26 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 296/13551/25
провадження № 61-1768ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 28 листопада 2025 року
та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 січня 2026 року у справі
за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Житомирської міської ради про судовий захист порушених цивільних прав та інтересів,
У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із указаним позовом,
у якому просила:
- прийняти до розгляду позовну заяву про судовий захист порушених цивільних прав та інтересів;
- позовну заяву розглядати за правилами цивільного судочинства, врахувавши,
що позовні вимоги є похідними від вимог у приватно-правовому спорі і згідно
з частиною третьою статті 19 КАС України такі вимоги не розглядаються адміністративним судом;
- прийняти зміст позовної вимоги;
- прийняти обґрунтування 21 випадку порушення законодавства, якими порушено
її цивільні права та інтереси;
- прийняти пояснення стосовно відшкодування моральної шкоди, заподіяної
21 випадком недодержання вимог, встановлених законом, які визивали душевні страждання;
- прийняти пояснення стосовно розміру моральної шкоди та відшкодувати моральну шкоду за вчинення 21 випадку незаконних рішень, дій чи бездіяльності у сумі
210 000 грн.
Корольовський районний суд м. Житомира ухвалою від 28 листопада 2025 року,
яка залишена без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 21 січня 2026 року, у відкритті провадження у справі відмовив на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.
Роз'яснив, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства Житомирським окружним адміністративним судом.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позовна заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Вказаний спір належить до компетенції адміністративного суду, оскільки стосується спору фізичної особи з постійно діючим органом місцевого самоврядування, предметом якого є перевірка законності дій та бездіяльності цього органу, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
09 лютого 2026 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку надіслала
до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Корольовського районного суду
м. Житомира від 28 листопада 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 січня 2026 року у зазначеній справі.
Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів
у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження
(про відмову у відкритті касаційного провадження).
Відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку
про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на наступне.
У цій справі суд першої інстанції установив, що 27 листопада 2015 року
ОСОБА_1 було складено та подано до Житомирської міської ради клопотання про надання дозволу на одержання безоплатно у власність земельної ділянки
із земель міської ради для будівництва та обслуговування жилого будинку у межах норм безоплатної передачі у розмірі 0,10 га за адресою: АДРЕСА_1 . До клопотання додано: викопіювання зі схеми, на якому зазначене бажане місце розташування земельної ділянки; викопіювання з генерального плану; фотографії забудови; акт обстеження від 30 квітня 2013 року; лист міської ради/детальний план; висновок № 72/2013.
Рішенням сорок дев'ятої сесії сьомого скликання Житомирської міської ради
від 20 червня 2019 року № 1501 (пункт 115) ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою на підставі статті 39 ЗК України, статті 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», зокрема через невідповідність чинному містобудівному законодавству.
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим
законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається
ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав
і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій
їх реалізації.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду
за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, провадження
№ 61-5252сво23).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі
№ 910/10784/16, провадження № 12-30гс21).
Таким чином, правом на звернення до суду з позовом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи законних інтересів та, відповідно, таке цивільне право або інтерес може бути захищено судом
у спосіб, який, зокрема, не суперечить чинному законодавству, договору та має бути ефективним.
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності
й оперативності судового процесу.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають
із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України).
Приписи закону «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява
не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження
у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц, провадження № 14-477цс19; від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18, провадження № 11-36апп19; від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19, провадження № 14-39цс20).
Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17,
від 03 квітня 2018 року у справі № 9901/152/18, від 30 травня 2018 року у справі
№ 9901/497/18, від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц та
від 20 листопада 2019 року у справі № 591/5619/17.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів
чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження
(пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).
Пунктом 2 частини першої 4 КАС України передбачено, що публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції,
в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник
у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України зазначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування,
їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Повноваження відповідних органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 ЗК України, статтями 26, 33, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Відповідно до статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцева рада та її виконавчий комітет в межах своєї компетенції приймають рішення.
Положеннями статті 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені
в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної
або комунальної власності для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) у межах норм безоплатної приватизації подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади
або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної
чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування,
який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
У частині першій статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування
в Україні» передбачено, що до делегованих повноважень виконавчих органів місцевих рад належить підготовка висновків щодо надання або вилучення
в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, організація
і здійснення землеустрою, погодження проєктів землеустрою.
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21 березня 2018 року у справі
№ 536/233/16-ц, від 03 жовтня 2018 року в справі № 820/4149/17, від 28 листопада 2018 року в справі № 820/4439/17 висловлювала правову позицію про те, що якщо особа звертається до відповідних органів місцевого самоврядування із заявами для отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких
ці органи приймають відповідні рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції в сфері управління діяльністю, що підпадає
під юрисдикцію адміністративного суду.
Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями
чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги
про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені
в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина п'ята статті 21 КАС України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі
№ 280/179/19 (провадження № 14-567цс19) вказано, що: «при визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи, яка має розглядатись у порядку адміністративної юрисдикції, є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку
з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах,
що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо
він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, яке підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть у тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
Якщо особа звертається до відповідних органів із заявою для отримання
у користування вільної земельної ділянки, за результатами розгляду якої
ці органи приймають відповідні рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає
під юрисдикцію адміністративного суду. Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Верховний Суд вже викладав висновок щодо суб'єктної юрисдикції у спорах за подібних правовідносин, у яких одним із учасників є суб'єкт владних повноважень. Зокрема, такий висновок викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц (провадження № 14-5зц18), від 03 жовтня 2018 року у справі № 820/4149/17 (провадження № 11-759апп18), від 11 вересня 2019 року у справі № 280/191/19 (провадження № 14-377цс19) і від 04 березня 2020 року у справі № 280/174/19 (провадження № 14-509цс19) та у справі № 296/3870/19 (провадження
№ 14-532цс19). У наведених постановах Велика Палата Верховного Суду зазначила, що завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових
і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (частина перша статті 2 КАС України).
Як встановлено зі змісту позовної заяви та доданих до неї документів,
ОСОБА_1 вважає, що при розгляді її клопотання від 27 листопада 2015 року відповідачем не було дотримано вимог чинного законодавства, зокрема, неправомірно відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, порушено строки і процедуру розгляду клопотання, тощо, внаслідок чого порушено її права та заподіяно моральну шкоду.
Таким чином, при вирішенні судом позовних вимог у цій справі, передусім підлягає дослідженню правомірність дій відповідача при розгляді клопотання
ОСОБА_1 від 27 листопада 2015 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, що охоплює собою встановлення судом обставин дотримання процедури розгляду клопотання, прийнятого за її результатами рішення та надання оцінки правомірності відмови
у задоволенні клопотання позивача. При цьому, такі обставини не пов'язані
з визнанням права власності на земельну ділянку та оспорюванням права власності інших осіб.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі
№ 180/1560/16-а (провадження № 11-1123апп19) зазначено, що «за правилами частини другої статті 21 КАС вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги
про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного
або господарського судочинства. Отже, адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. В іншому випадку спірні відносини
з приводу відшкодування шкоди мають приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції».
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що вказаний спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки спірні правовідносини виникли між ОСОБА_1 з постійно діючим органом місцевого самоврядування, а саме виконавчим комітетом Житомирської міської ради, предметом яких є перевірка законності дій та бездіяльності цього органу, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
Враховуючи викладене, заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.
Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшли правильного висновку, що спір у справі є публічно-правовим та підпадає
під юрисдикцію адміністративного суду.
Що стосується позовної вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, то згідно з частиною п'ятою статті 21 КАС України вимоги
про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями
чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги
про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені
в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Відповідно до частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосовування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку
про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень вбачається,
що касаційна скарга є необґрунтованою, правильне застосування судами першої
та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо
їх застосування чи тлумачення, а наведені у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржених судових рішень, тому у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись статтями 260, 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира
від 28 листопада 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду
від 21 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1
до виконавчого комітету Житомирської міської ради про судовий захист порушених цивільних прав та інтересів.
Копію ухвали разом з доданими до скарги матеріалами направити особі,
яка подала касаційну скаргу.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання
та оскарженню не підлягає.
Судді: І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров