28 січня 2026 року місто Київ
справа № 760/10375/23
провадження № 22-ц/824/2164/2026
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Онопрієнко К.С.,
сторони:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - Територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 23 квітня 2025 року,ухвалене у складі судді Ішуніної Л.М., -
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, в якому просив визнати договір довічного утримання між ним та ОСОБА_2 від 17 березня 2021 року укладеним у редакції, наведеній у позові.
Свої вимоги мотивував тим, що він був знайомий зі ОСОБА_2 з 2017 року, з якою познайомився через свого товариша - ОСОБА_3 , який допомагав їй, зокрема, ходив з нею на прогулянки, за продуктами, купував їй необхідні ліки тощо.
Улітку 2020 року ОСОБА_4 помер та ОСОБА_2 звернулася до нього з проханням, щоб він надавав їй допомогу по догляду та утриманню, оскільки має в цьому потребу та є самотньою особою. Позивач погодився на її прохання та прийняв на себе відповідні обов'язки.
Зазначає, що починаючи з літа 2020 року, позивач часто відвідував ОСОБА_2 , та надавав допомогу в побутових питаннях, декілька разів на тиждень приносив продукти харчування, ліки, харчі для котів, які він придбавав за власні кошти. Крім того, на прохання ОСОБА_2 він придбав за власний рахунок електронний апарат для вимірювання тиску та речі домашнього вжитку. Також приймав участь в утриманні квартири, де проживала ОСОБА_2 , у ліквідації наслідків затоплення її квартири.
Враховуючи те, що його допомога несе за собою фінансові витрати, улітку 2020 року позивач запропонував ОСОБА_2 укласти договір довічного утримання, на що вона відповіла, що подумає.
Через декілька місяців здійснення ним допомоги він запитав ОСОБА_2 про її рішення щодо укладення договору довічного утримання, на що остання повідомила, що згодна на його укладення та попросила позивача підготувати відповідні документи.
Таким чином, позивач зі ОСОБА_2 домовились спільно укласти договір довічного утримання, відповідно до якого ОСОБА_2 передає йому у власність належну їй квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_1 зобов'язується забезпечувати ОСОБА_2 утриманням та доглядом довічно.
17 березня 2021 року позивач та ОСОБА_2 погодили остаточний текст договору довічного утримання, що був підготовлений з урахуванням правок та побажань останньої для його подальшого нотаріального посвідчення. Також, зі ОСОБА_2 був погоджений нотаріус, який знаходиться поблизу її місця проживання та мав би посвідчити договір довічного утримання.
Отже, ще до нотаріального посвідчення договору довічного утримання, позивач вже здійснював догляд та утримання ОСОБА_2 , тобто фактично почав виконувати умови договору довічного утримання.
Сторони договору домовились, що здійснять нотаріальне посвідчення договору довічного утримання влітку 2021 року, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 року, однак у зв'язку з поганим самопочуттям ОСОБА_2 , зустріч із нотаріусом перенесли на весну 2022 року, на що позивач погодився. Однак ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла у своїй квартирі, що було виявлено працівниками поліції, яких викликав позивач.
ОСОБА_1 вказує, що ОСОБА_2 усвідомлювала та бажала укласти з ним договір довічного утримання, оскільки при одній з розмов повідомила, що ще у 2008 році склала заповіт на користь спадкоємців ОСОБА_5 (дочка двоюрідного брата) та ОСОБА_6 (двоюрідний брат) в надії, що ці особи у майбутньому будуть здійснювати за нею належний догляд та утримання. При цьому, зазначила, що не бажає продовжувати дію заповіту, оскільки їй вже була потрібна допомога та утримання, а майбутні спадкоємці цього не забезпечували. У подальшому, ОСОБА_2 надала йому оригінал заповіту від 21 липня 2008 року як підтвердження того, що вона відмовилась від нього.
Крім того, у грудні 2021 року, за 2 дні перед святом Нового Року, коли він приніс до ОСОБА_2 продукти харчування, речі домашнього вжитку, ліки та корм для тварин, побачив у квартирі жінку, яку йому представили як ОСОБА_7 (дружина двоюрідного брата). Він представився та повідомив, що між ним та ОСОБА_2 досягнуто згоди щодо укладення договору довічного утримання, на що ОСОБА_7 відповіла, що знає про його допомогу та домовленості щодо утримання, і не заперечує проти цього.
Таким чином, всі умови договору довічного утримання між ним та ОСОБА_2 були погоджені, але через раптову смерть останньої, указаний договір довічного утримання не був посвідчений нотаріально.
Після смерті ОСОБА_2 її квартира за заповітом перейшла спадкоємиці ОСОБА_5 , що суперечить волі померлої та не посвідченому, але фактично існуючому договору довічного утримання, що призводить до порушення його прав, тому він звернувся до суду з указаним позовом.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 23 квітня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, позивач ОСОБА_1 15 серпня 2025 року подав апеляційну скаргу, в порядку ст.355 ЦПК України, в якій просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Вважає, що посилання суду на відсутність у справі документального підтвердження укладення договору довічного утримання не є підставою для відмови у позові, оскільки у судовому засіданні були опитані під присягою свідки, які підтвердили той факт, що ОСОБА_1 доглядав за померлою ОСОБА_2 . Такі показання не спростовані. Також заперечує проти того, що позивачем вказано неналежного відповідача, оскільки в цій справі не оспорюється заповіт, відповідно залучення спадкоємців померлої відповідачами в цій справі - є недоцільним.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач та третя особа ОСОБА_6 проти її задоволення заперечували, просили оскаржуване рішення залишити без змін.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Руднєв О.О. підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати.
В судовому засіданні представник третьої особи ОСОБА_6 - адвокат Логвиненко О.С, та третьої особи ОСОБА_5 - адвокат Оліферчук С.О. проти апеляційної скарги позивача заперечували, просили відмовити у її задоволенні, а рішення суду залишити в силі.
Відповідач та третя особа - Дев'ята Київська державна нотаріальна явку свого представника у судове засідання не забезпечили, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином, що підтверджується звітами про доставку судової повістки до їхніх електронних кабінетів, про поважність причин неявки суду невідомо.
Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.
Судом установлено, що ОСОБА_2 на праві власності належить квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 6 жовтня 2007 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степаненко Д. В. та зареєстрованим в реєстрі за № 2323.
21 липня 2008 року ОСОБА_2 складено заповіт, за змістом якого, належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1 заповіла ОСОБА_5 ; належні їй на праві особистої власності грошові вклади з відповідними відсотками та грошовими компенсаціями, що знаходяться в усіх банківських установах України, заповіла ОСОБА_6 . Заповіт посвідчений державним нотаріусом Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори Ловчинською Л. А. та зареєстрований в реєстрі за № 8-1416.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 30 вересня 2022 року, виданим повторно Київським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) серії НОМЕР_1 .
Згідно з витягом з Реєстру територіальної громади міста Києва ОСОБА_2 з 23 жовтня 2007 року по день смерть була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .
30 червня 2022 року до Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори звернувся ОСОБА_6 із заявою про прийняття спадщини, яку спадкодавець йому заповіла.
3 жовтня 2022 року ОСОБА_5 подала до Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, в якій зазначила, що спадкове майно згідно з заповітом приймає.
13 березня 2023 року позивач подав до Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори заяву, в якій зазначив, що проживав з померлою ОСОБА_2 однією сім'єю. Оскільки спадщину у встановлений законом термін він не прийняв і пропустив установлений законом 6-місячний термін для прийняття спадщини, а також не може підтвердити його родинні відносини з померлою, а саме факт проживання однією сім'єю, просив винести та видати йому постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, що необхідно для звернення до суду.
13 березня 2023 року державним нотаріусом Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори Пічевською Н. В. видано постанову про відмову у вчинені нотаріальної дії, а саме - видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки він спадщину у встановлений законом термін не прийняв і пропустив встановлений законом 6-місячний термін для прийняття спадщини, а також не може підтвердити свої родинні відносини, а саме факт проживання однією сім'єю з померлою.
24 травня 2023 року державним нотаріусом направлено на адресу позивача лист за вих. № 1984/02-14, в якому йому роз'яснено, що для звернення до суду йому надається 10?денний термін. Якщо у вказаний термін він не з'явиться до нотаріальної контори і не надасть доказів того, що ним подано позов до суду, 20 червня 2023 року буде видане свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім'я спадкоємців за заповітом.
