Провадження № 22-ц/803/623/26 Справа № 205/9826/23 Суддя у 1-й інстанції - Приходченко О. С. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.
Категорія 8
17 лютого 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Петешенкової М.Ю.,
суддів - Городничої В.С., Красвітної Т.П.,
при секретарі - Карпенко М.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Новокодацького районного суду міста Дніпра від 13 травня 2025 року у складі судді Приходченко О.С.
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Златова Наталя Анатоліївна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіна Ліана Леонідівна про скасування рішень державних реєстраторів, визнання договору недійсним та витребування земельної ділянки з чужого володіння, -
У вересні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вищевказаним позовом посилаючись на те, що на підставі договору дарування від 05 серпня 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Лобуренко І.О., належить домоволодіння АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці, площею 1000 кв.м. та перебувала у його власності, що підтверджується державним актом на землю.
Зазначає, що 11 вересня 2007 року між ним та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено кредитний договір № 11212884000, за умовами якого банк надав кредит у розмірі 19400 доларів США. З метою забезпечення кредитного договору № 11212884000 від 11 вересня 2007 року між ним та банком укладено договір іпотеки № 11211884000/1, за умовами якого він передав в іпотеку нерухоме майно - домоволодіння АДРЕСА_1 .
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2011 року з нього та поручителя за кредитним договором було стягнуто солідарно заборгованість у розмірі 146986,10 грн., на виконання якого видано виконавчий лист та пред'явлено до виконання до Ленінського ВДВС та постановою державного виконавця від 23 травня 2011 року відкрито виконавче провадження.
21 липня 2011 року державним виконавцем складено акт опису майна та передано останнє на зберігання ОСОБА_2 05 вересня 2011 року суб'єктом оціночної діяльності проведена оцінка вартості майна та складений висновок про вартість майна у розмірі 62190,00 грн.
28 листопада 2011 року між Ленінським ВДВС і ПП «Нива-В.Ш.» було укладено договір № 0411298 про надання послуг з реалізації арештованого майна та 29 грудня 2011 року на прилюдних торгах відбувся продаж арештованого нерухомого майна за ціною 62200,00 грн., за результатами яких переможцем визнано ОСОБА_5 , про що складений протокол № 0411298-1 від 29 грудня 2011 року щодо реалізації арештованого нерухомого майна, а 24 січня 2012 року складений акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів (аукціону) по реалізації арештованого майна.
30 січня 2012 року ОСОБА_5 отримала свідоцтво про придбання арештованого майна, посвідчене приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Златовою Н.А. і зареєстроване в реєстрі за № 1127.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 червня 2013 року скасовано рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська № 422/8276/12 від 03 квітня 2013 року та визнано недійсними прилюдні торги, оформлені протоколом № 0411296 від 29 грудня 2011 року, проведені філією 04 ПП «Нива-В.Ш.» 29 грудня 2011 року про реалізацію присадибної земельної ділянки АДРЕСА_1 , і визнано недійсним акт Ленінського ВДВС Дніпропетровського МУЮ № 2319/8 від 24 січня 2012 року про проведення прилюдних торгів по реалізації домоволодіння та присадибної земельної ділянки АДРЕСА_1 , належної ОСОБА_2 .
03 січня 2019 року ОСОБА_5 отримала у приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Златової Н.А. дублікат свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів.
03 березня 2023 року державним реєстратором було здійснено вилучення запису про іпотеку земельної ділянки та ОСОБА_4 зареєструвала за собою право власності на спірну земельну ділянку та 03 березня 2023 року ОСОБА_4 подарувала відповідачеві, на момент вчинення правочину неповнолітньому, ОСОБА_6 спірну земельну ділянку, хоча не мала права розпоряджатися нею.
Зазначає, що земельна ділянка з його користування не вибувала, він сплачував податки, враховуючи викладене просив суд скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Златової Н.А. від 03 січня 2019 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку, площею 0,1 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий № 1210100000:08:825:0070, за відповідачем ОСОБА_5 ; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 03 березня 2023 року, укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л.Л. і зареєстрований в реєстрі за № 393; скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіної Л.Л. про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 земельної ділянки кадастровий № 1210100000:08:825:0070, площею 0,1 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , витребувати з володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 земельну ділянку кадастровий № 1210100000:08:825:0070, площею 0,1 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та вирішити питання розподілу судових витрат.
Рішенням Новокодацького районного суду міста Дніпра від 13 травня 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий № 1210100000:08:825:0070, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , від 03 березня 2023 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л.Л. і зареєстрованого в реєстрі за № 393, укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_6 .
