Справа № 635/13305/24 Головуючий суддя І інстанції Даниленко Т. П.
Провадження № 33/818/421/26 Суддя доповідач Шабельніков С.К.
Категорія: Керування транспортними засобами або суднами особами, які перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції
23 лютого 2026 року м. Харків
Суддя Харківського апеляційного суду Шабельніков С.К.,
за участю секретаря - Вакули Н.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові в справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову судді Харківського районного суду Харківської області від 07 листопада 2025 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП, -
Цією постановою
ОСОБА_1 , визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого за ч. 1 ст. 130 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що складає 17000 (сімнадцять тисяч) гривень 00 копійок, з позбавленням права керування транспортними засобами на строк один рік.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 605 (шістсот п'ять) грн 60 коп.
Постановою встановлено, що ОСОБА_1 17.11.2024 о 09 годині 26 хвилин в смт Вільхівка Харківського району Харківської області, вул. Сонячна, 1, керував транспортним засобом - Daewoo Lanos реєстраційний номер НОМЕР_1 , з ознаками алкогольного сп'яніння, а саме: запах алкоголю з порожнини роту, порушення координації рухів, почервоніння очей. Від проходження огляду на стан алкогольного сп'яніння на місці зупинки транспортного засобу за допомогою газоаналізатора «Drager» Alkotest 6820 та в закладі охорони здоров'я водій відмовився.
Своїми діями ОСОБА_1 порушив вимоги п. 2.5 ПДР, а саме: водій повинен на вимогу поліцейського пройти в установленому порядку медичний огляд з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.
Вказані дії ОСОБА_1 кваліфіковані особою, яка склала протокол про адміністративне правопорушення, за ч. 1 ст. 130 КУпАП.
Не погодившись з судовим рішенням ОСОБА_1 на постанову суду першої інстанції було подано апеляційну скаргу.
Свої апеляційні вимоги апелянт обґрунтовує тим, що суд першої інстанції не з'ясував всі обставини які мають значення для правильного розгляду справи та порушив вимоги норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вважає, що працівники поліції зупинили його транспортний засіб безпідставно та з порушеннями вимог ст. 35 Закону України «Про Національну поліцію». Разом з тим, ОСОБА_1 вважає неправильними висновки суду першої інстанції щодо посилання на режим воєнного стану у своєму рішенні. Крім того, на думку особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, працівники поліції в оспорюваному протоколі неправильно зазначили час події правопорушення, а також порушили вимоги Інструкції щодо безперервності відеозапису, що, на думку ОСОБА_2 , є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Разом з тим, апелянт вважає, що працівниками поліції не було виявлено ознак сп'яніння, чим було порушено порядок огляду водіїв на стан сп'яніння, передбачений КУпАП.
В судове засідання, яке неодноразово призначалось (16.01.2026 - перше; 04.02.2026 - друге; 23.02.2026 - третє) для апеляційного розгляду особа, яка подала апеляційну скаргу не з'явилася. Про місце, день та час апеляційного розгляду ОСОБА_1 був повідомлений належним чином. Зокрема, на адресу апелянта, зазначену в апеляційній скарзі, неодноразово було направлено судова повістка про виклик в паперовій формі, яка повернулася неврученою у зв'язку з відсутністю адресата. Крім того, з відомостей електронних модулів АТ «Укрпошта» вбачається, що судова повістка про виклик до судового засідання, призначеного на 23.02.2026, направлена на адресу ОСОБА_1 з 11.02.2026 року знаходилось у пересувному відділені, яке обслуговує населений пункт с. Вільхівка, Харківської області. Тобто, згідно відомостей електронних модулів АТ «УкрПошта», які прирівнюються до зворотного повідомлення поштового відправлення, за вказаною судовою повісткою, особа, яка притягається до адміністративної відповідальності не з'являється. Разом з тим, відповідно до відомостей довідки про доставку повідомлення у додатку «Viber» ОСОБА_1 отримав судову повістку про виклик у судове засідання, призначене на 23.02.2026 в електронній формі у зазначеному застосунку, що відповідає вимогам Порядку надсилання судових повісток, повідомлень і викликів учасникам судового процесу, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 23.01.2023 №28. Більш того, судову повістку в електронній формі про його виклик в судові засідання, призначені на 16.01.2026, 04.02.2026, однак за викликом не з'являвся. Такий спосіб сповіщення, суд апеляційної інстанції вважає прийнятним для особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, оскільки її номер мобільного телефону зазначений в апеляційній скарзі з метою комунікації з апелянтом. Разом з тим, з відомостей доповідної секретаря судового засідання Гуржія І.В. вбачається, що на вказаний номер ним здійснювались неодноразові виклики засобами телефонного зв'язку, з метою повідомлення особи, яка подала апеляційну скаргу про судові засідання, призначені на 16.01.2026, 04.02.2026, 23.02.2026, однак ОСОБА_1 слухавку не брав.
Також, з метою сповіщення ОСОБА_1 про місце, день та час апеляційного розгляду Харківським апеляційним судом було розміщено оголошення про виклик апелянта на офіційному сайті суду апеляційної інстанції. Суд апеляційної інстанції вважає, що у період дії воєнного стану, території де проводяться бойові дії, або до них наближені у зв'язку з чим обмежується робота операторів поштового зв'язку одним з належних способів повідомлення учасників судового процесу, які перебувають на таких територіях та які не мають електронного кабінету у ЄСІТС, є розміщення відповідного повідомлення на офіційному вебсайті суду. Такі процесуальні дії суду узгоджуються з правовими нормами зазначеними у ст. 12-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». З опублікування такого оголошення сторона вважається повідомленою про дату, час та місце розгляду справи.
З урахуванням того, що на території с. Вільхівка Харківської області працює пересувне відділення АТ «УкрПошта», а судовий розгляд у суді апеляційної інстанції неодноразово відкладався з причин неявки особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, апеляційний суд вважає належним сповіщення ОСОБА_1 про місце, день та час апеляційного розгляду шляхом розміщення оголошення про його виклик на офіційному вебсайті суду. Будь-яких заяв чи клопотань, зокрема щодо відкладення апеляційного розгляду, до початку судового засідання до суду апеляційної інстанції не надходило.
У зв'язку з вищевикладеним, суд апеляційної інстанції зробив всі дії щодо сповіщення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності про місце, день та час апеляційної скарги ОСОБА_1 . Враховуючи відомості розміщення відповідної публікації оголошення про дату та час апеляційного розгляду на офіційному вебсайті суду, а також довідки про отримання апелянтом судової повістки про виклик в електронній формі у застосунку «Viber» (а.с. 79-84), суд апеляційної інстанції вважає, що ОСОБА_1 сповіщений про місце день та час апеляційного розгляду.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 268 КУпАП справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, якщо є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Відповідно до вимог ч. 6 ст. 294 КУпАП неявка в судове засідання особи, яка подала скаргу, інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення, не перешкоджає розгляду справи, крім випадків, коли є поважні причини неявки або в суду відсутня інформація про належне повідомлення цих осіб.
Відповідно до правових висновків, зазначених, у статті 6 Європейської Конвенції з прав людини , ратифікованою Законом № 475/97-ВР від 17.07.97, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Крім того конвенція встановлює право кожного на доступ до справедливого та безстороннього правосуддя. Однак таке право не є абсолютним, та може бути обмеженим з об'єктивних підстав, визначених законом з обов'язковим врахуванням принципу розумності строків для розгляду справи.
У справі «N.B. проти України» Суд зазначив, що «розумність тривалості розгляду справи має визначатися в світлі обставин справи, а також з огляду на наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, важливість предмета розгляду для заявника» («N.B. проти України», 3 квітня 2008 року, §40).
Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо неї, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).
У рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та своєчасного (без невиправданих зволікань) розгляду і вирішення справи.
Як зазначає Велика Палата Верховного Суду у своїх правових висновках у справі №800/547/17, направлення листів рекомендованою кореспонденцією на дійсні адреси є достатнім для того, щоб вважати повідомлення особи «належним». Обов'язок судів «повідомити» полягає у тому, щоб інформувати учасника справи про судове засідання, а не забезпечити його участь в цьому засіданні.
У зв'язку з вищевикладеним, враховуючи відомості щодо сповіщення апелянта про місце, день та час апеляційного розгляду та відсутності заяв чи клопотань про відкладення судового засідання, апеляційний суд вважає за можливе розглядати апеляційну скаргу ОСОБА_1 за відсутності належно повідомленої особи, яка подала апеляційну скаргу. Апеляційний розгляд належить провадити в межах поданої апеляційної скарги, враховуючи відомості, які є наявними в матеріалах цієї справи.
Дослідивши доводи апеляційної скарги та відомості, що є наявними у матеріалах справи про адміністративне правопорушення, апеляційний суд дійшов висновку, що подана апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Згідно вимог ст.ст. 245, 251, 252, 280 КУпАП, суд повинен повно, всебічно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи, дати належну оцінку зібраним доказам. Зокрема, суд повинен з'ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи є винною особа в його вчиненні.
Як вбачається з матеріалів цієї справи, суд дотримався всіх вказаних вимог закону, встановивши обставини, які мають значення для правильного розгляду справи і вирішення питання винності ОСОБА_1 у порушенні Правил дорожнього руху, передбачених п. 2.5, а саме: на вимогу поліцейського пройти в установленому порядку медичний огляд з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції відмовився.
Під час апеляційного перегляду оскаржуваної постанови, апеляційним судом не встановлено об'єктивних відомостей, які можуть спростувати висновки суду щодо винуватості ОСОБА_3 у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 130 КУпАП.
Натомість, вина ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП підтверджуються наявними у справі відомостями, а саме: відомостями з протоколу про адміністративне правопорушення серії ААД№939314 від 17.11.2024 року, в якому зазначено факт керування ОСОБА_1 о 09 годині 26 хвилин в смт Вільхівка Харківського району Харківської області, вул. Сонячна, 1, керував транспортним засобом - Daewoo Lanos реєстраційний номер НОМЕР_1 , з ознаками алкогольного сп'яніння, а саме: запах алкоголю з порожнини роту, порушення координації рухів, почервоніння очей. Від проходження огляду на стан алкогольного сп'яніння на місці зупинки транспортного засобу за допомогою газоаналізатора «Drager» Alkotest 6820 та в закладі охорони здоров'я водій відмовився.
Своїми діями ОСОБА_1 порушив вимоги п. 2.5 ПДР, а саме: водій повинен на вимогу поліцейського пройти в установленому порядку медичний огляд з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.
У графі «пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, по суті порушення зазначено «пояснення надам в суді» (а.с.1), що свідчить про те, що водій був ознайомлений із змістом протоколу про адміністративне правопорушення, надавши пояснення по суті справи на власний розсуд.
Відомостями копії посвідчення водія встановлено, що ОСОБА_1 отримував посвідчення водія НОМЕР_2 , а тому не виконання водієм вимог Правил дорожнього руху в частині обов'язків водія, є свідомими діями ОСОБА_1 (а.с5).
Відомостями направлення на огляд водія транспортного засобу з метою встановлення стану сп'яніння встановлено, що медичний огляд ОСОБА_1 не проводився у зв'язку із його відмовою (а.с. 3).
Згідно відомостей пояснень свідка ОСОБА_4 , 17.11.2024 приблизно о 09 год 35 хв у с. Вільхівка, вул. Сонячна 1, водій ОСОБА_1 , який мав ознаки алкогольного сп'яніння, від виконання законної вимоги поліцейського пройти огляд на стан сп'яніння на місці зупинки та в закладі охорони здоров'я відмовився.
Відомостями відеозапису фіксації обставин правопорушення, доданого до протоколу встановлено, що транспортний засіб Daewoo Lanos реєстраційний номер НОМЕР_1 , рухаючись дорогою загального користування з асфальтованим покриттям здійснив з'їзд та продовжував рух ґрунтовою дорогою. Після чого, зазначений автомобіль був зупинений працівниками поліції за допомогою синьо-червоних проблискових маячків з поданням спеціального звукового сигналу. Під час проведення процесуальних дій працівниками поліції у водія було виявлено таку ознаку алкогольного сп'яніння, як запах алкоголю з порожнини рота, про що було повідомлено ОСОБА_1 , який визнав, що має залишковий запах алкоголю. Особі, яка притягається до адміністративної відповідальності було запропоновано пройти огляд на стан алкогольного сп'яніння як на місці зупинки, так і в закладі охорони здоров'я. ОСОБА_1 відмовився від виконання зазначеної вимоги працівників поліції.
При цьому, апеляційний суд встановив, що протокол про адміністративне правопорушення та інші процесуальні документи складені уповноваженою державою особою. ОСОБА_1 не скористався процесуальною можливістю та не зверталися із скаргами на дії працівників поліції до їх безпосереднього керівництва з метою ініціювання службової перевірки або притягнення до дисциплінарної відповідальності посадових осіб, якими були складені відповідні процесуальні документи у цій справі (ст. 267 КУпАП). Разом з тим, стороною захисту не надано відомостей про звернення до суду в порядку, передбаченому ст. 5, 20, 286 КАС України щодо оскарження дій або бездіяльності відповідних посадових осіб. Цих відомостей не надано суду і під час апеляційного розгляду.
Отже, суд встановив, що сторона захисту не скористалась своїм правом та не надала до суду доказів на підтвердження версії щодо незаконності дій працівників поліції або їх упередженості під час проведення ними дій та складання матеріалів про адміністративне правопорушення за відмову ОСОБА_1 від проведення огляду на стан сп'яніння, а матеріали справи не містять відповідних відомостей, що обумовлюють невинуватість особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відомості, які зафіксовані в письмових доказах, що долучені до матеріалів справи, відповідають дійсності, що вочевидь унеможливлює врахування апеляційним судом апеляційних доводів в цій частині.
Натомість, саме відмова від проходження огляду водія є процесуально визначальним фактом у цій справі, адже адміністративна відповідальність, встановлена ч.1 ст. 130 КУпАП, що настає в цьому випадку, саме за відмову водія у проходженні огляду на стан сп'яніння у встановленому законом порядку, що знайшло своє підтвердження у неспростованих відомостях протоколу про адміністративне правопорушення, доданих до нього доказах та інших відомостях, наявних у матеріалах справи.
Разом з цим суд апеляційної інстанції вважає належним зазначити, що приписи статей 130 та 266 КУпАП в їх невід'ємному взаємозв'язку встановлюють відповідальність за відмову від проходження огляду, яка настає у випадку відмови водія від будь-якого, визначеного законом порядку, та запропонованого (в разі наявності підстав) огляду, а недійсним є безпосередньо огляд, проведений з порушенням проведення його порядку. Відомостей про порушення проведення порядку огляду на стан сп'яніння матеріали справи не містять. Не надано таких відомостей і суду апеляційної інстанції.
Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 23.12.2005 року «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» у її релевантному зв'язку із нормами Закону чинними на момент вчинення правопорушення, при розгляді справ про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 130 КУпАП, судам слід враховувати, що стан сп'яніння встановлюють шляхом огляду правопорушника відповідно до встановленого Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння. Якщо водій ухиляється від огляду, то відповідні його дії та ознаки сп'яніння необхідно зафіксувати в протоколі про адміністративне правопорушення, складеному у присутності двох свідків або зафіксованому технічними пристроями відеозапису, що є підставою для притягнення порушника до адміністративної відповідальності.
Приписами абз. 4 п. 27 згаданої Постанови Пленуму Верховного Суду в їх релевантному зв'язку із вимогами ч.1 ст. 130 КУпАП в редакції, чинній на момент скоєння правопорушення, встановлено, що для притягнення до відповідальності за ст. 130 КУпАП не має значення, протягом якого часу особа, яка перебуває у стані сп'яніння чи під впливом лікарських препаратів, що знижують її увагу та швидкість реакції, керувала транспортним засобом.
Правопорушення вважається закінченим з моменту відмови водія транспортного засобу від проходження огляду для визначення стану алкогольного сп'яніння, впливу наркотичних чи токсичних речовин. А тому, у працівників поліції виникають законні підстави для складання матеріалів про адміністративну відповідальність з моменту фіксування відмови водія від проходження огляду на стан сп'яніння в порядку встановленому законом незалежно від причин та способу надання водієм такої відмови.
За таких обставин, враховуючи зміст пункту 2.5 Правил дорожнього руху, необхідно вважати, що водій, стосовно якого є підозри про перебування його у стані сп'яніння, саме зобов'язаний пройти огляд у встановленому законом порядку. Вказаний обов'язок водія спрямований на безпеку руху, тому факт відмови від проходження такого огляду законодавство кваліфікує як окреме правопорушення з правовими наслідками, як для перебування його у стані сп'яніння. Таке належить вважати цілком виправданим та логічним, оскільки в протилежному випадку, водії, відмовляючись від такого огляду, мали б можливість приховувати свій стан, і як наслідок - уникати юридичної відповідальності.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, (наприклад «Функе проти Франції», «Драган Петрович проти Сербії» (Dragan Petroviж v. Serbia) від 14.04.2020 (скарга № 75229/10), S та Марпер проти Сполученого Королівства) не можливо здійснювати по відношенню до особи будь - якого примусу з метою надання цією особою біологічних зразків, оскільки це в розумінні положень пункту 1 статті 8 Конвенції порушує право особи на повагу до її приватного життя.
З відомостей відеозапису, вбачається, що ОСОБА_1 фактично відмовився від проведення огляду на стан сп'яніння у встановленому законом порядку, про що повідомив працівників поліції.
Щодо доводів апеляційної скарги про безпідставність зупинки транспортного засобу, як на підставу скасування судового рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначає наступне.
Відповідно до вимог ч. 1- 2 ст. 30 Закону України «Про Національну поліцію» поліція для виконання покладених на неї завдань вживає заходів реагування на правопорушення, визначені Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним процесуальним кодексом України, на підставі та в порядку, визначених законом. Поліція для охорони прав і свобод людини, запобігання загрозам публічній безпеці і порядку або припинення їх порушення також застосовує в межах своєї компетенції поліцейські превентивні заходи та заходи примусу, визначені цим Законом.
Згідно до приписів ст. 31 Закону «Про Національну поліцію» поліція може застосовувати превентивні заходи, зокрема зупинення транспортних засобів та перевірку документів особи. Превентивними заходами є зокрема: перевірка документів особи; опитування особи; зупинення транспортного засобу.
Ст. 35 Закону України «Про Національну поліцію» встановлює перелік підстав для зупинки транспортних засобів. Аналіз цієї статті дає підстави стверджувати, що вимоги норм, зазначених у ній здебільшого спрямовані на забезпечення безпеки дорожнього руху, а також на забезпечення норм, визначених Законом.
Однак, законодавець встановлює виключення і не обмежує працівників поліції підставами для зупинки транспортних засобів, визначених ст. 35 Закону «Про Національну поліцію».
Застосування превентивних заходів працівниками поліції має обумовлюватися зовнішніми чинниками або обставинами, які можуть надавати прав або зобов'язувати поліцейського застосувати певні превентивні заходи.
При цьому належить врахувати те, що згідно Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2024 року в Україні введено режим «воєнний стан», який діяв і на час оспорюваної події, а місце події знаходиться на території наближеної до зони проведення бойових дій.
Відповідно до вимог п. 6-7 ч. 1 ст 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів; перевіряти у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, документи у осіб, а в разі потреби проводити огляд речей, транспортних засобів, багажу та вантажів, службових приміщень і житла громадян, за винятком обмежень, встановлених Конституцією України;
Крім того, відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 16 Закону України «Про дорожній рух» водій зобов'язаний не допускати випадків керування транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також не передавати керування транспортним засобом особі, яка перебуває в такому стані або під впливом таких препаратів. Керування транспортними засобами в стані сп'яніння створює реальну небезпеку для учасників дорожнього руху та може призвести до тяжких наслідків. Здійснити перевірку керування водієм транспортного засобу вочевидь можливе лише після зупинки транспортного засобу. Пунктом 2.5 Правил дорожнього руху встановлено обов'язок водія пройти медичний огляд на стан сп'яніння. Ці вимога поліцейського є імперативною і підлягає виконанню. Разом з тим, ніхто не може бути примушений проходити огляд на стан сп'яніння, оскільки з точки зору стороннього спостерігача такий примус може бути розцінений, як порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Таким чином, відповідно до викладених правових норм у їх нерозривному взаємозв'язку, водій у якого працівник поліції встановив ознаки сп'яніння зобов'язаний виконати законну вимогу - пройти огляд на встановлення факту такого сп'яніння, а відмова від виконання цієї вимоги є самостійним складом адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачене ст. 130 КУпАП та не знаходиться у причинно - наслідковому зв'язку із законністю чи незаконністю зупинки транспортного засобу. Разом з тим, належить зазначити, що неправомірна зупинка транспортного засобу, за певних обставин, може бути підставою притягнення працівників поліції до відповідальності, встановлену законом та підлягають розгляду в окремому порядку.
Натомість матеріали справи не містять відомостей щодо позитивного результату оскарження дій чи бездіяльності працівників поліції, причетних до складання цих матеріалів про адміністративне правопорушення, які б свідчили про порушення працівникам поліції чинного законодавства.
За таких обставин доводи апеляційної скарги в цій частині належить вважати необґрунтованими та розцінювати їх, як обраний спосіб захисту ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги щодо відсутності ознак алкогольного сп'яніння в особи, яка притягається до адміністративної відповідальності є безпідставними та спростовуються відомостями відеозапису правопорушення з якого вбачається, що ОСОБА_1 заперечуючи вживання алкогольних напоїв в день адміністративного правопорушення погоджується із виявленням у нього залишкових слідів алкоголю. При цьому для перевірки зазначеної ознаки водій здійснив видих в бік працівника поліції.
Стосовно доводів апеляційної скарги щодо розбіжностей часу правопорушення, зазначеного в протоколі та часу відображеної на відеозаписі з нагрудної камери суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Приписами ст. 251 КУпАП встановлено, що доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, безпеки на автомобільному транспорті та паркування транспортних засобів, актом огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. Обов'язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.
Крім того, належить врахувати особливість правового статусу доказів у провадженні по справах про адміністративні правопорушення. Статус доказів, перелік джерел, правила їх допустимості визначаються виключно національним законом. Конвенційне право та його тлумачення ЄСПЛ залишає правила допустимості доказів на розсуд держав, з поправкою на вимогу загальної справедливості судового провадження, а також природи правопорушення.
Національний припис закону, а саме ст. 251 КУпАП, встановлює абсолютний характер джерел та змісту доказової інформації по справі «будь-які фактичні дані» та не містить критеріїв недопустимості доказів.
Враховуючи викладене, а також правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22.01.2025 року у справі № 335/6977/22 протокол про адміністративне правопорушення не є рішенням суб'єкту владних повноважень. На патрульного поліцейського під час складення протоколу про адміністративне правопорушення покладено відмінну функцію ніж та, яку має виконати суд під час розгляду справи про адміністративне правопорушення. До повноважень патрульного поліцейського не належить встановлення та остаточна оцінка всіх обставини, які зафіксовані у протоколі, не надано повноважень проводити експертизу чи залучати спеціалістів, які володіють достатніми професійними знаннями для встановлення специфічних обставин. Фактично на уповноважену особу підрозділу поліції покладена обмежена функція, а саме збирання та фіксація доказів стосовно обставин події, що відбулася.
Оцінку доказів патрульний поліцейський повинен здійснити такою мірою, як це потрібно для визначення ймовірної особи, дії якої містять ознаки складу адміністративного правопорушення, а також в межах тих обставин, яких вимагає обстановка, що склалася. Висновки поліцейського є вірогідними та не мають для суду заздалегідь визначеного значення. Дії особи, стосовно якої складено протокол про адміністративне правопорушення, ймовірно місять ознаки адміністративного правопорушення, але остаточні висновки, зокрема й про дійсно винну у правопорушенні особу, має зробити виключно суд.
Разом з тим, стандарт доказування «поза розумним сумнівом» активно використовується Європейським судом з прав людини. У справі «Ушаков проти України» (рішення від 18 червня 2015 року, заява № 10705\12) ЄСПЛ визначає: «Суд, при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій стосовно фактів, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою». Стандарт доказування «поза розумним сумнівом» не виключає будь-який сумнів взагалі, оскільки завжди можна припустити можливість існування навіть дуже маловірогідних обставин чи їх збігів. Проте, цей стандарт доказування означає, що особу необхідно виправдати не при наявності будь-якої «тіні» сумнівів, а при наявності лише «розумного сумніву». При цьому розумним є сумнів, який має під собою причину та здоровий глузд і випливає зі справедливого та розумного розгляду всіх доказів у справі або з відсутності доказів у справі. Цей сумнів не є ні смутним, ні гіпотетичним чи уявним або надуманим. А саме таким, який ґрунтується на конкретних обставинах або інших вагомих причинах, які б змусили розумну людину вагатися вдатися до певних дій у питаннях, що мають значення для неї.
З відомостей відеозапису із службового планшету вбачається, що автомобіль Daewoo Lanos реєстраційний номер НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_1 рухається дорогою загального користування та звертає на ґрунтову дорогу саме у 09 год 26 хв. Після зупинення цього транспортного засобу працівники поліції відразу підходять до водія ОСОБА_1 та розпочинають проведення процесуальних дій, які зафіксовані на нагрудну камеру поліцейського. Таким чином, відомості протоколу узгоджуються із відомостями відеозапису в частині фіксації фактичних обставин правопорушення та не спростовують вини особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.
Матеріали цієї справи містять усі відомості, які працівники поліції, а також особа, яка притягається до адміністративної відповідальності вважали за необхідне до них долучити, зокрема і відеозапис. Всі відомості оцінюються судом апеляційної інстанції у їх сукупності. Матеріали цієї справи не містять відомостей, щодо порушення працівниками поліції вимог Інструкції, щодо фіксації правопорушення. Натомість відомості матеріали цієї справи надають підстав поза розумним сумнівом стверджувати, що ОСОБА_1 порушив вимоги п. 2 .5 Правил дорожнього руху відмовившись від виконання законної вимоги працівника поліції пройти огляд на стан сп'яніння у встановленому законом порядку.
За аналогічним вищезазначеним мотивах суд апеляційної інстанції вважає доводи апеляційної скарги щодо неможливості врахування відомостей відеозапису у цій справі безпідставними, суб'єктивними та розцінює їх, як обраний спосіб захисту ОСОБА_1 .
З огляду на фактичні обставини матеріалів цієї справи, а також викладені в апеляційній скарзі доводи, які фактично зводяться до незгоди апелянта з оскаржуваним судовим рішенням, належить врахувати, що право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував у своїй правовій практиці Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від свавілля; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», параграфи 29-30). Втім, це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Високий Суд зазначає, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Суду у справі «Трофимчук проти України»).
У частині першій статті 6 Конвенції не міститься вимоги про те, що апеляційний суд має надавати більш детальне обґрунтування, коли він з правових підстав відхиляє як безпідставну скаргу, без подальшого пояснення (ухвала Суду про прийнятність у справі «Вurg аnd Оthers v. France»).
У зв'язку з вищевикладеним, а також враховуючи виклад апеляційних доводів у цій справі, суд апеляційної інстанції вважає решту апеляційних доводів суб'єктивними та такими що нерозривно пов'язані із доводами апеляційної скарги, яким суд надав оцінку вище.
Оцінюючи відомості усіх доказів у справі, апеляційний суд дійшов висновку, що вони узгоджуються між собою та беззаперечно свідчать про наявність в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП, а саме: відмови особи, що притягається до адміністративної відповідальності від проходження огляду на стан алкогольного сп'яніння в закладі охорони здоров'я.
Так, згідно з вимогами п. 1.3 ПДР учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.
Пунктом 1.9 ПДР встановлено, що особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
Відповідно до вимог п. 2.5 ПДР, водій повинен на вимогу поліцейського пройти в установленому порядку медичний огляд з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.
Відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суди застосовують рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. Дотримуючись вимог вищенаведеного закону суд апеляційної інстанції бере до уваги наступну практику Європейського суду з прав людини.
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «О'Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29.06.2007 р., яке з урахуванням положень статей 8, 9 Конституції України, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є частиною національного законодавства, зазначив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов'язки у правовому полі держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, по справам «Кобець проти України» від 14.02.2008, «Берктай проти Туреччини» від 08.02.2001, «Леванте проти Латвії» від 07.11.2002 неодноразово вказує, що оцінюючи докази, суд застосовує принцип доведення «за відсутності розумних підстав для сумніву», що може бути результатом цілої низки ознак або достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою неспростовних презумпцій.
У рішенні ЄСПЛ від 21 липня 2011 року по справі «Коробов проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що при оцінці доказів Суд, як правило, застосовує критерії доведення «поза розумним сумнівом». Проте, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумцій факту.
Крім того, Європейський суд з прав людини в своєму рішенні «Ісмаїлов проти Росії» від 06 листопада 2008 року зазначив, що згідно з принципом верховенства права однією з підвалин демократичного суспільства, який закріплений в усіх статтях Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, при розгляді справи та призначенні стягнення потрібно досягти справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, щоб під час відповідного втручання був дотриманий принцип законності і воно не було свавільним, тобто стягнення повинне бути пропорційним, воно має відповідати тяжкості скоєного правопорушення, а також його наслідкам.
Отже, доказів, які спростовують правильність висновків суду першої інстанції, апелянтом не надано, не містять їх і матеріали справи. Більш того, порушень норм КУпАП під час складання протоколу та в суді першої інстанції, які обумовлюють необхідність скасування постанови суду, апеляційним судом не встановлено.
Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що судом першої інстанції прийнято обґрунтоване рішення щодо порушення ОСОБА_1 п. 2.5 Правил дорожнього руху та притягнуто за ч.1 ст.130 КУпАП до відповідальності, а тому посилання сторони захисту на незаконність та необґрунтованість судової постанови є безпідставними.
Керуючись ст. 294 КУпАП, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову судді Харківського районного суду Харківської області від 07 листопада 2025 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП, - залишити без змін.
Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя С.К. Шабельніков