03 березня 2026 року
м. Київ
справа № 369/13342/23
провадження № 61-9705св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Брайт Інвестмент»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Брайт Інвестмент» на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 квітня 2025 року у складі судді ЛуценкоО. М. та постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2025 року у складі колегії суддів Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О. у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Брайт Інвестмент» до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних за прострочення грошового зобов'язання,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Брайт Інвестмент» (далі - ТОВ «Брайт Інвестмент») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , у якому, з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просило стягнути з відповідача на свою користь три проценти річних за прострочення грошового зобов'язання за період з травня 2017 року до лютого 2022 року в сумі 50 553,06 дол. США.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 26 листопада 2007 року між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 731/П/99/2007-840 (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 297 000,00 дол. США.
Оболонський районний суд міста Києва заочним рішенням від 27 серпня 2014 року у справі № 756/10671/13-ц стягнув із ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 349 467,15 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на 27 червня 2013 року становить 2 793 290,90 грн.
05 серпня 2020 року за результатами відкритих торгів між ПАТ «КБ «Надра» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» (далі - ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп») укладено договір № UA-EA-2020-05-12-000017-b про відступлення прав вимоги за Кредитним договором.
18 грудня 2020 року між ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» та ТОВ «Брайт Інвестмент» укладено договір № GL48N718070_blank 04 про відступлення права вимоги, за умовами якого позивач набув право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів, зокрема за Кредитним договором, укладеним між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1
Оболонський районний суд міста Києва ухвалою від 15 вересня 2021 року замінив стягувача ПАТ «КБ «Надра» на його правонаступника - ТОВ «Брайт Інвестмент».
Згідно з відповіддю Оболонського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 18 листопада 2024 року на виконанні у цьому відділі перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 756/10671/13-ц, виданого 05 листопада 2014 року Оболонським районним судом міста Києва про стягнення із ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованості за Кредитним договором у розмірі 2 793 290,90 грн, однак постановою державного виконавця від 04 вересня 2020 року виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
У зв'язку з невиконанням відповідачем рішення суду позивач має право на отримання трьох процентів річних від простроченої суми на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Оболонський районний суд міста Києва рішенням від 10 квітня 2025 року у задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що виконавчий лист про стягнення кредитної заборгованості не перебуває на примусовому виконанні ані в органах державної виконавчої служби, ані у приватного виконавця, а позивач не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань або ухилення від їх виконання. У зв'язку з цим суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.
Київський апеляційний суд постановою від 01 липня 2025 року апеляційну скаргу ТОВ «Брайт Інвестмент» залишив без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 квітня 2025 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Постановою Київського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року ТОВ «Брайт Інвестмент» відмовлено у поновленні строку для пред'явлення виконавчого листа № 756/10671/13-ц до виконання. За таких обставин основна вимога позивача, що виникла на підставі судового рішення, не може бути захищена у примусовому порядку, а тому зобов'язання між сторонами набуло ознак натурального. Відтак положення статті 625 ЦК України до спірних правовідносин застосуванню не підлягають.
Факт неперебування виконавчого листа на примусовому виконанні у поєднанні з відмовою суду у поновленні строку його пред'явлення унеможливлює застосування частини другої статті 625 ЦК України, оскільки зазначена норма передбачає відповідальність за порушення грошового зобов'язання, яке підлягає виконанню.
З огляду на це апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки три проценти річних були нараховані на вимогу, яка фактично існує у межах натурального зобов'язання у зв'язку із завершенням виконавчого провадження та неможливістю повторного його відкриття.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2025 року ТОВ «Брайт Інвестмент» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2025 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18, від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц, від 02 липня 2025 року у справі № 903/602/24 та у постановах Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, від 07 серпня 2023 року у справі № 752/9858/21, від 29 листопада 2023 року у справі № 753/1527/22, від 14 лютого 2024 року у справі № 757/34217/21, від 25 вересня 2024 року у справі № 206/2984/23(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ТОВ «Брайт Інвестмент» мотивувало тим, що наявність судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за порушення грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення.
Грошове зобов'язання може виникати не лише з договору, а й з інших підстав, зокрема з факту наявності боргу, встановленого судовим рішенням.
Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, навіть за умови відмови у поновленні строку пред'явлення виконавчого листа до виконання, не припиняє зобов'язання, не звільняє боржника від відповідальності за його невиконання та не позбавляє кредитора права на стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України.
Отже, якщо рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, таке зобов'язання не є натуральним, а кредитор має право на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.
Прострочення виконання грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення сум, визначених статтею 625 ЦК України, виникає з моменту порушення грошового зобов'язання та існує до моменту його повного виконання. При цьому стягненню підлягають суми за останні три роки, що передували поданню позову.
Відповідач не надав доказів виконання заочного рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 756/10671/13-ц ані у добровільному, ані у примусовому порядку.
Виконавче провадження № НОМЕР_1 було завершено 04 вересня 2020 року. Відтак стягувач мав право повторно пред'явити виконавчий лист до примусового виконання протягом трьох років, тобто до 04 вересня 2023 року.
Згідно з пунктом 10-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження», на період дії воєнного стану строки, визначені цим Законом, перериваються та обчислюються з дня припинення або скасування воєнного стану.
Оскільки воєнний стан на території України введено з 24 лютого 2022 року та він триває, трирічний строк пред'явлення виконавчого листа до виконання на момент його введення не закінчився, а тому перебіг цього строку було перервано і він не є пропущеним.
Аргументи інших учасників справи
У вересні 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 01 серпня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Оболонського районного суду міста Києва.
26 серпня 2025 року матеріали справи № 369/13342/23 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 24 листопада 2025 року зупинив касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25).
Верховний Суд ухвалою від 03 березня 2026 року поновив касаційне провадження у цій справі.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
26 листопада 2007 року між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 297 000,00 дол. США.
Оболонський районний суд міста Києва заочним рішенням від 27 серпня 2014 року у справі № 756/10671/13-ц стягнув із ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 349 467,15 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на 27 червня 2013 року становить 2 793 290,90 грн.
05 серпня 2020 року за результатами відкритих торгів між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» укладено договір № UA-EA-2020-05-12-000017-b про відступлення прав вимоги за Кредитним договором.
18 грудня 2020 року між ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» та ТОВ «Брайт Інвестмент» укладено договір № GL48N718070_blank 04 про відступлення права вимоги, за умовами якого позивач набув право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів, зокрема за Кредитним договором, укладеним між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1
Оболонський районний суд міста Києва ухвалою від 15 вересня 2021 року замінив стягувача ПАТ «КБ «Надра» на його правонаступника - ТОВ «Брайт Інвестмент».
На виконанні в Оболонському відділі державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 756/10671/13-ц, виданого 05 листопада 2014 року Оболонським районним судом міста Києва про стягнення із ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованості за Кредитним договором у розмірі 2 793 290,90 грн, однак постановою державного виконавця від 04 вересня 2020 року виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Київський апеляційний суд постановою від 01 лютого 2022 року відмовив ТОВ «Брайт Інвестмент» у задоволенні заяви про поновлення строку пред'явлення виконавчих листів на виконання у цивільній справі № 756/10671/13-ц.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зістаттею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов'язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов'язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання (частина друга статті 615 ЦК України).
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов'язання, слідує, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
Увипадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов'язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.
При цьомуфакт ухвалення судового рішення щодо прав та обов'язків учасників зобов'язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов'язання та не припиняє його.
У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов'язання за договором - новим зобов'язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов'язків сторін зобов'язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов'язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов'язань сторін.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:
- натуральним є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;
- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;
- кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
У зазначеній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов'язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв'язку зі спливом позовної давності.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов'язанні та зазначено таке.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Натуральним зобов'язанням (obligatio naturalis) є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов'язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред'являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.
Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов'язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред'явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є за своєю суттю замінником належного виконання зобов'язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред'явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.
Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов'язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов'язанні. Пред'явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред'явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред'явити позов про стягнення трьох процентіврічних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги.
У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.
Обов'язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов'язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).
Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.
Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції («Hornsby v. Greece»), заява № 183571/91», ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.
Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.
У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» («Bellet v. France»), «Ільхан проти Туреччини» («Ilhan v. Turkey»), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші).
Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов'язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.
Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред'явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV«Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред'явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.
Тобто за межами цього строку (строку пред'явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Строки пред'явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред'явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».
До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред'явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред'явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».
Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.
Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.
Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов'язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов'язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.
Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред'явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.
Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред'явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов'язання (борг як цивільно-правовий обов'язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов'язання неможлива через примусове виконання.
Кредитор не може повторно пред'явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов'язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.
Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.
У такій ситуації зобов'язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.
Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред'явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.
У зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.
Сплив строку пред'явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.
З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов'язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов'язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.
Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред'явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.
Cплив строків пред'явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.
Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.
Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.
Отже, зобов'язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред'явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов'язаннявважається тим зобов'язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.
У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.
За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.
Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), до розгляду якої було зупинено касаційне провадження у цій справі.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, наведених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом - рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов'язання не може вважатися натуральнимнавіть за умов пропуску стягувачем строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання і відмови в поновленні цього строку судом, оскільки такі обставини не мають правового значення, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, нарахованих на таке невиконане зобов'язання.
При цьому за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, однак у спірній ситуації Верховний Суд керується таким.
Згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.
З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).
За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред'являти вимоги до боржника про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.
Щодо суті вимог і доводів касаційної скарги
У справі, що переглядається, предметом спору є вимоги ТОВ «Брайт Інвестмент», заявлені у липні 2024 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України, до ОСОБА_3 про стягнення трьох процентів річних у розмірі 50 553,06 дол. США за період із травня 2017 року до лютого 2022 року, нарахованих на суму кредитної заборгованості, стягнутої рішенням суду, яке боржником не виконано.
Як уже зазначалося, нарахування трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України має компенсаційний, а не штрафний характер, є способом захисту майнового права кредитора та полягає у відшкодуванні втрат від знецінення грошових коштів і компенсації за користування ними боржником.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах, зокрема від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/24111/19, зазначала, що інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання, а зобов'язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним (додатковим) щодо основного зобов'язання, залежить від нього та поділяє його правову долю.
Судами встановлено, що заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 756/10671/13-ц, яке набрало законної сили, з відповідача на користь ПАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ТОВ «Брайт Інвестмент», стягнуто заборгованість за Кредитним договором у розмірі 349 467,15 дол. США. Саме на цю суму позивачем нараховано три проценти річних за період із травня 2017 року до лютого 2022 року.
Після видачі 05 листопада 2014 року виконавчого листа № 756/10671/13-ц державний виконавець 04 вересня 2020 року повернув виконавчий документ стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження». Надалі виконавчий документ до виконання повторно не пред'являвся.
Постановою Київського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року ТОВ «Брайт Інвестмент» відмовлено у задоволенні заяви про поновлення строку пред'явлення виконавчого листа до виконання у справі № 756/10671/13-ц.
Зазначене судове рішення свідчить про втрату стягувачем права на примусове виконання рішення суду про стягнення основного боргу. Отже, підтверджена судовим рішенням вимога про стягнення заборгованості не може бути реалізована у примусовому порядку.
Неперебування виконавчого листа на виконанні в органах державної виконавчої служби у поєднанні з відмовою суду у поновленні строку для його пред'явлення виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки ця норма підлягає застосуванню за наявності грошового зобов'язання, яке підлягає примусовому виконанню.
З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки у зв'язку зі спливом строку пред'явлення виконавчого листа до виконання та відмовою суду у його поновленні відсутнє зобов'язання, яке може бути виконане примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення акцесорного зобов'язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.
Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з установленими судами фактичними обставинами справи та їх правовою оцінкою, однак не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій.
Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору правильності застосування норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили рішення відповідно до встановлених обставин справи та на підставі належних і допустимих доказів, а їхні висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), до розгляду якої касаційне провадження у цій справі було зупинено.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Брайт Інвестмент» залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко