ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
03.02.2026Справа № 910/16367/23
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Вікант";
до Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" від імені якого діє філія "Відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція";
про стягнення 1 910 841,53 грн.
Суддя Мандриченко О. В.
Секретар судового засідання Григоренко С. В.
Представники:
Від позивача: Дмитренко Р.М., адвокат, ордер серії АІ № 1493528 від 13.11.2023;
Від відповідача: Деркач В.В., адвокат, в порядку самопредставництва.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.04.2024, залишеного без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2025, позов задоволено частково, вирішено стягнути з Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" від імені якого діє філія "Відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Вікант" 1 233 973,78 грн основного боргу, 311 953,76 грн пені, 20 503,48 грн 3% річних, 15 129,55 грн інфляційних втрат та 9 554,21 грн судового збору. Провадження в частині позовних вимог про стягнення 329 280,96 грн заборгованості закрити.
Постановою Верховного Суду від 02.09.2025 року касаційну скаргу Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" від імені якого діє філія "Відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція" задоволено частково, рішення Господарського суду міста Києва від 03.04.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2025 у справі № 910/16367/23 скасовано в частині стягнення 311 953,76 грн пені, 20 503,48 грн 3% річних, 15 129,55 грн інфляційних втрат та 5 213,80 грн судового збору, а справу № 910/16367/23 в цій частині передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.09.2025, справа № 910/16367/23 передана для розгляду судді Мандриченку О. В.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.09.2025 вирішено прийняти справу № 910/16367/23 до провадження, а підготовче засідання призначити на 14.10.2025.
06.10.2025 від Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" від імені якого діє філія "Відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція" до господарського суду надійшли письмові пояснення.
07.10.2025 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Вікант" до господарського суду надійшли пояснення по суті спору.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/16367/23 до судового розгляду по суті.
Під час розгляду спору по суті у судовому засіданні 03.02.2026 представник позивача позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні 03.02.2026 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.
03.02.2026 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
07.03.2023 між Державним підприємством "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" від імені якого діє філія "Відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція" (далі - Замовник, відповідач), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" від імені якого діє філія "Відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фірма "Вікант" (далі - Постачальник, позивач) укладено договір поставки № 53-122-01-23-13010 (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого в порядку та на умовах, визначених цим Договором Постачальник зобов'язується поставити і передати у власність Замовника продукцію, а Замовник, в свою чергу, зобов'язується оплатити продукцію за кількістю та за цінами, що передбачені у специфікації №1 (додаток №1 до даного договору).
Предметом поставки по даному договору є продукція: 443370000-2 кутник та швалер сталеві, яка передбачена специфікацією № 1 до даного Договору (п. 1.2 Договору).
Місцем виконання даного договору є місто Вараш Рівненської області (п. 1.4 Договору).
Відповідно до п. 2.1 Договору ціна продукції, що поставляється за цим Договором складає 1 593 861,90 грн., крім того ПДВ - 318 772,38 грн.
Загальна сума Договору (вартість продукції) становить 1 912 634,28 грн. (п. 2.2 Договору).
Пунктом 3.1 Договору встановлено, що сторонами погоджено, що продукція поставляється в період по 30.11.2023 рік. Строк поставки продукції по даному договору вказаний у специфікації №1 (додаток №1 до даного Договору) та визначається кількістю календарних днів з дати оприлюднення даного договору на веб-порталі Уповноваженого органу згідно Закону України «Про публічні закупівлі». Продукція поставляється «Постачальником» на умовах DDР, згідно «Інкотермс - 2010». Місце поставки та «Вантажоодержувач» - 34400, м. Вараш, склад Рівненського відділення ЗП «Складське господарство» ДП «НАЕК «Енергоатом»
Згідно з п. 6.1 Договору, оплата за поставлену продукцію здійснюється Замовником шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Постачальника протягом 45 календарних днів з дати оформлення ярлика на придатну продукцію згідно СОУ НАЕК 038:2021 «Управління закупівлями продукції Організація вхідного контролю продукції для ВП Компанії» за умови реєстрації Постачальником належним чином оформленої та незаблокованої податкової накладної в ЄРПН. Початок перебігу строку оплати починається з дня, наступного за днем оформлення ярлика на придатну продукцію.
Про дату оформлення ярлика на придатну продукцію Замовник письмово повідомляє Постачальника не пізніше 5 робочих днів з дати оформлення ярлика (п. 6.2 Договору).
Датою поставки продукції є дата підписання видаткової накладної або накладної Вантажоодержувачем. Ризик випадкового пошкодження або знищення продукції переходить до Замовника з моменту поставки продукції (п. 8.4 Договору).
Договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками, строк дії договору по 31.12.2023 року (п. 12.1 Договору).
До Договору між сторонами підписано Специфікацію № 1 (Додаток № 1 до Договору) та Технічну специфікацію (Додаток № 2 до Договору).
Відповідно до листа за вих. № 7759/041 від 24.04.2023 Замовник повідомив Постачальника про те, що продукція пройшла вхідний контроль та направлено Ярлик на придатність продукції № ВК-1 №1-4,5-044 від 17.04.2023 року.
Листом за вих. № 8497/041 від 04.05.2023 Замовник повідомив Постачальника про те, що продукція пройшла вхідний контроль та направлено Ярлики на придатність продукції № Я-4,5-055 від 25.04.2023.
Відповідно до листа за вих. № 8398/041 від 03.05.2023 Замовник повідомив Постачальника про те, що продукція пройшла вхідний контроль та направлено Ярлик на придатність продукції № Я -4, 5-068 від 02.05.2023.
Як зазначає позивач у позовній заяві ним свої договірні зобов'язання виконано вчасно, в повному обсязі та у відповідності з умовами зазначеного Договору, що підтверджується підписаними видатковими накладними, а саме:
- № 12232 від 03.04.2023 на загальну суму 1 202 264,32 грн;
- № 14033 від 10.04.2023 на загальну суму 152 959,50 грн;
- № 13744 від 06.04.2023 на загальну суму 535 972,12 грн;
- № 15081 від 17.04.2023 на загальну суму 1 913,04 грн.
Загальна сума поставленого товару по всім вище вказаним видатковим накладним разом складає - 1 893 108,98 грн.
За доводами позивача, відповідачем неналежно виконувались умови договору в частині повної та своєчасної оплати поставленого товару, сплачено лише частково за поставлений товар 329 854,24 грн та станом на момент подання позовної заяви заборгованість становить 1 563 254,74 грн, яку позивач просить суд стягнути з відповідача. Крім того позивач просить суд стягнути з відповідача пеню у розмірі 311953,76 грн та 3 % річних у розмірі 20 503,48 грн, 15 129,55 грн інфляційних втрат.
Відповідачем частково оплачено борг у розмірі 329 280,96 грн під час розгляду справи, що підтверджується платіжними інструкціями, які долучені до матеріалів справи.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню виходячи з наступного.
Пунктом 1 ст. 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.
Нормами ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.
Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем договору, суд прийшов до висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання, в тому числі Глави 54 Цивільного кодексу України.
За приписами ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у обумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 1. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Як вказувалося судом вище, рішенням Господарського суду міста Києва від 03.04.2024, залишеного без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2025, позов задоволено частково, вирішено стягнути з Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" від імені якого діє філія "Відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Вікант" 1 233 973,78 грн основного боргу, 311 953,76 грн пені, 20 503,48 грн 3% річних, 15 129,55 грн інфляційних втрат та 9 554,21 грн судового збору. Провадження в частині позовних вимог про стягнення 329 280,96 грн заборгованості закрити.
Постановою Верховного Суду від 02.09.2025 року касаційну скаргу Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" від імені якого діє філія "Відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція" задоволено частково, рішення Господарського суду міста Києва від 03.04.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2025 у справі № 910/16367/23 скасовано в частині стягнення 311 953,76 грн пені, 20 503,48 грн 3% річних, 15 129,55 грн інфляційних втрат та 5 213,80 грн судового збору, а справу № 910/16367/23 в цій частині передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Предметом даного перегляду справи на новому розгляді є позовні вимоги в частині стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат.
Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (частина перша статті 173 Господарського кодексу України).
Грошовим зобов'язанням є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів (глава 47 Цивільного кодексу України), в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Отже, правовідношення, у якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу грошима, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, є грошовим зобов'язанням.
Згідно зі статтею 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Частина 2 статті 231 Господарського кодексу України встановлює, що за порушення господарського зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Верховний Суд у постанові від 11.07.2018 у справі № 915/207/17, виснував про те, що аналіз пункту 2 частини 2 статті 231 Господарського кодексу України дає підстави для висновку, що застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, санкції у вигляді штрафу, передбаченого абзацем 3 частини 2 статті 231 Господарського кодексу України, можливо за сукупності таких умов: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом; якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки; якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.02.2014 у справі № 3-1гс14).
Як було встановлено судами на попередньому розгляді, Акціонерне товариство "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" належить до державного сектору економіки.
Разом з тим, як встановлено судами, відповідачем було прострочено виконання своїх грошових зобов'язань з оплати поставленого позивачем згідно з Договором товару.
Тобто, правова природа спірних правовідносин грошова.
Таким чином у даному випадку до спірних правовідносин не може бути застосована частина 2 статті 231 Господарського кодексу України для визначення розміру стягнення пені. Штрафні санкції, передбачені частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України, застосовуються виключно у разі порушення строків виконання саме негрошового зобов'язання.
Відповідно до частин 3-4 статті 231 Господарського кодексу України, законом може бути встановлений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті (частина третя). Якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Положення частини 6 статті 231 Господарського кодексу України регулюють правовідносини сторін щодо їх відповідальності за невиконання грошових зобов'язань, передбачаючи їх встановлення у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
За частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до статті 1 та статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, розмір якої обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (частина 2 статті 343 Господарського кодексу України).
Господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов'язань поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов'язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір (подібний висновок міститься у пункті 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 та постанови Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/14591/21).
Проте, ні нормами частини 6 статті 231 Господарського кодексу України, ні частини 2 статті 343 Господарського кодексу України, ні статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", якими врегульовано питання відповідальності за невиконання грошових зобов'язань, ставку не визначено.
Отже, за змістом наведених вище положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін.
У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Верховний Суд у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначав, що Господарський кодексу України, також як і Цивільний кодекс України, передбачає, що неустойка встановлюється договором або законом.
Тобто неустойка має договірний (добровільний) характер, що встановлюється за ініціативою сторін зобов'язання; а також імперативний характер (встановлений законом), тобто договірно-обов'язковий, умови про яку включаються в договір через підпорядкування імперативним вимогам правової норми.
При цьому, для деяких видів зобов'язань неустойка встановлюється законом, іншим нормативно-правовим актом безпосередньо, а тому сторони відповідного зобов'язання підпорядковуються існуючим правилам про неустойку стосовно як її розміру, так і порядку та умов про її стягнення, хоча при цьому не укладають не тільки угоди про неустойку, але і безпосередньо договору.
Законодавець в Господарському кодексі України, встановлюючи правила визначення розміру штрафних санкцій (зокрема і неустойки, стаття 231 цього Кодексу) та встановлюючи також як і Цивільному кодексі України відмінності між порядками обчислення штрафу та пені (частина 2 цієї статті Кодексу), уточнює, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором (ч. 4 ст. 231 ГК України).
За змістом статей 549, 550, 551 Цивільного кодексу України та статей 230, 231, 343 Господарського кодексу України розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Отже, у випадку, якщо сторони не погодили розмір штрафних санкцій за порушення виконання грошового зобов'язання у договорі, а лише зазначили про їх нарахування відповідно до частини 6 статті 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції стягненню не підлягають (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18). Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.07.2025 у справі № 910/9181/24, яка враховується при перегляді цієї справи з огляду на положення частини 4 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.
Крім того, у постанові від 05.09.2019 у справі № 908/1501/18, Верховний Суд виснував, що за змістом частини 2 статті 217 Господарського кодексу України вбачається, що одним із видів господарських санкцій у сфері господарювання є штрафні санкції, які в силу частини 1 статті 230 Господарського кодексу України визначаються у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Розмір штрафних санкцій відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. Отже, законодавець пов'язує можливість застосування штрафних санкцій за порушення строків виконання зобов'язань саме з умовами їх встановлення за договором за відсутності законодавчого врегулювання розміру таких санкцій.
Суд зазначає, що з'ясування дійсного змісту правовідносин сторін Договору щодо підстав застосування відповідальності за порушення відповідачем грошового зобов'язання має здійснюватися у системному взаємозв'язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання такої відповідальності у господарських правовідносинах.
Відповідач впродовж розгляду справи неодноразово наголошував на тому, що умовами Договору не передбачено положень щодо нарахування або стягнення пені з відповідача у разі несвоєчасної оплати за поставлену продукцію.
Як вбачається з п. 9.1. - 9.4. Договору, у випадку порушення строків поставки «Постачальник» зобов'язаний сплатити «Замовнику» пеню в розмірі 0,1% вартості непоставленої (недопоставленої) продукції за кожен день прострочення, при цьому, у випадку прострочення поставки (недопоставки) продукції понад тридцять діб, «Постачальник» додатково сплачує «Замовнику» штраф у розмірі 7% вказаної вартості. У випадку порушення «Постачальником» взятих на себе зобов'язань по поставці продукції відносно якості або комплектності, «Постачальник» сплачує «Замовнику» штраф у розмірі 20% вартості неякісної (некомплектної) продукції. Сплата вказаних штрафних санкцій не звільняє «Постачальника» від виконання зобов'язань по Договору. У випадку письмової відмови «Постачальника» від виконання взятих на себе зобов'язань за договором, «Постачальник» сплачує «Замовнику» штраф в розмірі 20% від загальної суми договору. Сторонами погоджено, що строк позовної давності за вимогами про стягнення штрафних санкцій передбачених пунктом 9.1 даного договору становить 3 (три) роки. Усі спори, що виникають з цього Договору або пов'язані з ним, вирішуються шляхом переговорів між Сторонами. Якщо відповідний спір неможливо вирішити шляхом переговорів, він вирішується в судовому порядку за встановленою підвідомчістю та підсудністю такого спору відповідно чинного законодавства України. Претензійний порядок досудового вирішення спорів є обов'язковим.
З наведеного вбачається, що розділом 9 Договору не передбачено відповідальності Замовника/відповідача за невиконання свого грошового зобов'язання.
Тобто, при укладенні Договору, сторони, виходячи з принципу свободи договору, дійшли згоди та передбачили в розділі 9 Договору лише відповідальність Постачальника/позивача за невиконання або порушення зобов'язання по поставці продукції.
А відтак, твердження відповідача у цій частині є обґрунтованими, а у суду відсутні правові підстави для стягнення з нього пені на користь позивача.
Також позивач просить суд стягнути з відповідача 3% річних у розмірі 20 503,48 грн та інфляційні втрати у розмірі 15 129,55 грн.
Вказані грошові суми позивачем нараховані у зв'язку з невиконанням відповідачем свого грошового зобов'язання у строк, визначений Договором.
Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України).
У постанові від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19, на яку посилається скаржник, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду виснувала таке.
Частиною 2 статті 4 Цивільного кодексу України передбачено, що основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.
Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України визначено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.
Кредитору, у свою чергу, згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України належить право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19 зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відтак, вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги (пункт 43 мотивувальної частини постанови).
При розрахунку інфляційних втрат у зв'язку із простроченням боржником виконання грошового зобов'язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України №265 від 27.07.2007.
Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 Цивільного кодексу України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац п'ятий пункту 4 постанови КМУ №1078).
Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - "дефляція", то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ №1078 від 17.07.2003.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що при з'ясуванні підставності нарахування кредитором інфляційних втрат у порядку частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України судам належить визначити конкретну дату (подію), з настанням якої пов'язується строк виконання грошового зобов'язання; дослідити обставини виконання зобов'язання боржником (борг погашався частинами чи однією сумою у повному обсязі) та з'ясувати період у часі, упродовж якого мало місце прострочення боржника у виконанні зобов'язання перед кредитором.
Положеннями частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Статтею 251 Цивільного кодексу України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
За змістом статті 252 Цивільного кодексу України вбачається, що строк визначається, зокрема, днями, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Частиною 5 статті 254 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
Отже, при визначенні строку (терміну) виконання зобов'язання судам необхідно враховувати загальні положення Цивільного кодексу України про порядок визначення та обчислення строків (термінів), зокрема, щодо початку і закінчення строку (терміну), а також умови вчиненого сторонами спору правочину, на підставі якого виникло зобов'язання.
Верховний Суд неодноразово у своїх постановах звертав увагу, що з огляду на вимоги статей 79, 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми 3% річних, інфляційних втрат та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
Як вбачається з матеріалів справи, у позовній заяві позивач навів розрахунок заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних втрат, з якого вбачається, що відповідний розрахунок здійснено до моменту звернення з позовом у даній справі, на всю суму заборгованості за Договором, а саме, 1 893 108,98 грн, та у такому розрахунку враховано лише місяці в яких була "інфляція", без урахування місяців, в яких була "дефляція".
У той же час, судами встановлено, що до звернення позивача з позовом у даній справі відповідачем сплачено за Договором лише частково суму у розмірі 329 854,24 грн, і на час звернення до суду за відповідачем рахувалася заборгованість у розмір 1 563 254,74 грн.
Із вказаних обставин вбачається, що відповідач після початку виконання позивачем умов Договору щодо поставки товару, частково виконав свої грошові зобов'язання (на суму 329 854,24 грн).
Водночас, судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено чи борг погашався частинами чи однією сумою у повному обсязі, не з'ясовано і період у часі, коли саме погашався борг, та як наслідок період, упродовж якого мало місце прострочення боржника у виконанні зобов'язання перед кредитором. Таких обставин оскаржувані судові рішення не містять.
При цьому, у відзиві на позов відповідач зазначав, що під час розрахунку 3% річних та інфляційних втрат, позивачем не було враховано часткову сплату заборгованості на загальну суму 329 854,24 грн.
Судом встановлено, що позивачем, на виконання умов Договору, здійснив поставку товару що підтверджується наступними видатковими накладними:
- № 12232 від 03.04.2023 на загальну суму 1 202 264,32 грн;
- № 14033 від 10.04.2023 на загальну суму 152 959,50 грн;
- № 13744 від 06.04.2023 на загальну суму 535 972,12 грн;
- № 15081 від 17.04.2023 на загальну суму 1 913,04 грн.
Також судом встановлено, що відповідачем частково було сплачено на користь позивача:
- 100 000,00 грн платіжною інструкцією № 10964 від 19.09.2023, 100 000,00 грн платіжною інструкцією № 11352 від 26.09.2023 та 10 000,00 грн платіжною інструкцією № 13536 від 07.11.2023 по видатковій накладній № 12232 від 03.04.2023;
- 30 137,88 грн платіжною інструкцією № 13640 від 09.11.2023 та 23 508,00 грн платіжною інструкцією № 13642 від 09.11.2023 по видатковій накладній №13744 від 06.04.2023;
- 1 913,04 грн платіжною інструкцією № 6722 від 22.06.2023 по видатковій накладній№ 15081 від 17.04.2023.
Позивач, в свою чергу, нараховує 3% річних за такі періоди прострочення:
- видаткова накладна № 12232 від 03.04.2023 з 02.06.2023 по 12.10.2023;
- видаткова накладна №14033 від 10.04.2023 з 10.06.2023 по 12.10.2023;
- видаткова накладна № 13744 від 06.04.2023 з 04.06.2023 по 12.10.2023;
- видаткова накладна № 15081 від 17.04.2023 з 17.06.2023 по 12.10.2023.
При цьому, позивач також нараховує інфляційні втрати за такі періоди:
- видаткова накладна № 12232 від 03.04.2023 з червня по жовтень 2023 року;
- видаткова накладна №14033 від 10.04.2023 з червня по вересень 2023 року;
- видаткова накладна № 13744 від 06.04.2023 з червня по вересень 2023 року;
- видаткова накладна № 15081 від 17.04.2023 з липня по вересень 2023 року.
Пунктом 2 ст. 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитору зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (п.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" №14 від 17.12.2013).
Суд, перевіривши розрахунок 3% річних, як плати за користування чужими грошовими коштами за встановлений судом період прострочки відповідачем грошового зобов'язання, з врахуванням оплат відповідача вказує, що ця частина позовних вимог підлягає задоволенню у розмірі 15 678,77 грн.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п. 3.1, 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" №14 від 17.12.2013).
Таким чином, законом установлено обов'язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов'язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов'язання.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Згідно з положеннями ст. 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України.
Відповідно до ст. 3 вищевказаного Закону, індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.
Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.
Згідно з листом Державного комітету статистики України №11/1-5/73 від 13.02.2009 також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов'язань.
Зазначені висновки підтверджуються рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997, відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.
Таким чином, інфляційні мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.
Зазначене відповідає п. 6 наказу Держкомстату №265 від 27.07.2007 "Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін", відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться "ланцюговим" методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.
При цьому, коли відносно кожного грошового зобов'язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов'язання, за період з моменту виникнення обов'язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов'язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.
Крім того, необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).
Також у постанові від 26.06.2020 у справі № 905/21/19, на яку посилається скаржник, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду виснувала таке:
«Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено розрахунок індексу інфляції не за окремі інтервали часу, а в цілому за весь період прострочення і якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - "дефляція", то це не змінює його правової природи та не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення.
Встановлення компетентним органом (Кабінетом Міністрів України) механізму перемножування індексів інфляції за певний період для обрахування інфляційних збитків означає, що "вартість грошей з індексом інфляції за попередній період" є визначальною при індексації грошової суми за кожний наступний період. У математиці це називається послідовність, утворена за певною закономірністю.
У судовій практиці часто виникають проблеми із застосуванням механізму розрахунку інфляційних збитків у випадку часткового помісячного погашення суми основного боргу. З огляду на таке, касаційний суд вважає за доцільне роз'яснити, що при зменшенні суми боргу у конкретному місяці "А" на певну суму (до прикладу 100 грн.), до уваги приймається сума боргу на початок розрахункового періоду "Х", помножена на індекс інфляції у цьому місяці (до прикладу " і-1"), і від зазначеного добутку необхідно віднімати суму погашення (100 грн.) Отже, у математичному викладі це можна відобразити такою формулою: "Х" * "і-1" - 100 грн. = "ЗБ", де "Х" - залишок боргу на початок розрахункового періоду, "і-1" - офіційно встановлений індекс інфляції у розрахунковому місяці та 100 грн. - умовна сума погашення боргу у цьому місяці, а "ЗБ" - залишок основного боргу з інфляційною складовою за цей місяць (вартість грошей з урахуванням інфляції у цьому місяці та часткового погашення боргу у цьому ж місяці).
А за наступний місяць базовою сумою для розрахунку індексу інфляції буде залишок боргу разом з інфляційною складовою за попередній місяць ("ЗБ" відповідно до наведеної формули), який перемножується на індекс інфляції за цей місяць, а від зазначеного добутку має відніматися сума погашення боржником своєї заборгованості у поточному місяці (якщо таке погашення відбувалося).
У випадку якщо погашення боргу не відбувалося декілька місяців підряд, то залишок основного боргу з інфляційною складовою за перший розрахунковий місяць такого періоду ("ЗБ") перемножується послідовно на індекси інфляції за весь період, протягом якого не відбувалося погашення боргу та ділиться на 100%.
Для відокремлення інфляційних збитків за певний період від основної заборгованості, від остаточного розрахунку основного боргу з інфляційною складовою, проведеного із застосуванням такої послідовності, необхідно відняти основний борг, який залишився непогашеним на кінець розрахункового періоду.
Суд зазначає, що такий спосіб розрахунку інфляції за статтею 625 Цивільного кодексу України з точки зору математичного підходу не є єдиним, але вбачається найбільш простим для застосування юристами.
Отже, при зменшенні суми боргу, внаслідок часткового виконання зобов'язання боржником, сума погашення має відніматися не від основного боргу, який існував на початок розрахункового місяця, а від суми основного боргу, помноженої на індекс інфляції у цьому місяці (фактичної вартості грошей на кінець розрахункового місяця з урахуванням інфляційних процесів). А подальший розрахунок інфляційних збитків здійснюється з урахуванням саме проіндексованого залишку основного боргу за попередній місяць у тій же послідовності (шляхом перемножування на індекс інфляції за наступний місяць та віднімання конкретної суми погашення боргу у новому розрахунковому місяці).».
Суд, перевіривши розрахунок інфляційних втрат, як збільшення суми основного боргу за період прострочки виконання боржником його грошового зобов'язання в зв'язку з девальвацією грошової одиниці України, за період прострочення який визначений позивачем, вказує, що такі позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки у розрахунку позивача враховано лише місяці в яких була "інфляція", без урахування місяців, в яких була "дефляція", а з таким врахуванням, значення інфляційних втрат є від'ємним.
Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.
Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" (вул. Назарівська, буд. 3, м. Київ, 01032, ідентифікаційний код 24584661) від імені якого діє філія "Відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція" (34400, Рівненська обл. м. Вараш, ідентифікаційний код 05425046) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Вікант" (вул. Велика Васильківська, 24/1, м. Київ, 01033, ідентифікаційний код 24942675) 3 % річних у розмірі 15 678 (п'ятнадцять тисяч шістсот сімдесят вісім) грн 77 коп. та судовий збір у розмірі 235 (двісті тридцять п'ять) грн 14 коп.
3. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 02.03.2026.
Суддя О.В. Мандриченко