Враховуючи вищевикладене, позивач звернувся до Солом'янського районного суду міста Києва з цим позовом про визнання договору довічного утримання укладеним, та на підставі його заяви від 19 липня 2023 року було зупинено видачу свідоцтва про право на спадщину на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано суду доказів на підтвердження існування між ним та ОСОБА_2 за її життя, домовленостей про укладення договору довічного утримання. Так, матеріали справи не містять будь-яких письмових доказів наявності зобов'язальних відноси між ОСОБА_1 та померлою ОСОБА_2 на умовах, зазначених у позові, відсутні докази того, що позивачем було запропоновано укласти договір довічного утримання ОСОБА_2 та нею така пропозиція була прийнята, а також досягнуто між ними згоди з усіх істотних умов. Належних та достовірних доказів виконання позивачем зобов'язань щодо утримання ОСОБА_2 та догляду за нею матеріали справи не містять, підтвердження зазначених обставин ґрунтується виключно на показаннях свідків. Також суд вважав, що належними відповідачами у цій справі є спадкоємці за заповітом, на права та обов'язки яких щодо спадкового майно може вплинути рішення суду у цій справі.
Відповідно до частин першої, другої, четвертою та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів апеляційної скарги колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див.: постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року у справі № 757/39725/19-ц (провадження № 61-15916св20)).
За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України)
Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
Звертаючись з цим позовом до суду, ОСОБА_1 вважав, що між ним та померлою ОСОБА_2 існувала домовленість з усіх істотних умов щодо укладення між ними договору довічного утримання, однак такий договір не був нотаріально посвідченим за її життя.
Установлено, що 21 липня 2008 року ОСОБА_2 складено заповіт, за змістом якого, належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1 заповіла ОСОБА_5 ; належні їй на праві особистої власності грошові вклади з відповідними відсотками та грошовими компенсаціями, що знаходяться в усіх банківських установах України заповіла ОСОБА_6 . Заповіт посвідчений державним нотаріусом Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори Ловчинською Л. А. та зареєстрований в реєстрі за № 8-1416.
Як убачається з матеріалів справи та змісту апеляційної скарги, цей заповіт не оспорювався та недійсним не визнавався. За таких обставин, спадкоємцями ОСОБА_2 , зокрема щодо спірної квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (які в цій справі беруть участь як треті особи).
Отже, оскільки позивач вважає, що згідно договору довічного утримання спірна квартира повинна належати йому, 30 червня 2022 року до Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори звернувся ОСОБА_6 із заявою про прийняття спадщини (спірної квартири), а 3 жовтня 2022 року ОСОБА_5 вчинила ті ж дії для прийняття спадщини, убачається що спір, що стосується майна померлої (зокрема квартири) виник між позивачем та спадкоємцями ОСОБА_2 .
Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача).
Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача або незалучення належного є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18.
Вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до правовідносин, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи. У разі пред'явлення позову не до всіх відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи та без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів. Суд зобов'язаний вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені у ньому.
Однак, яким чином вирішення цього спору вплине на права та обов'язки Територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради з наявних в матеріалах справи доказів суд позбавлений можливості встановити, оскільки, як правильно зазначив у своєму рішенні суд першої інстанції, спір виник щодо спадкового майна між фізичними особами, відповідач не є особою, яка може набути права власності на спірну квартиру.
Разом з тим, в ході судового розгляду позивач наполягав на тому, що ним пред'явлено позов до належного відповідача, будь-яких клопотань про заміну неналежного відповідача до суду не надходило. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 тільки висловив свої заперечення щодо таких висновків суду.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтування позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позивача до Територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, як пред'явлених до неналежного відповідача.
Крім того слід зазначити наступне.
За вимогами статей 263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Статтею 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. При цьому, суд має сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Згідно частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (статті 77, 81 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей».
На підтвердження укладення договору довічного утримання позивач надає текст такого договору та вказує, що між ним та ОСОБА_2 за її життя погоджено істотні умови, однак такий догорів не був нотаріально посвідчений. Підпис ОСОБА_2 на примірнику договору утримання також відсутній.
Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 745 ЦК України).
У статті 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
У цій справі відсутня умова про повне або часткове виконання договору, на підтвердження якої належні та допустимі докази, зокрема і письмові, також відсутні. Пояснення свідків у судовому засіданні, що надані ними під присягою, без письмових доказів (примірник підписаного ОСОБА_2 договору чи будь - якого документу, де йдеться про намір укласти договір довічного утримання та погодження істотних умов), не є в розумінні процесуального закону тими доказами, які на його думку, підтверджували б позовні вимоги ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та на їх правильність не впливають, а значною мірою зводяться до незгоди з правовою оцінкою судом першої інстанції наданих позивачем доказів.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки, висновки суду, викладені в рішенні суду, відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні.
Оскільки рішення суду не підлягає скасуванню, підстави для перерозподілу судових витрат відсутні.
На підставі викладеного та керуючись статтями 141, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 23 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складна 2 березня 2026 року.
Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна
Судді: Л.Д. Поливач
А.М. Стрижеус