02 березня 2026 р. Справа № 520/35163/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: П'янової Я.В.,
Суддів: Русанової В.Б. , Бегунца А.О. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Печерського районного суду міста Києва на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.10.2025, головуючий суддя І інстанції: Сагайдак В.В., м. Харків, повний текст складено 23.10.25 у справі № 520/35163/24
за позовом ОСОБА_1
до Печерського районного суду міста Києва
про визнання бездіяльності протиправною та стягнення моральної шкоди,
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовною заявою до Печерського районного суду міста Києва (далі за текстом - відповідач), в якій просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача у не направленні ОСОБА_1 повідомлень за його скаргами від 24.01.2024, 13.03.2024, 30.04.2024, та 16.08.2024;
- постановити окрему ухвалу про можливу наявність в протиправній бездіяльності винних посадових осіб відповідача ознак кримінального правопорушення за ст. 367 КК України, яку направити Генеральному прокурору для проведення перевірки та прийняття рішення згідно КПК України;
- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 :
відшкодування за завдану моральну шкоду - 900000 грн;
витрати, з урахуванням інфляції, пов'язаних з розглядом справи, попередній розмір яких буде складати - 1000 грн.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність відповідача у не направленні ОСОБА_1 повідомлень за його скаргами від 24.01.2024 р., 13.03.2024 р., 30.04.2024 р. та 16.08.2024.
Відмовлено в задоволенні інших вимог.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення суду в цій частині ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального (ст.ст. 15 ч. 1 і 2, 16 ч. 2 п. 9, 23 ч. 1 і 2 п. 2 ЦК) та процесуального права (ст.ст. 2 ч. 1 і 3 п.1, 2 і 4, 3 ч. 1, 6 ч. 2, 7 ч. 1, 8 ч. 1, 9 ч. 1 і 4, 242 ч. 1 і 4, 246 ч. 4 п. 3 і 6 КАС).
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач викладає обставини справи та вказує, що судом першої інстанції не було вжито всіх, передбачених законом заходів до всебічного, повного та об'єктивного з'ясування істотно значущих для вирішення справи обставин матеріального відшкодування моральної шкоди, та сам суд діяв усупереч вимогам, положенням і приписам Конституції, Конвенції, КАС України, Закону про судоустрій, роз'ясненням ППВСУ № 1 і ППВАСУ, що призвело до частково неправильного вирішення справи та неправомірної відмови у задоволенні вимог позивача по стягненню моральної шкоди.
За результатами апеляційного розгляду позивач просить змінити оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди, задовольнивши вказані вимоги, та вимоги по стягненню судових витрат. Постановити окрему ухвалу з приводу істотного порушення суддею Сагайдак вимог, положень і приписів Конституції, КАС України, Закону про судоустрій, роз'яснень ППВСУ № 1 і ППВАСУ, що призвело до неправомірної відмови у задоволенні вимог позивача в частині стягнення моральної шкоди.
Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу позивача не скористався.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, відповідач також оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення суду в цій частині ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги заявник посилається на те, що надання відповідей на звернення громадян здійснюється по мірі поточного судового навантаження, яке на даний час в суді є надмірним. Разом із тим, листами суду за вихідним номером 04/684/2024 від 13.02.2024, 04/682/2024 від 13.02.2024, 04/5081/2024 від 31.12.2024, 04/1915/2024 від 06.05.2024, 04/4289/2024 від 05.11.2024, 04/3256/2024 від 16.08.2024, 04/3270/2024 від 16.08.2024 за підписом голови суду Руслана Козлова було надано відповіді на звернення ОСОБА_1 від 24.01.2024, 13.03.2024, 30.04.2024, 16.08.2024, що отримані судом 26.01.2024, 14.03.2024, 30.04.2024, 16.08.2024. Отже, з наданої судом інформації беззаперечно встановлено, що відповіді на всі звернення позивача були підготовлені та направлені йому у встановленому порядку, що підтверджується відповідними листами, даними автоматизованої системи документообігу суду та повідомленнями про вручення поштових відправлень. За таких обставин висновок суду першої інстанції про наявність бездіяльності є помилковим та спростовується, оскільки не відповідає фактичним обставинам, які підтверджуються належними доказами. Відповідач здійснив усі необхідні дії, передбачені законом, а тому правові підстави для задоволення позову відсутні.
За результатами апеляційного розгляду відповідач просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідача не скористався.
Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, розглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час розгляду у суді апеляційної інстанції, що на розгляді Печерського районного суду міста Києва перебувала судова справа № 635/1029/22-ц за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання протиправними бездіяльності і відшкодування моральної шкоди. Заочним рішенням від 30.12.2022 у задоволенні його позову відмовлено. Не погодившись із заочним рішенням райсуду, позивачем до Київського апеляційного суду була подана апеляційна скарга про його скасування та повернення справи до райсуду для продовження її розгляду.
Через не отримання протягом тривалого часу ніяких повідомлень про відкриття апеляційного провадження за скаргою позивача, до апеляційного суду направлялись відповідні звернення, та листами від 02.01.2024 і 23.05.2024 позивачу повідомлялось, що ухвалою апеляційного суду від 13.10.2023 було витребувано у відповідача матеріали вказаної справи, але листом керівника апарату відповідача Лінник Н. від 20.12.2023 та іншими листами апеляційний суд повідомлено про неможливість надання вказаної справи, у зв'язку з її пошуком, та тривалий час питання про відкриття апеляційного провадження за скаргою не вирішено через не направлення справи відповідачем.
Разом із тим позивачем 24.01.2024 по ел. формі керівнику відповідача була направлена скарга на неправомірну поведінку працівника суду.
Не отримавши протягом тривалого часу жодних повідомлень про наслідки перевірки своєї скарги від 24.01.2024, позивачем 13.03.2024 по ел. формі керівнику відповідача була направлена скарга.
Не отримавши жодних повідомлень на скаргу від 13.03.2024, позивачем 30.04.2024 по ел. формі керівнику відповідача була повторно направлена скарга, на яку також позивач не отримав відповіді, що стало підставою для звернення позивача втретє до керівника відповідача зі скаргою від 16.08.2024.
Проте на вказане звернення позивач також не отримав відповіді.
Не погоджуючись із такою бездіяльністю відповідача, позивач звернувся з адміністративним позовом до суду.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем не надано жодних доказів того, що він надав позивачу інформацію на його запити.
Разом із тим, оскільки позивачем не доведено, що саме протиправна бездіяльність відповідача викликала у нього проблеми зі здоров'ям, суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди.
Окрім того, судом під час розгляду зазначеної справи не встановлено підстав для застосування положень ст. 249 КАС України, а тому відмовлено у задоволенні клопотання позивача про постановлення окремої ухвали.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та доводам учасників справи, суд апеляційної інстанції виходить з такого.
Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до приписів ч. 2 ст. 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір, а згідно з ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Суспільні відносини з приводу розгляду та вирішення звернень громадян, а також обігу наданої у відповідь на такі звернення інформації унормовані, насамперед, приписами Закону України “Про інформацію», Закону України “Про розгляд звернень громадян», Закону України “Про доступ до публічної інформації».
Відповідно до частини першої статті 5 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII "Про інформацію" (далі за текстом - Закон № 2657-XII) кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.
Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та до інформації, що становить суспільний інтерес, визначено Законом України від 13 січня 2011 року № 2939-VI "Про доступ до публічної інформації" (далі за текстом - Закон № 2939-VI).
За визначенням, наведеним у статті 1 Закону № 2939-VI, публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Доступ до інформації забезпечується шляхом, зокрема, надання інформації за запитами на інформацію (п. 2 частини 1 статті 5 Закону № 2939-VI).
Відповідно до статті 12 вказаного Закону суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є:
1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень;
2) розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону;
3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.
Згідно з частинами першою та другою статті 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.
Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.
Відповідно до пунктів 1-2 частини першої статті 3 вказаного Закону право на доступ до публічної інформації гарантується обов'язком розпорядників інформації надавати і оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє.
Статтею 20 Закону № 2657-XII встановлено, що за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.
Відповідно до частини другої статті 1 Закону № 2939-VI публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з частиною першою статті 6 вказаного Закону інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.
Відповідно до частини другої статті 20 Закону № 2657-XII будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.
Згідно з частинами першої та другої статті 20 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
Судом першої інстанції встановлено, що на численні запити позивача відповідачем відповідь надана не була.
Разом із тим, згідно з частиною другою статті 7 Закону Закон № 2657-XI суб'єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію.
Частинами другою і третьою статті 23 Закону № 2939-VI встановлено, що запитувач має право оскаржити, зокрема: відмову в задоволенні запиту на інформацію; ненадання відповіді на запит на інформацію; надання недостовірної або неповної інформації; несвоєчасне надання інформації; інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.
В свою чергу, в п. 1 Постанови Пленум Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року № 10 "Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації" зазначено, що визначальним для публічної інформації є те, що вона заздалегідь зафіксована будь-якими засобами та на будь-яких носіях та знаходилась у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації.
Не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли розпорядник інформації не володіє запитуваною інформацією, але зобов'язаний нею володіти (пункт 1 частини першої статті 22 Закону № 2939-VI).
Якщо запит стосується інформації, яка міститься в кількох документах і може бути зібрана і надана без значних інтелектуальних зусиль (наприклад, без проведення додаткового змістовного аналізу), то така інформація відповідає критеріям "відображеності та задокументованості" і є публічною.
З наведеного слід дійти висновку, що запитувана інформація повинна бути готовою та доступною, міститься, принаймні, в кількох документах і може бути зібрана і надана без значних інтелектуальних зусиль. Не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли розпорядник інформації не володіє запитуваною інформацією, але зобов'язаний нею володіти.
За приписами пункту 1 частини першої статті 13 Закону № 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання.
Відповідно до частини четвертої статті 13 Закону № 2939-VI усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 22 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту у таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.
Згідно з пунктами 4.1-4.2 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року №10 "Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації" процесуальні закони (Господарський процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України) регламентують спеціальний порядок доступу (ознайомлення) учасників відповідних процесів до інформації, створеної (одержаної) у ході (досудового) судового провадження.
Доступ осіб, які беруть участь у розгляді справи, та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси чи обов'язки, до інформації, створеної (одержаної) у ході судового провадження, до судових рішень забезпечується у порядку, встановленому процесуальним законодавством, з урахуванням передбачених нормами Закону України "Про доступ до судових рішень" особливостей.
Отже, позивач має право на отримання запитуваної ним інформації.
Разом із тим відповідачем до суду першої інстанції не надано жодних доказів того, що він надав позивачу інформацію на його запити.
За встановлених обставин колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що бездіяльність відповідача у не направленні ОСОБА_1 повідомлень за його скаргами від 24.01.2024, 13.03.2024, 30.04.2024 та 16.08.2024 є протиправною.
Водночас в апеляційній скарзі відповідач зазначає, що ним на звернення позивача були надані відповіді та надано наявну у володінні відповідача інформацію, на підтвердження чого останнім долучено до апеляційної скарги листи суду за вихідним номером 04/684/2024 від 13.02.2024, 04/682/2024 від 13.02.2024, 04/5081/2024 від 31.12.2024, 04/1915/2024 від 06.05.2024, 04/4289/2024 від 05.11.2024, 04/3256/2024 від 16.08.2024, 04/3270/2024 від 16.08.2024 за підписом голови суду Руслана Козлова на звернення ОСОБА_1 від 24.01.2024, 13.03.2024, 30.04.2024, 16.08.2024.
В аспекті наведеного колегія суддів звертає увагу на положення ч. 4 ст. 308 КАС України, відповідно до яких докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Отже, суд апеляційної інстанції в силу імперативної дії ч. 4 ст. 308 КАС України позбавлений можливості прийняти нові докази без встановлення причин неможливості подання таких доказів до суду першої інстанції.
Як убачається з матеріалів справи, у суді першої інстанції відповідачем не вказано інформації про те, що ним на звернення позивача були надані відповіді, відповідних доказів надано не було, що відповідачем не заперечується.
Разом із тим, відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача; суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Не подання всіх необхідних та наявних доказів є виключно суб'єктивною обставиною, яка залежить від волі сторони та не може вважатись непереборною обставиною, яка перешкоджала їх поданню до суду першої інстанції.
Відповідачем не наведено жодних об'єктивних обставин та не надано доказів неможливості своєчасного подання вищезазначеної інформації та доказів під час розгляду справи в суді першої інстанції.
Водночас матеріалами справи підтверджено, що 11.08.2025 відповідач звернувся до суду першої інстанції з вимогою про направлення на його адресу копії позовної заяви для ознайомлення та подання відзиву, яку судом першої інстанції направлено та отримано відповідачем 22.08.2025 (а.с. 84, 86).
Таким чином відповідач мав достатньо часу для підготування відзиву на позов та подання відповідних доказів до суду першої інстанції з урахуванням того, що оскаржуване рішення ухвалено 23.10.2025.
Окрім того, колегія суддів уважає за необхідне зауважити, що відповіді суду на звернення ОСОБА_1 від 24.01.2024, 13.03.2024, 30.04.2024, 16.08.2024, долучені до апеляційної скарги, надані відповідачем із порушенням строків, установлених Законом № 2939-VI.
Отже, доводи апеляційної скарги відповідача не спростовують правильності висновків, якими мотивоване рішення суду першої інстанції, та не дають підстав уважати висновки суду першої інстанції помилковими, а застосування судом норм матеріального права - неправильним.
Щодо відмови судом першої інстанції у задоволенні вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, колегія суддів зауважує на таке.
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно зі ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
Водночас слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб'єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов'язкам (ст. 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року за № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Разом з тим судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Тобто, аналізуючи наведені положення законодавства, з урахуванням обставинами справи, а також зваживши на згадані вище роз'яснення Пленуму Верховного Суду України щодо відшкодування моральної шкоди, то насамперед треба звернути увагу на те, що сам факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб'єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити, в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв'язок з протиправними діями відповідача.
Крім того, статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Так, згідно з статтею 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до статей 73, 74 КАС України надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
У справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
При цьому сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов'язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.
Однак позивачем таких доказів суду не надано.
Так, обґрунтовуючи позовні вимоги щодо стягнення з відповідача моральної шкоди, позивач зазначає, що бездіяльність відповідача щодо ненаправлення відповідей на його скарги стала підставою його психологічних нервувань та душевних страждань, через що позивач змушений був звертатися за лікарською допомогою та перебувати на амбулаторному лікуванні з 02.05.2024 по 05.05.2024, з 16.08.2024 по 20.08.2024 та з 15.10.2024 по 19.10.2024 з медичними діагнозами, що підтверджується відповідними медичними довідками від 06.05.2024, 20.08.2024 та 19.10.2024.
Разом із тим із довідок, наданих позивачем на підтвердження погіршення стану здоров'я, не вбачається причинно-наслідкового зв'язку з діями чи бездіяльністю відповідача.
Виходячи з доводів позивача, колегія суддів уважає їх недостатніми для відшкодування моральної шкоди у спірних правовідносинах.
Окрім того, колегія суддів ураховує нетривалий стан непевності, у якому позивач перебував у зв'язку з неотриманням відповідей від відповідача, оскільки за матеріалами справи відповідачем відповіді на звернення та скарги позивача надані у 2024 році.
За встановлених фактичних обставин справи колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині відшкодування моральної шкоди.
Наведений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 07 лютого 2023 року у справі № 823/2108/18.
Щодо вимог позивача про постановлення окремої ухвали про можливу наявність в протиправній бездіяльності винних посадових осіб відповідача ознак кримінального правопорушення за ст. 367 КК України та окремої ухвали щодо судді Сагайдака В. В., колегія суддів зазначає таке.
За змістом статті 324 КАС України суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 249 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.
Відповідно до частини першої статті 249 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
Частиною четвертою статті 249 КАС України визначено, що в окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення.
Колегія суддів зазначає, що стаття 249 КАС України дає можливість суду у процесуальний спосіб відреагувати на порушення закону, стосовно яких він не може самостійно вжити заходів для усунення цих порушень, причин та умов, що їм сприяли.
Окрема ухвала є формою реагування суду на порушення норм права, причини та умови, що спричинили (зумовили) ці порушення, з метою їх усунення та запобігання таким порушенням у майбутньому.
Підставою для постановлення окремої ухвали є виявлення порушення закону і встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню порушення. Відтак окрема ухвала може бути постановлена у разі, коли під час судового розгляду справи встановлено певне правопорушення. Юридична кваліфікація правопорушення судом не здійснюється. Водночас суд може в окремій ухвалі зазначити, елементи якого складу правопорушення слід перевірити.
Аналізуючи викладене, обов'язковими умовами для постановлення окремої ухвали є порушення закону чи іншого нормативно-правового акту із чітким зазначенням такої норми та обґрунтування, у чому саме полягає таке порушення.
Адміністративний суд наділений диспозитивним правом постановити окрему ухвалу про вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
На переконання суду позивач, звертаючись з вимогою постановити окрему ухвалу про можливу наявність в протиправній бездіяльності винних посадових осіб відповідача ознак кримінального правопорушення за ст. 367 КК України, яку направити Генеральному прокурору для проведення перевірки та прийняття рішення згідно КПК України, та окрему ухвалу щодо судді Сагайдака В. В. не навів достатніх підстав та аргументів для постановлення окремих ухвал.
Разом з цим судом апеляційної інстанції не встановлено достатніх даних для висновку про наявність порушень законодавства, які містять ознаки кримінального правопорушення, у діях відповідача, та достатніх даних для висновку про наявність порушень законодавства суддею Сагайдаком В. В. під час ухвалення оскаржуваного судового рішення.
Обставини наявності у протиправній бездіяльності винних посадових осіб Печерського районного суду міста Києва ознак кримінального правопорушення за ст. 367 КК України не є предметом дослідження судом під час розгляду цієї справи.
Отже, ураховуючи, що законних підстав для постановлення окремих ухвал судом не вбачається, постановлення окремих ухвал, на підставі 249 КАС України, є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов'язком, колегія суддів дійшла висновку, що у задоволенні вимог про постановлення окремих ухвал слід відмовити.
Крім цього, колегія суддів звертає увагу, що позивач не позбавлений права самостійно звернутись до правоохоронних органів з відповідною заявою про вчинені, на його думку, кримінальні правопорушення.
Доводи апеляційної скарги позивача не спростовують правильності висновків, якими мотивоване рішення суду першої інстанції, та не дають підстав уважати висновки суду першої інстанції помилковими, а застосування судом норм матеріального права - неправильним.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Ураховуючи положення статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 139, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Печерського районного суду міста Києва - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.10.2025 у справі № 520/35163/24 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Я.В. П'янова
Судді В.Б. Русанова А.О. Бегунц