П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
03 березня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/4301/25
Перша інстанція: суддя Потоцька Н.В.,
повний текст судового рішення
складено 23.09.2025, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Джабурія О.В.
суддів - Вербицької Н.В.
- Кравченка К.В.
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання прийняти рішення про звільнення, -
11 лютого 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просить суд:
визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 та п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII у зв'язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за дружиною з числа осіб з інвалідністю II групи - ОСОБА_2 ;
зобов'язати військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 та п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII у зв'язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за дружиною з числа осіб з інвалідністю II групи - ОСОБА_2 .
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідно до доповідної записки на ім'я командира в/ч НОМЕР_1 позивачу було відмовлено в задоволенні його рапорту, оскільки як вважає відповідач, в довідці МСЕК про присвоєння інвалідності відсутній запис про потребу у постійному догляді, а довідка ЛКК не є документом підтверджуючім факт необхідності у постійному догляді.
07.03.2025 року за вхід.№ЕС/21461/25 надійшов відзив на позов, в якому, зокрема, наголошено на необґрунтованості вимог позивача, оскільки за результатами розгляду рапорту командир військової частини НОМЕР_1 прийняв рішення відмовити у задоволенні клопотання про звільнення шляхом накладення резолюції на доповідну записку від 10.12.2024 року №7663. Рішення командира доведено до Позивача 11.12.2025 під особистий підпис. Таким чином, рапорт Позивача розглянуто в розумний термін, протиправність щодо розгляду рапорту, яка є підставою для позову, у діях військової частини НОМЕР_1 відсутня.
11.03.2025 за вхід.№ЕС/21939/25 надійшли заперечення позивача, в яких він наголошує на тому, що відсутність обов'язку підтверджувати потребу у постійному догляді особам з інвалідністю І чи ІІ групи обумовлена в першу чергу тим, що відповідно до Положення «Про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності», яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України про «Питання медико-соціальної експертизи» №1317 від 3 грудня 2009 року одним із критеріїв встановлення Медико-соціальними експертними комісіями інвалідності І та ІІ групи є потреба особи у постійному сторонньому догляді. Тобто, якщо особа не має потребу у сторонньому догляді, інвалідність І чи ІІ групи їм не встановлюється.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2025 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання прийняти рішення про звільнення - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 від 06.12.2024 про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 та п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII у зв'язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за дружиною з числа осіб з інвалідністю II групи - ОСОБА_2 . Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 06.12.2024 про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 та п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII у зв'язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за дружиною з числа осіб з інвалідністю II групи - ОСОБА_2 . У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
На вказане рішення суду Військова частина НОМЕР_1 подав апеляційну скаргу. Апелянт просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2025 року у справі №420/4301/25 в частині зобов'язання військової частини НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 06.12.2024 про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 та п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII у зв'язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за дружиною з числа осіб з інвалідністю II групи - ОСОБА_2 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 у вказаній частині відмовити.
Відповідно до вимог ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 24.02.2022 року.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 №43 від 07.08.2023 року призначений на посаду лікаря медичного пункту.
06.12.2025 року старший лейтенант ОСОБА_1 подав рапорт «по команді» на ім'я начальника медичного пункту військової частини НОМЕР_1 про звільнення його з лав Збройних Сил України у запас за пунктом «г» (через сімейні обставини, а саме необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною з числа осію з інвалідністю ІІ групи) пункту другого частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
До вищевказаного рапорту позивач додав:
- висновок №1247-10 із Постанови ЛКК поліклінічного відділення від 09.08.2024 року, де хворою зазначено його дружину - ОСОБА_2 . Також відповідним висновком встановлено, що хвора ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду (термін - безстроково);
- копію довідки до акту МСЕК №556978 від 05.08.2024 року, відповідно до якою дружині позивача ОСОБА_2 було надано другу групу інвалідності;
- копію паспорту громадянина України ОСОБА_2 № НОМЕР_2 , дата видачі 30.06.2023, дійсний до 30.06.2033;
- копію паспорту громадянина України ОСОБА_1 , серії НОМЕР_3 , дата видачі 15.09.2015;
- копію свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 .
Начальник медичного пункту військової частини НОМЕР_1 капітан м/с ОСОБА_3 , в свою чергу, подав рапорт на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 «Клопочу по суті рапорту старшого лейтенанта м/с ОСОБА_1 ».
09.12.2024 помічник командира з правової роботи-начальник юридичної групи частини майор юстиції ОСОБА_4 на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 подав доповідну записку, в якій зазначено, що в довідці МСЕК про присвоєння інвалідності відсутній запис про потребу у постійному догляді, а тому відсутні підстави для звільнення.
На доповідній записці у верхньому лівому куті наявна резолюція, зміст якої є нерозбірливим та яка містить підписи невідомих осіб.
Отже, за результатами розгляду рапорту від 06.12.2024 року командиром військової частини НОМЕР_1 не прийнято рішення про звільнення або вмотивована відмова.
Вважаючи дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи правову оцінку законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Положеннями статті 17 Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Згідно із частинами першою, другою та п'ятою статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
Відповідно до вимог статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008 (далі - Положення) військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.
Відповідно до вимог частини сьомої статті 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно з положеннями абз. 14 п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»: «військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах:
під час дії воєнного стану:
- необхідність здійснювати постійний догляд за членом сім'ї другого ступеня споріднення, який є особою з інвалідністю I або II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого та другого ступенів споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого та другого ступенів споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи».
Отже, для звільнення з військової служби за наведеною обставиною, військовослужбовець має документально підтвердити сукупну наявність наступних обставин:
- наявність в одного із членів сім'ї другого ступеню споріднення статусу особи з інвалідністю І чи ІІ групи;
- необхідність здійснювати постійний догляд за такою особою;
- відсутність в особи з інвалідністю І чи ІІ групи інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які могли б здійснювати постійний догляд за нею (тобто, інші особи, крім військовослужбовця, які можуть здійснювати постійний догляд особи з інвалідністю І чи ІІ групи, відсутні), або інші члени сім'ї особи з інвалідністю І чи ІІ групи першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду.
Крім того, наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 №170 затверджено Інструкцію про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Інструкція №170) відповідно до п/п 28 п. 5 додатку №19 «Перелік документів, що подаються з Поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби» до якої передбачено, що при поданні до звільнення з військової служби за підставами через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», подаються: копія аркуша бесіди; копія рапорту військовослужбовця; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років); документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин, а саме: у разі необхідності здійснювати постійний догляд за членом сім'ї другого ступеня споріднення, який є особою з інвалідністю I або II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого та другого ступенів споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого та другого ступенів споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я: один із документів, що підтверджує відсутність в особи інших членів сім'ї першого ступеня споріднення (батьків, її чоловіка або дружини, дітей, у тому числі усиновлених) чи другого ступеня споріднення (рідних братів, сестер та онуків): інвалідність такої особи, її потребу в постійному догляді, перебування під арештом (крім домашнього арешту), відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі та акт обстеження сімейного стану військовослужбовця із зазначенням інформація про наявність чи відсутність інших осіб, які здійснюють або можуть здійснювати такий догляд, затвердженого керівником територіального центру комплектування та соціальної підтримки; один із документів, що підтверджує інвалідність особи, яка потребує догляду: довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією за формою, затвердженою МОЗ, або копія посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або копія пенсійного посвідчення чи копія посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», в яких зазначено групу та причину інвалідності, або довідка для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою, затвердженою Мінсоцполітики; висновок медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про потребу в постійному догляді.
Частково задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що у даному випадку відповідачем не розглянуто рапорт позивача про звільнення з військової служби по суті й, відповідно, не прийнято обґрунтоване та вмотивоване рішення командування військової частини щодо відмови у задоволенні рапорту або наказ про звільнення з військової служби.
В свою чергу, відсутність належним чином оформленого наказу про звільнення позивача з військової служби чи відмови у звільненні свідчить про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, оскільки в даному випадку резолюція не є рішенням суб'єкта владних повноважень, а тому не може свідчити про відмову позивачу у звільненні з військової служби.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, що 06.12.2025 року старший лейтенант ОСОБА_1 подав рапорт «по команді» на ім'я начальника медичного пункту військової частини НОМЕР_1 про звільнення його з лав Збройних Сил України у запас за пунктом «г» (через сімейні обставини, а саме необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною з числа осіб з інвалідністю ІІ групи) пункту другого частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
До вищевказаного рапорту позивач додав:
висновок №1247-10 із Постанови ЛКК поліклінічного відділення від 09.08.2024 року, де хворою зазначено його дружину - ОСОБА_2 . Також відповідним висновком встановлено, що хвора ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду (термін - безстроково);
копію довідки до акту МСЕК №556978 від 05.08.2024 року, відповідно до якою дружині позивача ОСОБА_2 було надано другу групу інвалідності;
копію паспорту громадянина України ОСОБА_2 № НОМЕР_2 , дата видачі 30.06.2023, дійсний до 30.06.2033;
копію паспорту громадянина України ОСОБА_1 , серії НОМЕР_3 , дата видачі 15.09.2015;
копію свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 .
Начальник медичного пункту військової частини НОМЕР_1 капітан м/с ОСОБА_3 , в свою чергу, подав рапорт на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 «Клопочу по суті рапорту старшого лейтенанта м/с ОСОБА_1 ».
09.12.2024 помічник командира з правової роботи-начальник юридичної групи частини майор юстиції ОСОБА_4 на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 подав доповідну записку, в якій зазначено, що в довідці МСЕК про присвоєння інвалідності відсутній запис про потребу у постійному догляді, а тому відсутні підстави для звільнення.
На доповідній записці у верхньому лівому куті наявна резолюція, зміст якої є нерозбірливим та яка містить підписи невідомих осіб.
Відтак, за результатами розгляду рапорту від 06.12.2024 року командиром військової частини НОМЕР_1 не прийнято рішення про звільнення або вмотивована відмова.
Колегія суддів зауважує, що у будь-якому випадку остаточне рішення (позитивне чи негативне) за рапортом військовослужбовця про звільнення з військової служби має бути прийняте командиром військової частини або іншою посадовою особою, що наділена правом вирішувати питання по суті.
Отже, Військова частина НОМЕР_1 повинна була розглянути рапорт позивача та прийняти за наслідками розгляду рапорту відповідне рішення. Натомість, апелянт обмежився накладанням резолюції на рапорті позивача від 06.12.2024 року, яка є не розбірливою та містить підписи невідомої особи (за твердженням відповідача - командира військової частини НОМЕР_1 ). А жодного рішення за наслідками розгляду порушеного у рапорті від 01.10.2024 року питання не прийняв, чим допустив протиправну бездіяльність.
Стосовно позовної вимоги про зобов'язання Військової частини прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби відповідно до пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 та п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку із необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною з числа осіб з інвалідністю ІІ групи - ОСОБА_2 , апеляційний суд зазначає наступне.
Згідно з вимогами частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Правова позиція Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме, щодо можливості зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, була висловлена у постановах від 04 вересня 2021 року у справі №320/5007/20, від 14 вересня 2021 року у справі №320/5007/20, від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19 та від 13 жовтня 2022 року у справі №380/13558/21.
Також, суд враховує правову позицію, що міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі №806/965/17 та від 27 вересня 2021 року у справі №380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Таким чином, у випадку коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд може зобов'язати відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення, та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин.
Апеляційний суд зазначає, що в даному випадку, прийняття такого рішення про звільнення військовослужбовця передує певна процедура, визначена законодавством. Крім того, прийняття такого рішення є дискреційним повноваженням командира військової частини.
Разом з тим, має місце бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нерозгляду рапорту ОСОБА_1 .
Оскільки відповідач належним чином не розглянув рапорт позивача про звільнення з військової служби та не прийняв будь-яке рішення, яке б породжувало для позивача юридичні наслідки, не надав оцінку підставі для звільнення з військової служби та доказам на підтвердження такого права, тому, як правильно зазначив суд першої інстанції, належним способом захисту порушеного права позивача у спірних правовідносинах є зобов'язання військову частину НОМЕР_1 розглянути по суті та прийняти рішення за результатами розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами відповідно до підпункту «г» п.2 ч.4 ст.26 та п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку із необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною з числа осіб з інвалідністю ІІ групи - ОСОБА_2 .
Підсумовуючи усе вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку стосовно часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до вимог ч.2 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до вимог ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 308; 311; 315; 316; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2025 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.
Суддя-доповідач О.В. Джабурія
Судді Н.В. Вербицька К.В. Кравченко