Справа № 466/7430/25
Провадження № 2/466/505/26
26 лютого 2026 року м.Львів
Шевченківський районний суд м. Львова
у складі: головуючого судді Білінської Г.Б.
при секретарі Ханас С.О.
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Ескулаб Центр» про стягнення заборгованості по заробітній платі,-
ОСОБА_1 звернулась до Шевченківського районного суду м. Львова з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕСКУЛАБ ЦЕНТР» про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у якій просить cтягнути з ТОВ «ЕСКУЛАБ ЦЕНТР» на користь ОСОБА_1 : 51 167,28 грн. - заборгованості по невиплаченій заробітній платі; 88 197,68 грн. - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та виплати заробітної плати; 10 000,00 грн. - компенсації за моральну шкоду; судові витрати, сплачені при зверненні до суду, витрати на правничу допомогу та 1 493,65 грн. за оплату судового збору.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 17.01.2022 року ОСОБА_1 була прийнята на посаду сестри медичної у ТОВ «ЕСКУЛАБ ЦЕНТР» код ЄДРПОУ 44589291, за адресою: м. Київ, вул. Довженка, 3, згідно Наказу № 3101/3-к.тр. від 31.01.2022 року. 20.02.2025 року ОСОБА_1 було звільнено з посади за угодою сторін. З моменту звільнення 20.02.2025 року ОСОБА_1 не виплачено заробітну плату за період з грудня 2024 року по 20 лютого 2025 року та не виплачено належну оплату за невикористану щорічну відпустку. Підтвердженням не виплати, на думку Позивача, є виписки з банківського рахунку, у яких чітко відображено виплату заробітної плати в грудні 2024 року за листопад місяць 2024 року.Також, у позовній заяві позивачка просить суд витребувати від Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕСКУЛАБ ЦЕНТР», інформацію про середньомісячну, середньоденну заробітну плату та належним чином завірені документи, що підтверджують нарахування та виплату заробітної плати за грудень 2024 року та січень-лютий 2025 року, оскільки на запит представника позивача вказана інформація не надійшла. У зв'язку з чим, змушена звернутись з позовом до суду.
Представник позивача на адресу суду подала заяву, в якій просила розглядати справу без участі позивача та її представника. Позовні вимоги підтримала в повному обсязі, просила позов задовольнити.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, відзиву на позовну заяву не подавав. Разом з тим, неодноразово подавались заяви про відкладення розгляду справи.
Згідно ч.2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до частин першої, третьої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Як передбачено ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплати всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Крім того ч. 1 ст. 83 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
З аналізу вказаної правової норми вбачається, що остаточний розрахунок при звільненні працівника проводиться в день його звільнення з обов'язковим попереднім письмовим повідомленням працівника про розміри нарахованих сум.
Однак, в день звільнення позивача 20.02.2025 відповідач письмово не повідомив її про нараховані належні при звільненні суми та не здійснив виплату належних коштів.
Частиною першою статті 115 КЗпП визначено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
За розрахунком позивача, заборгованість по заробітній платі за період грудень 2024 року - 31 календарний день в сумі 15211,96 грн., січень 2025 року - 31 календарний день в сумі 15000,00 грн. та за лютий 2025 року - 20 календарних днів у сумі 20955,32 грн., що в сумі становить 51167,28 грн.
На підтвердження вищезазначених сум та відпрацьованих днів Позивач надала витяг Форми ОК-5 Пенсійного Фонду України - Реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування індивідуальних відомостей ОСОБА_1 , з якого вбачається, що ОСОБА_1 зараховано пенсійний стаж за відпрацьовані дні в грудні 2024 року та в січні 2025 року зі сторони ТОВ «ЕСКУЛАБ ЦЕНТР», щодо відомостей стосовно нарахування пенсійного стажу та сплати податків, за 20 календарних днів лютого 2025 року у відповідній графі про зарахування стоїть значення «НІ», що означає несплату податків за лютий 2025 року. Станом на день подання позовної заяви заробітна плата за відпрацьований період з грудня 2024 року по 20 лютого 2025 року не виплачена.
