03 березня 2026 року
м. Київ
справа №640/16137/20
адміністративне провадження № К/990/3245/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Ханової Р.Ф.(суддя-доповідач)
суддів: Бившевої Л.І., Хохуляка В.В.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року (колегія у складі суддів: Сорочко О.Є., Коротких А.Ю., Чаку Є.В.)
у справі №640/16137/20
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у м. Києві
про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,-
І. РУХ СПРАВИ
У липні 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач у справі, скаржник у справі) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДФС у м. Києві (далі - відповідач), у якому просив суд визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення:
- № 1368101-1305 від 26 квітня 2017 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем «Земельний податок з фізичних осіб» за 2017 рік у розмірі 66729,71 гривень;
- № 21028-1305-2652 від 27 березня 2018 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем «Земельний податок з фізичних осіб» за 2018 рік у розмірі 66729,71 гривень.
Позов обґрунтовано тим, що позивач є власником виробничого приміщення у м. Києві, однак не є власником землі, на якій воно розташоване. За даними Державного земельного кадастру право власності чи користування земельною ділянкою за ним не зареєстровано. Позивач зазначає, що попередній власник приміщення не мав права на земельну ділянку, а відтак таке право не перейшло до нього.
Крім того, позивач понад десять років перебуває на спрощеній системі оподаткування та вважає, що відповідно до Податкового кодексу України звільнений від сплати земельного податку за земельні ділянки, які використовуються ним у господарській діяльності.
Позивач також зазначив, що частини спірної земельної ділянки фактично використовуються іншими особами без його згоди, а технічний звіт щодо встановлення меж землекористування не є правовстановлюючим документом та не може бути підставою для нарахування податку.
Додатково позивач посилався на наявність судових рішень та рішень контролюючого органу в аналогічних правовідносинах, якими попередні податкові повідомлення-рішення щодо нього були визнані незаконними та скасовані.
У зв'язку з наведеним позивач просить суд визнати спірні податкові повідомлення-рішення протиправними та скасувати їх.
Закарпатський окружний адміністративний суд рішенням від 18 вересня 2025 року позов задовольнив повністю, визнав протиправними та скасував податкові повідомлення-рішення від 26 квітня 2017 року № 1368101-1305 та від 27 березня 2018 року № 21028-1305-2652.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вказав на те, що спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 статті 297 Податкового кодексу України, а тільки запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.
Виключною умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Разом з тим, можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.
Суд вважає, що правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.
В той же час, суд вказав на те, що з прийнятих контролюючим органом податкових повідомлень-рішень неможливо встановити показники, що враховувалися при нарахуванні позивачу податкового зобов'язання із земельного податку за 2017 та 2018 роки.
Відтак суд дійшов висновку, що податковим органом проведено нарахування податкового зобов'язання із земельного податку з порушенням вимог податкового законодавства, оскільки таке не ґрунтується на відомостях, передбачених пунктом 286.1 статті 286 Податкового кодексу України.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року скасовано рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2025 року та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вказав на те, що із матеріалів справи вбачається, що право власності на спірну земельну ділянку у встановленому порядку оформлено не було, відповідні дані про цю земельну ділянку до державного земельного кадастру не внесені, її нормативну грошову оцінку не здійснено.
Водночас, наведені обставини не є такими, що звільняють позивача від обов'язку сплачувати земельний податок, який виник у силу фактичного використання земельної ділянки (з огляду на користування нею внаслідок набуття права власності на нерухоме майно, що на ній розташоване).
У зв'язку із викладеним, оскільки нормативну грошову оцінку земельних ділянок не було проведено у встановленому порядку, то для розрахунку земельного податку відповідачем можуть бути використані показники площі земельної ділянки, нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області.
Суд вказав на те, що розрахунок земельного податку відповідачем проведено на підставі пункту 2 рішення Київської міської ради від 26 липня 2007 року №43/1877, виходячи з наступних показників: Цн = Цнм х Пз х Кф х Кл х Кі, де: Цн - нормативна грошова оцінка земельної ділянки в гривнях; Цнм - середня вартість одного квадратного метра землі в гривнях в межах конкретної економіко-планувальної зони; Пз - площа земельної ділянки в квадратних метрах; Кф - коефіцієнт, який характеризує функціональне використання земельної ділянки; Кл - узагальнюючий локальний коефіцієнт, який характеризує місце розташування земельної ділянки і визначається як добуток значень окремих локальних коефіцієнтів, що впливають на місце розташування цієї земельної ділянки; Кі - коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки.
У спірних правовідносинах відповідачем застосовано нормативну грошову оцінку земель м. Києва, затверджена рішенням Київської міської ради «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Києва» від 03 липня 2014 року №23/23.
Оскільки відповідач не є суб'єктом проведення та розрахунку нормативної грошової оцінки, то він і має право враховувати тільки ті коефіцієнти, які розраховані в затвердженій міською радою технічній документації, враховуючи при цьому оціночний квартал та зону, в яких розташована земельна ділянка та її цільове призначення згідно з даними Державного земельного кадастру. Жодних підстав для застосування будь-яких інших коефіцієнтів, не передбачених технічною документацією з нормативної грошової оцінки, відповідач не має.
Крім того, суд наголосив на правильності арифметичного розрахунку земельного податку та вказав, що позивач не заперечив та не визначив це питання підставою позову.
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року у справі №640/16137/20 та направити справу на новий розгляд.
Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2026 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та витребувано справу №640/16137/20 з судів першої та апеляційної інстанцій.
23 лютого 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив податкового органу на касаційну скаргу відповідача у справі, в якому відповідач просить в задоволенні касаційної скарги відмовити в повному обсязі.
23 лютого 2026 року справа №640/16137/20 надійшла до Верховного Суду.
IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
26 липня 2010 року проведено державну реєстрацію суб'єкта господарювання фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , що підтверджується Свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця.
Відповідно до свідоцтва платника єдиного податку №277951 від 19 вересня 2012 року, позивач перебуває на спрощеній системі оподаткування та обрав 3 групу платників єдиного податку.
Відповідно до Договору купівлі-продажу нерухомого майна у власності ОСОБА_1 перебуває нерухоме майно (склад цегляний) площею 333,00 м2, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що засвідчується Витягом з Державного реєстру правочинів та не заперечується сторонами.
Головним управлінням ДПС у м. Києві на підставі пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України прийнято податкові повідомлення-рішення №1368101-1305 від 26 квітня 2017 року та 21028-1305-2652 від 27 березня 2018 року, якими позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем «Земельний податок з фізичних осіб» за 2017 рік у розмірі 66729,71 гривень, та за 2018 рік у розмірі 66729,71 гривень.
Вважаючи прийняті контролюючим органом податкові повідомлення-рішення протиправними та такими, що суперечать нормам законодавства України, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
IІІ. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення у справі.
Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 визначив пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, зазначивши, що судом апеляційної інстанції при ухваленні постанови від 02 грудня 2025 року у справі № 640/16137/20 застосовано норму матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо її застосування у подібних правовідносинах.
Зокрема, суд, вирішуючи спір щодо застосування підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України (звільнення платників єдиного податку від сплати земельного податку), не врахував правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 26 червня 2018 року у справі № 826/14081/16, відповідно до якої використання платником єдиного податку об'єкта нерухомості у межах господарської діяльності об'єктивно зумовлює використання земельної ділянки під таким об'єктом за цільовим призначенням, а за відсутності доведеного контролюючим органом факту невикористання земельної ділянки у господарській діяльності підстави для нарахування земельного податку відсутні.
Аналогічний правовий підхід викладено у постанові Верховного Суду від 07 грудня 2023 року у справі № 160/16601/20, у якій Суд наголосив, що податковий орган зобов'язаний довести наявність обставин, які виключають застосування податкової пільги, а перекладення обов'язку доведення таких обставин на платника податків є неправомірним і суперечить принципам адміністративного судочинства.
Позивач наголосив на тому, що незважаючи на наявність зазначених висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, суд апеляційної інстанції дійшов протилежних висновків, фактично виходячи з того, що саме платник податків повинен довести використання земельної ділянки у господарській діяльності, та визнав відсутність підстав для застосування податкової пільги.
Також позивач визначив підставою касаційного оскарження пункт 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки оскаржувана постанова ухвалена з порушенням норм процесуального права, що унеможливило правильне встановлення фактичних обставин справи, а саме:
- суд апеляційної інстанції порушив вимоги частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, переклавши обов'язок доказування правомірності нарахування земельного податку з контролюючого органу на позивача;
- суд апеляційної інстанції порушив вимоги частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки проігнорував преюдиційні обставини, встановлені рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 17 березня 2025 року у справі № 640/22600/20, яке набрало законної сили, та яким встановлено факт використання позивачем належних йому господарських (промислових) приміщень, розташованих на тій самій земельній ділянці, у межах підприємницької діяльності.
У відзиві на касаційну скаргу податковий орган вказує на те, що відповідно до Податкового кодексу України позивач зобов'язаний сплачувати земельний податок, підстави, які б звільняли позивача від обов'язку сплачувати зазначений податок відсутні.
ІV. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, виходить з такого.
Земельний податок в розумінні норм підпункту 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України є обов'язковим платежем, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.
В розумінні норм п. 269.1 ст. 269 Податкового кодексу України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.
Згідно пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, та земельні частки (паї), які перебувають у власності.
Власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою (пункту 287.1 статті 287 Податкового кодексу України).
При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (пункту 287.6 статті 287 Податкового кодексу України).
Зазначені положення податкового законодавства кореспондуються також з нормами частин 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України, якими передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Згідно статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (стаття 126 Земельного кодексу України).
Отже, з проведеного правового аналізу вищенаведених законодавчих норм вбачається, що з моменту державної реєстрації права власності на нежитлову будівлю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , в ОСОБА_1 виникло право користування земельною ділянкою, розташованою під такою, а отже, й обов'язок сплачувати земельний податок за таку.
Спірні правовідносини виникли з приводу правомірності нарахування земельного податку землекористувачу, що являється фізичною особою-підприємцем та перебуває на спрощеній системі оподаткування.
Згідно пункту 269.2 статті 269 Податкового кодексу України особливості справляння податку суб'єктами господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюються главою 1 розділу XIV цього Кодексу, що регламентує порядок функціонування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності.
Відповідно до положень пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України, платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності, в тому числі, з податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.
У значенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 статті 297 Податкового кодексу України, а тільки запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.
Виключною умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Разом з тим, можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.
Суд вважає, що правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 листопада 2015 року у справі № 21-2352а15 (№ 826/14703/13-а), який в подальшому був підтриманий і Верховним Судом у постановах від 15 лютого 2019 року у справі №826/9948/16), від 09 квітня 2019 року у справі №826/12960/16, від 21 травня 2020 року у справі №826/10983/18, від 05 лютого 2021 року у справі №826/16051/16.
Для визначення чи зобов'язаний позивач сплачувати земельний податок в межах спірних правовідносин необхідно встановити чи суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки (в даному випадку ОСОБА_1 ), використовує цю землю для проведення господарської діяльності.
Суд наголошує на тому, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували використання ОСОБА_1 земельної ділянки для проведення господарської діяльності, про що було зазначено судом апеляційної інстанції в своєму рішенні.
У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на те, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, переклавши обов'язок доказування правомірності нарахування земельного податку з контролюючого органу на позивача
При цьому позивач вказав на те, що суд апеляційної інстанції, формально посилаючись на практику Верховного Суду, дійшов висновку, що саме позивач повинен був довести використання спірної земельної ділянки у господарській діяльності, а відсутність таких доказів є підставою для відмови у застосуванні підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України. Такий підхід фактично підміняє матеріально-правову умову застосування податкової пільги процесуальним обов'язком платника податків доводити правомірність рішень контролюючого органу, що є неприпустимим.
Також, на думку позивача, суд апеляційної інстанції, посилаючись на частину першу статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, проігнорував спеціальну норму частини другої статті 77 цього Кодексу, відповідно до якої у справах щодо оскарження рішень суб'єкта владних повноважень обов'язок доказування правомірності такого рішення покладається на відповідача. Саме контролюючий орган зобов'язаний довести, що земельна ділянка не використовувалася у господарській діяльності платника податків, оскільки оподаткування у такому випадку є винятком із загального правила податкової пільги.
Таким чином, як вказує ОСОБА_1 , висновок суду апеляційної інстанції про недоведеність використання земельної ділянки у господарській діяльності ґрунтується на неправильному розподілі тягаря доказування та неправильному застосуванні норм матеріального права, що є істотним порушенням процесуального закону і самостійною підставою для скасування оскаржуваної постанови.
Суд касаційної інстанції не погоджується з наведеними доводами з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Частина друга цієї ж статті встановлює спеціальне правило, згідно з яким у справах щодо оскарження рішень суб'єкта владних повноважень обов'язок доказування правомірності такого рішення покладається на відповідача.
Разом із тим зазначена норма не звільняє позивача від обов'язку доведення тих обставин, на які він посилається як на підставу для задоволення позову, зокрема - обставин, що свідчать про наявність у нього права на застосування відповідної пільги.
У цій справі контролюючий орган, приймаючи податкове повідомлення-рішення, виходив із встановленого факту наявності у позивача об'єкта оподаткування - земельної ділянки, що перебуває у його користуванні, та застосував до таких правовідносин загальні норми податкового законодавства щодо сплати земельного податку.
Натомість позивач, обґрунтовуючи протиправність оскаржуваного рішення, зіслався на підпункт 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України як на підставу звільнення від сплати земельного податку, вказуючи на використання спірної земельної ділянки у господарській діяльності.
Таким чином, використання земельної ділянки у господарській діяльності є юридичним фактом, з яким закон пов'язує можливість застосування спеціального режиму оподаткування (пільги), а відтак - винятком із загального правила сплати земельного податку.
За загальним правилом процесуального права обставини, що обґрунтовують застосування винятку із загального правила, підлягають доведенню тією стороною, яка на них посилається. Отже, саме позивач повинен був надати належні та допустимі докази фактичного використання спірної земельної ділянки у господарській діяльності.
Посилання позивача на те, що контролюючий орган зобов'язаний доводити відсутність здійснення господарської діяльності, фактично зводяться до покладення на відповідача обов'язку спростовувати обставини, які не були підтверджені жодними доказами з боку платника податків.
Такий підхід суперечить засадам змагальності сторін та рівності учасників процесу і призвів би до необґрунтованого перекладання на суб'єкта владних повноважень обов'язку доводити відсутність будь-яких можливих пільгових підстав, на які лише посилається позивач без належного доказового підтвердження.
Судом апеляційної інстанції установлено, що матеріали справи не містять доказів фактичного використання земельної ділянки у господарській діяльності ОСОБА_1 , а відповідні твердження носять декларативний характер.
Отже, висновок суду апеляційної інстанції про недоведеність наявності передбачених законом підстав для застосування підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України є обґрунтованим та таким, що відповідає правильному розподілу тягаря доказування.
Щодо посилання позивача на те, судом апеляційної інстанції не враховано висновки Верховного Суду викладені у постановах від 26 червня 2018 року у справі №826/14081/16 та від 07 грудня 2023 року у справі №160/16601/20, Суд звертає увагу на те, що позивач довільно тлумачить положення постанов Верховного Суду, на які він посилається у касаційній скарзі. Формулювання та правові висновки, які позивач наводить для обґрунтування свого твердження про покладення на податковий орган обов'язку доведення використання земельної ділянки, не містяться у зазначених рішеннях Верховного Суду. Таким чином, наведені позивачем доводи щодо нібито обов'язку контролюючого органу довести відсутність використання земельної ділянки не відповідають суті цих рішень і не можуть служити підставою для задоволення касаційної скарги.
Щодо доводів позивача стосовно того, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки проігнорував преюдиційні обставини, встановлені рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 17 березня 2025 року у справі № 640/22600/20, яке набрало законної сили, та яким встановлено факт використання позивачем належних йому господарських (промислових) приміщень, розташованих на тій самій земельній ділянці, у межах підприємницької діяльності, Суд звертає увагу на наступне.
Підставою для висновків сформованих у справі №?640/22600/20 слугували висновки, викладені у справі №?2а-3592/12/2670. Ці висновки стосувалися іншого періоду використання ділянки, а тому їх застосування у контексті нинішнього спору є необґрунтованим для посилання позивача як на преюдиційні обставини.
Суд наголошує на тому, що хоча рішення у справі №?640/22600/20 набрало законної сили і є обов'язковим для сторін, посилання позивача на нього як на доказ своїх прав у поточній справі не відповідає фактичним обставинам і не може служити підставою для висновків на його користь.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.
Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції надав оцінку кожному окремому специфічному доводу позивача, який має значення для правильного вирішення адміністративної справи.
Скаржник касаційною скаргою просить про переоцінку, додаткову перевірку доказів стосовно спірних правовідносин, що знаходиться за межами касаційного перегляду встановленими частиною другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України.
В обсязі встановлених в цій справі фактичних обставин колегія суддів вважає, що висновки суду є обґрунтованими, а доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про їх невідповідність нормам матеріального та процесуального права, а тому підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.
Згідно із статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись статтями 328, 341, 345, 349, 350, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року у справі №640/16137/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення і не оскаржується.
СуддіР.Ф. Ханова Л.І. Бившева В.В. Хохуляк