03 березня 2026 року
м. Київ
справа № 760/2795/22
провадження № 61-2969св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство «Сенс Банк»,
треті особи: приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Кісельова Віталіна Володимирівна, Київська міська рада,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» на постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2025 року у складі колегії суддів Таргоній Д. О., Голуб С. А., Слюсар Т. А. у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Сенс Банк», треті особи: приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Кісельова Віталіна Володимирівна, Київська міська рада, про визнання припиненими правовідносин за кредитним та іпотечним договорами,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк»), треті особи: приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Кісельова В. В., Київська міська рада, про визнання припиненими правовідносин за кредитним та іпотечним договорами.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що 06 листопада 2007 року між ним та Акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), яке змінило найменування на АТ «Сенс Банк», укладено кредитний договір № 800002599, за умовами якого, з урахуванням подальших змін та доповнень, банк надав позивачу кредит у сумі 648 000,00 дол. США зі сплатою 12,5 % річних та кінцевим строком повернення до 06 листопада 2017 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 06 листопада 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки № 800002599-И, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В., предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира).
31 січня 2019 року AT «Альфа-Банк» у порядку позасудового врегулювання спору, в рахунок виконання основного зобов'язання, звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на спірну квартиру на підставі іпотечного застереження, що міститься у договорі іпотеки. Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість квартири станом на 31 січня 2019 року становила 6 295 126,00 грн.
31 січня 2019 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно внесено запис № 30142947 про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за AT «Альфа-Банк».
Незважаючи на звернення стягнення на предмет іпотеки та набуття банком права власності на спірну квартиру, у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 приватним виконавцем вчиняються дії щодо арешту та реалізації іншого майна позивача з метою примусового стягнення заборгованості за тим самим кредитним договором від 06 листопада 2007 року № 800002599.
Позивач вважає, що внаслідок набуття банком у позасудовому порядку права власності на предмет іпотеки його зобов'язання як позичальника за кредитним договором припинилися.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати припиненими правовідносини за кредитним договором від 06 листопада 2007 року № 800002599, а також визнати припиненою іпотеку за іпотечним договором від 06 листопада 2007 року № 800002599-И.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Суди розглядали справу неодноразово.
Солом'янський районний суд міста Києва рішенням від 06 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 червня 2023 року, у задоволенні позову відмовив.
Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, керувалися тим, що строк дії договору іпотеки сторонами не встановлено, а кредитор не отримав задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки або в інший спосіб у повному обсязі. У зв'язку з цим суди дійшли висновку, що основне зобов'язання не є виконаним та не припинилося, а отже, відсутні правові підстави для припинення як основного зобов'язання, так і іпотеки.
Крім того, суди зазначили, що позивач не довів обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема не підтвердив наявність порушення відповідачем його прав, свобод чи законних інтересів.
Верховний Суд постановою від 29 травня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2023 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що у разі завершення позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, визначений статтею 37 Закону України «Про іпотеку», забезпечене іпотекою зобов'язання припиняється, оскільки відповідно до положень цього Закону будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Умовами укладеного сторонами договору іпотеки (пункт 6.3.1 у редакції договору від 06 листопада 2007 року) передбачено, що після переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання іпотекодавцем основного зобов'язання в межах суми, визначеної пунктом 2.1 статті 2 цього договору, є недійсними. Водночас за змістом пункту 2.1 договору іпотекою забезпечуються всі вимоги іпотекодержателя, що випливають з основного договору з урахуванням усіх змін і доповнень до нього.
31 січня 2019 року банк, скориставшись правом, передбаченим Законом України «Про іпотеку» та договором іпотеки від 06 листопада 2007 року № 800002599-И, задовольнив забезпечені іпотекою вимоги до позивача за кредитним договором від 06 листопада 2007 року № 800002599 у позасудовому порядку шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.
Однак суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки цим обставинам щодо завершення позасудового врегулювання спору шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, визначений статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
31 травня 2019 року банк, реалізуючи право, передбачене статтею 347 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відмовився від права власності на спірну квартиру, у зв'язку з чим державний реєстратор вніс запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про припинення права власності банку на зазначене майно.
Разом із тим сама собою відмова власника від права власності на нерухоме майно, здійснена відповідно до статті 347 ЦК України, не призводить до відновлення права власності попереднього власника та не повертає сторони у попереднє правове становище.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 16 червня 2020 року у справі № 760/10244/16-ц, яким право власності на спірну квартиру було визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , скасовано постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2021 року, у зв'язку з чим воно втратило законну силу та не підтверджує належність спірного майна позивачу. Наявність у Державному реєстрі речових прав записів, внесених на підставі зазначеного рішення, зумовлена тим, що після його скасування не було ініційовано внесення відповідних змін до реєстру.
Водночас відповідно до статті 335 ЦК України безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені, а після спливу одного року з дня взяття на облік можуть бути передані за рішенням суду у комунальну власність відповідної територіальної громади.
Крім того, суди попередніх інстанцій не встановили всіх обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи. Зокрема, сторони не заперечували, що до кредитного договору та договору іпотеки, укладених 06 листопада 2007 року, неодноразово вносилися зміни та доповнення, однак відповідні додаткові угоди у матеріалах справи відсутні та їх зміст не досліджено.
Також суди не перевірили, чи передбачалися кредитним договором інші способи забезпечення виконання зобов'язань позичальника, окрім іпотеки за договором від 06 листопада 2007 року, що має істотне значення для вирішення заявлених позовних вимог.
Київський апеляційний суд постановою від 29 січня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Мірводи А. М. задовольнив.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 06 грудня 2022 року скасував і ухвалив нове судове рішення, яким позов задовольнив.
Визнав припиненими правовідносини за кредитним договором від 06 листопада 2007 року № 800002599, укладеним між ОСОБА_1 та АТ «Сенс Банк» (до перейменування - АТ «Альфа-Банк»).
Визнав припиненою іпотеку за іпотечним договором від 06 листопада 2007 року № 800002599-И, укладеним між ОСОБА_1 та АТ «Сенс Банк» (до перейменування - АТ «Альфа-Банк»).
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що з документів, поданих позивачем на виконання вимог постанови Верховного Суду від 29 травня 2024 року, убачається, що 16 липня 2012 року між сторонами укладено договір про внесення змін і доповнень № 2 до кредитного договору, яким строк повернення кредиту продовжено до 06 листопада 2032 року, у зв'язку з чим Додаток № 1 до кредитного договору викладено в новій редакції.
Крім того, встановлено, що відповідні зміни та доповнення від 29 липня 2011 року та 16 липня 2012 року були внесені також до іпотечного договору від 06 листопада 2007 року № 800002599-И.
Водночас відповідач не надав доказів на підтвердження того, що кредитним договором від 06 листопада 2007 року № 800002599 було передбачено інші способи забезпечення виконання зобов'язань позичальника, окрім іпотеки за договором від 06 листопада 2007 року.
31 січня 2019 року банк, реалізуючи право, передбачене Законом України «Про іпотеку» та умовами договору іпотеки, задовольнив забезпечені іпотекою вимоги до позивача за кредитним договором від 06 листопада 2007 року № 800002599 у позасудовому порядку шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.
Надалі, 31 травня 2019 року банк, реалізуючи право, передбачене статтею 347 ЦК України, відмовився від права власності на спірну квартиру, у зв'язку з чим державним реєстратором внесено відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про припинення права власності банку на зазначене майно.
Разом із тим сама собою відмова власника від права власності на нерухоме майно, здійснена відповідно до статті 347 ЦК України, не призводить до відновлення права власності попереднього власника та не повертає сторони у попереднє правове становище.
З огляду на встановлені обставини апеляційний суд дійшов висновку, що 31 січня 2019 року припинилися зобов'язання за кредитним договором від 06 листопада 2007 року № 800002599, укладеним між АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 , у зв'язку із завершенням позасудового врегулювання шляхом набуття банком права власності на предмет іпотеки відповідно до положень частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку».
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У березні 2025 року АТ «Сенс Банк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2025 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15 та у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14, від 13 лютого 2019 року у справі № 569/13956/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 03 червня 2020 року у справі № 318/89/18, від 17 лютого 2021 року у справі № 520/472/17, від 27 квітня 2023 року у справі № 209/4577/21, від 24 жовтня 2023 року у справі № 204/263/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу АТ «Сенс Банк» мотивувало тим, що ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 26 лютого 2019 року відкрито провадження у справі № 760/5536/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , АТ «Альфа-Банк», треті особи: орган опіки та піклування Солом'янської районної у місті Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова С. В., державний реєстратор КП «Світоч» Урпула А. Ф., про визнання недійсним договору іпотеки та скасування рішення про державну реєстрацію прав і обтяжень.
У межах розгляду зазначеної справи АТ «Альфа-Банк» дійшло висновку про можливу обґрунтованість позовних вимог у частині оскарження звернення стягнення на предмет іпотеки від 31 січня 2019 року, у зв'язку з чим звернулося до державного реєстратора із заявою про припинення свого права власності на предмет іпотеки, зазначивши підставою припинення речового права договір іпотеки від 06 листопада 2007 року, а не відмову від права власності.
У подальшому позов у справі № 760/5536/19 було залишено без розгляду за заявою позивача.
Заявник стверджує, що банк не здійснював відмови від права власності у порядку пункту 2 частини першої статті 346 ЦК України, а вчинив дії, спрямовані на відновлення становища, яке існувало до порушення, обравши один із способів захисту, передбачених статтею 16 ЦК України.
За таких обставин, на думку заявника, відсутні підстави вважати процедуру позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки завершеною, а вимоги кредитора - задоволеними за рахунок предмета іпотеки.
Також заявник зазначає, що після внесення запису про припинення права власності банку на спірну квартиру право власності було поновлено за попереднім власником - ОСОБА_1 , а отже, відповідно поновлено й обтяження - іпотеку.
Крім того, банк вказує, що рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 16 червня 2020 року у справі № 760/10244/16-ц, яким право власності на спірну квартиру було визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , скасовано постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2021 року, у зв'язку з чим воно втратило законну силу та не підтверджує належність спірної квартири позивачу.
Заявник наголошує, що позивач не здійснив повного погашення заборгованості за кредитним договором, а наявність непогашеної заборгованості свідчить про те, що зобов'язання не припинилося, а отже, іпотека є чинною.
Також зазначає, що обставина дійсності зобов'язання є преюдиційною, оскільки вона встановлена постановою Київського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року у справі № 760/13367/14-ц, якою відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.
У зв'язку з наведеним АТ «Сенс Банк» вважає, що позов подано не з метою захисту порушеного права, а з метою уникнення відповідальності перед кредитором, а тому підстав для визнання кредитного зобов'язання припиненим немає.
Аргументи інших учасників справи
У травні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухваленою відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 25 березня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Солом'янського районного суду міста Києва.
27 листопада2025 року матеріали справи № 760/2795/22 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
06 листопада 2007 року між АТ «Альфа-Банк», яке змінило найменування на АТ «Сенс Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 800002599, за умовами якого банк надав позивачу кредит у сумі 648 000,00 дол. США зі сплатою 12,5 % річних та кінцевим строком повернення до 06 листопада 2017 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 06 листопада 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки № 800002599-И, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В., предметом якого є квартира АДРЕСА_2 .
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 16 грудня 2014 року у справі № 760/13367/14-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором від 06 листопада 2007 року № 800002599 у розмірі 6 626 371,50 грн та судовий збір у сумі 3 654,00 грн.
Зазначеним судовим рішенням установлено, що 29 липня 2011 року сторони уклали договір про внесення змін і доповнень № 1 до кредитного договору, відповідно до якого Додаток № 1 до кредитного договору викладено у новій редакції (дата формування графіку - 01 серпня 2011 року).
16 липня 2012 року між сторонами укладено договір про внесення змін і доповнень № 2 до кредитного договору, яким строк повернення кредиту продовжено до 06 листопада 2032 року, у зв'язку з чим Додаток № 1 до кредитного договору викладено у новій редакції.
Із документів, поданих позивачем до суду апеляційної інстанції на виконання вимог постанови Верховного Суду від 29 травня 2024 року, убачається, що відповідні зміни та доповнення від 29 липня 2011 року та 16 липня 2012 року були внесені також до іпотечного договору від 06 листопада 2007 року № 800002599-И (том 2, а. с. 83-104).
31 січня 2019 року АТ «Альфа-Банк» у порядку позасудового врегулювання, в рахунок виконання основного зобов'язання, звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на спірну квартиру на підставі іпотечного застереження, що міститься в договорі іпотеки. Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість квартири станом на 31 січня 2019 року становила 6 295 126,00 грн.
31 січня 2019 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 30142947 про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за АТ «Альфа-Банк».
31 травня 2019 року банк, реалізуючи право, передбачене статтею 347 ЦК України, відмовився від права власності на спірну квартиру, у зв'язку з чим державним реєстратором внесено відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про припинення права власності банку на зазначене майно.
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 12 жовтня 2021 року № 279199773 право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/2 частці за кожним на підставі рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 16 червня 2020 року у справі № 760/10244/16-ц.
Постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2021 року у справі № 760/10244/16-ц рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 16 червня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: орган опіки та піклування Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, АТ «Альфа-Банк», про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності та поділ спільного майна відмовлено.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Кісельової В. В. від 15 квітня 2020 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа у справі № 760/13367/14-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованості за кредитним договором від 06 листопада 2007 року № 800002599 у розмірі 6 626 371,50 грн та судового збору у сумі 3 654,00 грн.
Постановою приватного виконавця від 29 квітня 2020 року в межах зазначеного виконавчого провадження накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.
За змістом статей 610, 612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.
Отже, у випадку настання строку виконання зобов'язання за кредитним договором, у тому числі і випадку, передбаченому частиною другою статті 1050 ЦК України, позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна.
У статті 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
За змістом статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання (частина перша статті 7 Закону України «Про іпотеку»).
Підстави для припинення зобов'язання визначені у статтях 598-609 ЦК України.
За змістом статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» у редакцій, чинній на час виникнення спірних правовідносин, іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» у редакцій, чинній на час виникнення спірних правовідносин, сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
У пунктах 8.15-8.20 постанови від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21) Велика Палата Верховного Суду зробила такі правові висновки:
«Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.
До такого висновку слід дійти з огляду на правову природу забезпечувальних заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору. Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме на кредитора законодавством покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником. Незастосування цих заходів своєчасно тягне для кредитора негативні наслідки недобросовісності своїх дій.
Законодавець у такий спосіб встановив баланс між майновими правами та інтересами кредитора-іпотекодержателя і боржника, надавши можливість швидкого та ефективного задоволення його вимог, запобігаючи при цьому можливості зловживанням кредитором своїм становищем та вимагаючи добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин.
Разом із цим при тлумаченні вказаних норм права враховується принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов'язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов'язання у повному обсязі.
Водночас частина третя статті 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина четверта статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.
Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов'язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов'язання та вартістю предмета іпотеки».
Отже, у разі завершення позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов'язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними. Водночас частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції) вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов'язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів (пункти 8.26, 8.27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18).
За змістом пункту 2 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі відмови власника від права власності.
Відповідно до статті 347 ЦК України особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.
Водночас частинами першою та другою статті 335 ЦК України передбачено, що безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих медіа. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Судами встановлено, що 31 січня 2019 року АТ «Альфа-Банк», реалізуючи право, передбачене статтею 37 Закону України «Про іпотеку» та умовами договору іпотеки від 06 листопада 2007 року, звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на спірну квартиру в рахунок виконання забезпеченого зобов'язання.
Право власності банку на зазначене нерухоме майно було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджує завершення процедури позасудового врегулювання.
Дії іпотекодержателя щодо звернення 31 січня 2019 року стягнення на предмет іпотеки у встановленому законом порядку незаконними не визнавалися.
Умовами договору іпотеки не передбачено права кредитора на подальше стягнення різниці між сумою боргу та вартістю предмета іпотеки після набуття права власності на нього. Також матеріалами справи не підтверджено укладення інших забезпечувальних договорів, окрім договору іпотеки, щодо виконання боржником основного зобов'язання.
Отже, з моменту державної реєстрації права власності банку на предмет іпотеки забезпечене кредитним договором зобов'язання припинилося в силу закону як наслідок реалізації передбаченого законом способу задоволення вимог іпотекодержателя.
31 травня 2019 року банк, реалізуючи право, передбачене статтею 347 ЦК України, відмовився від права власності на спірну квартиру, у зв'язку з чим державним реєстратором внесено відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про припинення права власності банку на зазначене майно.
Разом із тим сама собою відмова власника від права власності на нерухоме майно не відновлює права попереднього власника та не повертає сторони у правове становище, яке існувало до звернення стягнення. Така відмова є самостійною односторонньою речово-правовою дією і не впливає на правові наслідки завершеного позасудового звернення стягнення, зокрема не відновлює припинене зобов'язання.
Інше тлумачення суперечило б принципу правової визначеності та стабільності цивільного обороту і фактично надавало б кредитору можливість на власний розсуд поновлювати припинене зобов'язання.
Таким чином, апеляційний суд повно і всебічно встановив обставини справи, правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про припинення зобов'язання за кредитним договором у зв'язку із завершенням позасудового врегулювання шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.
Доводи касаційної скарги про те, що банк не завершив процедуру позасудового врегулювання, є безпідставними, оскільки факт державної реєстрації права власності іпотекодержателя на спірну квартиру свідчить про завершення процедури позасудового звернення стягнення та настання передбачених частиною четвертою статті 36 Закону України «Про іпотеку» правових наслідків, а саме - недійсність будь-яких наступних вимог щодо виконання основного зобов'язання, якщо інше прямо не встановлено договором. Жодних умов щодо збереження права на подальше стягнення заборгованості після набуття права власності на предмет іпотеки договором не передбачено.
Аргументи касаційної скарги про те, що банк не здійснював відмови від права власності, а нібито «відновлював попередній стан» відповідно до статті 16 ЦК України, не ґрунтуються на законі. Внесення до Державного реєстру речових прав запису про припинення права власності банку є юридичним фактом припинення речового права. Відмова від права власності, незалежно від мотивів її вчинення, не має наслідком автоматичного поновлення права попереднього власника, скасування правових наслідків завершеного звернення стягнення чи відновлення припиненого зобов'язання. Правові наслідки завершеного позасудового звернення стягнення не можуть бути поставлені у залежність від подальших односторонніх дій кредитора.
Твердження заявника про автоматичне поновлення обтяження (іпотеки) після припинення права власності банку суперечить правовій природі забезпечувального зобов'язання. Іпотека є акцесорним (додатковим) зобов'язанням і існує лише за наявності основного зобов'язання. Оскільки зобов'язання припинилося внаслідок реалізації статті 37 Закону України «Про іпотеку», відсутні правові підстави для існування іпотеки як обтяження. Сам факт внесення або поновлення запису в реєстрі не відновлює припинене зобов'язання.
Доводи касаційної скарги про те, що позичальник не здійснив повного грошового погашення заборгованості, не спростовують правильності висновків апеляційного суду, оскільки правова конструкція статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» передбачає припинення зобов'язання саме внаслідок реалізації забезпечувального механізму, а не виключно шляхом грошового платежу. За відсутності спеціального застереження у договорі іпотеки щодо можливості стягнення різниці після набуття права власності іпотекодержателем основне зобов'язання припиняється.
Посилання заявника на преюдиційність постанови Київського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року у справі № 760/13367/14-ц не впливають на вирішення цього спору, оскільки предметом тієї справи було питання виконання виконавчого листа, а не правові наслідки завершеного позасудового звернення стягнення у розумінні статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку». Отже, наведені обставини не мають преюдиційного значення для цієї справи.
У цілому доводи касаційної скарги не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та обґрунтованих висновків, викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з їх оцінкою та посилань на обставини, які були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які посилався заявник у касаційній скарзі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко