вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 E-mail: inbox@vn.arbitr.gov.ua
"02" березня 2026 р. Cправа № 902/1752/25
Господарський суд Вінницької області у складі судді Шамшуріної Марії Вікторівни, розглянувши без виклику сторін за наявними матеріалами у порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробнича компанія "Мегабуд", 01001, місто Київ, вул. Мала Житомирська, будинок 15, нежитлове приміщення 23, ідентифікаційний код юридичної особи 36549008
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТК Західна Інвестиційна Компанія", 21036, Вінницька обл., Вінницький р-н, місто Вінниця, вулиця Хмельницьке шосе, будинок 13, каб. 227, ідентифікаційний код юридичної особи 45472507
про стягнення 112 784,79 гривень
До Господарського суду Вінницької області 24.12.2025 надійшла позовна заява № б/н від 24.12.2025 (вх. № 1875/25 від 24.12.2025) Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробнича компанія "Мегабуд" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТК Західна Інвестиційна Компанія" про стягнення заборгованості за поставлений за видатковими накладними № 2337 від 03.06.2025, № 3036 від 10.07.2025 товар у розмірі 112 784,79 гривень, у тому числі 96 351,75 гривень основного боргу, 13 919,85 гривень пені, 1 347,08 гривень 3% річних, 1 166,11 гривень інфляційних втрат.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.12.2025 справу розподілено судді Шамшуріній М.В.
Ухвалою від 29.12.2025 року судом прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі № 902/1752/25 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними у справі матеріалами (без проведення судового засідання).
Зазначеною ухвалою встановлено сторонам строки для вчинення процесуальних дій, зокрема, на подання відповідачем відзиву на позовну заяву та запропоновано відповідачу відповідно до частини 2 статті 74 ГПК України до 28.01.2026 року надати суду докази повернення позивачу товару за видатковими накладними № 2337 від 03.06.2025 та № 3036 від 10.07.2025 на суму 96 351,75 гривень або сплати позивачу коштів за отриманий товар у сумі 96 351,75 гривень.
Ухвалу суду від 29.12.2025 року надіслано відповідачу до електронного кабінету у системі ЄСІТС та отримано останнім 29.12.2025 17:36, про що свідчить відповідна довідка про доставку електронного листа до електронного кабінету відповідача.
Відзиву на позовну заяву, будь-яких заяв, клопотань від відповідача до суду не надійшло.
За приписами частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи. Аналогічна норма міститься у частині 9 статті 165 ГПК України.
Враховуючи, що відповідача було належним чином повідомлено про відкриття провадження у справі, на засадах відкритості та гласності судового процесу сторонам створено всі необхідні умови для можливості захисту їх прав та охоронюваних законом інтересів, а відповідач, у свою чергу, не скористався наданим йому правом на подання відзиву на позовну заяву, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними матеріалами у відповідності до приписів частини 9 статті 165 та частини 2 статті 178 ГПК України.
Відповідно до вимог частини 13 статті 8, частини 5 статті 252 ГПК України розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Згідно частини 5 статті 240 ГПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Суть спору:
Товариство з обмеженою відповідальністю "Виробнича компанія "Мегабуд" звернулось до Господарського суду Вінницької області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТК Західна Інвестиційна Компанія" про стягнення заборгованості за поставлений за видатковими накладними № 2337 від 03.06.2025, № 3036 від 10.07.2025 товар у розмірі 112 784,79 гривень, у тому числі 96 351,75 гривень основного боргу, 13 919,85 гривень пені, 1 347,08 гривень 3% річних, 1 166,11 гривень інфляційних втрат.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором поставки, укладеного у спрощений спосіб, в частині своєчасної та повної оплати за поставлений товар.
Відповідач своїм процесуальним правом надання відзиву на позов не скористався, будь-яких заяв, клопотань або заперечень щодо заявлених вимог не заявляв.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Згідно видаткової накладної № 2337 від 03.06.2025 на суму 91 405,75 гривень та видаткової накладної № 3036 від 10.07.2025 р. на суму 4 946,00 гривень Товариство з обмеженою відповідальністю "Виробнича компанія "Мегабуд" поставило Товариству з обмеженою відповідальністю "ТК Західна Інвестиційна Компанія" будівельні матеріали за переліком та кількістю зазначених у накладних на загальну суму 96 351,75 гривень.
Відвантаження відповідачу товару зазначеного у видаткових накладних підтверджується товарно-транспортними накладними № 2337 від 03.06.2025 та № 3036 від 10.07.2025 р.
Вказані видаткові накладні та товарно-транспортні накладні підписані представниками позивача та відповідача та скріплені печатками сторін без будь-яких зауважень.
Із матеріалів справи вбачається, що позивачем 14.11.2025 надіслано відповідачу претензію від 12.11.2025 № 26 про погашення заборгованості у сумі 96 351,75 гривень.
Згідно трекінгу відстеження претензію вручено відповідачу 17.11.2025 (т.1 а.с. 9-10).
Відповіді відповідача на претензію позивача та доказів сплати заборгованості матеріали справи не містять.
Несплата відповідачем вартості отриманого за видатковими накладними та товарно-транспортними накладними товару стала підставою для звернення позивача з позовом до суду про стягнення з відповідача 112 784,79 гривень, у тому числі 96 351,75 гривень основного боргу, 13 919,85 гривень пені, 1 347,08 гривень 3% річних, 1 166,11 гривень інфляційних втрат у примусовому порядку.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог з огляду на таке.
Предметом спору у цій справі є матеріально-правова вимога про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості у розмірі 112 784,79 гривень, у тому числі 96 351,75 гривень основного боргу, 13 919,85 гривень пені, 1 347,08 гривень 3% річних, 1 166,11 гривень інфляційних втрат, що виникла внаслідок невиконання відповідачем зобов'язань з оплати товару отриманого за видатковими та товарно-транспортними накладними № 2337 від 03.06.2025, № 3036 від 10.07.2025 р.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності правових підстав для стягнення вартості поставленого товару, на підставі договору поставки, укладеного у спрощений спосіб, а також акцесорних вимог позивача за прострочення оплати його вартості.
Відповідно до статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин.
Частиною 4 статті 236 ГПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Здійснюючи правову кваліфікацію спірних правовідносин та вирішуючи питання про обґрунтованість заявлених позовних вимог, судом враховано таке.
Частиною 1 статті 11 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно положень статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 2, 4 статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Згідно приписів частин 1, 2 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
За змістом частини 1 статті 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
Відповідно до вимог частин 1, 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частини 1, 2 статті 639 ЦК України).
За змістом частин 1, 2 статті 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Згідно зі статтею 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною, що передбачено в частині 1 статті 642 ЦК України.
Положеннями частини 2 статті 642 ЦК України визначено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
У відповідності до приписів статей 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Верховний Суд у постанові від 04.02.2025 у справі № 909/996/22 зазначив, що відповідно до статті 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Відповідно до правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду від 23.01.2025 у справі № 922/1139/24, від 10.07.2024 у справі № 906/1108/23, від 30.11.2023 у справі № 910/9557/20, від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19 допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення цього виду договорів.
Згідно з усталеними правовими позиціями Верховного Суду, викладеними в постановах Верховного Суду від 23.01.2025 у справі № 910/55/23, від 30.04.2024 у справі № 910/5729/21, від 11.07.2023 у справі № 905/1223/21, від 11.01.2022 у справі № 927/738/19, від 29.01.2020 у справі № 916/922/19, визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, а отже, судам під час розгляду справ належить досліджувати, крім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару (обставини здійснення перевезення товару, поставленого за спірною видатковою накладною, обставини зберігання та використання цього товару в господарській діяльності покупця). У разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання товару сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару.
Таким чином, чинне законодавство допускає можливість укладення правочинів у спрощений спосіб, шляхом викладення його змісту в певному документі, зокрема, у видатковій накладній.
З огляду на вищевказані законодавчі приписи та встановлені обставини справи суд дійшов висновку, що між сторонами виникли правовідносини за договорами поставки, укладеними у спрощений спосіб.
Згідно зі статтею 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Положеннями статті 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно частини 1 статті 662 ЦК України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Відповідно до вимог статті 664 ЦК України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:
1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар;
2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.
Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві.
Як убачається з матеріалів справи позивачем передано відповідачу згідно видаткових та товарно-транспортних накладних № 2337 від 03.06.2025, № 3036 від 10.07.2025 р. товар на загальну суму 96 351,75 гривень.
Судом установлено, що видаткові накладні № 2337 від 03.06.2025, № 3036 від 10.07.2025 містять найменування товару, його ціну, строк оплати, реквізити позивача (оферта), реквізити відповідача, а також підпис і печатку відповідача про прийняття саме такого товару і в тій кількості, що зазначені позивачем у видаткових накладних (акцепт), що в свою чергу підтверджує обставину передачі позивачем товару відповідачу та виникнення у відповідача обов'язку здійснити оплату отриманого товару.
Відвантаження відповідачу товару зазначеного у видаткових накладних підтверджується товарно-транспортними накладними № 2337 від 03.06.2025 на суму 91 405,75 гривень, № 3036 від 10.07.2025 р. на суму 4 946,00 гривень, які містять відомості щодо підстави відвантаження товару - видаткову накладну № 2337 від 03.06.2025 та видаткову накладну № 3036 від 10.07.2025 р.
Видаткові накладні та товарно-транспортні накладні підписані представниками позивача та відповідача та скріплені печатками сторін без будь-яких зауважень.
Таким чином, сторонами було укладено у спрощений спосіб договори поставки, зміст яких викладений у видаткових накладних.
Судом установлено, що матеріали справи не містять доказів пред'явлення відповідачем позивачу будь-яких претензій щодо неналежного виконання умов договору, доказів повернення отриманого товару.
Суд зауважує, що підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підтверджує обставину здійснення господарської операції та встановлення договірних відносин та є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. При цьому строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими частиною 1 статті 692 ЦК України.
Положеннями частини 1 статті 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Судом установлено, що у видатковій накладній № 2337 від 03.06.2025 зазначено, що датою оплати є 03.07.2025 року. У свою чергу, за змістом видаткової накладної № 3036 від 10.07.2025 датою оплати є 09.08.2025 року.
Статтею 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно вимог статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Приписами статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Кожна зі сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.
Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Обставини, на які посилається позивач у позові, відповідач під час розгляду справи не спростував.
Положеннями частини 2 статті 74 ГПК України передбачено, що у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Ухвалою суду від 29.12.2025 року суд запропонував відповідачу відповідно до частини 2 статті 74 ГПК України до 28.01.2026 року надати суду докази повернення позивачу товару за видатковими накладними № 2337 від 03.06.2025 та № 3036 від 10.07.2025 на суму 96 351,75 гривень або сплати позивачу коштів за отриманий товар у сумі 96 351,75 гривень.
Вимоги ухвали суду відповідачем не виконані та обставини, на які посилається позивач у позові, відповідач під час розгляду справи не спростував.
Отже, обставину невиконання відповідачем умов договору в частині оплати отриманого товару за видатковими накладними № 2337 від 03.06.2025 та № 3036 від 10.07.2025 на суму 96 351,75 гривень суд визнає встановленою.
Приписами статті 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Порушенням зобов'язання згідно зі статтею 610 ЦК України є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Враховуючи, що відповідач не виконав належним чином взяті на себе зобов'язання щодо сплати заборгованості за переданий товар, суд дійшов висновку, що відповідачем порушено зобов'язання в частині повної та своєчасної сплати заборгованості, тому позивач обґрунтовано звернувся з позовом про стягнення суми основного боргу.
Доказів сплати вказаної суми боргу матеріали справи не містять.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно пункту 5 частини 1 статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є примусове виконання обов'язку в натурі.
Приймаючи до уваги, що розмір заявленої до стягнення суми основного боргу відповідає фактичним обставинам справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення основного боргу у розмірі 96 351,75 гривень є обгрунтованими та підлягають задоволенню.
Позивачем також заявлені вимоги про стягнення з відповідача 13 919,85 гривень пені, 1 347,08 гривень 3% річних, 1 166,11 гривень інфляційних втрат.
Щодо позовних вимог про стягнення пені суд враховує таке.
За змістом статті 611 ЦК України, в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Відповідно до положень статей 546, 548 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися у відповідності до закону або умов договору, зокрема неустойкою, яку боржник повинен сплатити у разі порушення зобов'язання.
Згідно статті 549 ЦК України (у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з частинами 1, 2 статті 551 ЦК України предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Судом установлено, що відповідальність за невиконання грошового зобов'язання у вигляді пені договором укладеним сторонами у спрощений спосіб не передбачена.
Як убачається зі змісту позову, позивачем здійснено нарахування пені за прострочення виконання грошового зобов'язання по видатковій накладній № 2337 від 03.06.2025 за період з 04.07.2025 по 22.12.2025 у сумі 13 352,75 гривень та по видатковій накладній № 3036 від 10.07.2025 на суму за період з 10.08.2025 по 22.12.2025 у сумі 567,10 гривень на підставі частини 3 статті 549 ЦК України.
Положеннями абзацу 2 частини 3 статті 549 ЦК України (у редакції Закону України № 4196-ІХ від 09.01.2025) визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Договором може бути визначено менший розмір пені.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
За приписами статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Із системного аналізу наведених норм вбачається, що положеннями абзацу 2 частини 3 статті 549 ЦК України визначено граничний розмір пені за порушення виконання грошових зобов'язань, водночас конкретний розмір пені встановлюється за згодою сторін, який не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Судом також взято до уваги, що частину 3 статті 549 доповнено абзацом 2 Законом України № 4196-IX від 09.01.2025.
Згідно приписів частини 1 статті 17 Закону України № 4196-ІХ від 09.01.2025 "Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб" цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через шість місяців з дня набрання ним чинності. Закон України № 4196-ІХ від 09.01.2025 набув чинності 28.02.2025 та введено в дію 28.08.2025 року.
Положеннями статті 5 ЦК України унормовано, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Судом також враховано, що за змістом частини 1 статті 546 ЦК України неустойка є одним із видів забезпечення виконання зобов'язання.
Згідно частини 1 статті 548 ЦК України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Приписами частини 1 статті 547 ЦК України визначено, що правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
Верховний Суд у постанові від 02 липня 2025 року у cправі № 910/9181/24 зазначив, що у тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04.05.2023 у справі № 910/21298/21, від 27 січня 2026 року у справі № 910/4862/21.
Враховуючи, що укладені між сторонами у спрощений спосіб договори поставки не містять умови щодо забезпечення виконання зобов'язання з оплати товару у виді неустойки (пені), нарахування позивачем пені за таких обставин є безпідставним, у зв'язку з чим позовні вимоги про стягнення пені у розмірі 13 919,85 гривень є необгрунтованими та задоволенню не підлягають.
Щодо позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат судом враховано таке.
Згідно частини 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до вимог статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанова КГС ВС від 14.01.2020 року № 924/532/19).
Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.
Враховуючи встановлене судом прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, нараховані позивачем до стягнення 3% річних та інфляційні втрати відповідають вимогам чинного законодавства та заявлені правомірно.
Позивачем здійснено нарахування 3% річних та інфляційних втрат за прострочення виконання грошового зобов'язання по видатковій накладній № 2337 від 03.06.2025 за період з 04.07.2025 по 22.12.2025 та по видатковій накладній № 3036 від 10.07.2025 за період з 10.08.2025 по 22.12.2025.
Перевіривши здійснений позивачем розрахунок 3% річних у межах визначеного позивачем періоду нарахування, суд дійшов висновку, що сума 3% річних розрахована позивачем вірно, отже позовні вимоги про стягнення 1 347,08 гривень 3% річних є обгрунтованими та підлягають задоволенню.
Здійснивши перерахунок нарахованих позивачем інфляційних втрат у межах визначеного позивачем періоду нарахування, суд дійшов висновку, що сума інфляційних втрат становить 1 362, 73 гривень.
Приймаючи до уваги, що відповідно до приписів статті 14 ГПК України суд розглядає справу в межах заявлених вимог, а також те, що сума інфляційних втрат визначена позивачем є меншою ніж сума інфляційних втрат визначена судом, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат є обгрунтованими та підлягають задоволенню у розмірі 1 166,11 гривень.
Положеннями частин 1-4 статті 13 ГПК України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно вимог частини 1 статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Частиною 1 статті 74 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до вимог статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Належність доказів це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому, питання про належність доказів остаточно вирішується судом (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 зі справи N 910/4055/18, від 16.04.2019 зі справи N 925/2301/14).
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 77 ГПК України).
Згідно статті 78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. (Постанова Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 906/1222/19).
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частини 1-2 статті 86 ГПК України).
Під час розгляду справи, судом кожній стороні була надана розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони, у тому числі подати докази на підтвердження своїх вимог та заперечень, обґрунтувати перед судом переконливість поданих доказів та позицій по справі, скористатись іншими процесуальними правами.
Дослідивши фактичні обставини справи, що входять до предмету доказування у цій справі та стосуються кваліфікації спірних відносин, суд дійшов висновку, що відповідачем не спростовано позовних вимог, а судом не виявлено на підставі наявних доказів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, у зв'язку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню частково, шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 96 351,75 гривень основного боргу, 1 347,08 гривень 3% річних, 1 166,11 гривень інфляційних втрат, у задоволенні вимог про стягнення 13 919,85 гривень пені слід відмовити.
Щодо розподілу судових витрат суд враховує таке.
Відповідно до пункту 12 частини 3 статті 2 ГПК України однією з основних засад господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно вимог статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
При зверненні до суду позивачем згідно платіжної інструкції № 8693 від 22.12.2025 сплачено судовий збір у розмірі 3 028,00 гривень.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Приймаючи до уваги, що позовні вимоги задоволені частково, судові витрати зі сплати судового збору в сумі 2 654,34 гривень покладаються на відповідача, судові витрати зі сплати судового збору в сумі 373,66 гривень покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись статтями 13, 86, 123, 129, 231, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ТК Західна Інвестиційна Компанія" (21036, Вінницька обл., Вінницький р-н, місто Вінниця, вулиця Хмельницьке шосе, будинок 13, каб. 227, ідентифікаційний код юридичної особи 45472507) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробнича компанія "Мегабуд" (01001, місто Київ, вул. Мала Житомирська, будинок 15, нежитлове приміщення 23, ідентифікаційний код юридичної особи 36549008) 96 351,75 гривень основного боргу, 1 347,08 гривень 3% річних, 1 166,11 гривень інфляційних втрат та 2 654,34 гривень судових витрат зі сплати судового збору.
3. Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.
4. У задоволенні позовних вимог в частині стягнення 13 919,85 гривень пені - відмовити.
5. Судові витрати зі сплати судового збору в сумі 373,66 гривень покласти на позивача.
6. Згідно з приписами статті 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
7. Відповідно до положень частини 1 статті 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північно-західного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
8. Примірник рішення надіслати сторонам до електронних кабінетів у системі ЄСІТС.
Повне рішення складено 02 березня 2026 р.
Суддя Шамшуріна М.В.
віддрук. прим.:
1 - до справи;
2,3 - сторонам до електронних кабінетів у системі ЄСІТС.