справа №756/6832/22 Головуючий у І інстанції - Діденко Є.В.
апеляційне провадження №22-ц/824/2516/2026 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
03 березня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 19 серпня 2025 року
за скаргою ОСОБА_1 на постанови державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гамаль Ірина Миколаївна про визнання правочину неукладеним, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання договору іпотеки недійсним та скасування рішень і записів про державну реєстрацію прав,-
установив:
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Оболонського районного суду м. Києва із зазначеною вище скаргою.
Свої вимоги мотивував тим, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 18 липня 2023 року позов ОСОБА_2 задоволено частково, постановлено витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 , та ОСОБА_1 , кв. АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_2 .
Отже, вказане рішення суду не встановлює для нього жодного обов'язку щодо вчинення будь-яких дій на користь позивача, зокрема передання квартири або вчиняти реєстраційні дії.
Вказує, що у нього відсутня у фактичному володінні квартира, а тому виконавчий документ має бути повернений виконавцем стягувачу на підставі п. 6 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Стверджував, що відсутні будь-які законні підстави для застосування заходів примусового виконання.
Просив суд, визнати незаконною та скасувати постанову державного виконавця про відкриття виконавчого провадження від 18 червня 2025 року та про стягнення виконавчого збору від 18 червня 2025 року.
Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 19 серпня 2025 року у задоволенні зазначеної вище скарги відмовлено.
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана ухвала суду є незаконною та необґрунтованою, постановленою з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного та всебічного з'ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення питання.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилається на те, що виконання рішення не потребує з його боку жодних активних дій, що виключає застосування заходів примусового виконання. Державний виконавець мав повернути виконавчий документ без виконання по причині, що виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішення на підставі п. 7 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження».
Відкриття виконавчого провадження відносно нього, як іпотекодержателя, було незаконним, оскільки воно створювало штучний обов'язок, не передбачений самим рішенням суду.
Вказує, що виконання рішення про витребування майна з чужого незаконного володіння, якщо майно фактично не вибуло із володіння власника, не вимагає примусу до особи, яка не є фактичним володільцем. Рішення про витребування майна і недійсність обтяження є достатньою підставою для державного реєстратора скасувати всі записи, породжені оспорюваними правочинами, а додаткові дії з його боку, як іпотекодержателя, для поновлення права власності позивача не потрібні.
Отже, на його думку, виконавчий документ у частині, що стосується його, мав би бути повернутий стягувачу без виконання, а застосування десятиденного строку та нарахування виконавчого збору є безпідставними.
Просив суд, скасувати ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 19 серпня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити скаргу в повному обсязі.
На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_2 надав відзив, в обґрунтування якого зазначив, що в порушення вимог ч. 3 ст. 448 ЦПК України скарга не містить доводів та обґрунтувань порушення прав скаржника (боржника) постановою про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_3 від 18 червня 2025 року про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_1 кв. АДРЕСА_1 на його користь, відкритим на підставі виконавчого листа Оболонського районного суду м. Києва від 01 серпня 2024 року у справі №756/6832 /22.
Вказує, що саме невиконанням рішення Оболонського районного суду м. Києва від 18 липня 2023 року порушує його права, як стягувача, який є особою похилого віку, ліквідатором наслідків на ЧАЕС другої категорії, та жодним чином виконавче провадження НОМЕР_3 від 18 червня 2025 року не порушує права боржника - ОСОБА_1 , в тому числі і за обставин зазначених в скарзі.
Також, зазначив, що він несе додаткові витрати (на правничу допомогу), пов'язані з переглядом скарги в апеляційному порядку в сумі 8000 грн., а саме: 5000 грн. - підготовка та написання відзиву на апеляційну скаргу, 3000 грн. - участь в судовому засіданні.
Просив суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 19 серпня 2025 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на його користь витрати на правничу допомогу, пов'язані з переглядом справи в апеляційному порядку в сумі 8000 грн.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Згідно частин 4, 5 ст. 268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відповідно до ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 18 липня 2023 року позов ОСОБА_2 задоволено частково, постановлено витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , кв. АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_2 ; визнано недійсним Договір іпотеки від 27 серпня 2021 року, укладений між ОСОБА_1 (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець), відповідно до якого іпотекодавець передав, а іпотекодержатель прийняв в іпотеку наступне нерухоме майно: кв. АДРЕСА_1 , заставною вартістю 933225 грн., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гамаль І.М., реєстровий номер 8264. Стягнуто судові витрати.
На виконання рішення суду в частині витребування квартири, Оболонським районним судом м. Києва 01 червня 2025 року видано виконавчий лист.
Постановою старшого державного виконавця Оболонського районного ВДВС у м. Києві ЦМУ Міністерства юстиції (м. Київ) Браташова А.В. від 18 червня 2025 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання вказаного виконавчого листа, ВП НОМЕР_3, встановлено строк для добровільного виконання.
Постановою старшого державного виконавця Оболонського районного ВДВС у м. Києві ЦМУ Міністерства юстиції (м. Київ) Браташова А.В. від 18 червня 2025 року постановлено стягнути з боржника виконавчий збір 16000 грн.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що судом не встановлено порушень вимог закону державним виконавцем під час відкриття виконавчого провадження.
Виконавче провадження відкрите державним виконавцем на підставі виконавчого листа у зв'язку із набранням законної сили судовим рішенням, яке є обов'язковим для виконання, що гарантовано державою.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що скаржником не доведено незаконності оскаржуваних постанов державного виконавця.
З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
За змістом ч. 1 ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Виконання судового рішення відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013 є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
За ст. 1 ЗУ «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За ст. 5 ЗУ «Про виконавче провадження», примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Так, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У рішенні «Горнсбі проти Греції» Європейський суд з прав людини наголосив, що відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду (див. рішення у справі «Філіс проти Греції» (Philis v. Greece) (№ 1) від 27 серпня 1991 року, серія А, № 209, с. 20, п. 59). Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (995_690) (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року (980_086), серія А, № 18, с. 16 - 18, п. 34 - 36).
Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». До того ж ЄСПЛ уже прийняв цей принцип у справах щодо тривалості судового провадження (див. останні рішення у справах «Ді Педе проти Італії» (Di Pede v. Italy) та «Заппія проти Італії» (Zappia v. Italy) від 26 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, c. 1383 - 1384, п. 20 - 24 та с. 1410 - 1411, п. 16 - 20 відповідно).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року (заява №18966/02) ЄСПЛ нагадує свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу № 1 (994_535) (див. серед інших джерел, «Бурдов проти росії» (980_045), заява № 59498/00, параграф 40, ЄСПЛ 2002-III; «Ясіуньєне проти Латвії», заява № 41510/98, параграф 45, 6 березня 2003 року).
У справі «Глоба проти України» Суд зазначає, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення у справі «Comingersoll S.A. проти Португалії» (Comingersoll S.A. v. Portugal) [ВП], заява №35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV). Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece), Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі «Бурдов проти росії» (Burdov v. Russia), заява № 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 06 березня 2003 року у справі «Ясюнієне проти Литви» («…»), заява №41510/98, п. 27). Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 7 червня 2005 року у справі «Фуклев проти України» (Fuklev v. Ukraine), заява № 71186/01, п. 84).
Таким чином встановлена обов'язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дає підстав для висновку про можливість ставити його виконання в залежність від волевиявлення боржника або будь-яких інших осіб на вчинення чи не вчинення дій, щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 18 ЗУ «Про виконавче провадження», виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконавець зобов'язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз'яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов'язки.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що старший державний виконавець Оболонського районного ВДВС у м. Києві ЦМУ Міністерства юстиції (м. Київ) Браташов А.В. у виконавчому провадженні НОМЕР_3 діяв в межах наданих йому повноважень та у спосіб, що передбачений Законом України «Про виконавче провадження» та Положенням про автоматизовану систему виконавчого провадження, затверджене Наказом Міністерства юстиції України 05 серпня 2016 року №2432/5.
Згідно положень ст. 447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
Звертаючись до суду зі скаргою, ОСОБА_1 посилається на те, що у нього відсутній обов'язок боржника, оскільки у його фактичному володінні квартира не перебуває, а тому виконавчий документ має бути повернений виконавцем стягувачу на підставі п. 6 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».
З цього приводу суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження», заходами примусового виконання рішень є:
1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;
2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;
3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;
4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;
5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження», під час виконання рішень про передачу стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, виконавець вилучає такі предмети у боржника і передає їх стягувачу, про що складає акт передачі. У разі знищення предмета, що мав бути переданий стягувачу в натурі, виконавець складає акт про неможливість виконання рішення, що є підставою для закінчення виконавчого провадження, а в разі встановлення факту відсутності предмета, що мав бути переданий стягувачу, повертає виконавчий документ стягувачу.
За змістом ч. 1 ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження», рішеннями немайнового характеру є рішення, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Порядок виконання рішень немайнового характеру регулюється Розділом VIII Закону №1404-VIII. До рішень немайнового характеру, які підлягають примусовому виконанню, відносяться: рішення про відібрання дитини, встановлення побачення з дитиною, усунення перешкод у побаченні з дитиною (ст. 64 Закону №1404-VIII); про поновлення на роботі (ст. 65 Закону №1404-VIII); про виселення божника (ст. 66 Закону №1404-VIII); про вселення стягувача (ст. 67 Закону №1404-VIII); інші рішення, за якими боржника зобов'язано особисто вчинити певні дії на користь стягувача чи утриматися від здійснення таких дій.
За встановленими у справі обставинами на примусовому виконанні приватного виконавця перебуває судове рішення про витребування із володіння боржника майна (квартири).
У разі задоволення позову про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові (п. 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16).
Зазначення у судовому рішенні (виконавчому листі) про задоволення вимог про витребування із володіння майна не може свідчити про те, що таке рішення підлягає виконанню як рішення немайнового характеру, оскільки виконання такого рішення передбачає вчинення державним чи приватним виконавцем дій щодо вилучення такого майна у боржника та передачу його стягувачу, а не обмежується лише діями виконавця щодо перевірки виконання рішення боржником.
Таким чином, рішення про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння підлягає примусовому виконанню у порядку, передбаченому ст. 60 Закону №1404-VIII, шляхом вилучення майна у боржника і передачі стягувачу предметів, зазначених у рішенні.
Наведене вище узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 30 травня 2018 року у справі №2-690/11 (провадження №61-20049св18).
Таким чином, з урахуванням обставин, на які посилається ОСОБА_1 , законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимог скарги, щодо визнання незаконною та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження, та про стягнення виконавчого збору.
Аргументи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині ухвали, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди боржника з висновками суду щодо їх оцінки.
Відповідно до вимог ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною 2 ст. 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За змістом ст.ст. 76, 77 ЦПК України, суд встановлює наявність або відсутність обставин, котрими обґрунтовують свої вимоги і заперечення сторони, на підставі доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні скарги, оскільки боржником не доведено та не підтверджено відповідними доказами наявність факту порушення його прав за захистом яких він звернувся.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судом першої інстанції судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування згідно вимог ч. 1 ст. 375 ЦПК України відсутні.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що у відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Сахнацький О.А. просив суд, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу, пов'язані з переглядом справи в апеляційному порядку в сумі 8000 грн.
Зазначив, що стягувач ОСОБА_2 несе додаткові витрати на правничу допомогу, пов'язані з переглядом скарги в апеляційному порядку в сумі 8000 грн., а саме: 5000 грн. - підготовка та написання відзиву на апеляційну скаргу, 3000 грн. - участь в судовому засіданні, що підтверджується детальним описом робіт (наданих послуг) від 01 жовтня 2025 року.
Відповідно до ч. 1 ст. 452 ЦПК України, судові витрати, пов'язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника.
Частинами 1-3 ст. 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною 4 ст. 137 ЦПК України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що представником ОСОБА_2 - адвокатом Сахнацьким О.А. підтверджено, що у зв'язку із оскарженням боржником в апеляційному порядку ухвали Оболонського районного суду м. Києва від 19 серпня 2025 року, стягувач ОСОБА_2 скористався своїм правом на правничу допомогу, а тому такі витрати маю бути компенсовані за рахунок скаржника у зв'язку з відмовою у задоволенні апеляційної скарги.
Разом з тим, визначаючись із обсягом заявлених витрат, колегія суддів вважає обґрунтованою суму 5000 грн., яка складається із підготовки та написання відзиву на апеляційну скаргу, проте, колегія суддів відхиляє суму 3000 грн. за участь в судовому засіданні, оскільки апеляційна скарга розглянута судом за відсутності учасників справи.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 19 серпня 2025 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на правничу допомогу у розмірі 5000 (п'ять тисяч) грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба