11 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 761/4516/22
провадження № 61-3466св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Головне управління Національної поліції України у місті Києві, Державна казначейська служба України,
третя особа - Київська міська прокуратура,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 22 січня 2025 року у складі колегії суддів Музичко С. Г., Болотова Є. В., Олійника В. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України у місті Києві, Державної казначейської служби України, третя особа - Київська міська прокуратура, про спростування недостовірної інформації, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування шкоди,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції України у місті Києві (далі - ГУНП України у місті Києві), Державної казначейської служби України, третя особа - Київська міська прокуратура, в якому, з урахуванням уточнень, просив:
- зобов'язати ГУНП України у місті Києві спростувати недостовірну інформацію про те, що позивач є психічно хворою людиною та проходив лікування у психіатричній лікарні, шляхом подання заяви до суду в межах цього судового провадження про те, що інформація про психічну хворобу та лікування у психіатричній лікарні позивача є недостовірною інформацією, з офіційним письмовим вибаченням та приєднанням належним чином завіреної копії такого спростування до матеріалів кримінального провадження № 12016100030011399;
- стягнути на користь позивача шляхом безспірного списання з єдиного рахунку Державної казначейської служби України компенсацію моральної шкоди у розмірі 195 000,00 грн, завданої ГУНП України у місті Києві в особі Деснянського управління поліції у зв'язку з поширенням недостовірної інформації про його психічне здоров'я та нібито лікування у психіатричній лікарні;
- стягнути на користь позивача шляхом безспірного списання з єдиного рахунку Державної казначейської служби України компенсацію моральної шкоди у розмірі 936 000,00 грн, завданої незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю ГУНП України у місті Києві в особі Деснянського, Шевченківського та Печерського управлінь поліції;
- стягнути на користь позивача шляхом безспірного списання з єдиного рахунку Державної казначейської служби України компенсацію матеріальної шкоди у розмірі 114 550,00 грн, завданої внаслідок незаконних рішень, дій та бездіяльності ГУНП України у місті Києві в особі зазначених управлінь поліції під час незаконного захоплення квартири позивача та багаторічного безрезультатного розслідування подій осені 2016 року.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що восени 2016 року в результаті трьох насильницьких захоплень квартири позивача (15 вересня, 04 та 07 жовтня 2016 року) невстановлені особи, із застосуванням фізичного насильства, погроз каліцтва та вбивства, незаконно заволоділи його житлом під приводом неповернення кредиту на підставі сфальсифікованого права власності на квартиру за ОСОБА_2 .
Унаслідок незаконних рішень, дій та бездіяльності Деснянського управління поліції ГУНП України у місті Києві, а також бездіяльності ГУНП України у місті Києві в особі Деснянського, Шевченківського та Печерського управлінь поліції щодо належного розслідування подій, пов'язаних із фактичним насильницьким захопленням квартири позивача, її неодноразовим перепродажем, вчиненням шахрайських дій із заволодіння правом власності на неї та спробами подальшого відчуження квартири, позивачу було завдано істотної шкоди.
Зазначена квартира була незаконно захоплена, розграбована та неодноразово перепродана, а позивача було примусово виселено з належного йому житла із застосуванням фізичного насильства, погроз каліцтва та вбивства. Унаслідок таких дій позивачу були спричинені тілесні ушкодження, у тому числі середнього ступеня тяжкості (зокрема перелом руки).
У зв'язку з цим позивач був змушений проживати у чужих квартирах, у тому числі орендованих, що позбавило його можливості своєчасно провести необхідні хірургічні операції, рекомендовані за станом здоров'я, а понесені витрати, зокрема на оренду житла, призвели до подальшого погіршення стану його здоров'я.
Протягом п'яти років позивач перебуває у стані постійного психологічного стресу, не має можливості повернути незаконно відчужене майно та викрадені кошти, а також змушений витрачати значну частину свого часу на відвідування органів досудового розслідування, безрезультатне спілкування з їх представниками, подання численних скарг, клопотань і заяв до правоохоронних органів, судів та контролюючих органів у зв'язку з тривалою та системною бездіяльністю слідства.
Разом із матеріальною шкодою позивачу було завдано моральної шкоди, яка полягає у порушенні його права власності та права користування житлом, у значних душевних та фізичних стражданнях, спричинених протиправною поведінкою щодо нього, зокрема за фактичного сприяння цьому з боку Деснянського управління поліції ГУНП у місті Києві.
Крім того, у довідках Єдиного обліку (далі - ЄО) від 07 жовтня 2016 року № 73152 та № 73268 працівники поліції поширили недостовірну інформацію про те, що позивач є психічно хворою особою, яка нібито лише за місяць до незаконного захоплення квартири виписалася з психіатричної лікарні, що не відповідає дійсності та грубо порушує його особисті немайнові права.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Шевченківський районний суд міста Києва у складі судді Саадулаєва А. І. рішенням від 21 лютого 2024 року позов задовольнив частково.
Зобов'язав ГУНП України у місті Києві спростувати недостовірну інформацію, яка наведена, зокрема, в ЄО № 73152 та ЄО № 73268, про те, що ОСОБА_1 є психічно хворою людиною та проходив лікування у психіатричній лікарні, шляхом внесення змін до електронних баз Міністерства внутрішніх справ України, в яких фіксуються повідомлення про виклики поліції за номером 102, та направлення повідомлення про спростування до матеріалів кримінального провадження № 12016100030011399.
Стягнув із держави Україна за рахунок коштів державного бюджету України на користь ОСОБА_1 20 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що, як убачається з копій довідок ЄО від 07 жовтня 2016 року № 73152 та № 73268, працівники поліції поширили недостовірну інформацію про те, що позивач є психічно хворою особою, яка нібито лише за місяць до незаконного захоплення квартири виписалася з психіатричної лікарні.
Зазначена інформація не відповідає дійсності та спростовується, зокрема, довідками Комунального некомерційного підприємства «Клінічна лікарня «Психіатрія» та Комунального некомерційного підприємства «Міський заклад з надання психіатричної допомоги», з яких убачається, що позивач не перебував на стаціонарному лікуванні та не звертався до лікаря-психіатра.
За таких обставин суд дійшов висновку, що позивач довів відсутність у нього психічного захворювання та факт непроходження лікування у психіатричній лікарні, у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню шляхом застосування ефективного способу захисту його прав. Водночас суд зазначив, що чинним законодавством не передбачено такого способу захисту, як вибачення за поширення недостовірної інформації.
Разом із тим суд дійшов висновку, що позовна вимога про відшкодування моральної шкоди, завданої поширенням недостовірної інформації, не підлягає задоволенню, оскільки позивач не надав достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження заподіяння йому відповідачами моральної шкоди саме у зв'язку з поширенням недостовірної інформації про його психічне здоров'я та лікування у психіатричній лікарні.
Щодо позовних вимог про компенсацію матеріальної шкоди, яка полягала у витратах позивача на оренду житла, суд зазначив, що протягом усього часу розгляду справи позивач не надав жодного належного та допустимого доказу того, що матеріальна шкода була заподіяна саме з вини відповідачів, а також доказів наявності причинно-наслідкового зв'язку між їх діями та заявленими збитками, у зв'язку з чим у задоволенні цих позовних вимог було відмовлено.
Водночас суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач довів факт тривалої протиправної бездіяльності посадових осіб відповідача щодо проведення належної перевірки за його заявами про вчинення злочину, надмірну тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні, а також неодноразове прийняття слідчими рішень про закриття кримінального провадження у спосіб, який свідчив про ігнорування доводів заявника. Такі дії та бездіяльність призвели до моральних страждань позивача та є підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди.
З урахуванням тривалості порушення прав позивача, значущості для нього питань, з якими він звертався до правоохоронних органів, а також керуючись принципами розумності, справедливості, загальнолюдських цінностей та суспільної моралі, суд дійшов висновку, що обґрунтований розмір моральної шкоди у цій справі становить 20 000,00 грн.
Київський апеляційний суд постановою від 22 січня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а апеляційну скаргу ГУНП України у місті Києві задовольнив частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 лютого 2024 року скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що, вирішуючи вимоги про відшкодування моральної шкоди з Державного бюджету України, суд першої інстанції врахував тривалість кримінального провадження, яка перевищує п'ять років, відсутність належних процесуальних рішень, а також постановлення ухвал слідчими суддями про зобов'язання посадових осіб органів досудового розслідування внести відомості про вчинення кримінального правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР).
Водночас суд першої інстанції дійшов зазначених висновків на підставі оцінки матеріалів кримінальних проваджень та бездіяльності уповноважених осіб правоохоронних органів у кримінальних провадженнях, у яких позивач є потерпілим і які на момент розгляду справи не були завершені. При цьому встановлення факту порушення кримінального процесуального законодавства під час здійснення уповноваженими особами відповідної діяльності, зокрема щодо тривалості досудового розслідування, врегульовано нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).
Апеляційний суд зазначив, що прийняття слідчими суддями процесуальних ухвал про покладення обов'язку на слідчого внести відомості до ЄРДР саме собою не тягне безумовних цивільно-правових наслідків і не може слугувати належним доказом заподіяння позивачу моральної шкоди внаслідок бездіяльності органів досудового розслідування. На думку колегії суддів, такими ухвалами було поновлено права та інтереси позивача, у зв'язку з чим відсутні підстави для відшкодування моральної шкоди.
Факт протиправності (незаконності) рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, які спричинили завдання шкоди, має бути встановлений у передбаченому законом порядку та підтверджений відповідним судовим рішенням (вироком, ухвалою, постановою), яке має преюдиційне значення для справи про відшкодування шкоди.
Оскільки позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту завдання йому моральної шкоди, не довів протиправність поведінки відповідача, а також причинно-наслідковий зв'язок між шкодою та діями (бездіяльністю) органу досудового розслідування, вимоги позову в цій частині є необґрунтованими.
Разом із тим, заявляючи позовні вимоги про спростування недостовірної інформації, позивач зазначав, що дії ГУНП України у місті Києві є неправомірними в частині поширення недостовірної інформації, викладеної у довідках ЄО від 07 жовтня 2016 року № 73152 та № 73268, які містяться у матеріалах кримінального провадження № 12016100030011399.
Тлумачення змісту статті 277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за наявності сукупності таких умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б однієї особи у будь-який спосіб; стосування поширеної інформації до конкретної фізичної чи юридичної особи; недостовірність такої інформації, тобто її невідповідність дійсності; порушення цією інформацією особистих немайнових прав особи, з урахуванням положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Колегія суддів апеляційного суду врахувала правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 757/4403/16, від 16 серпня 2019 року у справі № 464/4433/15, від 02 жовтня 2019 року у справі № 332/293/17, від 19 травня 2020 року у справі № 441/1547/17, відповідно до яких у судовому порядку не можуть розглядатися позови про спростування інформації, що міститься, зокрема, у вироках та інших судових рішеннях, постановах органів досудового розслідування, висновках судових експертиз, а також у процесуальних документах, якщо така інформація була предметом судового розгляду або оцінки в порядку, встановленому процесуальним законом.
З огляду на викладене апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції помилково визнав наявність підстав для спростування інформації, викладеної у довідках ЄО № 73152 та № 73268, у зв'язку з чим скасував оскаржуване рішення та ухвалив нове про відмову у задоволенні позову.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У березні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 22 січня 2025 року в повному обсязі, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 лютого 2024 року - у частині відмови в задоволенні позовних вимог, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16 та у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 718/447/16, від 15 серпня 2019 року у справі № 823/782/16, від 26 лютого 2020 року у справі № 372/4399/15, від 09 квітня 2020 року у справі № 127/21014/17, від 01 лютого 2021 року у справі № 522/16246/20, від 03 лютого 2021 року у справі № 362/15/16, від 26 лютого 2021 року у справі № 585/1425/17, від 19 травня 2021 року у справі № 712/4380/20, від 18 жовтня 2021 року у справі № 757/599/19, від 11 жовтня 2023 року у справі № 205/6968/19, від 22 грудня 2023 року у справі № 639/6667/21, від 24 січня 2024 року у справі № 193/1132/22, від 31 жовтня 2024 року у справі № 761/4079/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що суд апеляційної інстанції неповно встановив фактичні обставини справи та не врахував практику ЄСПЛ.
Питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань і цивільно-правової відповідальності держави за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин між потерпілою особою та державою і не регулюється нормами КПК України.
Надмірна тривалість кримінального провадження сама собою здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин, необхідністю систематичного відвідування органів досудового розслідування, неможливістю здійснювати звичайну повсякденну діяльність, а також підривом репутації.
Системна та тривала бездіяльність органу досудового розслідування у цій справі підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.
Зазначене стосується і моральної шкоди, завданої у зв'язку з поширенням недостовірної інформації про нібито психічне захворювання позивача.
Апеляційний суд залишив поза увагою те, що недостовірна інформація, викладена у довідках ЄО від 07 жовтня 2016 року № 73152 та № 73268, поширювалася ще до початку відкриття досудового розслідування, і саме ця інформація про нібито психічну хворобу позивача могла стати причиною бездіяльності працівників поліції, зокрема під час незаконного захоплення його квартири.
Зазначена інформація не містилася у вироках чи інших судових рішеннях, постановах органів досудового розслідування, висновках судових експертиз, позовній заяві чи інших заявах, адресованих суду, а також у процесуальних документах (запереченнях на позов, апеляційних чи інших скаргах тощо). Вона не була визначена підставою пред'явленого позову, не стосувалася його предмета, не була доказом у справі та не була предметом апеляційного чи іншого перегляду у порядку, встановленому процесуальним законом. Зазначена інформація не з'явилася внаслідок надання показань свідками або іншими учасниками справи та не оцінювалася судом під час ухвалення судового рішення, а отже, не могла бути предметом повторної судової оцінки доказів у раніше розглянутій справі.
Наявність або відсутність зареєстрованого права власності на квартиру за третіми особами жодним чином не впливала на протиправність примусового виселення позивача з належної йому квартири без відповідного рішення суду.
Отже, поліція була зобов'язана вже під час першого виїзду за викликом позивача 15 вересня 2016 року припинити незаконне виселення з квартири у зв'язку з відсутністю судового рішення про його виселення, а також за заявою позивача протягом 24 годин внести відомості до ЄРДР та розпочати кримінальне провадження за статтею 162 Кримінального кодексу України (далі - КК України), а також вирішити питання про повідомлення про підозру особам, які брали участь у незаконному виселенні.
У разі вчинення зазначених дій позивач залишався б у належній йому квартирі, не мав би необхідності орендувати інше житло та не зазнав би збитків, пов'язаних з оплатою оренди.
Суд першої інстанції, визначаючи розмір моральної шкоди, не дотримався засад верховенства права та вимог розумності, виваженості й справедливості, оскільки не з'ясував усіх доводів позивача щодо обґрунтування як підстав заподіяння, так і розміру моральної шкоди.
На думку заявника, пред'явлений ним позов підлягав задоволенню у повному обсязі.
Аргументи інших учасників справи
У квітні 2025 року Київська міська прокуратурата ГУНП України у місті Києві подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухваленою відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 25 березня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.
18 квітня 2025 року матеріали справи № 761/4516/22 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 16 січня 2026 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
23 вересня 2016 року після першого незаконного захоплення квартири ОСОБА_1 за результатами подій, що мали місце 15 вересня 2016 року, Деснянське управління поліції ГУНП України у місті Києві розпочало кримінальне провадження № 12016100030011399 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 КК України.
28 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Деснянського управління поліції ГУНП України у місті Києві із заявою про вчинення щодо нього кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 162 КК України, за подіями, що мали місце 15 вересня, 04 жовтня та 07 жовтня 2016 року.
У зв'язку з бездіяльністю уповноважених осіб Деснянського управління поліції ГУНП України у місті Києві щодо невнесення відомостей за цією заявою до ЄРДР, що є порушенням вимог статті 214 КПК України, ОСОБА_1 звернувся зі скаргою до Деснянського районного суду міста Києва. Ухвалою від 10 листопада 2016 року суд задовольнив скаргу.
08 грудня 2016 року відомості про кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 162 КК України, були внесені до ЄРДР за № 12016100030014434.
30 листопада 2016 року ОСОБА_1 подав заяву про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 186 КК України, у зв'язку з пограбуванням його квартири невідомими особами 17 листопада 2016 року.
У зв'язку з бездіяльністю щодо невнесення відомостей за цією заявою до ЄРДР ОСОБА_1 звернувся зі скаргою до слідчого судді Деснянського районного суду міста Києва. Ухвалою від 15 грудня 2016 року скаргу було задоволено та зобов'язано уповноважених осіб Деснянського управління поліції ГУНП України у місті Києві внести відповідні відомості до ЄРДР і розпочати досудове розслідування.
У зв'язку з аналогічною бездіяльністю щодо заяви ОСОБА_1 27 листопада 2017 року він подав скаргу до Деснянського районного суду міста Києва, яку ухвалою від 06 грудня 2017 року також було задоволено, а компетентних осіб зобов'язано внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати досудове розслідування.
ОСОБА_1 неодноразово звертався зі скаргами до органів прокуратури, Генеральної прокуратури України, народних депутатів України та Президента України. За результатами розгляду таких звернень проводилися перевірки відповідних кримінальних проваджень, якими підтверджувалася бездіяльність органів досудового розслідування, зокрема листами прокуратури міста Києва від 06 вересня 2017 року № 04/2/3-107-16, Слідчого управління ГУНП України у місті Києві від 11 травня 2021 року № П-1606/125/23/1-2021, від 03 листопада 2021 року № 10.53-59-6222.
18 січня 2021 року кримінальне провадження № 12018100030000114 було закрито, однак постановою Деснянської окружної прокуратури від 14 червня 2021 року постанову про його закриття скасовано як незаконну.
За фактом шахрайських дій щодо заволодіння правом власності на квартиру ОСОБА_1 він подав заяву до Шевченківського управління поліції ГУНП у місті Києві, за результатами якої було розпочато кримінальне провадження № 12017100100002206.
Крім того, ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного управління поліції ГУНП у місті Києві із заявою про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 382 КК України. У зв'язку із невнесенням відомостей за цією заявою до ЄРДР він подав скаргу до Печерського районного суду міста Києва, яку ухвалою від 06 травня 2020 року було задоволено, після чого було відкрито кримінальне провадження № 12020100060002329.
У довідках ЄО від 07 жовтня 2016 року № 73152 та № 73268 міститься інформація про те, що ОСОБА_1 є психічно хворою особою, яка лише за місяць до захоплення квартири виписалася з психіатричної лікарні.
Водночас, як убачається з довідки Комунального некомерційного підприємства «Клінічна лікарня «Психіатрія» від 23 січня 2024 року № 2-01/109, за період з 2006 року до дня видачі довідки ОСОБА_1 на стаціонарному лікуванні у психіатричній лікарні не перебував.
Згідно з довідкою Комунального некомерційного підприємства «Міський заклад з надання психіатричної допомоги» від 26 січня 2024 року № 061/32-227 інформація про звернення ОСОБА_1 до лікаря-психіатра протягом 2016 року відсутня.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок неефективного ведення досудового розслідування та надмірної тривалості кримінального провадження
Відповідно до статей 55, 56 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У частині першій статті 6 Конвенції, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Однак цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків або відшкодування моральної шкоди.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
Зазначений правовий висновок Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), на яку посилався заявник у касаційній скарзі.
Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт завдання цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).
Статті 1173, 1174 ЦК України визначають спеціальні умови притягнення суб'єктів публічного права до цивільно-правової відповідальності.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 , серед іншого, просив стягнути з Державного бюджету України 936 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок неефективного ведення досудового розслідування кримінальної справи та надмірної тривалості кримінального провадження, у зв'язку з чимдо спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 1174 ЦК України.
У частинах першій та другій статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має керуватися засадами розумності, виваженості та справедливості.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню під час вирішення спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіяювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з'ясувати, зокрема, чим підтверджується факт завдання позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони завдані, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює завдану йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
ЄСПЛ зазначає, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення від 12 липня 2007 року у справі «Stankov v. Bulgaria» («Станков проти Болгарії»), заява № 68490/01).
Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.
Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі «Smith and Grady v. The UK» («Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства»), від 18 грудня 1996 року у справі «Aksoy v. Turkey» («Аксой проти Туреччини»)). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв'язку з порушенням.
ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв'язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ указав, що вирішальним питанням під час оцінювання ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чиможе заявник податицю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (рішення від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України»). Суд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися.
Розумність тривалості провадження повинна визначатися у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Pelissier and Sassi v France» («Пелісьє і Сассі проти Франції»), від 27 червня 1997 року у справі «Philis v. Greece» («Філіс проти Греції»)). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, зазначила, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
Висновки про відшкодування моральної шкоди, завданої особі надмірною тривалістю досудового розслідування, викладені також у постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 585/724/19 (провадження № 61-18673св19), від 16 вересня 2020 року у справі № 638/6363/19 (провадження № 61-9220св20), від 21 липня 2021 року у справі № 646/7015/19 (провадження № 61-1452св21), від 22 грудня 2023 року у справі № 639/6667/21 (провадження № 61-10971св23), від 06 березня 2024 року у справі № 398/3747/22 (провадження № 61-16552св23), від 11 квітня 2024 року у справі № 335/12338/19 (провадження № 61-7930св23), від 22 травня 2024 року у справі № 757/30529/22 (провадження № 61-14820св23), від 31 липня 2024 року у справі № 183/960/23 (провадження № 61-2810св24), від 30 вересня 2024 року у справі № 201/227/23 (провадження № 61-698св24), від 02 жовтня 2024 року у справі № 554/2588/23 (провадження № 61-3629св24), від 31 жовтня 2024 року у справі № 761/4079/20 (провадження № 61-1552св24) та інших.
У справі №639/6667/21, на яку посилався заявник у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначив, що досудове розслідування у відповідному кримінальному провадженні тривало декілька років, позивач неодноразово звертався зі скаргами щодо порушення розумних строків, які судами задовольнялися, однак належного реагування з боку органів слідства та прокуратури не було. Така бездіяльність перебуває у прямому причинно-наслідковому зв'язку з моральними стражданнями позивача, які проявилися у порушенні звичного життєвого ритму та необхідності докладати додаткових зусиль для захисту своїх прав. З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій обґрунтовано визначили розмір моральної шкоди, що підлягає відшкодуванню, у сумі 1 000,00 грн.
У справі № 761/4079/20, на яку також посилався заявник у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначив, що з урахуванням установлених обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для покладення на державу обов'язку відшкодувати позивачеві моральну шкоду, завдану внаслідок неефективності та надмірної тривалості досудового розслідування у кримінальному провадженні, розпочатому за його заявою. Визначаючи розмір моральної шкоди, суд обґрунтовано врахував характер і глибину моральних страждань позивача, тривалість та неефективність досудового розслідування, а також засади розумності й справедливості, дійшовши висновку про стягнення 5 000,00 грн як справедливого відшкодування моральної шкоди.
Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).
Згідно зі статтею 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 15 квітня 2015 року № 215, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Отже, кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номера чи види рахунку, з якого має бути здійснено стягнення / списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не в резолютивній частині рішення.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18).
Відмовляючи у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди, суд апеляційної інстанції керувався тим, що позивач не надав достатніх і допустимих доказів на підтвердження завдання йому моральної шкоди відповідачем, а оскарження процесуальних рішень органів досудового розслідування у порядку кримінального судочинства є формою судового контролю і саме собою не створює безумовних підстав для цивільно-правової відповідальності держави.
Верховний Суд не погоджується з такими висновками апеляційного суду, оскільки підставою заявленого позову є не сам факт оскарження процесуальних рішень слідчого чи прокурора, а тривала протиправна бездіяльність (неефективність) органів досудового розслідування та надмірна тривалість досудового розслідування понад розумні строки.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач довів факт тривалої протиправної бездіяльності посадових осіб відповідача щодо проведення належної перевірки за його заявами про вчинення злочинів, надмірну тривалість досудового розслідування, а також неодноразове прийняття слідчими рішень про закриття кримінальних проваджень у спосіб, який свідчив про ігнорування доводів заявника. Такі дії та бездіяльність спричинили моральні страждання позивача та є підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди.
Визначаючи розмір моральної шкоди, суд першої інстанції навів належне обґрунтування з урахуванням засад верховенства права, вимог розумності, виваженості та справедливості, з'ясував доводи позивача щодо підстав і розміру шкоди, дослідив надані докази та визначив конкретний розмір відшкодування, достатній для розумного задоволення потерпілої особи.
Доводи касаційної скарги про невідповідність визначеного судом першої інстанції розміру моральної шкоди засадам верховенства права, розумності та справедливості є безпідставними, оскільки встановлений розмір відшкодування з урахуванням характеру, обсягу, тривалості та тяжкості моральних страждань позивача є співмірним і не призводить до його безпідставного збагачення за рахунок коштів державного бюджету.
Колегія суддів також відхиляє посилання заявника на практику ЄСПЛ як підставу для перегляду розміру відшкодування, оскільки суд першої інстанції врахував усі релевантні критерії, тоді як функція ЄСПЛ полягає у встановленні факту порушення Конвенції, а не у визначенні конкретного розміру компенсації у національних справах.
Таким чином, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині часткового задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди, безпідставно переоцінив докази, не спростував установлених судом першої інстанції обставин та фактично ухвалив рішення з порушенням норм матеріального права.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
З огляду на викладене, оскільки апеляційний суд без належних підстав переоцінив докази та не спростував обставин, встановлених судом першої інстанції, оскаржувана постанова апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкодипідлягає скасуванню із залишенням у цій частині в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України.
Щодо позовних вимог про відшкодування матеріальної шкоди
Звертаючись до суду з позовом у цій частині, ОСОБА_1 зазначав, що внаслідок незаконних рішень, дій та бездіяльності структурних підрозділів ГУНП України у місті Києві щодо належного та своєчасного розслідування подій, пов'язаних із фактичним насильницьким захопленням квартири позивача, її неодноразовим перепродажем, вчиненням шахрайських дій із заволодіння правом власності на неї та спробами подальшого відчуження цього майна, позивач був позбавлений можливості користуватися належним йому житлом. У зв'язку з цим ОСОБА_1 був змушений проживати у чужих квартирах, у тому числі орендованих, та поніс матеріальні витрати на оренду житла, що й обумовило заявлення вимог про компенсацію завданої йому матеріальної шкоди.
Зобов'язання про відшкодування шкоди - це правовідношення, в силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов'язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Підставою виникнення зобов'язання про відшкодування шкоди є завдання майнової шкоди іншій особі.
Майнова шкода, як свідчить зміст статті 1166 ЦК України, завдається порушенням належних саме особі особистих немайнових прав та/або майнових прав.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині відшкодування майнової шкоди, суд апеляційної інстанції обґрунтовано керувався тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому матеріальної шкоди саме з вини відповідачів, а також наявність причинно-наслідкового зв'язку між їхніми діями та заявленими збитками.
Апеляційний суд правильно зазначив, що під час вирішення спорів про відшкодування майнової шкоди за положеннями статей 1166, 1167, 1174 ЦК України доказуванню підлягають: факт заподіяння шкоди, протиправність поведінки заподіювача шкоди, його вина та причинний зв'язок між протиправною поведінкою і негативними наслідками.
Відсутність хоча б одного з указаних елементів виключає настання деліктної відповідальності, оскільки за загальним правилом така відповідальність можлива лише за наявності вини заподіювача шкоди.
Матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували причинно-наслідковий зв'язок між завданою позивачу майновою шкодою та діями ГУНП України у місті Києві чи Державної казначейської служби України.
Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що порушення, допущені під час проведення слідчих дій, зокрема надмірна тривалість досудового розслідування, не є підставою для відшкодування державою майнової шкоди, заподіяної злочином, на користь позивача.
Доводи касаційної скарги про наявність підстав для відшкодування майнової шкоди є необґрунтованими та не спростовують правильних висновків суду апеляційної інстанції.
Посилання касаційної скарги на порушення, допущені під час досудового розслідування, не можуть бути підставою для відшкодування майнової шкоди, оскільки такі обставини самі собою не свідчать про заподіяння позивачу матеріальних збитків органами державної влади та не підтверджують наявності прямого причинного зв'язку між їхніми діями та заявленими витратами.
Заявлена майнова шкода, за твердженнями позивача, фактично пов'язується з діями третіх осіб, у зв'язку з чим не може бути покладена на відповідачів, а позивач не позбавлений права звернутися з відповідними вимогами до осіб, які безпосередньо заподіяли шкоду.
Таким чином, доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до переоцінки доказів та фактичних обставин справи, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Саме собою посилання на нібито неоднакове застосування положень ЦК України щодо відшкодування майнової шкоди у різних справах, навіть за наявності подібних правовідносин, але за відмінних установлених судами фактичних обставин, не має правового значення для справи, що переглядається, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення апеляційним судом норм матеріального права.
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з огляду на застосування норм права, що стали підставою для вирішення спору в частині відшкодування майнової шкоди, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційний суд ухвалив судове рішення відповідно до встановлених ним обставин справи та на підставі оцінених доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки суду апеляційної інстанції у цій справі не суперечать правовим висновкам суду касаційної інстанції, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Аналізуючи обсяг дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, Верховний Суд керується тим, що у справі надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, які виникали під час кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і в процесуальному аспектах, тоді як доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Отже, оскаржуване судове рішення апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування майнової шкоди відповідає вимогам закону й підстав для його скасування немає.
Щодо позовних вимог про спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди у зв'язку з її поширенням
Звертаючись до суду з позовом у цій частині, ОСОБА_1 зазначав, що у довідках ЄО від 07 жовтня 2016 року № 73152 та № 73268 працівники поліції поширили недостовірну інформацію про те, що позивач є психічно хворою особою, яка нібито лише за місяць до незаконного захоплення його квартири виписалася з психіатричної лікарні. Зазначена інформація не відповідає дійсності та грубо порушує його особисті немайнові права.
Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
За змістом частин першої та другої статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (частина третя статті 34 Конституції України).
Разом із тим відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб.
Беручи до уваги зазначені конституційні положення, суди під час вирішення справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку.
У статті 201 ЦК України встановлено, що, зокрема, честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, а статтями 297, 299 ЦК України передбачено право на повагу до гідності та честі, а також право на недоторканність ділової репутації.
Так, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей під час виконання нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків.
Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації має право пред'явити, зокрема, фізична особа в разі поширення про неї недостовірної інформації, що порушує її особисті немайнові права.
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.
Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19).
Інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (стаття 1 Закону України «Про інформацію»).
Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання її з використанням радіо, телебачення чи інших засобів масової інформації; поширення в мережі «Інтернет» чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Поширенням інформації також є демонстрація у громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділову репутацію фізичної та юридичної особи.
Разом із тим усталеною є практика Верховного Суду, відповідно до якої в порядку цивільного судочинства не підлягають розгляду позови про спростування інформації, викладеної у процесуальних документах органів досудового розслідування, судових рішеннях, висновках експертиз чи інших документах, якщо така інформація була предметом судового розгляду або оцінки у встановленому процесуальному порядку (постанови від 03 квітня 2019 року у справі № 757/4403/16, від 16 серпня 2019 року у справі № 464/4433/15, від 02 жовтня 2019 року у справі № 332/293/17, від 19 травня 2020 року у справі № 441/1547/17).
Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
У статті 89 ЦПК України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про спростування недостовірної інформації, правильно керувався правовою природою довідок єдиного обліку як службових документів, що підтверджують факт реєстрації заяв або повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події в установленому законом порядку. Такі документи складаються в межах здійснення повноважень органів Національної поліції та є складовою процесуальної діяльності, спрямованої на фіксацію отриманої інформації.
Касаційна скарга зводиться до твердження про те, що спірна інформація була поширена ще до відкриття досудового розслідування та не була предметом судової оцінки. Проте наведені доводи не спростовують правової природи відповідних довідок як процесуальних документів і не свідчать про їх самостійне поширення поза межами кримінального провадження.
За змістом статті 277 ЦК України обов'язковою умовою задоволення позову про спростування недостовірної інформації є встановлення факту її поширення, тобто доведення до відома хоча б однієї сторонньої особи поза межами передбаченої законом процедури. Сам собою факт внесення відомостей до довідки єдиного обліку або їх фіксація у матеріалах кримінального провадження не свідчить про поширення інформації у розумінні зазначеної норми.
Матеріали справи не містять доказів доведення спірної інформації до невизначеного кола осіб або її використання поза межами процесуальної діяльності органу поліції. Фіксація відомостей у довідках органу досудового розслідування сама собою не утворює складу цивільного правопорушення у розумінні статті 277 ЦК України.
Доводи касаційної скарги про те, що спірна інформація нібито стала підставою для бездіяльності працівників поліції, не підтверджені належними та допустимими доказами й фактично зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.
З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення позову в цій частині. Доводи касаційної скарги є необґрунтованими та не спростовують правильності оскаржуваного судового рішення.
Отже, оскаржуване рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про спростування недостовірної інформації відповідає вимогам закону, а підстав для його скасування не встановлено.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне:
касаційну скаргу задовольнити частково;
постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок неефективного ведення досудового розслідування та надмірної тривалості кримінального провадження, скасувати із залишенням у цій частині в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України;
постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про спростування недостовірної інформації та відшкодування майнової шкоди за рахунок держави Україна залишити без змініз підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 22 січня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України у місті Києві, Державної казначейської служби України, третя особа - Київська міська прокуратура, про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок неефективного ведення досудового розслідування та надмірної тривалості кримінального провадження, скасувати, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 лютого 2024 року в цій частині залишити в силі.
Постанову Київського апеляційного суду від 22 січня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України у місті Києві, Державної казначейської служби України, третя особа - Київська міська прокуратура, про спростування недостовірної інформації та відшкодування майнової шкоди за рахунок держави Україна залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк