27 лютого 2026 року справа №640/5488/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про стягнення грошової компенсації.
Суть спору: У березні 2020 року до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Апарату Верховної Ради України (далі - відповідач), в якому просить суд стягнути з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану відпустку в сумі 117816,15 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що вона перебувала у трудових відносинах з Апаратом Верховної Ради України, працюючи на посаді помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 за строковим трудовим договором у період з 28.11.2014 по 29.08.2019. За час роботи у позивача утворилася значна кількість невикористаних днів щорічної основної відпустки, яка становить 142,5 календарних днів. Після звільнення позивач подала заяву про виплату належної їй грошової компенсації за невикористану відпустку, однак отримала відмову від Апарату Верховної Ради України з мотивів відсутності коштів.
Позивач вважає таку відмову незаконною та необґрунтованою, оскільки право на відпустку та компенсацію за її невикористані дні передбачене Конституцією України, Кодексом законів про працю України та Законом України "Про відпустки". Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Частина 1 статті 83 КЗпП України та стаття 24 Закону України "Про відпустки" встановлюють, що у разі звільнення працівникові виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічних відпусток. Позивач наголошує, що право на відпустку забезпечується гарантіями, які не можуть бути обмежені відсутністю бюджетних асигнувань.
На підтвердження своєї позиції позивач посилається на положення статей 47 та 116 КЗпП України, які зобов'язують власника або уповноважений ним орган провести повний розрахунок з працівником у день звільнення, включаючи всі належні виплати. Грошова компенсація за невикористану відпустку, на думку позивача, є складовою заробітної плати, а тому підлягає виплаті у день звільнення. Відповідно до статті 94 КЗпП України та статті 2 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата включає як основну, так і додаткову винагороду, до якої належать компенсаційні виплати.
Позивач також зазначає, що відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України вимоги про стягнення належних сум заробітної плати не обмежуються будь-яким строком звернення до суду. Крім того, позивач посилається на практику Європейського суду з прав людини у справах "Кечко проти України", "Ромашов проти України", "Шевченко проти України", де наголошено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Додатково позивач звертає увагу на правову позицію Касаційного цивільного суду Верховного Суду, викладену у постанові від 20.02.2019 у справі №757/57336/16-ц, де було підтверджено, що саме Апарат Верховної Ради України є належним відповідачем у справах щодо виплати компенсацій помічникам-консультантам народних депутатів, а відсутність бюджетних призначень не може бути правовою підставою для невиконання вимог закону.
На підтвердження розміру належної компенсації позивач подає довідки Управління справами Апарату Верховної Ради України про її доходи за 2018-2019 роки, відповідно до яких середньоденний заробіток становить 826,78 грн. Виходячи з кількості невикористаних днів відпустки, загальна сума компенсації складає 117 816,15 грн. Позивач просить суд стягнути зазначену суму з Апарату Верховної Ради України на її користь, а також покласти судові витрати на відповідача.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.03.2020 (суддя Шрамко П.О.) прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
16.04.2020 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву разом із доказами у справі.
Апарат Верховної Ради України у відзиві на позовну заяву заперечує проти її задоволення, вважаючи вимоги позивача безпідставними та необґрунтованими. Відповідач зазначає, що правовий статус та умови діяльності помічників-консультантів народних депутатів України визначаються спеціальним законодавством, зокрема статтею 34 Закону України "Про статус народного депутата України" та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР. За загальним правилом, саме норми спеціального законодавства мають пріоритет над загальними нормами трудового права, і лише у випадках, коли спеціальне законодавство не врегульовує певні правовідносини, застосовуються положення Кодексу законів про працю України.
Відповідач наголошує, що відповідно до зазначених актів персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організація їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснюється особисто народним депутатом України, який несе відповідальність за правомірність своїх рішень. Помічники-консультанти прикріплюються до Апарату Верховної Ради України лише для кадрового та фінансового обслуговування, але не є його працівниками. Таким чином, безпосереднім роботодавцем позивача був народний депутат України ОСОБА_2 , який самостійно визначав кількість помічників, їхні обов'язки, розмір заробітної плати, премії, а також мав надавати відпустки та здійснювати інші виплати.
Відповідач звертає увагу на те, що позивач при зарахуванні на посаду була ознайомлена з особливостями правового регулювання статусу помічників-консультантів та погодилася з вимогами статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" і Положення про помічника-консультанта. Це підтверджується її особистою заявою від 28.11.2014. Відповідач також зазначає, що відповідно до Положення помічнику-консультанту надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, яка має використовуватися, як правило, у період відпустки народного депутата. Дати відпустки узгоджуються з народним депутатом, і саме він має право розпоряджатися фондом оплати праці своїх помічників.
Апарат Верховної Ради України підкреслює, що не наділений повноваженнями контролювати процес надання відпусток помічникам-консультантам та не може впливати на їхні трудові відносини з народним депутатом. Відповідач ставить під сумнів твердження позивача про те, що вона протягом п'яти років не перебувала у відпустці, та зазначає, що позивач не пояснила, чому не подавала заяви про відпустку чи компенсацію за невикористані дні у встановленому порядку.
Крім того, відповідач посилається на постанову Верховної Ради України "Про структуру Апарату Верховної Ради України" від 20.04.2000 №1678-III, якою визначено штатну структуру Апарату, де відсутні посади помічників-консультантів народних депутатів. Це, на думку відповідача, підтверджує, що помічники-консультанти не є працівниками Апарату Верховної Ради України. Відповідач також зазначає, що відповідно до Положення особи, які працюють на посаді помічника-консультанта за строковим трудовим договором, не можуть одночасно бути працівниками Апарату Верховної Ради України.
Таким чином, Апарат Верховної Ради України стверджує, що ніколи не був роботодавцем позивача, а лише здійснював документальне та фінансове обслуговування її трудових відносин із народним депутатом. Виплати помічникам-консультантам здійснюються виключно у межах фонду оплати праці, який встановлюється народному депутату Верховною Радою України, і лише на підставі його подання. Відповідач вважає себе неналежним відповідачем у даній справі та наполягає на відсутності правових підстав для задоволення позову.
Також 16.04.2020 канцелярією Окружного адміністративного суду міста Києва зареєстровано клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду, в якому Апарат Верховної Ради України зазначає, що позивач у березні 2020 року звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку. Водночас відповідач вважає, що позовна заява подана з порушенням процесуальних норм та строків звернення до суду, а також не відповідає вимогам Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідач наголошує, що відповідно до статей 2 та 5 КАС України завданням адміністративного судочинства є вирішення спорів у сфері публічно-правових відносин, зокрема тих, що стосуються проходження публічної служби. Помічники-консультанти народних депутатів України належать до категорії патронатної служби, яка є різновидом публічної служби. Тому спір щодо виплати компенсації за невикористану відпустку під час роботи на посаді помічника-консультанта народного депутата України має розглядатися саме як спір, пов'язаний із проходженням публічної служби.
Відповідач посилається на положення статті 122 КАС України, відповідно до яких для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення встановлюється місячний строк. Позивач була звільнена з посади 29.08.2019, тоді як позовна заява датована 03.03.2020, тобто подана з пропуском як спеціального місячного строку, так і загального тримісячного строку, визначеного статтею 233 КЗпП України. При цьому позивач не подала заяви про поновлення пропущеного строку, що є самостійною підставою для залишення позову без розгляду.
Крім того, відповідач зазначає, що позовна заява не відповідає вимогам статей 160 та 161 КАС України, оскільки позивач не зазначила ціну позову, не надала обґрунтованого розрахунку суми, яку просить стягнути, не сплатила судовий збір та не вказала реквізити для здійснення виплати у разі задоволення позову. На думку відповідача, компенсація за невикористану відпустку не є заробітною платою у розумінні статті 94 КЗпП України та Закону України "Про оплату праці", оскільки це виплата за невідпрацьований час, на яку не нараховується єдиний соціальний внесок. Відтак, позивачка не може бути звільнена від сплати судового збору, як це передбачено для позовів про стягнення заробітної плати.
Відповідач також посилається на правову позицію Конституційного Суду України, викладену у рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012, де зазначено, що невиплата належних працівникові сум при звільненні є трудовим спором, який має вирішуватися у межах встановлених строків. Таким чином, у випадку звернення до суду з позовом про стягнення компенсації за невикористану відпустку застосовується тримісячний строк, визначений статтею 233 КЗпП України, який позивачка пропустила.
З огляду на викладене, відповідач вважає, що позовна заява ОСОБА_1 подана з порушенням строків звернення до суду, не відповідає вимогам процесуального закону та не містить належних обґрунтувань і доказів. У зв'язку з цим Апарат Верховної Ради України просить суд залишити позов без розгляду відповідно до статей 122, 123, 160, 161 та 240 КАС України.
22.04.2020 через підсистему "Електронний Суд" від повивача надійшли заперечення на клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, в яких позивач зазначає, що доводи відповідача є безпідставними та необґрунтованими. Позивач наголошує, що грошова компенсація за невикористану відпустку відповідно до чинного законодавства України є складовою заробітної плати. На підтвердження цього позивач посилається на частину 1 статті 94 Кодексу законів про працю України, де заробітна плата визначається як винагорода у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Позивач також звертає увагу на положення статті 2 Закону України "Про оплату праці", де визначено структуру заробітної плати, яка складається з основної та додаткової. Основна заробітна плата є винагородою за виконану роботу відповідно до встановлених норм, а додаткова включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, премії та інші заохочувальні виплати. Позивач підкреслює, що компенсація за невикористану відпустку належить саме до категорії компенсаційних виплат, які є частиною заробітної плати.
З огляду на це, позивач стверджує, що її вимога про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку є вимогою про стягнення заробітної плати. Відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України звернення працівника до суду з вимогою про примусове стягнення належних йому сум заробітної плати не обмежується будь-яким строком. Таким чином, позивач вважає, що її позовна заява подана у межах законодавчо визначених прав і не може бути залишена без розгляду через пропуск строку.
Крім того, позивач посилається на пункт 1 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", відповідно до якого позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі звільняються від сплати судового збору. Враховуючи, що компенсація за невикористану відпустку є частиною заробітної плати, позивач наголошує на своєму праві не сплачувати судовий збір при поданні позову.
Таким чином, позивач у своїх запереченнях наполягає, що її вимоги стосуються стягнення заробітної плати у формі компенсації за невикористану відпустку, що виключає застосування строкових обмежень для звернення до суду та підтверджує її право на звільнення від сплати судового збору. У зв'язку з цим позивач просить суд відмовити у задоволенні клопотання відповідача про залишення позову без розгляду.
29.04.2020 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від відповідача надійшли заперечення, в яких Апарат Верховної Ради України зазначає, що не є і ніколи не був роботодавцем для помічників-консультантів народних депутатів України, у тому числі для позивача ОСОБА_1 . Вказується, що помічники-консультанти не займають посад в Апараті Верховної Ради України, між ними та Апаратом відсутні трудові відносини. Апарат не має повноважень контролювати процес надання відпусток помічникам-консультантам, не веде табель обліку їх робочого часу, не розпоряджається фондом оплати праці, не може самостійно приймати чи звільняти таких осіб без відповідного подання народного депутата, а також не здійснює виплати заробітної плати, матеріальної допомоги чи компенсації за невикористану відпустку без такого подання.
Відповідач наголошує, що трудовий договір між Апаратом Верховної Ради України та ОСОБА_1 не укладався. Позивач була зарахована на посаду помічника-консультанта народного депутата України VIII скликання ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень, і саме їх дострокове припинення стало підставою для її звільнення. Таким чином, позивач перебувала у трудових відносинах із народним депутатом, а не з Апаратом Верховної Ради України.
Відповідач підкреслює, що помічники-консультанти виконують свої обов'язки виключно з метою забезпечення діяльності народного депутата України, а не Апарату Верховної Ради України, і не звітують перед ним про виконану роботу. Доказів того, що позивач виконувала посадові обов'язки як працівник Апарату, не надано.
Згідно з Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, розмір загального фонду оплати праці встановлюється Верховною Радою України, а розподіл цього фонду здійснює особисто народний депутат. Саме він визначає кількість помічників, їхні обов'язки, розмір заробітної плати, премій та інших виплат. Відповідач посилається на рішення Конституційного Суду України №8-рп/2013 від 15.10.2013, де зазначено, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці" є рівнозначними і включають у себе компенсацію за невикористану відпустку, але розподіл фонду оплати праці здійснює народний депутат, а не Апарат Верховної Ради України.
Відповідач також звертає увагу, що Апарат не приймає рішень щодо розміру фонду оплати праці помічників-консультантів, не визначає вид чи розмір виплат конкретному помічнику, і не є суб'єктом законодавчої ініціативи для внесення змін до актів, які регулюють статус помічників-консультантів. Це належить до компетенції Верховної Ради України як колегіального органу та окремих народних депутатів щодо своїх помічників.
Окремо відповідач зазначає, що Апарат Верховної Ради України є бюджетною організацією, яка утримується за рахунок Державного бюджету України, і кошти на фінансування діяльності Апарату та на оплату праці помічників-консультантів передбачаються у бюджеті окремими рядками. Оплата праці помічників-консультантів здійснюється виключно за рахунок фонду, встановленого народному депутату, і не може проводитися за рахунок інших бюджетних призначень чи понад встановлений фонд.
Відповідач наголошує, що фактичним розпорядником коштів є народний депутат, який самостійно вирішує питання щодо виплат своїм помічникам. Так, у серпні 2019 року ОСОБА_2 подав подання про виплату позивачу премії, хоча міг розпорядитися виплатою компенсації за невикористану відпустку. Це рішення належало виключно народному депутату, і Апарат не мав повноважень його змінити.
Таким чином, відповідач стверджує, що всі виплати, у тому числі компенсація за невикористану відпустку, здійснюються лише за рахунок фонду, встановленого народному депутату, і виключно на підставі його подання. Відповідальність за прийняття рішень щодо помічників-консультантів покладається на народних депутатів, а Апарат Верховної Ради України не може нести відповідальність за недотримання ними умов проходження служби їхніми помічниками. У зв'язку з цим відповідач вважає позовні вимоги безпідставними.
30.04.2020 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, в якій позивач вважає доводи відповідача безпідставними та необґрунтованими, наголошуючи, що питання належності відповідача та відсутності бюджетних призначень на оплату праці вже отримали правову оцінку у судовій практиці. Зокрема, у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 20.02.2019 у справі №757/57336/16-ц було встановлено, що помічники-консультанти народних депутатів мають право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні. Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, ніби обов'язок з виплати такої допомоги покладається на народного депутата, тоді як закон не передбачає такого обов'язку для депутата.
Позивач підкреслює, що відповідно до абзаців 1, 2 та 4 частини 3 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" помічники-консультанти можуть працювати за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом або на громадських засадах, перебуваючи у штаті державних підприємств, установ, організацій або прикріплюючись для кадрового та фінансового обслуговування до органів місцевого самоврядування чи до Апарату Верховної Ради України. Таким чином, саме Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності та здійснює матеріально-технічне забезпечення, що включає і видатки на виплату компенсацій.
Позивач посилається на приписи Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 №769, відповідно до якого Апарат забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради та її Апарату у межах кошторису витрат. Це, на думку позивача, підтверджує, що саме Апарат Верховної Ради України має нести видатки з виплати одноразової грошової допомоги та компенсацій, передбачених законом.
Позивач наголошує, що відсутність бюджетних призначень не може бути правовою підставою для невиконання вимог закону. Позивач вказує, що судова практика Верховного Суду сформувала єдину позицію щодо належності відповідача у справах про виплату компенсацій помічникам-консультантам народних депутатів, і ця позиція полягає у тому, що саме Апарат Верховної Ради України є відповідальним за здійснення таких виплат.
Таким чином, позивач вважає, що відповідач безпідставно відмовив у виплаті належної їй компенсації, а посилання на рішення Апеляційного суду міста Києва від 20.09.2017 у справі №757/9144/16-ц є необґрунтованим і не може бути застосованим у даному випадку. Позивач просить суд відхилити заперечення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, та підтвердити її право на отримання компенсації.
01.06.2020 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від представника позивача надійшла заява про збільшення позовних вимог від 29.05.2020, в якій просить суд:
- бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 28.11.2014 по 29.08.2019 визнати протиправною;
- стягнути з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану відпустку в сумі 117816,15 грн;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
09.06.2020 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від представника відповідача надійшло клопотання про відмову у прийнятті заяви представника позивача про збільшення позовних вимог від 29.05.2020 та повернення вказаної заяви заявнику.
29.03.2021 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від представника відповідача надійшли заперечення на заяву про збільшення позовних вимог від 29.05.2020.
Також 28.11.2022 канцелярією Окружного адміністративного суду міста Києва зареєстровано клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду, в якому відповідач зазначає, що адміністративна справа №640/5488/20 стосується публічно-правових відносин, пов'язаних із проходженням та звільненням з публічної служби. Відповідач наголошує, що позивач працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 з 28.11.2014 по 29.08.2019, перебуваючи на патронатній службі, яка відповідно до статті 92 Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 №889-VIII є різновидом публічної служби. Звільнення позивача відбулось 29.08.2019 у зв'язку із достроковим припиненням повноважень народного депутата.
Відповідач підкреслює, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з невиплатою позивачці грошової компенсації за невикористану відпустку у день звільнення. За характером та суб'єктним складом цей спір є публічно-правовим і підпадає під юрисдикцію адміністративних судів. Водночас, відповідно до частини 5 статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення встановлено спеціальний місячний строк. Позивач, на думку відповідача, пропустила цей строк, оскільки звернулась до суду лише 03.03.2020, тоді як про порушення своїх прав вона дізналася одразу після звільнення 29.08.2019.
Відповідач зазначає, що позивач не подала заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду, як це передбачено статтею 123 КАС України. Відсутність такого клопотання, а також відсутність поважних причин пропуску строку є підставою для залишення позову без розгляду. Відповідач посилається на правові висновки Верховного Суду, зокрема постанову від 11.02.2021 у справі №240/532/20, де було відступлено від раніше сформованих позицій щодо застосування норм КЗпП України у спорах, що стосуються публічної служби. Також наводиться постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.11.2022 у справі №640/8348/21, яка підтверджує аналогічний підхід.
Відповідач наголошує, що застосування статті 233 КЗпП України у даному випадку є неправомірним, оскільки вона регулює трудові спори, які розглядаються судами загальної юрисдикції у порядку цивільного судочинства. Натомість спори щодо проходження та звільнення з публічної служби регулюються спеціальними нормами КАС України, і саме вони мають пріоритет. Відповідач також посилається на рішення Конституційного Суду України від 13.12.2011 №17-рп/2011, де зазначено, що держава може встановлювати процесуальні строки звернення до суду, і це не порушує права на судовий захист.
Окремо відповідач звертає увагу на практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово наголошував на важливості дотримання строків давності для забезпечення юридичної визначеності, остаточності та захисту відповідачів від несвоєчасних вимог. Відповідач підкреслює, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмежене встановленням строків, а поважними причинами пропуску строку визнаються лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними та підтверджені належними доказами.
Таким чином, відповідач вважає, що позивач пропустила спеціальний місячний строк звернення до адміністративного суду, не подала заяви про його поновлення та не навела поважних причин пропуску. З огляду на викладене, Апарат Верховної Ради України просить суд залишити позовну заяву ОСОБА_1 без розгляду, керуючись статтями 122, 123 та пунктом 8 частини першої статті 240 КАС України, а також врахувати правові висновки Верховного Суду та апеляційної інстанції, долучені до матеріалів справи.
Законом України від 13.12.2022 №2825-IX "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" (далі - Закон №2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №2825-IX, з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
14.12.2022 вказаний Закон був опублікований в газеті "Голос України" №254 та набрав чинності 15.12.2022.
На підставі пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2825-IX адміністративну справу №640/22648/21 передано на розгляд Київського окружного адміністративного суду.
10.10.2025 на адресу Київського окружного адміністративного суду супровідним листом від 09.01.2024 №03-19/831/24 надійшли матеріали адміністративної справи №640/22648/21.
10.10.2025 відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд судді Київського окружного адміністративного суду Кушновій А.О.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.12.2025 прийнято адміністративну справу №640/5488/20 до провадження судді Київського окружного адміністративного суду Кушнової А.О. Вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Призначено судове засідання у справі на 15.01.2026. Витребувано докази у справі від позивача.
У судове засідання, призначене на 15.01.2025, з'явився представник відповідача.
Позивач у судове засідання, призначене на 15.01.2025, не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. 10.12.2025 через підсистему "Електронний суд" представником позивача подано заяву, в якій останній відповідно до вимог ч.3 ст.194 Кодексу адміністративного судочинства України просив здійснювати розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримує у повному обсязі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 15.01.2026 заяву ОСОБА_1 про збільшення розміру позовних вимог від 29.05.2020 в адміністративній справі №640/5488/20 за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про стягнення грошової компенсації, яка подана до Окружного адміністративного суду міста Києва через канцелярію суду 01.06.2020, - повернуто без розгляду особі, яка її подала. Ухвалено здійснювати подальший розгляд справи №640/5488/20 у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах на посаді помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 122).
Робота позивача здійснювалась на підставі строкового трудового договору, укладеного на час здійснення депутатських повноважень ОСОБА_2 .
Початок трудових відносин - 28.11.2014, що підтверджується заявою позивача від 28.11.2014 (т. 1 а.с. 69), поданням народного депутата України ОСОБА_2 від 27.11.2014 (т. 1 а.с. 70), розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України від 04.12.2019 №7484 (т. 1 а.с. 71), а їх припинення - 29.08.2019, що підтверджується розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 27.08.2019 №1305-к (т. 1 а.с. 73), а також трудовою книжкою позивача серії НОМЕР_1 від 14.05.1991 (т. 1 а.с. 81-84).
За період роботи позивача на посаді помічника-консультанта народного депутата України утворилася значна кількість невикористаних днів щорічної основної відпустки - 142,5 календарних днів, що підтверджується довідкою Апарату Верховної Ради України від 17.09.2019 №20-26/2614 (т. 1 а.с. 4).
З огляду на це, після припинення трудових відносин ОСОБА_1 звернулась до Апарату Верховної Ради України із заявою від 11.09.2019 про виплату належної їй компенсації.
Крім того, народним депутатом України ОСОБА_2 внесено подання Першому заступнику Керівника Апарату Верховної Ради України - керуючому справами Апарату Верховної Ради України від 05.08.2019 №21 (т. 1 а.с. 72) щодо виплати компенсації за невикористані 142 календарні дні основної відпустки за робочі роки 2014-2019 позивачу.
У розпорядженні Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 27.08.2019 №1305-к (т. 1 а.с. 73) також зазначено про необхідність провести виплату компенсації за невикористані щорічні основні та додаткові відпустки згідно зі статтею 19 Закону України "Про відпустки" у межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, в тому числі позивачу - в обсязі 142,5 календарних дні.
На підтвердження розміру компенсації позивач отримала офіційні довідки Управління справами Апарату Верховної Ради України про доходи. Зокрема, довідка №9-1-15/1028 від 18.09.2019 (т. 1 а.с. 6) засвідчує, що заробітна плата позивачки за період січень - серпень 2019 року становила 205 390,65 грн. Довідка №9-1-15/1029 від 18.09.2019 (т. 1 а.с. 7) підтверджує, що заробітна плата за період серпень - грудень 2018 року склала 96 385,00 грн. На підставі цих даних було здійснено розрахунок середньоденної заробітної плати у розмірі 826,78 грн. При множенні на кількість невикористаних днів відпустки (142,5) загальна сума компенсації склала 117 816,15 грн.
Листом від 02.10.2019 №15/26-1634(175585) (т. 1 а.с. 5) Апарат Верховної Ради України повідомив позивача про відмову у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, мотивуючи це відсутністю коштів. Раніше, листом від 17.09.2019 №20-26/2614, також було підтверджено позицію Апарату щодо неможливості здійснення відповідних виплат.
Апарат Верховної Ради України у своїх листах також зазначав, що не є роботодавцем для помічників-консультантів народних депутатів України. Відповідач наголошував, що помічники-консультанти прикріплюються до Апарату лише для кадрового та фінансового обслуговування, але трудові відносини виникають безпосередньо між ними та народним депутатом. Саме народний депутат, на думку відповідача, здійснює персональний підбір кандидатур, визначає кількість помічників, їхні обов'язки, розподіляє фонд заробітної плати, надає відпустки та приймає рішення про інші виплати.
Вважаючи таке рішення протиправним та таким, що порушує її права та законні інтереси, позивач звернулась до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить із наступного.
Відповідно до частини 2 статті 6, частини 2 статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Тож суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність відповідача на відповідність вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям.
Спірні правовідносини виникли у сфері проходження патронатної служби і стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України.
Щодо доводів відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду, викладених у клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, суд зазначає, що відповідно до положень частини 1статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися спеціальні строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина 3 статті 122 КАС України).
Відповідно до частини 6 статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону - виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Верховний Суд України у постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15 зазначив, що пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство застосовується у випадках, якщо спеціальне законодавство не врегульовує спірні правовідносини або прямо передбачає його застосування.
Спеціальне законодавство, яке регулює статус помічників-консультантів народних депутатів України, не містить норм щодо строків звернення до суду у випадку порушення законодавства про оплату праці чи виплату компенсацій. Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Згідно з частиною 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Таким чином, вимога позивача про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, яка є складовою заробітної плати, не підлягає обмеженню строком звернення до суду. Позивач була звільнена з посади помічника-консультанта народного депутата України 29.08.2019, а після отримання офіційної відмови Апарату Верховної Ради України листом від 02.10.2019 №15/26-1634(175585) щодо виплати компенсації, позивач звернулася до суду з позовом 03.03.2020. З огляду на те, що предметом спору є стягнення належних сум заробітної плати, строк звернення до суду у даному випадку не обмежується.
Отже, доводи відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду не можуть бути прийняті, оскільки законодавство про оплату праці передбачає право працівника на звернення до суду без обмеження будь-яким строком у справах про стягнення заробітної плати, до складу якої входить і компенсація за невикористану відпустку.
Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону України від 17.11.1992 №2790-ХІІ "Про статус народного депутата України" (далі - Закон №2790-ХІІ) і Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР (далі - Положення №379/95-ВР).
Частиною 1 статті 34 Закону №2790-ХІІ передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Відповідно до частини 3 статті 34 Закону №2790-ХІІ помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Відповідно до частини 6 статті 34 Закону №2790-ХІІ у випадку звільнення помічника-консультанта народного депутата на підставі дострокового припинення повноважень народного депутата, відповідно до частини 3 статті 5 цього Закону помічнику-консультанту народного депутата, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, виплачується одноразова грошова допомога у розмірі його середньої місячної заробітної плати за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Суд зазначає, що згідно з положеннями статей 21, 49 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий договір може бути укладеним, на невизначений строк; на визначений строк, який встановлюється за погодженням сторін; на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір може укладатися на будь-який строк, визначений за погодженням сторін.
Пленум Верховного Суду України в постанові №9 від 06.11.1992 роз'яснив, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.
Таким чином, строковий трудовий договір - це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
Згідно з частиною 7 статті 1.1 Положення №379/95-ВР помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Частина 8 статті 1.1 Положення №379/95-ВР визначає, що помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.
Згідно з частиною 1 статті 4.1 Положення №379/95-ВР розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
За правилами частини 1 та 3 статті 4.4 Положення №379/95-ВР помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" (далі-Закон №504/96-ВР).
Щодо застосування норм КЗпП України, Закону №504/96-ВР, суд зазначає, що з правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07.05.2002 №8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин 2, 3 статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, посадових осіб (частина 1 статті 9 Закону України "Про державну службу" від 16.12.1993 №3723-XII) (3723-12) слідує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
За таких обставин позивач перебувала у трудових відносинах саме з Апаратом ВРУ, а не з народним депутатом України.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 16 січення 2019 року у справі №757/45463/16-ц, від 20 лютого 2019 у справі №757/57336/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі №757/9144/16-ц, у той період, коли подібні правовідносини відносилися до підсудності цивільних судів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №368/561/19, відступаючи від висновку, викладеного у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №815/1594/17, указала, що 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року, згідно з яким КАС України викладений у новій редакції. У юрисдикції адміністративного суду залишився розгляд спорів про прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини першої статті 19 КАС України). Однак перелік видів діяльності, які охоплюються поняттям публічної служби, був розширений, зокрема, за рахунок патронатної служби в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України).
Тому спори про призначення на посаду публічної служби (в т.ч. патронатної служби в державних органах), перебування на цій посаді та звільнення з неї, розгляд яких ініційований після 15 грудня 2017 року, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 29.03.2023 у справі №640/24361/19.
За наведених обставин, до правовідносини у сфері проходження патронатної служби і, які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України підлягають застосуванню відповідні норми КЗпП України та Закону №504/96-ВР.
Державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи визначені Законом №504/96-ВР.
Згідно із частиною 3 статті 2 Закону №504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Відповідно до частини 1 статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні (частина 1 статті 24 Закону №504/96-ВР).
Положення частин 1 та 4 статті 24 Закону №504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин 1 та 4 статті 83 КЗпП України.
Статтею 3 Закону №504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку, чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
Аналіз наведених вище норм Закону №504/96-ВР та КЗпП України дає підстави для висновку про те, що виплата роботодавцем грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку при звільненні з роботи не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці та є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні.
Отже, як вбачається з вищенаведених положень, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.
Окрім того, суд зазначає, що згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 №769, Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Отже, зазначене дає підстави вважати, що всі виплати, які виникають з трудових правовідносин, в тому числі грошова компенсація за невикористані дні щорічної та додаткової відпустки, здійснюються Апаратом Верховної Ради з загального фонду оплати праці помічників - консультантів народного депутата України, розмір якого щорічно встановлюється Верховною Радою України.
Посилання відповідача про те, що в нього відсутній обов'язок виплати компенсації, оскільки, всі виплати здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників - консультантів не відповідає вимогам закону. Частина 6 статті 34 Закону №2790-ХІІ не покладає такого обов'язку на народного депутата.
Видатки з виплати компенсації за невикористану основну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
При цьому, відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону.
Аналіз положень Закону №2790-ХІІ дає підстави вважати, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а не з народного депутата України ОСОБА_2 .
Відповідно до довідки Апарату Верховної Ради України від 17.09.2019 №20-26/2614 кількість днів невикористаної щорічної основної відпустки на посаді помічника-консультанта народного депутата України VIII скликання ОСОБА_2 у період з 28.11.2014 по 29.08.2019 складає 142,5 календарних дні.
З аналізу наведеного чинного законодавства вбачається, що невикористані позивачем дні основної щорічної відпустки підлягають компенсації.
Крім того, пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці від 24.12.1999 №13 передбачено, що розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, судам необхідно виходити з того, що згідно зі статтею 83 КЗпП України вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки та додаткової відпустки для працівників, які мають дітей (стаття 182-1 КЗпП України), тільки в разі звільнення його з роботи.
Суд також звертає увагу, що нормами Закону №2790-ХІІ визначено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.
Отже, суд зазначає, що чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
Таким чином, суд доходить висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні компенсацію за невикористану основну відпустку за 142,5 календарних дні.
При цьому, визначення конкретної суми грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічних відпусток, яка підлягає нарахуванню та виплаті позивачу є дискреційними повноваженнями відповідача, а тому суд не вбачає підстав для задоволення позову у спосіб, обраний позивачем.
Відтак, суд вважає за необхідне зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 142,5 календарних дні невикористаної основної щорічної відпустки.
Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, виходячи з наведених висновків в цілому, проаналізувавши всі обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
З огляду на звільнення позивача від сплати судового збору, підстави для здійснення розподілу судових витрат - відсутні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243 - 246, 250, 255 КАС України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) грошову компенсацію за 142,5 календарних дні невикористаної основної щорічної відпустки.
3. В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Кушнова А.О.