03 березня 2026 р. Справа № 520/25832/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Жигилія С.П.,
Суддів: Макаренко Я.М. , Перцової Т.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 06.10.2025 (суддя Панов М.М.; м. Харків) по справі № 520/25832/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Національної поліції Харківської області , Національної поліції України
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (надалі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції Харківської області, Національної поліції України, в якому просив суд:
- визнати протиправними дії посадових осіб ГУНП в Харківській області, які полягають у тривалому не виконанні ухвали суду від 07 листопада 2023 року по справі №643/8947/23;
- визнати протиправними дії ОСОБА_2 щодо надання в листі ГУНП в Харківській області № 1519242025 від 11.08.2025 (318908) недостовірної інформації, що дізнавачем ОСОБА_3 було запропоновано позивачу отримати аналогічну коробку для будь-якого іншого принтеру;
- зобов'язати уповноважених осіб ГУНП в Харківській області вжити заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, які були завдані позивачу в результаті ущемлення його прав власності на майно, яке не повернуто у відповідності ухвали суду від 07 листопада 2023 року по справі №643/8947/23.
Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви позивач зазначив, що ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 07.11.2023 по справі №643/8947/23, було зобов'язано дізнавача Харківського районного управління поліції №2 ГУНП в Харківській області Худяєва О.І. повернути ОСОБА_1 тимчасово вилучене майно - пакувальну тару для принтера, яка була вилучена 13.07.2021 дізнавачем СД ХРУП №2 ГУНП України в Харківській області Худяєвим О.І. під час обшуку за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 02 грудня 2024 року по справі №643/11507/24 було закрито кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42021222040000017 від 15.04.2021.
28 грудня 2024 р. позивач прибув до дізнавача ХРУП №2 ГУНП в Харківській області за адресою: м. Харків, вул. Ахієзерів, буд. 30 для отримання свого майна - однак його майна не було у дізнавача, більш того не відповідала навіть кількість наявного майна та майна вказаного в ухвалі суду від 02 грудня 2024 р. по справі №643/11507/24. Було складено відповідний протокол, де зазначено що майно підмінено, а те що знаходиться в камері зберігання речових доказів ХРУП №2 ГУНП України в Харківській області за адресою: м. Харків, вул. Ахієзерів, буд. 30 має іржу та ураження грибком.
Позивачем направлялись до ГУНП в Харківській області скарги, в якій він вказував на порушення посадовими особами ГУНП в Харківській області чинного законодавства.
11 серпня 2025 року позивач отримав лист ГУНП в Харківській області № 1519242025 від 11.08.2025 (318908) в якому як зазначає позивач надана неправдива та не достовірна інформація, а саме: "15.11.2023 на адресу ХРУП №2 ГУНП України в області за вх. №2149еп надійшла ухвала від 07.11.2023 по справі №643/8947/23, щодо скарги на бездіяльність дізнавача ХРУП №2 Худяєва О.І., яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна, а саме в поверненні пакувальної тари від принтеру. Під час досудового розслідування необхідних експертних досліджень пакувальна тара, у томі числі зазначена в ухвалі суду-коробка з-під принтеру була знищена дізнавачем ОСОБА_3 та останнім було запропоновано Вам отримати аналогічну коробку для будь-якого іншого принтеру схожих розмірів. 01.03.2025. Ви прибувши до ХРУП №2 ГУНП в Харківській області до дізнавача ОСОБА_4 для отримання аналогічної коробки для принтеру, однак зробивши заміри, не забрали її. До теперішнього часу Ви так і не забрали коробку для принтеру, яку ми Вам запропонували."
Позивач наголошує, що він не відмовлявся а ні 28.12.2024 а ні у інші дні від отримання аналогічного майна, однак запропоноване дізнавачем ХРУП №2 ГУНП в Харківській області ОСОБА_4 майно не є аналогічним вилученим та знищеним ОСОБА_3 , що підтверджує лист ГУНП в Харківській області № 164492-2025 від 18.08.2025 (343676) в якому дослівно зазначено: "З приводу надання доказів (висновку експертного дослідження), що запропонована ХРУП №2 ГУНП в Харківській області коробка для принтеру, є аналогічною тій, що була знищена, повідомляємо, що таке експертне дослідження не проводилось у зв'язку з відсутністю правових підстав для його проведення."
Позивач зазначає, що дана позовна заява подається в порядку Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 № 266/94-ВР.
Ухвалою від 06 жовтня 2025 року Харківський окружний адміністративний суд відмовив у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Харківській області, Національної поліції України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Роз'яснив позивачу що розгляд заявлених позовних вимог належить до юрисдикції Салтівського районного суду м. Харкова.
Відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції виходив з того, що заявлені вимоги позивачем не підлягають розгляду в адміністративному порядку.
Позивач не погодився з ухвалою суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання просить суд апеляційної інстанції скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду у справі № 520/25832/25 від 06.10.2025 року та направити до суду першої інстанції для розгляду цього правового спору.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт покликався на те, що заявлені ним вимоги підсудні саме адміністративному суду, оскільки кримінальне провадження щодо нього закрито. Просив врахувати правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2025 по справі № 640/24537/21 та Верховного Суду України від 24.02.2016 по справі № 6-2089цс15.
Відповідачі подали відзиви на апеляційну скаргу, в яких просили апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін. Покликалися на те, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Справа розглядається в порядку письмового провадження, відповідно до приписів п. 1 ч. 1 ст. 311, ч. 1 ст. 312 КАС України, за наявними у ній матеріалами.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, з таких підстав.
Стосовно порядку розгляду позовної вимоги щодо визнання протиправними дії посадових осіб ГУНП в Харківській області, які полягають у тривалому не виконанні ухвали суду від 07 листопада 2023 року по справі №643/8947/23, колегія суддів зазначає таке.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття “суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII “Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
За змістом пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Суб'єктом владних повноважень, у розумінні пункту 7 частини першої статті 4 КАС України, є орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень.
Пункт 2 частини другої статті 19 КАС передбачає, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на помилковості поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, зазначаючи, що визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин (постанови від 30.01.2020 у справі №817/623/18, від 03.02.2021 у справі №804/4362/18, від 17.02.2021 у справі №821/669/17, від 21.09.2021 у справі №905/2030/19).
Предметом спору в цій частині позовних вимог є правомірність дій посадових осіб ГУНП в Харківській області, які полягають у тривалому не виконанні ухвали суду від "07" листопада 2023 року по справі №643/8947/23 з приводу неповернення ОСОБА_1 майна, яке було тимчасово вилучено під час проведення обшуку в межах кримінального провадження.
Колегія суддів зазначає, що згідно з частиною першою статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.
Відповідно до визначення, закріпленого в пункті десятому частини першої статті 3 КПК України, кримінальним провадженням є досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.
За своєю правовою природою кримінальне провадження становить єдиний комплекс вчинюваних в установленому КПК порядку дій, у межах якого органи досудового розслідування і суд здійснюють функцію притягнення особи до кримінальної відповідальності. Зокрема, таке провадження включає встановлені законом процедури одержання доказів, гарантії законності цих процедур, а також право особи в установлений КПК спосіб оспорювати правомірність відповідних процесуальних дій та/або рішень у контексті реалізації свого права на захист.
Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, що належить до загальних засад кримінального провадження, згідно з частиною першою статті 24 КПК України, гарантується кожному в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Відповідно до пункту 6 частини другої статті 131 КПК України тимчасове вилучення майна є одним із заходів забезпечення кримінального провадження, порядок здійснення якого врегульовано главою 16 розділу ІІ КПК України.
Згідно з частиною першою статті 169 КПК України тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено: 1) за постановою прокурора, якщо він визнає таке вилучення майна безпідставним; 2) за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання про арешт цього майна; 3) у випадках, передбачених частиною п'ятою статті 171, частиною шостою статті 173 цього Кодексу; 4) у разі скасування арешту.
За приписами пункту 1 частини першої статті 303 КПК України бездіяльність слідчого, дізнавача, прокурора, яка полягає в неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, на досудовому провадженні може бути оскаржена, заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володільцем тимчасово вилученого майна, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування.
Отже, оскарження бездіяльності слідчого (дізнавача) щодо неповернення, на виконання ухвали суду від 07.11.2023 по справі №643/8947/23, тимчасово вилученого майна здійснюється у порядку, встановленому КПК України.
Конституційний Суд України у Рішенні 14.12.2011 у справі № 1-29/2011 визначив підґрунтя розмежування публічно-правових спорів між судами адміністративної та кримінальної юрисдикцій та дійшов висновку, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
Також суд зауважує, що у Рішенні від 23.05.2001 №6рп/2001 Конституційний Суд України роз'яснив, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення ними досудового розслідування виконують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Такі дії не є способом реалізації посадовими особами органів прокуратури та досудового розслідування своїх владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства.
Таким чином, повернення тимчасово вилученого майна є процесуальною дією під час здійснення досудового розслідування в межах кримінального провадження, а тому орган досудового розслідування, вчиняючи пов'язані з поверненням тимчасово вилученого майна дії, виконує не владні управлінські функції, а процесуальні функції, що з огляду на пункт 7 частини першої статті 4 КАС України виключає можливість розгляду такого спору в адміністративній юрисдикції.
Спір щодо таких дій повинен розглядатися за правилами кримінальної юрисдикції в порядку, передбаченому КПК України.
