники мають право, зокрема згідно, з умовами трудового договору відповідно до законодавчих гарантій.
Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 753/12524/16, від 16 лютого 2022 року у справі № 760/18090/20.
Отже, при недотриманні роботодавцем вимог статті 116 КЗпП України, для роботодавця настають наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України. Роботодавець не несе відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України, у разі відсутності його вини. Відсутність своєї вини повинен довести роботодавець.
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Верховний Суд зазначає, що працівник є слабшою ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у таких відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що відповідно до пункту 6 частини 1 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим стосовно роботодавця, а також стосовно третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру застосовуваного судом заходу відповідальності може призводити до об'єктивно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване також на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані передусім не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу матеріальної відповідальності роботодавця, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, зазначивши, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати таке: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку у зв'язку зі звільненням працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 у зв'язку з не проведенням із ним повного розрахунку в день звільнення набув право на стягнення з колишнього роботодавця сум, передбачених статтею 117 КЗпП України.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
"У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті".
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306-2708 роз'яснила порядок застосування попередньої та нової редакції статті 117 КЗпП України та зазначила наступне:
«38. Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
39. Особливість внесених Законом № 2352-ІХ змін полягають в тому, що попередня редакція статті 117 КЗпП України не містила обмеження стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку шестимісячним строком.
40. Тобто вказані вище зміни пом'якшують відповідальність роботодавця за неналежне виконання обов'язку з проведення повного розрахунку при звільненні працівника.
41. Разом з тим, у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-7/99 Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.
42. Таким чином, пом'якшення відповідальності, передбаченої Законом № 2352-ІХ, не може застосовуватися до роботодавця - юридичної особи, відтак нова редакція статті 117 КЗпП України не може застосовуватись до правовідносин, що виникли і закінчилися до 19 липня 2022 року.
Щодо принципу безпосередньої дії
43. Конституційний Суд України у Рішенні від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019 виснував, що "за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акту законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування.
Закон не має зворотної дії в часі, оскільки не поширюється на безстрокові трудові договори, укладені до його прийняття, а передбачає припинення цих договорів з моменту набрання ним чинності та можливість продовження трудових правовідносин на умовах контракту між професійними творчими працівниками (художнім та артистичним персоналом) і державними та комунальними закладами культури. Таким чином, Закон спрямований на регулювання тих правовідносин, які виникнуть після набрання ним чинності, а трудові правовідносини, що виникли раніше, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням".
44. Проаналізувавши наведені норми трудового законодавства та рішення Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, проте не припинилися або припинилися після набрання ним чинності (триваючі правовідносини), з 19 липня 2022 року слід застосовувати положення статті 117 КЗпП України у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями.
45. Тобто, якщо працівника звільнено з роботи 02 серпня 2021 року, проте повного розрахунку станом на день набрання чинності Законом № 2352-ІХ із ним не проведено, то суми, передбачені статтею 117 КЗпП України, йому слід нараховувати в такому порядку: з 03 серпня 2021 року по 18 липня 2022 року без обмеження строку шістьма місяцями, оскільки попередня редакція наведеної норми не містила відповідних обмежень; з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року (6 місяців, відлік яких починається з дня набрання Законом № 2352-ІХ чинності) або до дня остаточного розрахунку, якщо він здійснений раніше спливу наведених шести місяців».
З огляду на роз'яснення Великої Палати Верховного Суду суми, передбачені статтею 117 КЗпП України необхідно нараховувати в такому порядку: з 27 жовтня 2017 року по 18 липня 2022 року без обмеження строку шістьма місяцями, оскільки попередня редакція наведеної норми не містила відповідних обмежень; з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року (6 місяців, відлік яких починається з дня набрання Законом № 2352-ІХ чинності).
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції не врахував зазначені норми матеріального права (статті 117 КЗпП України), які змінилися під час розгляду справи, що переглядається, та висновки щодо застосування таких норм права, викладених в постановах Верховного Суду, а розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту ухвалення судом рішення по суті спору.
За такого, доводи апеляційного скарги ОСОБА_1 щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права щодо застосування положень статті 117 КЗпП заслуговують на увагу.
Між тим, апеляційний суд вважає, що при обрахуванні середнього заробітку за час затримки розрахунку суд першої інстанції правильно встановив, що обрахування слід здійснювати, виходячи із розміру середньоденної заробітної плати, що становить 219.34 грн, оскільки така сума підтверджена відповідними бухгалтерськими документами, що містяться в матеріалах справи, з таким розміром погоджувався й позивач у позовній заяві.
Твердження ОСОБА_1 в апеляційній скарзі про те, що такий розрахунок повинен здійснюватися, виходячи з розміру середньоденної заробітної плати - 272 грн, не містить будь-яких обґрунтувань та підстав для зміни такої суми, а також посилань на відповідні докази, а тому відхиляються апеляційним судом.
З урахуванням зазначеного, апеляційний суд дійшов висновку, що середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні повинен становити: з 27 жовтня 2017 року по 18 липня 2022 року 259 479.22 грн (1 183 робочі дні за вказаний період х 219.34); з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року - 29 172.22 грн (133 робочі дні х 219.34 грн), що загалом складає 288 651.44 грн.
З огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві апеляційний суд дійшов висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності необхідно зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
При цьому апеляційний суд враховує невеликий розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати ОСОБА_1 заробітної плати, а також те, що тривалість періоду порушення прав позивача щодо здійснення розрахунку при звільненні пов'язана з тривалим розглядом справи у суді першої інстанції, а також відсутність посилань позивача на ймовірність майнових втрат, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні.
З урахуванням наведених фактів, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, є визначення розміру відповідальності Миколаївського НДЕКЦ МВС України за прострочення ним належних при звільненні ОСОБА_1 виплат у сумі 30 000 грн, а тому оскаржуване рішення суду першої інстанції слід змінити в цій частині.
За змістом пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застування норм матеріального права.
З урахуванням зазначеного, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що оскаржене рішення ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні підлягає зміні.
Згідно із підпунктами «б», «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки за результатом розгляду апеляційних скарг зміна рішення суду першої інстанції не впливає на розподіл судових витрат у зв'язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, такий розподіл судових витрат апеляційним судом не здійснюється.
Керуючись статтями 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України та ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв його представник - ОСОБА_2 , задовольнити частково.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 листопада 2026 року в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні змінити.
Стягнути з Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 30 000 (тридцять тисяч) без вирахування податків, зборів та обов'язкових платежів.
В іншій частині оскаржене рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Л.М. Царюк
Судді: Т.М. Базовкіна
Ж.М. Яворська
Повне судове рішення складено 04 березня 2026 року.