Відповідно ст. ст. 76, 77, 78 ЦПК України - доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд зобов'язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв'язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (постанова Верховного Суду від 01.07.2021 у справі N 917/549/20).
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує (в тому числі і як свідок). Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі N 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі N 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі N 902/761/18, від 04.12.2019 у справі N 917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі N 129/1033/13-ц (провадження N 14-400цс19).
01.09.2025 року суд вжив заходів з витребування від відповідача відомостей про розмір його заборгованості по заробітній платі та середню заробітну плату, проте відповідач проігнорував постановлену з цього приводу судом ухвалу.
Оскільки, відповідач не виконав ухвалу суду про витребування доказів та не надав довідку про розрахунок належних сум при звільненні працівника, а з наданої суду Форми ОК-5 ПФУ з реєстру застрахованих осіб щодо страхувальника ОСОБА_1 виходить, що обов'язкові виплати з нарахованої заробітної плати працівнику не перераховувались до передбачених фондів.
Представником позивача в порядку вимог ст. 24 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" на адресу Пенсійного фонду України був направлений адвокатський запит для повного з'ясування обставин та встановлення факту того, чи здійснювались нарахування та сплата (ЄСВ) з заробітної плати ОСОБА_1 зі сторони ТОВ «ЕСКУЛАБ ЦЕНТР». Однак, належної відповіді на цей адвокатський запит надано не було.
Також представником позивача було надіслано адвокатський запит до Державної податкової служби України, у відповіді від 20.06.2025 року на який, зазначено, що зі сторони ТОВ «ЕСКУЛАБ ЦЕНТР» здійснювалось нарахування заробітної плати (код ознаки - 101), ПДФО та військового збору в грудні 2024 та в січні 2025 року. Вищезазначене свідчить про те, що ТОВ «ЕСКУЛАБ ЦЕНТР» сплатив податок за нараховану заробітну плату за грудень 2024 року та січень 2025 року, однак безпосереднього розрахунку з працівником не здійснив.
Відповідач не надав суду відзиву на позов чи заперечення, не надав витребувані документи, у зв'язку з чим несе ризик настання наслідків, пов'язаних з невчиненням процесуальних дій, ухвалення рішення на підставі наявних доказів у справі.
Відповідач не надав інформацію щодо здійснення розрахунку з позивачем у день звільнення, що вказує на те, що вищезазначена сума не оспорюється відповідачем, останнім не було надано жодних інших розрахункових даних щодо розміру виплат, які роботодавець був зобов'язаний провести у день звільнення, тому суд ухвалює рішення на підставі доказів, наданих позивачкою, у зв'язку з чим обставини, на які посилається позивачка суд вважає доведеними.
З огляду на викладене, суд погоджується із наданим позивачем розрахунком заборгованості по заробітній платі, він не спростований стороною відповідача, підтверджується матеріалами справи, а тому заявлена до стягнення сума у розмірі 51 167,28 грн. підлягає стягненню у судовому порядку.
Відповідно ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України, обов'язком роботодавця є проведення розрахунку з працівником.
Надаючи правову оцінку позовним вимогам про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі N 761/9584/15-ц (провадження N 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом N 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі N 761/9584/15-ц дійшла висновку, що "виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України".
Згідно правових висновків Великої палати Верховного Суду викладених у постанові від 08.10.2025 року у справі N 489/607/23, обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом N 2352-IX, встановлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі N 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
Період затримки розрахунку при звільненні розпочинається з першого дня після звільнення, а закінчується днем, що передує дню остаточного розрахунку, оскільки саме в цей період у роботодавця існує заборгованість перед звільненим працівником.
Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 N 100 (далі - Порядок N 100).
Згідно форми ОК-5 слідує, що заробітна плата позивачки за два останні місяці, які передували місяцю звільнення склала 30211,96 грн.
Середньоденна заробітна плата ОСОБА_2 складала 487,28 грн.
Виходячи з викладеного, відповідач повинен сплатити позивачці середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати з часу звільнення з 20.02.2025 року по 20.08.2025 року, який складає: 487,28 грн.х 181 календарний день = 88 197,68 грн (розрахунок зроблений відповідно до прикладу визначеного в постанові Верховного Суду по справі N 560/11111/22 від 13.09.2023 року).
Таким чином, з відповідача підлягає стягненню борг по невиплаченій на день звільнення заробітній платі у сумі 103 962,78 грн. та середній заробіток з дня звільнення по день винесення рішення суду, повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто по 20.08.2025 складає 88 197,68 грн.
Щодо відшкодування моральної шкоди.
Відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (частина перша статті 237-1 КЗпП України).
КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у його житті та з урахуванням інших обставин.
Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.
Тобто за умови порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).
Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. ухвалу Верховного Суду від 13 листопада 2019 року в справі №216/3521/16-ц, постанову Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі №569/20510/19).
Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі №216/3521/16-ц).
У постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року у справі №372/2085/16-ц зазначено, що: «під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Аналіз зазначених норм права дає можливість дійти висновку про те, що моральна шкода підлягає відшкодуванню за наявності у діях особи, яка заподіяла таку шкоду складу цивільного правопорушення, елементами якого є заподіяна шкода, встановлення факту протиправної поведінки такої особи, наявності причинного зв'язку між ними та вини заподіювача шкоди».
По своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц).
Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див. постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20).
Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв'язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19).
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
Оскільки позивачка не довела належними та допустимими доказами факт заподіяння їй моральних страждань, причинно-наслідкового зв'язку між заподіянням моральних страждань і оціненою позивачкою шкодою, її розміром, у задоволенні даної вимоги слід відмовити.
Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає наступне.
Згідно з частиною другою статті 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд, відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України, враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною п'ятою статті 137 ЦПК встановлено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з частиною шостою статті 137 ЦПКобов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного до договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України).
Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Вказане кореспондується з позицією ВС, викладеною у Постанові від 23.11.2020 року у справі № 638/7748/18.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК Українипри виборі застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в Постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зазначено, що «склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне дорученняз відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат».
У постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18 (провадження № 61-9124св20) вказано, що «склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення».
Водночас представник позивача не надав договору про надання професійної правничої допомоги, детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, платіжного доручення про сплату за надання правової допомоги, що є підставою для відмови в задоволенні позову і в цій частині.
Крім того, відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки при зверненні із позовом до суду позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 1493,65 грн. то сплачений судовий збір підлягає стягненню з відповідача.
На підставі ст. ст. 47, 115, 116, 117, 233 КЗпП України, Закону України "Про оплату праці", керуючись ст. ст. 12, 13, 76-82, 89, 141, 229, 247, 258-259, 263-265, 273, 279, 352, 430 ЦПК України, -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «ЕСКУЛАБ-ЦЕНТР» код ЄДРПОУ 44589291, адреса: м.Львів, вул.Шевченка, 313 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 , невиплачену заробітну плату в сумі в сумі 51 167,28 грн (п'ятдесят одну тисячу сто шістдесят сім гривень двадцять вісім копійок).
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «ЕСКУЛАБ-ЦЕНТР» код ЄДРПОУ 44589291, адреса: м.Львів, вул.Шевченка, 313 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 , суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та виплати заробітної плати у сумі 88 197,68 грн. ( вісімдесят вісім тисяч сто дев'яносто сім гривень шістдесят вісім копійок).
В задоволенні решти вимог-відмовити.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «ЕСКУЛАБ-ЦЕНТР» код ЄДРПОУ 44589291, адреса: м.Львів, вул.Шевченка, 313 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 , 1493,65 грн. (одну тисячу чотириста дев'яносто три гривні шістдесят п'ять копійок) сплаченого судового збору.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до Львівського апеляційного суду.
Суддя Г. Б. Білінська