03 березня 2026 р. Справа № 440/9171/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Жигилія С.П.,
Суддів: Перцової Т.С. , Макаренко Я.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Офіса Генерального прокурора на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.09.2025, головуючий суддя І інстанції: В.І. Бевза, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 02.09.25 по справі № 440/9171/25
за позовом ОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
про зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (надалі також - позивач) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Офісу Генерального прокурора про зобов'язання вчинити певні дії, а саме просить:
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь період затримки розрахунку по невиплаченій заробітній платі за період з 13.03.2024 по 30.09.2024, включно до дня ухвалення судового рішення, але не більше як за шість місяців;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за компенсацію за невикористані 78 днів відпустки у розмірі, обчисленому відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 з урахуванням надбавок за вислугу років з 13.03.2024 по 30.09.2024 до дня фактичного розрахунку;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за матеріальну допомогу у розмірі, обчисленому з урахуванням надбавок за вислугу років з 13.03.2024 по 30.09.2024 до дня фактичного розрахунку;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за листки непрацездатності у розмірі, обчисленому з урахуванням надбавок за вислугу років з 13.03.2024 по 30.09.2024 до дня фактичного розрахунку;
- зобов'язати Офіс Генерального прокурора видати ОСОБА_1 довідку про складові заробітної плати станом на 30.09.2024 із зазначенням розміру належного посадового окладу та 30% надбавки за вислугу років.
Рішенням від 02 вересня 2025 року Полтавський окружний адміністративний суд задовольнив частково позов ОСОБА_1 .
Визнав протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора у невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.12.2024 по 06.06.2024 - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
Стягнув з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період ОСОБА_1 із визначенням розміру грошового забезпечення за шість місяців у загальній сумі 544479,9 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.
Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.09.2025 у справі № 440/9171/25 в частині визнання протиправною бездіяльності Офісу Генерального прокурора у невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.12.2024 по 06.06.2024 - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. Змінити рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.09.2025 у справі № 440/9171/25 в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із визначенням розміру грошового забезпечення за шість місяців у загальній сумі 544 479,9 грн., шляхом зменшення суми стягнення до 389 764,30 грн. В решті рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.09.2025 у справі № 440/9171/25 залишити без змін.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги відповідач посилається на те, що суд помилково здійснив розрахунок у оскаржуваному рішенні середнього заробітку у календарних, а не у робочих днях. Таким чином, у даному випадку розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно здійснювати, виходячи з робочих, а не календарних днів. А отже, ураховуючи вимоги ч.2 ст. 117 КЗпП України строк затримки розрахунку при звільненні за шість місяців за період з 06.12.2024 до 06.06.2025 становить 131 робочий день, а не 183 дні, як помилково вважає суд першої інстанції. Якщо розраховувати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з довідки Офісу Генерального прокурора від 25.06.2025 № 21-365зп про складові заробітної плати ОСОБА_1 станом на 30.09.2024 із зазначенням розміру належного посадового окладу та 30% надбавки за вислугу років (виданої після виконання рішення суду у справі № 440/10806/24), у якій середньоденний розмір заробітної плати ОСОБА_1 становить 2 975,30 грн. (копія довідки знаходиться у матеріалах справи), то середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.12.2024 до 06.06.2025 становить 389 764,30 грн. (2975,30 грн. х 131 робочий день).
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу в якій, просить залишити без задоволення апеляційну скаргу представника відповідача Офісу Генерального прокурора, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02 вересня 2025 року у справі № 440/9171/25 - без змін.
Відзив обґрунтовує тим, що у подібних справах, зокрема у Постанові ВС від 24.07.2025 у справі № 300/8802/23, у п.58 зазначено, що з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин справи, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить (184 х 497,57 грн) 91 553,66 грн.». Тобто, Верховний суд і у цій своїй постанові за тотожною справою робить розрахунки, належної до виплати суми за несвоєчасний розрахунок при звільненні виходячи із фактичного, зазначеного у ст. 117 КзпП України (у редакції 19.07.2022) 6-ти місячного строку, без урахування вихідних та не робочих днів. У Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24.09.2025 у справі № 560/10/23 було зазначено, що період з 19 липня 2022 року по 22 грудня 2022 року передбачає обмеження виплати працівникові шістьма місяцями. З урахуванням наведеного середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за цей період становить 74721 грн 01 коп. (475,93 грн х 157 днів у межах 6 місяців).» Тобто, Верховний суд за тотожною справою робить розрахунки, належної до виплати суми за несвоєчасний розрахунок при звільненні виходячи із фактичного, зазначеного у ст. 117 КзпП України (у редакції 19.07.2022) 6-ти місячного строку, без урахування вихідних та не робочих днів.
Враховуючи подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження, справа розглядається в порядку письмового провадження, відповідно до приписів п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, за наявними у ній матеріалами.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційних скарг, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Судом встановлено, що позивачка безперервно працювала в органах прокуратури з 29 травня 2006 року по 30 вересня 2024 року. Наказом виконувача обов'язків Генерального прокурора О.Хоменка від 26.09.2024 № 1304-ц, звільнено з органів прокуратури на підставі підпункту 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», з 30.09.2024.
У судовому порядку (рішення від 07.01.2025 у справі № 440/10806/24) визнана протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо не нарахування та невиплати мені в повному обсязі заробітної плати відповідно до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру», а саме без нарахування та виплати надбавки за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу, за період з 13 березня 2024 року по 30 вересня 2024 року та зобов'язано Офіс Генерального прокурора нарахувати та виплатити в повному обсязі заробітну плату відповідно до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру», а саме нарахувати та виплати надбавку за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу, за період з 13 березня 2024 року 30 вересня 2024 року, а також здійснити перерахунок та виплату коштів за цей період по лікарняних, відпустках та наданих матеріальних допомогах з урахуванням надбавки за вислугу років в розмірі 30% посадового окладу.
Згідно з інформацією, наданою Офісом Генерального прокурора, викладеною у листі № 27/3-1120вих-25 від 24.06.2025 на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду у справі № 440/10806/24 від 07.01.2025, було донараховану суму заробітної плати, невиплачену при звільненні - 108 390, 98 грн.
06.06.2025 Офісом Генерального прокурора, після утримання податків і зборів, шляхом перерахування суми коштів на мій банківський рахунок здійснено виплату у розмірі 83 461, 05 грн.
При цьому, Офісом Генерального прокурора і досі не здійснено перерахунок та не виплачено відповідні суми за листки непрацездатності надані у травні та липні 2024 року, які оплачуються із розрахунку середньомісячної заробітної плати, що підтверджується листом Офісу Генерального прокурора № 21/1202вих-25 від 25.06.2025.
Вказане зумовило виникнення у відповідача зобов'язання виплатити додатково середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (відповідно до ст. 117 КЗпП України, Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13, постанови Верховного Суду від 23.01.2018 у справі № 273/212/16-ц), з чим позивач і звернулася до суду.
Задовольняючи частково вимоги позивача, суд першої інстанції виходив з того, що період затримки розрахунку при звільненні з 06.12.2024 по 06.06.2024 - 183 дні (шість місяців відповідно до ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022).З урахуванням заявленої вимоги про виплату позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період сума становить 2975,30 грн.* 183 дні = 544479, 9 грн. Враховуючи редакцію статті 117 КЗпП України, викладену відповідно до Закону №2352-ІХ, на користь позивача за період з 19.07.2022 (з урахуванням обмеження шість місяців - 183 дні) середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за становить 544479, 9 грн. В свою чергу, вимога щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за листки непрацездатності у розмірі, обчисленому з урахуванням надбавок за вислугу років з 13.03.2024 по 30.09.2024 до дня фактичного розрахунку, є передчасною та задоволенню не підлягає. Щодо позовних вимог про видачу довідки про складові заробітної плати станом на 30.09.2024 із зазначенням розміру належного посадового окладу та 30% надбавки за вислугу років, то суд констатує про відсутність звернення позивача до Офісу генерального прокурора. За таких обставин у цій частині відсутній спір, тому у цих вимогах необхідно відмовити.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, враховуючи межі перегляду, передбачені ст. 308 КАС України, апеляційний суд зазначає таке.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
У відповідності до ч. 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року, № 1697-VII (далі - Закон 1697-VII) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.
Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Так, відповідно до пункту 9 частини першої даної статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України "Про прокуратуру" не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою, звільненою з прокуратури, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства.
Так, ч. 1 ст. 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України у редакції, що була чинна до 19.07.2022, обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України (у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022), у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
З аналізу наведених вище законодавчих норм випливає, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, однак не більше ніж за 6 місяців.
При цьому, з огляду на зміст трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Для захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця можливо застосувати відповідальність. Однак, вказаною нормою, починаючи з 19.07.2022 (дата набрання чинності Закону № 2352-IX) передбачено обмеження, згідно з яким максимальний період за який можлива виплата середнього заробітку складає 6 місяців.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення, однак не більше ніж за 6 місяців такого прострочення.
Колегія суддів враховує, що Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX 19.07.2022 положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону України від 20.12.2005 № 3248-IV (далі Закону № 3248-IV), тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції № 3248-IV, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).
Окремо Верховний Суд у вказаній постанові розглянув можливість розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц (щодо пропорційного зменшення середнього заробітку), на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Верховний Суд зазначив, що у зв'язку з набранням чинності Законом № 2352-IX, яким статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV, втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19.07.2022, є неможливим.
Проте Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 (провадження №14-85цс25) відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.
Переглядаючи справу № 489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, нагадала, що в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).
Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».
Водночас Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16), яка пов'язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата Верховного Суду сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».
Отже, частина перша статті 117 КЗпП України (у редакції Закону №2352-IX) передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
Зі змісту наведеної норми Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення юридичної визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблеми можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Велика Палата Верховного Суду повторила, що Закон № 2352-IX не змінив правової природи відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, та сформулювала правовий висновок, за яким обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо), для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів зазначає, що, спираючись на критерії, наведені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Зокрема, у пунктах 58 60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Тлумачення конструкції цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується, відповідно, розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Подібний підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом, зокрема, й у справі № 489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі №489/6074/23).
Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі, з урахуванням наведених позицій Верховного Суду, підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Установивши вказані обставини, суд першої інстанції мав присудити позивачеві такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.
Повертаючись до обставин цієї справи колегія суддів зазначає, що позивача звільнено 26.09.2024. Повний та остаточний розрахунок із позивачем було проведено 06.06.2025 . Період затримки розрахунку у цій справі охоплюється періодом з 06.12.2024 по 06.06.2024, тобто спірні правовідносини охоплюють період, який виник, після 19.07.2022.
Таким чином, у межах цієї справи належить ураховувати чинну редакцією статті 117 КЗпП України щодо періоду з 06.12.2024 по 06.06.2024, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями, із урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100), відповідно до підпункту "л" пункту 1 якого визначено, що цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках, зокрема, інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Відповідно до п. 2 Порядку № 100, середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 р., проводиться виходячи з виплат, нарахованих у 2023 році.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно з п. 5 Порядку № 100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до п. 8 вказаного Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Верховний суд у справі № 300/8802/23 від 24.07.2025 у постанові за тотожною справою робить розрахунки, належної до виплати суми за несвоєчасний розрахунок при звільненні виходячи із фактичного, зазначеного у ст. 117 КзпП України (у редакції 19.07.2022) 6-ти місячного строку, без урахування вихідних та не робочих днів.
Отже, посилання відповідача на те, що суд помилково здійснив розрахунок у оскаржуваному рішенні середнього заробітку у календарних, а не у робочих днях є неправомірним.
Враховуючи, що звільнення позивача відбулось 26.09.2024., його середня заробітна плата повинна обчислюватися з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно з довідкою відповідача про середньоденний заробіток позивача розмір грошового забезпечення за останні два місяці перед звільненням складає: липень 2024 року - 58 782,61 грн., серпень 2024 року - 21550,52 грн. Всього : 80 333,13 грн. Середньоденний заробіток позивача за останні два місяці перед звільненням складає: 80 333,13 :62 к.д. = 1295,69.
Суд першої інстанції неправомірно розрахував середньоденний заробіток позивача визначивши його у розмірі 2975, 30, оскільки обчислив дану суму виходячи з кількості робочих, а не календарних днів.
Колегія суддів зазначає, що Верховний Суд по справі № 320/26511/23 у постанові від 20 лютого 2025 року прийшов до висновку, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив і суму середньоденного грошового забезпечення (514,60 грн), адже помилково обчислював її виходячи з кількості робочих, а не календарних днів у травні і червні 2018 року (місяці, які передували звільненню позивача).
Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача за період 06.12.2024 по 06.06.2024 (в межах шести місяців) становить 238 406,96 грн. (184 дні * 1295,69 грн. (середньоденне грошове забезпечення)).
Застосовуючи висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, до обставин цієї справи, колегія суддів враховує таке.
Як вже було зазначено, загальний розмір обрахованої судом відповідно до Порядку № 100 суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні становить 238 406,96 грн.
У цій справі загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат склав 273 495,36 грн. Відповідно, сума виплаченої на виконання судового рішення у розмірі 108 399,98 становить 39,63 % від загальної суми, що належить позивачеві при звільненні.
Як вже було зазначено, загальний розмір обрахованої судом відповідно до Порядку № 100 суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні становить 238 406,96 грн.
За таких обставин, колегія суддів, з виходячи з принципу пропорційності, враховуючи висновки, що містяться у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача шляхом стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 94 476,28 грн. грн (39,63 % від 238 406,96 грн.), тобто з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком.
Наведене свідчить, що здійснені судом першої інстанції обчислення середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку при звільненні не відповідають наведеним висновкам Верховного Суду, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Щодо посилання відповідача на вихід суду першої інстанції за межі позовних вимог колегія суддів зазначає наступне.
Колегія суддів зазначає, що невиплата позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є пасивною формою поведінки, а тому належним способом захисту порушеного права є визнання протиправною саме бездіяльності.
Частиною 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, не вийшов за межі позовних вимог, оскільки обраний ним спосіб захисту - визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - безпосередньо випливає зі змісту заявлених позовних вимог та спрямований на ефективне поновлення порушеного права позивача.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
При цьому зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміни його мотивувальної та ( або) резолютивної частини.
Враховуючи, що суд першої інстанції дійшовши висновку про право позивача на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, неправильно визначив розмір такого відшкодування, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом викладення абзацу третього резолютивної частини в іншій редакції.
Щодо решти вимог позивача суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване судове рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги відповідача встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Офіса Генерального прокурора - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.09.2025 по справі № 440/9171/25 - змінити виклавши абзац 3 резолютивної частини рішення в такій редакції:
"Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період ОСОБА_1 із визначенням розміру грошового забезпечення за шість місяців у загальній сумі 94 476,28 грн".
В іншій частині рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.09.2025 по справі № 440/9171/24 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя С.П. Жигилій
Судді Т.С. Перцова Я.М. Макаренко