Стосовно порядку розгляду позовних вимог щодо визнання протиправними дій ОСОБА_2 щодо надання в листі ГУНП в Харківській області № 1519242025 від 11.08.2025 (318908) недостовірної інформації, що дізнавачем ОСОБА_3 було запропоновано позивачу отримати аналогічну коробку для будь-якого іншого принтеру, колегія суддів зазначає таке.
Право особи на доступ до правосуддя гарантоване ст. 55 Конституції України, положення якої є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднань і посадових осіб.
Свою правову позицію щодо застосування Конституції України при здійсненні правосуддя Верховний Суд України свого часу відобразив у постанові Пленуму “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 №9. Зокрема, у п. 8 цієї постанови зазначено, що правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Статею 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі у прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.
У рішенні Конституційного Суду України від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відповідно до ч. 1 і 3 ст. 124 Основного Закону України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно з ч. 1 та 5 ст. 125 Конституції України, судоустрій в Україні будується, зокрема, за принципом спеціалізації, відповідно до якого з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.
Тобто для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Згідно з ч. 1 і 2 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист; захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також у будь-який спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в ст. 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі “Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).
Згідно з ч. 1 ст. 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб з суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 160 КАС України, у позовній заяві зазначаються зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них. Крім того, згідно з ч. 2 ст. 9 цього Кодексу, суд розглядає адміністративні справи не інакше, як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Згідно з п. 9 ч. 3 ст. 2 КАС України, до основних засад (принципів) адміністративного судочинства віднесено, зокрема, неприпустимість зловживання процесуальними правами. У свою чергу, ст. 45 Кодексу встановлює, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. З урахуванням конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню адміністративного судочинства, зокрема, подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.
У рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення ч. 2 ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі “Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; п. 33).
Суд також враховує вже зазначену позицію Європейського суду з прав людини у справі “Голдер проти Сполученого Королівства», згідно з якою саме “небезпідставність» доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду. У п. 30- 32 рішення у справі “Наталія Михайленко проти України» (заява №49069/11) Суд повторює, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками цивільного характеру (див. рішення у справі “Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), п. 36, Series A №18). На це “право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia), рішення у справах “Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), заява №32555/96, п. 117, та “Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia), заява №36500/05, п. 132). Право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду “за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі “Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A №93). Встановлюючи такі правила, договірна держава користується певною свободою розсуду, однак обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Крім того, обмеження не відповідає п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справі “Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява №40877/98, п. 54, та рішення у справі “Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A №294-B.
Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених ст. 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі “Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява №42527/98, п. 45). У п. 54 рішення у справі “Креуз проти Польщі (Kreuz v. Poland, заява №28249/95) Суд також погодився, що можуть бути справи, в яких майбутній позивач повинен мати попередній дозвіл до того, як йому дозволять процедуру подання позову (див. рішення суду у справі “Ашингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), серія A, №93, п. 59).
Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (висновок, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі №800/301/16).
Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту (висновок, сформований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №802/2474/17-а; провадження №11-1081апп18).
При вирішенні питання щодо наявності підстав для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі за п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, слід тлумачити в контексті ч. 3 ст. 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію саме адміністративних судів, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
Позови, в яких заявник обрав спосіб захисту, для якого законом визначено спеціальний порядок або встановлено обмеження стосовно суб'єкта звернення з відповідним позовом, взагалі не підлягають судовому розгляду.
Здійснення посадовою особою поліції своїх процесуальних функцій, пов'язаних із наданням відповіді на запит про надання публічної інформації, не може бути самостійним предметом судового розгляду.
Колегія суддів зазначає, що начальник полковник поліції Дводненко С.В. при наданні відповіді на відповідні запити у межах, встановлених Законом України "Про доступ до публічної інформації" виконував виключно процесуальні функції, які не можна охарактеризувати як владні чи управлінські.
При цьому колегія суддів враховує, що позивач не оскаржує у своєму позові дії відповідача як розпорядника публічної інформації, зокрема, відмову у наданні інформації та/або порушення строків та/або порядку надання такої інформації, а, фактично, висловлює незгоду з наданою начальником полковником поліції - Дводненком С.В., інформацією у листі ГУНП в Харківській області № 1519242025 від 11.08.2025 (318908).
Крім того, запитувана позивачем інформація стосується виконання ухвали суду від 07 листопада 2023 року по справі №643/8947/23 у межах кримінального провадження. Позивач має право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень у межах кримінального процесу виключно в порядку, встановленому КПК України.
Колегія суддів звертає увагу на приписи ч. 5 ст. 534 КПК України, відповідно до яких процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні, вирішує суддя суду першої інстанції одноособово, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
У постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 598/1781/17 щодо застосування приписів ч. 5 ст. 534 КПК України, останній вказав, що: “Оскільки інші питання, пов'язані з виконанням вироку, вирішує суд, який ухвалив такий вирок (п. 4 ч. 2 ст. 539 КПК), то й питання, які підлягали вирішенню ухвалою суду, повинні бути вирішені судом, який виніс таку ухвалу».
При цьому, факт закриття кримінального провадження не змінює порядку судового контролю за виконанням ухвал, постановлених у порядку кримінального провадження.
Стосовно порядку розгляду позовної вимоги щодо стягнення грошових коштів у рахунок компенсації матеріальної шкоди колегія суддів зазначає, що відповідно до частини п'ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_1 звертається до суду в порядку Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність органів досудового розслідування, прокуратури і суду".
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
У постанові від 12.03.2019 у справі №920/715/17 Велика Палата Верховного Суду вказала, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
Відповідно до ст. 12 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність органів досудового розслідування, прокуратури і суду" розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.
У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
Статтею 13 вище зазначеного Закону питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12.
Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.
Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Отже, оскільки позовні вимоги про відшкодування матеріальної шкоди ОСОБА_1 пред'явлені до ГУНП в Харківській області у зв'язку із неповерненням тимчасово вилученого майна, то позовна вимога про відшкодування матеріальних збитків, які були завдані позивачу в результаті ущемлення його прав власності на майно, яке не повернуто у відповідності ухвали суду від 07 листопада 2023 року по справі №643/8947/23, випливає із дій відповідача щодо розслідування кримінального провадження №4202122040000017, а тому порядок відшкодування шкоди, завданої органом досудового розслідування, повинен вирішуватись у порядку цивільного судочинства.
Такі висновки судів першої та апеляційної інстанції відповідають висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року по справі справа № 520/2579/24.
Стосовно вимог позивача врахувати правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2025 по справі № 640/24537/21 та Верховного Суду України від 24.02.2016 по справі № 6-2089цс15, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналіз вказаної норми свідчить, що врахуванню підлягають висновки Верховного Суду лише щодо застосування конкретних норм права.
Відповідно до правового висновку, висловленого у пункті 68 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц: висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формуються виходячи із конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права. При цьому під судовим рішенням в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, у яких є аналогічними предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Дослідивши зміст постанови Верховного Суду від 10.04.2025 по справі № 640/24537/21 колегія суддів встановила, що предметом розгляду був позов фізичної особи до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - відповідач 1, Фонд), Київської міської прокуратури (далі - відповідач 2) про стягнення з Державного бюджету України та фонду сум інфляційних втрат, моральної шкоди, спричинену діями по безпідставному накладенню арешту Київською міською прокуратурою та інфляційних втрат, сум грошових коштів за користування чужими коштами, упущеної вигоди та моральної шкоди, обумовлених бездіяльністю Фонду по неповерненню гарантованої суми вкладу.
Справа № 640/24537/21 була розглянута по суті.
Верховний Суд скасував рішення суддів попередніх інстанції через порушення процесуальних норм, а саме, ненадання оцінки доводам сторін та клопотанню прокурора про закриття провадження у справі в частині позовних вимог, нерозгляду питання про залучення судами третьої особи (Головного управління Державної казначейської служби України в м. Києві).
Тобто, питання підсудності справи адміністративному суду в частині вимог про стягнення з Державного бюджету України та сум інфляційних втрат та моральної шкоди, спричинену діями по безпідставному накладенню арешту Київською міською прокуратурою не були предметом розгляду.
Тому, постанова Верховного Суду від 10.04.2025 по справі № 640/24537/21 не містить жодних висновків, які б можливо було застосувати у цій справі.
Дослідивши зміст постанови Верховного Суду України від 24.02.2016 по справі № 6-2089цс15, колегія суддів встановила, що предметом розгляду було відшкодування шкоди, завданої на підставі незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу підписку про невиїзд на підставі статті 1176 ЦК України та Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», позивач просив відшкодувати за рахунок коштів державного бюджету завдану йому шкоду внаслідок невиплати заробітної плати через відсторонення від займаної посади.
Тобто фактично позивач у справі № 6-2089цс15 ставив питання про його заробітну плату, неотриману внаслідок кримінального переслідування, а не отримання відшкодування у порядку статті 1176 ЦК України та Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Отже, постанова Верховного Суду України від 24.02.2016 по справі № 6-2089цс15 ухвалена за інших обставин та не містить жодних висновків щодо застосування норм права, які підлягають застосуванню у цій справі.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає правильними і обґрунтованими висновки суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Харківській області, Національної поліції України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, оскільки даний позов належить розглядати за правилами кримінальної юрисдикції в порядку, передбаченому КПК України, а позовні вимоги в частині відшкодування шкоди, завданої органом досудового розслідування, - повинні вирішуватись у порядку цивільного судочинства.
Ухвалюючи це судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення “Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі “Серявін та інші проти України» (п. 58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст.ст. 229, 241, 243, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 06.10.2025 по справі № 520/25832/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя С.П. Жигилій
Судді Я.М. Макаренко Т.С. Перцова