вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"09" лютого 2026 р. Справа № 910/8931/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Алданової С.О.
суддів: Євсікова О.О.
Корсака В.А.
секретар судового засідання Сергієнко-Колодій В.В.,
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська вантажна локомотивна компанія"
на рішення Господарського суду міста Києва від 15.04.2025
у справі № 910/8931/24 (суддя Морозов С.М.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Залізничні Експрес-Перевезення"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська вантажна локомотивна компанія"
про стягнення коштів,
Товариство з обмеженою відповідальністю "Залізничні Експрес-Перевезення" (далі - позивач; ТОВ "Залізничні Експрес-Перевезення"; ТОВ "ЗЕП") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська вантажна локомотивна компанія" (надалі - відповідач; ТОВ "Українська вантажна локомотивна компанія"; ТОВ "УВЛК"; апелянт; скаржник) суми безпідставно отриманого доходу за використання тепловозу - 415 387,18 грн, суми компенсації за використане пальне - 83 259,00 грн, 3% річних - 37 705,84 грн та інфляційних втрат - 178 121,37 грн, у зв'язку з безпідставним отриманням відповідачем доходів від майна, яке належить позивачу.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що внаслідок того, що маневровий тепловоз серії ЧМЕЗ заводський № 3141 (1980 рік випуску) із залишком палива в об'ємі 1650 літрів був переданий відповідачу без достатньої правової підстави, тобто без укладеного між сторонами договору, а відповідач у свою чергу користувався тепловозом та отримував дохід від використання, то такий дохід має бути стягнутий на користь позивача, в порядку норми ст. 1214 ЦК України, в розмірі 415 387,18 грн, а також має бути стягнута сума компенсації за використане пальне - 83 259,00 грн, 3% річних - 37 705,84 грн та інфляційні втрати - 178 121,37 грн.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.04.2025 у справі № 910/8931/24 позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "Українська вантажна локомотивна компанія" на користь ТОВ "Залізничні Експрес-Перевезення" суму коштів - 498 646,18 грн (чотириста дев'яносто вісім тисяч шістсот сорок шість гривень 18 копійок), інфляційні втрати - 11 685,67 грн (одинадцять тисяч шістсот вісімдесят п'ять гривень 67 копійок), 3% річних - 2 008,84 грн (дві тисячі вісім гривень 84 копійки) та судовий збір - 7 685,11 грн (сім тисяч шістсот вісімдесят п'ять гривень 11 копійок). В іншій частині позову відмовлено.
Як зазначено місцевим господарським судом, на виконання договору про надання послуг № Т/ВРР-2015/21 від 19.10.2021 ТОВ "УВКЛ" надало ДП "МТП "Южний" послуги маневрової роботи локомотивом ЧМЕЗ № 3141 на суму 415 387,18 грн на підставі акта здавання-приймання наданих послуг № 217 від 31.12.2021. Означена обставина підтверджена також листом ДП "МТП "Южний". Рішенням Господарського суду Одеської області від 13.04.2023 у справі № 916/216/23 вказану вартість послуг в розмірі 415 387,18 грн стягнуто з ДП "МТП "Южний" на користь ТОВ "УВЛК". Таким чином, отриманий відповідачем дохід в розмірі 415 387,18 грн є доведеним. Крім того суд першої інстанції зазначив, що в разі неможливості повернути в натурі безпідставно набуте майно, то відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи. А тому позовні вимоги про стягнення, на підставі статті 1213 ЦК України, суми компенсації за використане пальне в розмірі 83 259,00 грн підлягають задоволенню. Також місцевий господарський суд виснувався про те, що з відповідача на користь позивача підлягає до стягнення 3% річних за грошове зобов'язання щодо відшкодування безпідставно отриманого доходу від використання теплову за період з 08.05.2024 по 05.07.2024 в розмірі 2 080,84 грн та інфляційні втрати - 11 685,67 грн.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, ТОВ "Українська вантажна локомотивна компанія" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 15.04.2025 та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом 1-ої інстанції було порушено норми процесуального права в частині дослідження та надання оцінки доказам, доводам сторін, дотримання судом стандартів доказування, обґрунтованості судового рішення, а також невідповідність його висновкам Верховного Суду щодо застосування вказаних процесуальних норм.
Апелянт зазначає, що судом першої інстанції на підставі ст. 1213 ЦК України було задоволено позовну вимогу про стягнення на користь позивача вартості 1 650 л дизельного палива, яким, за твердженням ТОВ "ЗЕП", був заправлений маневровий тепловоз серії ЧМЕЗ, заводський № 3141 (1980 рік випуску), при його передачі за актом прийому-передачі від 10.12.2021. Згідно звіту, складеного оцінювачем ТОВ «Апрайт» Філіним А. 05.07.2024, вартість 1 650 літрів дизельного пального ДП-3-ЄВРО5-ВО (код 2710194300) становить 83 259,00 грн. Дана вимога, на переконання ТОВ "УВЛК", не була належним чином доведена позивачем, оскільки оригіналу акта прийому-передачі тепловоза від 10.12.2021, у якому б зазначалася вказана кількість пального, позивачем надано так і не було. Більше того, представник ТОВ "ЗЕП" пояснив суду, що не має можливості надати суду для огляду оригінал зазначеного акта від 10.12.2021, оскільки такого документа в оригіналі у позивача не існує.
Скаржник також вказує, що з огляду на вимоги процесуального законодавства, належними та допустимими доказами, які підтверджують факт заборгованості інших осіб перед боржником, можуть бути: договір, товарно-транспортна накладна, видаткова накладна, акти приймання товарів і послуг, тобто первинні документи.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.05.2025, апеляційна скарга в справі № 910/8931/24 передана на розгляд колегії суддів у складі: Алданова С.О. (головуючий), Євсіков О.О., Корсак В.А.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська ватажна локомотивна компанія" на рішення Господарського суду міста Києва від 15.04.2025 у справі № 910/8931/24. Розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська вантажна локомотивна компанія" на рішення Господарського суду міста Києва від 15.04.2025 у справі № 910/8931/24 призначено на 07.07.2025.
На адресу апеляційного господарського суду від ТОВ "ЗЕП" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Згідно тверджень ТОВ "Залізничні Експрес-Перевезення", доводи відповідача про відсутність належних доказів для встановлення спірних обставин не є обґрунтованими, адже суд першої інстанції застосував правильний стандарт оцінки доказів - «переваги більш вагомих доказів», коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Окремо позивач звернув увагу, що наявність засвідченої копії акта прийому-передачі, яка містить детальну інформацію про передане майно, включаючи кількість пального, при відсутності будь-яких обґрунтованих заперечень з боку відповідача щодо достовірності цих відомостей, цілком задовольняє зазначений стандарт доказування.
Від апелянта до суду апеляційної інстанції надійшли додаткові письмові пояснення, у яких ТОВ "Українська вантажна локомотивна компанія" вказало, що не погоджується з висновком місцевого господарського суду про доведеність вимоги позивача про стягнення на його користь вартості 1 650 л дизельного пального, яким, за твердженням позивача, був заправлений тепловоз, зокрема з підстав недоведеності даної вимоги позивачем, а тому скаржник просив апеляційний господарський суд при перегляді справи, рішення суду в цій частині змінити, відмовивши у задоволенні вимоги про стягнення вартості 1650 літрів дизельного пального ДП-3-ЄВРО5-ВО (код 2710194300) на суму 83 259,00 грн.
Розгляд справи неодноразово відкладався та в судовому засіданні оголошувалась перерва.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.12.2025 відмовлено в задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Залізничні Експрес-Перевезення" про забезпечення позову в справі № 910/8931/24.
У судовому засіданні 09.02.2026 представник позивача проти вимог апеляційної скарги заперечував, просив оскаржуване рішення залишити без змін.
Представник апелянта в судове засідання не з'явився. Про час та місце розгляду справи відповідач був повідомлений належним чином, що підтверджується довідкою від 12.12.2025 про доставку ухвали Північного апеляційного господарського суду від 11.12.2025 про призначення справи до розгляду на 09.02.2026 до електронних кабінетів відповідача та його представника.
Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
За змістом ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції, з метою дотримання розумних строків розгляду справи, враховуючи те, що явка представника відповідача судом обов'язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, зважаючи на відсутність обґрунтованого клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності ТОВ "УВЛК", якого належним чином повідомлено про судовий розгляд справи апеляційним господарським судом.
Відповідно до статті 269, частини 1 статті 270 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених при перегляді справ в порядку апеляційного провадження.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази в їх сукупності, заслухавши пояснення представника позивача, правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, встановлено судом першої інстанції та перевірено колегією суддів, 10.12.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Залізничні експрес-перевезення" (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Українська вантажна локомотивна компанія" (орендар) підписано акт прийому-передачі тепловозу, відповідно до п. 1 якого сторони підтвердили, що орендодавець передав орендарю, а орендар прийняв у орендодавця в порядку, визначеному в Договорі, маневровий тепловоз серії ЧМЕЗ заводський № 3141 (1980 рік випуску) із залишком палива в об'ємі 1650 літрів.
Вказаний Акт прийому-передачі тепловозу від 10.12.2021 підписаний зі сторони орендодавця генеральним директором Семенчуком Л.В. та зі сторони орендаря Бабіковим Д.В.
Як зазначалось позивачем у позові, відповідач, отримавши тепловоз, не підписав договір оренди тепловоза з локомотивно-складськими бригадами № 3141Ю від 10.12.2021, направлений позивачем відповідачу 22.12.2024, що встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 06.09.2023 № 910/9798/23, яке залишене без змін Постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.05.2024.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 13.04.2023 у справі № 916/216/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська вантажна локомотивна компанія" до Державного підприємства "Морський торговельний порт "Южний" про стягнення заборгованості, встановлено, що ТОВ "УВЛК" надано ДП "МТП "Южний" послуги (послуги з виконання маневрової роботи маневровим тепловозом серії ЧМЕЗ, заводський № 3141) за договором про надання послуг № Т/ВРР-215/21 від 19 жовтня 2021, зокрема, за актом від 31.12.2021 № 217, на суму 415 387,18 грн.
У матеріалах справи наявний договір про надання послуг від 19.10.2021 року № Т/ВРР-2015/21, укладений між ДП "Морський торговельний порт "Южний" (замовник) та ТОВ "Українська вантажна локомотивна компанія" (виконавець), відповідно до умов якого виконавець зобов'язується надавати послуги з виконання маневрової роботи двома локомотивами на залізничних коліях ДП "МТП "Южний" (послуги), а замовник - прийняти та оплатити такі послуги на умовах договору.
На підставі Акта здавання-приймання наданих послуг № 217 від 31.12.2021, підписаного між ДП "Морський торговельний порт "Южний" як замовником та ТОВ "Українська вантажна локомотивна компанія" як виконавцем, ТОВ "УВЛК" надало ДП "МТП "Южний" послуги маневрової роботи локомотивом ЧМЕЗ № 3141 на суму 415 387,18 грн.
Згідно тверджень позивача, в зв'язку з тим, що маневровий тепловоз серії ЧМЕЗ заводський № 3141 (1980 рік випуску) із залишком палива в об'ємі 1 650 літрів був переданий відповідачу без достатньої правової підстави, тобто без укладеного між сторонами договору, а відповідач в свою чергу користувався тепловозом та отримував дохід від його використання, такий дохід має бути стягнутий на користь позивача, в порядку норми ст. 1214 ЦК України, в розмірі 415 387,18 грн, а також має бути стягнута сума компенсації за використане пальне в сумі 83 259,00 грн, 3% річних - 37 705,84 грн та інфляційні втрат - 178 121,37 грн.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог відповідач вказував, що останнім не підписувався акт про передачу тепловоза, при цьому, маневрова робота тепловозом проводилась, але замовник ДП "МТП "Южний" відмовлявся здійснювати оплату, в зв'язку з чим можна вважати, що кошти, які стягнуті на користь відповідача з ДП "МТП "Южний" за рішенням в справі № 916/216/23, є отриманим доходом відповідача лише з 12.05.2023. При цьому, як зазначав відповідач, про факт володіння тепловозом без достатньої правової підстави відповідач дізнався лише 08.05.2024, тобто з дати набрання законної сили рішенням в справі № 910/97988/23. Також відповідач звертав увагу, що за період з 01.01.2022 по 05.07.2024 нарахування фінансових санкцій на вартість дизельного пального, вартість якого визначена звітом від 05.07.2024 є неправомірним.
З огляду на вказані обставини цієї справи, колегією суддів зазначається, що виходячи з обґрунтувань апеляційної скарги, відповідач фактично не погоджується на стягнення з нього на користь позивача вартості 1 650 л дизельного палива. Про це апелянтом акцентовано у додаткових письмових поясненнях, у яких скаржник просив при перегляді справи, рішення суду в цій частині змінити, відмовивши у задоволенні вимоги про стягнення вартості 1 650 літрів дизельного пального ДП-3-ЄВРО5-ВО (код 2710194300) в сумі 83 259,00 грн
Втім, згідно прохальної частини апеляційної скарги, апелянт просить прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Таким чином, з огляду на оскарження апелянтом рішення Господарського суду міста Києва від 15.04.2025 у справі № 910/8931/24 фактично в повному обсязі, судовою колегією здійснюється перегляд оскаржуваного рішення повністю.
За ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 75 ГПК України).
Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
З урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Як вже зазначалось колегією суддів, згідно рішення Господарського суду міста Києва від 06.09.2023 № 910/9798/23, яке залишеного без змін Постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.05.2024, встановленими є обставини про те, що 22.12.2021 ТОВ «Залізничні експрес-перевезення» з власної електронної пошти надіслало на електронну пошту ТОВ «Українська вантажна локомотивна компанія» примірник договору оренди тепловоза з локомотивно-складськими бригадами № 3141Ю від 10.12.2021, а відповідач 22.12.2021 з електронної пошти надіслав позивачу скан-копію договору та акта прийому-передачі тепловозу від 10.12.2021 з підписами та печатками. На підтвердження укладення згаданого договору та виникнення між сторонами господарських зобов'язань позивачем надано скріншоти електронного листа та зазначено про відсутність оригіналу договору, підписаного та скріпленого печатками обох сторін.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 13.04.2023 у справі № 916/216/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська вантажна локомотивна компанія" до Державного підприємства "Морський торговельний порт "Южний" про стягнення заборгованості, встановлено, що відносини, що склались між сторонами справи, базуються на договорі про надання послуг від 19.10.2021 року № Т/ВРР-215/21, за умовами якого виконавець (позивач) зобов'язується надати послуги з виконання маневрової роботи двома локомотивами на залізничних коліях ДП «МТП «ЮЖНИЙ» а замовник (відповідач) - прийняти та оплатити такі послуги на умовах цього договору. Виконавцем було належним чином надано послуги за договором, про що свідчать акти здавання-приймання наданих послуг: акт від 31.12.2021 № 217 на суму 415 387,18 грн (ПДВ 69 231,20 грн) (послуги з виконання маневрової роботи маневровим тепловозом серії ЧМЕЗ, заводський № 3141); акт від 31.12.2021 № 218 на суму 420 422,17 грн (ПДВ 70 070,36 грн). Наведені обставини визнаються сторонами справи, зокрема відповідач підтверджує надання позивачем послуг за умовами договору на загальну суму 835 809,35 грн та підтверджує наявність боргу перед позивачем за надані послуги. Тобто, факт наявності заборгованості відповідача перед позивачем за фактично надані останнім послуги на умовах договору підтверджено матеріалами справи та визнається обома сторонами справи.
За таких обставин, апеляційний господарський суд зазначає, що в межах справи, що розглядається, в силу ст. 75 ГПК України, не підлягають доказуванню обставини: виникнення між сторонами господарських зобов'язань на підставі акта прийому-передачі тепловозу від 10.12.2021, підписаного та засвідченого печатками сторін; надання ТОВ "УВЛК" Державному підприємству "МТП "Южний" послуг з виконання маневрової роботи тепловозом серії ЧМЕЗ, заводський № 3141 за договором про надання послуг № Т/ВРР-215/21 від 19 жовтня 2021, зокрема, за актом від 31.12.2021 № 217, на суму 415 387,18 грн, що підтверджено відповідними судовими рішеннями при розгляді справ № 910/9798/23 та № 916/216/23, які набрали законної сили.
