Справа № 576/3016/25
Провадження № 2/576/125/26
04 березня 2026 року м. Глухів
Глухівський міськрайонний суд Сумської області
суддяУсенко Л.М.
секретар судового засіданняБірюк О.І.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін справу№ 576/3016/25
за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр»
доОСОБА_1
простягнення заборгованості за кредитним договором
учасники справи та представники:не викликались
ТОВ «Споживчий центр» звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 22.09.2023-100003040 від 22.09.2023 року в розмірі 33 149,94 грн та сплаченого судового збору в розмірі 2 422,40 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 22.09.2023 між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір (оферти) № 22.09.2023-100003040 на умовах його строковості, платності і поворотності шляхом перерахування коштів на рахунок споживача, включаючи використання реквізитів електронного платіжного засобу споживача. Відповідно до умов договору відповідачу було надано кредит у розмірі 13 000 грн строком на 140 днів, дата повернення кредиту - 08.02.2024, процентна ставка - фіксована незмінна у розмірі 1% за один день користування кредитом, комісія за надання кредиту - 15% від суми кредиту та дорівнює 1950 грн.
Відповідач, у свою чергу, не виконав умов кредитного договору, внаслідок чого станом на дату подання позову його заборгованість за договором складає 33 149,94 грн, а саме, заборгованість по тілу кредиту - 13 000 грн, заборгованість по процентам - 18 199,97 грн, комісії, пов'язані з наданням кредиту - 1 950 грн.
Ухвалою судді Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 03.12.2025 відкрито провадження у справі, призначено розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Відповідачу запропоновано протягом п'ятнадцяти днів із дня вручення ухвали про відкриття провадження подати відзив на позовну заяву.
02.01.2026 від представника відповідача - адвоката Осьмакова О.А. надійшов відзив на позовну заяву, в якому він зазначає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів надсилання електронного повідомлення на укладення електронного договору, вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, реєстрації, створення особистого кабінету та проведення ідентифікації відповідача при вході в особистий кабінет в порядку, передбаченому Законом України «Про електронну комерцію». Крім того, товариство не надало суду належних та допустимих доказів надання відповідачу кредиту за договором про споживчий кредит, а саме жодних первинних бухгалтерських документів, а також документів, які б надавали можливість ідентифікувати належність відповідних рахунків відповідачу. Водночас, відповідач, як на момент укладення кредитного договору, так і до цього часу проходить військову службу, а тому на нього поширюються пільги, передбачені п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а саме не повинні нараховуватись штрафні санкції, пеня та проценти за користування кредитом за весь час його призову. Просить відмовити в задоволенні позову.
У відповіді на відзив представник позивача зазначив, що кредитний договір укладений в електронній формі та відповідає вимогам Закону України «Про електронну комерцію», ідентифікацію відповідача було проведено через систему BankID, отже особа ОСОБА_1 однозначно ідентифікована. Перерахування коштів на картковий рахунок відповідача підтверджується квитанцією Liqpay, яка є первинним платіжним документом у розумінні Закону України «Про платіжні послуги». В свою чергу відповідач не надав суду виписки по рахунку, який був зазначений ним при укладенні кредитного договору або інших доказів на спростування позиції позивача.
Від сторін не надходили клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Безпосередньо дослідивши письмові докази, суд приходить до наступних висновків.
22.09.2023 між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 22.09.2023-100003040 шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний одноразовим ідентифікатором С911 (а.с. 23-28).
Згідно заявки кредитного договору, що є частиною самого договору, ОСОБА_1 22.09.2023 надано кредит в сумі 13 000 грн строком на 140 днів з дати його надання, дата повернення 08.02.2024, неустойка у розмірі 130 грн нараховується за кожен день невиконання/неналежного виконання кожного окремого зобов'язання незалежно від суми невиконаного/неналежно виконаного зобов'язання, розмір процентів становить 365% річних.
Таблиця обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором містить види платежів за кредитом та підписана одноразовим ідентифікатором С911 (а.с. 23).
Пунктом 10 договору визначено графік платежів.
Відповідач не спростовує та не підтверджує факт укладення ним кредитного договору, але стверджує, що позивач не довів факт видачі йому кредитних коштів.
Згідно з п.п. 1, 3 ст. 129 Конституції України та ст.ст. 12, 76-81 ЦПК України всі учасники судового процесу рівні перед законом і судом; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до ч. 4 ст. 12, ч. 1 ст. 13 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За змістом положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ч.ч. 3, 4 ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).
Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13).
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Укладаючи договір, відповідач надав кредитодавцю особисту інформацію: номер телефону, який співпадає із абонентським номером, що вказаний як номер ОСОБА_1 у відзиві, а також відомості про місце служби, у тому числі адресу, яка не є відкритою на широкий загал (а.с. 22).
У заявці, яка є невід'ємною частиною про укладення кредитного договору, відповідач вказав реквізити належного йому платіжного засобу для перерахування коштів за кредитним договором № 22.09.2023-100003040 - № 5167-80хх-хххх-9947. Також заявка містить відмітку про дату та час укладення договору - 22.09.2023 о 19-97 год (а.с. 27-28).
З квитанції LIQPAY вбачається, що 22.09.2023 о 19 год. 08 хвил., тобто в межах однієї хвилини з моменту підписання договору, на картковий рахунок відповідача за договором № 22.09.2023-100003040 було перераховано кредитні кошти в сумі 13 000 грн за реквізитами платіжної картки № 516780*47, номер ID операції НОМЕР_1 (а.с. 21). Зазначене в повній мірі узгоджується із кредитним договором, а саме: дата та час вчинення, номер кредитного договору, сума переказу, реквізити картки отримувача. Тому суд приходить до висновку, що такий переказ був вчинений саме на виконання обов'язку кредитора з видачі відповідачу кредитних коштів на підставі Договору.
З огляду на вказане слід звернути увагу, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, а зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст. 44 ЦПК України).
Досліджуючи питання змісту принципу добросовісності, Верховний Суд у постанові від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17 зазначив, що принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав. У суб'єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 зазначив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
У постанові від 30.05.2024 у справі № 229/7156/19 Верховний Суд зазначив, що процесуальному праву притаманний принцип процесуальної доброї совісті. Проявом принципу процесуальної доброї совісті є те, що особа (зокрема, позивач) навряд чи може висувати твердження несумісні з тією позицією, яка зайнята нею в судовому процесі, що вже відбувся. Принцип процесуальної доброї совісті навряд чи має толерувати непостійність учасників процесу, а навпаки покликаний забезпечити послідовну поведінку учасників спору. Адже суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри». Правопорядок не може допускати ситуації, за яких особа наполягає в різних судових процесах на правдивості протилежних одне одному тверджень задля просування власних інтересів.
Отже, системний аналіз змісту доводів відповідача, викладених у його відзиві, свідчить, що такі доводи базуються лише на тлумаченні норм процесуального права щодо процесуальних обов'язків сторони позивача у такий спосіб, що саме позивач зобов'язаний доказувати абсолютно всі обставини спірних правовідносин, а відповідач займає виключно пасивну та заперечувальну позицію.
В той же час всупереч вимог ст.ст. 12, 81 ЦПК України стороною відповідача не спростовано факт надходження відповідних коштів на банківську картку відповідача, а також не надано доказів про існування обставин, які б свідчили що відповідні кошти надійшли не на підставі Договору, а відтак доводи відповідача про невиконання позивачем обов'язку з видачі кредитних коштів відповідачу є необґрунтованими.
Таким чином, в даному випадку сукупний аналіз обставин спірних правовідносин та оцінка доказів, наданих суду та наявних в матеріалах справи, дозволяє дійти висновку, що матеріалами справи підтверджується факт видачі саме відповідачу кредитних коштів на підставі Договору в сумі 13 000 грн, що мало місце 22.09.2023.
Відповідач не здійснював погашення кредиту своєчасно та в повному обсязі, а тому цілком обґрунтованими є доводи позивача про порушення відповідачем свого зобов'язання з повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування ними.
Статтею 205 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Відповідно до частин 1, 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Відповідно до ч.ч. 1, 3, 4, 7 статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» пропозиція укласти електронний договір (оферта) має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору, і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах. Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі (ч. 12 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Отже, електронний підпис призначений для ідентифікації особи, яка підписує електронний документ.
Положення Закону України «Про електронну комерцію» передбачають використання як електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», так і електронного підпису. одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом.
Електронний цифровий підпис як вид електронного підпису накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа.
Електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору (п. 6 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію»).
Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до положень ст.ст. 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Що стосується вимог позивача в частині стягнення із відповідача на його користь відсотків в загальній сумі 18 199,97 грн, то слід зазначити наступне.
Згідно довідки-розрахунку ТОВ «Споживчий центр» про стан заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 має непогашену заборгованість у загальному розмірі 33 149,94 грн, з яких: 13 000 грн основний борг, 18 199,94 грн проценти, 1 950 грн комісія за надання кредиту (а.с. 11).
Відповідно до п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період на весь час їх призову, а також їх дружинам (чоловікам), а також іншим військовослужбовцям, під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації проти України, їх дружинам (чоловікам) - штрафні санкції, пеня за невиконання зобов'язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються, крім кредитних договорів щодо придбання майна, яке віднесено чи буде віднесено до об'єктів житлового фонду (жилого будинку, квартири, майбутнього об'єкта нерухомості, об'єкта незавершеного житлового будівництва, майнових прав на них), та/або автомобіля, а також крім кредитних договорів щодо придбання та встановлення фотоелектричних модулів та/або вітрових електроустановок разом із гібридними інверторами та установками зберігання енергії, проценти за якими можуть бути погашені чи компенсовані за рахунок третіх осіб або держави.
Частиною 9 статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» визначено, що військовослужбовці це особи, які проходять військову службу; військовозобов'язані це особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний та воєнний час.
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Так, в статтях 1, 2 даного Закону закріплені гарантії соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей за якими - військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Особливий період в Україні діє з 18 березня 2014 року по теперішній час.
Статтю 14 Закону України «Про військовий і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» було доповнено підпунктом 3 п. 4 ч. 15 відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» від 20.05.2014 № 1275-VІІ.
Пунктом 3 Прикінцевих положень зазначеного Закону передбачено поширення дії, зокрема підпункту 3 п. 4 розділу І цього Закону на військовослужбовців із початку і до закінчення особливого періоду, а на резервістів та військовозобов'язаних з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду, на час проходження військової служби.
Статтею 3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» унормовано, що дія цього Закону поширюється на військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів громадян України, які виконують військовий обов'язок за межами України, та членів їх сімей.
Аналіз п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», свідчить про те, що пільги мають:
- військовослужбовці, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період на весь час їх призову;
- військовослужбовці, під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, які перебували або перебувають безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.
Як вбачається з копії військового квитка відповідача та довідки військової частини НОМЕР_2 , останній, починаючи з 08.04.2015 і до цього часу, проходить військову службу.
Відповідно до підпункту «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 вищевказаного Закону, військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Таким чином, на відповідача як на військовослужбовця, як на час укладення кредитного договору, так і на час вирішення спору, поширюються пільги передбачені пунктом 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а саме не повинні нараховуватися штрафні санкції, пеня та проценти за користування кредитом на весь час його призову.
При цьому відсутність звернення відповідача до кредитора, не спростовує того факту, що на ОСОБА_1 розповсюджується дія Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». При цьому, за наявності позову про стягнення боргу за кредитним договором суди повинні самостійно здійснювати перерахунок кредитної заборгованості з огляду на поширення на позичальника пільг, передбачених пунктом 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (зменшити визначений банком обсяг заборгованості за тілом кредиту на суми зарахованих платежів на погашення штрафних санкцій, пені та процентів за користування кредитом).
Аналогічний висновок щодо застосування відповідних норм права висловлено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року по справі № 642/548/21.
Оскільки відсотки за користування кредитом в загальній сумі 18 199,97 грн були нараховані відповідачу за період з 22.09.2023 по 08.02.2024, тобто в той період, коли він проходив військову службу, тому з урахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення з ОСОБА_1 відсотків за користування кредитом за кредитним договором.
Таким чином, виходячи з вимог вищевказаних Законів, суд вважає за необхідне стягнути заборгованість за кредитним договором з відповідача на користь позивача в сумі 14 950 грн, що складається з основного боргу в сумі 13 000 грн та комісії за надання кредиту в сумі 1 950 грн.
Позивачем понесені та документально підтверджені судові витрати в сумі 2 422,40 грн (а.с. 10).
У відповідності до положень ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За таких обставин, зважаючи на те, що позовні вимоги задоволено частково (14950 х 100 : 33149,94 = 45,09), то з відповідача необхідно стягнути на користь позивача 1092,26 грн судових витрат по оплаті судового збору (2422,40 х 45,09 : 100 = 1092,26).
На підставі наведеного, керуючись статтями 12, 13, 81, 141, 259, 263 - 265, 274, 279, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд
Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» 01032, м. Київ, Саксаганського, 133-А, код 37356833) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» заборгованість за кредитним договором № 22.09.2023-100003040 від 22.09.2023 року в розмірі 14 950 грн, що складається із: основного боргу - 13 000 грн, комісії - 1 950 грн.
В задоволенні решти позову відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» витрати по сплаті судового збору у розмірі 1092,26 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Сумського апеляційного суду через Глухівський міськрайонний суд Сумської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне судове рішення складене 04 березня 2026 року.
Суддя Л.М. Усенко