З урахуванням наведеного, судова колегія погоджується з висновками місцевого господарського суду про встановлення в межах справи № 910/9798/23 тих обставин, що договір між позивачем та відповідачем на передачу в оренду відповідачу тепловозу ЧМЕЗ № 3141 не підписаний, проте, як вбачається із матеріалів даної справи, цей тепловоз фактично отриманий відповідачем за актом прийому-передачі тепловозу від 10.12.2021, оскільки в подальшому, зазначений тепловоз використовувався відповідачем в своїй господарській діяльності за договором про надання послуг № Т/ВРР-215/21 від 19 жовтня 2021 року, відповідно до якого відповідач надавав ДП "МТП "Южний" послуги (послуги з виконання маневрової роботи тепловозом серії ЧМЕЗ, заводський № 3141), що, в свою чергу, встановлено в рішенні Господарського суду Одеської області від 13.04.2023 у справі № 916/216/23.
Тобто, судом першої інстанції правильно враховано, що в силу імперативних вимог статті 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 06.09.2023 року в справі № 910/9798/23 (залишене без змін Постановою Північного апеляційного господарського суду) та рішенням Господарського суду Одеської області від 13.04.2023 у справі № 916/216/23 мають преюдиціальне значення для даної справи та не підлягають повторному доказуванню при розгляді справи № 910/8931/24.
У зв'язку з цим та враховуючи наявні у справі докази, підтвердженими є ті обставини, що відповідачем отримано від позивача тепловоз без достатньої правової підстави, використано його в своїй господарській діяльності та не повернуто позивачеві.
З урахуванням зазначеного, колегією судів критично оцінюються твердження апелянта щодо не передання позивачем на підставі акта прийому-передачі тепловозу від 10.12.2021 відповідачеві маневрового тепловозу серії ЧМЕЗ, заводський № 3141 (1980 рік випуску).
Колегія суддів вказує, що за змістом частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Приписи глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача такого майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України).
Правова конструкція частини першої статті 1212 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Сутність зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (див. постанову Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 910/1531/18).
Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (див. постанови Верховного Суду від 01.04.2019 у справі № 904/2444/18, від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 23.01.2020 у справі № 910/3395/19).
Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі. Винятком є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв'язку із зобов'язанням (правочином), але не відповідно до його умов.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25.09.2024 у справі № 201/9127/21 зазначила, що, за загальним правилом, кондикція у її класичному розумінні є самостійним позадоговірним зобов'язальним способом захисту права власності або іншого майнового права, спрямованим на повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, тому учаснику цивільних відносин, за чий рахунок відбулося таке неправомірне збагачення.
У пункті 146 вказаної постанови від 25.09.2024 у справі № 201/9127/21 Велика Палата Верховного Суду вказала, що кондикційний позов може поширюватися на речі, визначені як індивідуальними, так і родовими ознаками.
Водночас якщо безпідставним було саме набуття (збереження) відповідного майна, безпідставним є також отримання доходів і плодів від нього (див. пункт 58 постанови Верховного Суду від 29.06.2023 у справі № 910/4239/22).
Верховний Суд у своїх правових висновках звертав увагу, що вимога про повернення потерпілому майна, набутого безпідставно згідно зі статями 1212, 1213 ЦК України є основною в кондиційному зобов'язанні, але не вичерпує його змісту, адже поряд з нею існує право потерпілого на відшкодування доходів, отриманих іншою особою від такого майна.
Як вбачається зі змісту позовної заяви правовою підставою позову позивачем визначено, зокрема, положення частини першої статті 1214 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. Натомість особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи.
У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14.08.2019 у справі № 182/5130/16-ц зазначено, що за змістом цієї норми поверненню підлягають доходи, що отримані саме особою, яка володіє майном безпідставно.
У пунктах 56-57 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.01.2024 у справі № 910/3943/21(910/9185/19) (предмет позову - відшкодування доходів, одержаних відповідачем від безпідставного користування майном, належним позивачу як власнику), викладено такі висновки щодо права потерпілої особи на відшкодування зобов'язаною особою всіх доходів, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави на підставі положень статті 1214 ЦК України, а саме:
"За змістом абзацу першого частини першої 1214 ЦК України таке право може бути реалізоване за сукупності таких складових:
1) доходи повертаються саме особою, яка володіє або володіла, майном безпідставно;
2) повертаються доходи, які ця особа одержала або могла одержати від такого майна;
3) повертаються доходи отримані з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави.
Розмір доходів, які підлягають стягненню вираховується виходячи з доведеності розміру звичайних доходів, які особа здобула за весь час володіння.
Слід також враховувати, що конструкція абзацу 1 частини першої статті 1214 ЦК України передбачає встановлення часу (строку) неправомірного використання майна, адже встановлює правило, що повертаються доходи отримані з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави.
Отже, за загальним правилом умовою виникнення додаткового кондиційного обов'язку з повернення доходів від безпідставно набутого майна є лише недобросовісна поведінка набувача, адже за період, коли останній був упевнений у підставності свого збагачення і не повинен був знати про протилежне, відшкодування кондикційних доходів цією нормою не передбачається.
Отримання або можливість отримання набувачем відомостей про неправомірність володіння чужим майном є моментом, з якого на зазначену особу покладаються додаткові обов'язки, зокрема, виникає обов'язок повернути фактично отримані від спірного майна доходи, або доходи, які могли бути отримані за нормальних умов".
Аналогічні за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 23.11.2023 № 922/3314/21, від 25.01.2024 у справі № 910/3943/21 (910/9185/19), від 19.08.2025 у cправі № 902/16/24, від 10.12.2025 у справі 902/17/24.
Судова колегія звертає увагу, що доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. При цьому, отримання прибутку і збереження власних коштів за своєю правовою природою є різними поняттями.
Тобто, у статті 1214 ЦК України йдеться про доходи, які безпідставний набувач реально одержав (отримав прибуток з речі), розрахунок яких підтверджується відповідними доказами про їх одержання, а також про доходи які безпідставний набувач міг одержати за звичайних обставин. При розрахунку таких доходів слід виходити із звичайних цін та/або розміру плати, що склалася на ринку аналогічних (максимально подібних) речей у відповідному регіоні.
Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є достатньою підставою для його стягнення, оскільки у виді доходів від безпідставно набутого майна відшкодовуються тільки розмір доходів, які були реально отримані та/або могли бути отримані саме особою, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави за звичайних обставин (мають реальний, передбачуваний та очікуваний характер).
Отже, вимоги про відшкодування доходів від безпідставно набутого майна мають бути належним чином обґрунтовані, підтверджені підрахунками і доказами реальної можливості отримання саме відповідачем відповідних доходів, а не базуватися на гіпотетичній можливості отримання позивачем доходів за користування його майном.
Визначаючи розмір доходів від безпідставно набутого майна, необхідно також враховувати функцію, яку повинно виконувати відповідне відшкодування. Такою функцією передусім є компенсаційна, яка виходить з неприпустимості збагачення потерпілої сторони та визначає своїм завданням відшкодування позивачу дійсних негативних наслідків порушення його прав. Іншими словами відновлення майнового стану позивача за рахунок безпідставного набувача має здійснюватися із розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та доходів, які безпідставний набувач реально одержав та/або міг одержати.
Отже, у спірних правовідносинах позивач має прямий обов'язок довести: факт зберігання відповідачем майна без достатньої правової підстави у відповідний період; реальну можливість отримання відповідачем відповідних доходів від безпідставно набутого майна; розмір доходу який підлягає відшкодуванню на його користь.
Водночас обов'язком суду є з'ясування фактичних обставин справи, які входять до кола доказування та має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України, щодо відсутності заздалегідь встановленої сили доказів та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому, ураховуючи взаємозв'язок і вірогідність.
Окремо колегія суддів акцентує, що в цій справі варто звернути увагу на те, що добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість (такий висновок сформульовано в пункті 10.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20). Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (такий висновок викладено в постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20, від 09.06.2021 у справі № 911/3039/19, від 08.09.2021 у справі № 910/10444/20).
Отже, принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов'язань.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і її пункту 6 свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
У постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: "добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них".
Положення статті 1214 ЦК України дозволяє ставити потерпілого та особу, яка безпідставно набула або зберегла майно, в рівноцінні умови, оскільки потерпіла особа має право на відновлення своєї майнової сфери. При цьому зобов'язання із безпідставного збагачення є загальною підставою для відновлення майнового стану осіб (відновлення справедливості) в разі відсутності інших підстав для цього, якщо захист прав особи не може бути здійснений на підставі договору, делікту, закону тощо.
З матеріалів справи вбачається, що на виконання договору про надання послуг від № Т/ВРР-2015/21від 19.10.2021 ТОВ "УВКЛ" надало ДП "МТП "Южний" послуги маневрової роботи локомотивом ЧМЕЗ № 3141 на суму 415 387,18 грн на підставі акта здавання-приймання наданих послуг № 217 від 31.12.2021.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 13.04.2023 у справі № 916/216/23 вказану вартість послуг в розмірі 415 387,18 грн стягнуто з ДП "МТП "Южний" на користь ТОВ "УВЛК".
Враховуючи вказане, на переконання судової колегії вмотивованими є висновки суду попередньої інстанції про доведення, на підставі статті 1214 ЦК України, позивачем позовних вимог про відшкодування відповідачем всіх доходів, які він одержав від використання майна без достатньої правової підстави, зокрема в розмірі 415 387,18 грн, що, у свою чергу, не спростовано апелянтом.
Відповідно до статті 1213 ЦК України набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Відповідач отримав маневровий тепловоз серії ЧМЕЗ заводський № 3141 (1980 рік випуску) за актом прийому-передачі тепловозу від 10.12.2021 із залишками палива в об'ємі 1 650 літрів.
Згідно Звіту, складеного оцінювачем ТОВ "Апрайт" Філіним А. 05.07.2024, вартість 1 650 літрів дизельного пального ДП-3-ЄВРО5-ВО (код 2710194300) становить 82 259,00 грн.
Матеріали справи не містять доказів повернення відповідачем позивачу в натурі дизельного палива в кількості 1 650 літрів.
Таким чином, у зв'язку з тим, що в разі неможливості повернути в натурі безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи, судова колегія вважає вмотивованими висновки місцевого господарського суду про задоволення, на підставі статті 1213 ЦК України, позовних вимог позивача про стягнення з відповідача суми компенсації за використане пальне в розмірі 83 259,00 грн, зокрема через їх доведеність з боку ТОВ "ЗЕП".
В свою чергу, доводи скаржника про недоведеність позивачем вимог у цій частині, за висновками судової колегії є невмотивованими та не спростовують висновків суду 1-ої інстанції про наявність підстав для їх задоволення.
Колегією суддів зазначається, що відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати і три проценти річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постанові від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17, викладала висновки щодо питання застосування положень статті 625 Цивільного кодексу України в разі порушення позадоговірного зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 цього Кодексу.
Так, Велика Палата Верховного Суду з урахуванням положень статті 536 та частини 2 статті 1214 Цивільного кодексу України зазначила, що термін "користування чужими коштами" може використовуватися у двох значеннях: перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу; друге значення - прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.
Наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Погодившись із висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 01.06.2016 у справі № 910/22034/15, що стаття 625 Цивільного кодексу України поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що в разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3% річних від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.
У постанові від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відступлення, зокрема, від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 02.03.2016 у справі № 6-2491цс15, що частина 5 статті 11 Цивільного кодексу України не дає підстав для застосування положень статті 625 цього Кодексу в разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.
У іншій постанові від 10 квітня 2018 року в справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18) Велика Палата Верховного Суду, застосовуючи положення статті 1212 та частини другої статті 625 ЦК України погодилася з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 910/22034/15 (провадження № 3-295гс16), про те, що стаття 625 ЦК України поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань та зазначила, що у разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3% річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Вказані висновки також узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у справі № 760/6938/16-ц (провадження № 61-14859св20) від 05 квітня 2021 року.
Таким чином, дія статті 625 ЦК України поширюється на усі види грошових зобов'язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України, та, з урахуванням цього, наявність правових підстав для стягнення із відповідача на користь позивача трьох процентів річних та інфляційних втрат відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22, нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача. Зобов'язання повернути безпідставно набуте майно виникає у особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або коли підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала. Це зобов'язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов'язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.
Перевіривши здійснені позивачем розрахунки 3% річних та інфляційних втрат за відповідні періоди, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при їх обчисленні позивачем, останнім допущено арифметичну помилку.
Так, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду 1-ої інстанції, що вказана частина позовних вимог підлягає частковому задоволенню згідно арифметично правильних розрахунків 3% річних та втрат від інфляції, проведених та визначених судом, що складає: 2 080,84 грн 3% річних та 11 685,67 грн втрат від інфляції, з розрахунку:
а) 3% річних:
розрахунок здійснюється за формулою:
сума санкції = С x 3 x Д : 365 : 100, де
С - сума заборгованості,
Д - кількість днів прострочення.
Період прострочення грошового зобов'язання:Кількість днів у періодіСума
з 08/05/2024 до 05/07/2024 415 387,18 x 3 % x 59 : 366 : 100592 008,84 грн
б) втрати від інфляції:
розрахунок здійснюється за формулою
ІІС = ( ІІ1 : 100 ) x ( ІІ2 : 100 ) x ( ІІ3 : 100 ) x ... ( ІІZ : 100 )
ІІ1 - індекс інфляції за перший місяць прострочення,
ІІZ - індекс інфляції за останній місяць прострочення.
останній період
IIc (100,60 : 100) (102,20 : 100) = 1.02813200
Інфляційне збільшення:
415 387,18 x 1.02813200 - 415 387,18 = 11 685,67 грн.
Щодо вимог позивача про стягнення 6 295,75 грн 3% річних та 29 740,94 грн інфляційних втрат, що нараховані на компенсацію за неповернуте пальне, то колегія суддів акцентує на правильності висновків місцевого господарського суду про відсутність підстав для їх задоволення, оскільки вартість пального визначена станом на момент розгляду справи судом, у відповідності до ч. 2 ст. 1213 ЦК України, що унеможливлює застосування в даному випадку норми статті 625 ЦК України, оскільки розрахунок вартості майна (ціни пального) фактично проводиться за період (з 01.01.2022 по 05.07.2024), у який визначена позивачем вартість майна (ціна пального) ще не була зафіксована (не підтверджена документально відповідним звітом від 05.07.2024).
Отже, на переконання колегії суддів, аргументи апелянта не знайшли свого підтвердження в межах заявлених вимог, оскільки не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції через необґрунтованість у розумінні ст.ст. 74, 76, 80, 86, 269 ГПК України. Інші доводи скаржника, прийняті до уваги, однак вони не спростовують вищенаведені висновки про наявність підстав для відмови у задоволенні апеляційної скарги. Водночас, підстав для виходу за межі вимог та доводів апеляційної скарги - суд апеляційної інстанції в розумінні ч. 4 ст. 269 ГПК України не встановив.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься й у частині 1 статті 74 ГПК України.
Отже, за загальним правилом, обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Розподіл між сторонами обов'язку доказування визначається предметом спору.
Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 86 ГПК).
Частиною 5 статті 236 ГПК України визначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, суди мають належним чином зазначати підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру останнього.
З огляду на викладене колегія суддів зазначає, що у даній постанові надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
За висновками судової колегії, доводи апелянта про те, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом 1-ої інстанції було порушено норми процесуального права в частині дослідження та надання оцінки доказам, доводам сторін, дотримання судом стандартів доказування, обґрунтованості судового рішення, а також невідповідність його висновкам Верховного Суду щодо застосування вказаних процесуальних норм, - не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи все вищевикладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що місцевим господарським судом належним чином досліджено обставини справи та надано цим обставинам відповідну правову оцінку. Рішення Господарського суду міста Києва від 15.04.2025 у справі № 910/8931/24 відповідає фактичним обставинам справи, не суперечить чинному законодавству України, а тому передбачених законом підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення в розумінні приписів статті 277 ГПК України не вбачається.
В свою чергу, апелянтом не наведено переконливих аргументів у відповідності з нормами чинного законодавства, щодо спростування висновків суду першої інстанції.
При цьому, викладені у відзиві на апеляційну скаргу твердження позивача знайшли своє підтвердження в частині спростування викладених скаржником в апеляційні скарзі доводів у цілому.
Згідно ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору, що були понесені стороною в суді апеляційної інстанції покладаються на апелянта (відповідача в справі).
Керуючись ст.ст. 129, 269, п. 1 ч. 1 ст. 275, 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська вантажна локомотивна компанія" на рішення Господарського суду міста Києва від 15.04.2025 у справі № 910/8931/24 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 15.04.2025 у справі № 910/8931/24 - залишити без змін.
3. Судові витрати зі сплати судового збору, понесені стороною у зв'язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Українська вантажна локомотивна компанія".
4. Справу повернути до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, що передбачені ст.ст. 287-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 02.03.2026.
Головуючий суддя С.О. Алданова
Судді О.О. Євсіков
В.А. Корсак