Скасовано рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Златової Н.А. № 44952764 від 03 січня 2019 року про реєстрацію права власності за ОСОБА_7 на земельну ділянку, площею 0,1000 га, кадастровий № 1210100000:08:825:0070, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Скасовано рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіної Л.Л. № 66647500 від 03 березня 2023 року про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на земельну ділянку, площею 0,1000 га, кадастровий № 1210100000:08:825:0070, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Витребувано від ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,1000 га, кадастровий № 1210100000:08:825:0070, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду мотивовано наявністю підстав для задоволення позову, оскільки спірне майно на праві власності належало позивачу та вибуло з його власності поза його волею на підставі недійсного правочину, а саме прилюдних торгів, оформлених протоколом № 0411296 від 29 грудня 2011 року з реалізації арештованого майна, а саме домоволодіння та присадибної земельної ділянки АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_2 , такий правочин не може створювати будь-яких правових наслідків, що як наслідок підтверджує недійсність договору дарування, а тому рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Златової Н.А. № 44952764 від 03 січня 2019 року про реєстрацію права власності ОСОБА_7 на спірне нерухоме майно підлягає скасуванню, як і рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіної Л.Л. № 66647500 від 03 березня 2023 року про реєстрацію права власності ОСОБА_6 на спірне нерухоме майно також підлягає скасуванню. З урахування того, що земельна ділянка № НОМЕР_1 , площею 0,1000 га, кадастровий № 1210100000:08:825:0070, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , була набута у власність ОСОБА_6 від особи, яка не мала права його відчужувати, та вибула з володіння власника не з його волі, наявні підстави для витребувати із володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 земельної ділянку № НОМЕР_1 , площею 0,1000 га, кадастровий № 1210100000:08:825:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Не погодившись з таким рішення суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та таким, що було ухвалено внаслідок неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи. Вказує, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, на що суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов до помилкового висновку про задоволення позову. Окрім того, вказує, що суд першої інстанції не перевірив добросовісності набувача, що є важливим як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, та не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просив рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду, з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення та якими доказами вони підтверджується, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.
Судом встановлено, що на підставі договору дарування домоволодіння від 05 серпня 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Лобуренко І.Ю. і зареєстрованого в реєстрі за № 1839, ОСОБА_2 належить домоволодіння АДРЕСА_2 , право власності на яке у встановленому законом порядку зареєстровано в КП «ДМБТІ».
На підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 830808, виданого 14 грудня 2005 року, земельна ділянка площею 0,1000 га, кадастровий № 1210100000:08:825:0070, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на праві власності належить ОСОБА_2 .
На підставі акта про проведення прилюдних торгів (аукціону) по реалізації арештованого майна від 24 січня 2012 року, затвердженого начальником Ленінського ВДВС Дніпропетровського МУЮ, Поляруш О.П. приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Златовою Н.А. 13 січня 2012 року видано дублікат свідоцтва, яке зареєстровано за реєстровим № 31.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 червня 2013 року, яким скасовано рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 квітня 2013 року, визнано недійсними прилюдні торги, оформлені протоколом № 0411296 від 29 грудня 2011 року, проведені філією ПП «Нива-В.Ш.» 29 грудня 2011 року про реалізацію домоволодіння та присадибної земельної ділянки АДРЕСА_1 , належної ОСОБА_2 . Визнано недійсним акт Ленінського ВДВС від 24 січня 2012 року про проведення прилюдних торгів по реалізації домоволодіння та присадибної земельної ділянки АДРЕСА_1 , належної ОСОБА_2 .
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 25 грудня 2013 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 червня 2013 року залишено без змін.
16 липня 2014 року між ТОВ «Кей-Колект» і ОСОБА_2 було укладено договір №11212884000/734888 про припинення зобов'язання переданням відступного, за умовами якого припиняються всі та кожне із зобов'язань, визначені кредитним договором №11212884000 від 11 вересня 2007 року та договором іпотеки № 11212884000/1 від 11 вересня 2007 року, а сам кредитний договір вважається таким, що припинив свою дію.
Рішенням ТОВ «Кей-Колект» від 16 липня 2014 року ОСОБА_2 було анульовано кредитну заборгованість за кредитним договором № 11212884000 від 11 вересня 2007 року у розмірі 17890,22 долари США.
На підставі договору дарування земельної ділянки від 03 березня 2023 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л.Л. і зареєстрованого в реєстрі за № 393, ОСОБА_8 подарувала своєму неповнолітньому синові, ОСОБА_6 земельну ділянку, загальною площею 0,1 га, кадастровий № 1210100000:08:825:0070, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Постановою Верховного Суду від 21 травня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_6 залишено без задоволення, постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року, якою скасовано заочне рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 25 листопада 2019 року про виключення запису та зняття заборони за договором іпотеки № 11212884000/1 від 11 вересня 2007 року, у задоволенні позову відмовлено, залишено без змін.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки спірне майно на праві власності належало ОСОБА_2 та вибуло з його власності поза його волею на підставі недійсного правочину, а саме прилюдних торгів, оформлених протоколом № 0411296 від 29 грудня 2011 року з реалізації арештованого майна, а саме домоволодіння та присадибної земельної ділянки АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_2 , такий правочин не може створювати будь-яких правових наслідків, що як наслідок підтверджує недійсність договору дарування, а тому рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Златової Н.А. № 44952764 від 03 січня 2019 року про реєстрацію права власності ОСОБА_7 на спірне нерухоме майно підлягає скасуванню, як і рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіної Л.Л. № 66647500 від 03 березня 2023 року про реєстрацію права власності ОСОБА_6 на спірне нерухоме майно також підлягає скасуванню. З урахування того, що земельна ділянка № НОМЕР_1 , площею 0,1000 га, кадастровий № 1210100000:08:825:0070, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , була набута у власність ОСОБА_6 від особи, яка не мала права його відчужувати, та вибула з володіння власника не з його волі, наявні підстави для витребувати із володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 земельної ділянку № НОМЕР_1 , кадастровий № 1210100000:08:825:0070, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Однак погодитися з такими висновками суду неможливо, оскільки суд дійшов них за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права, що є підставою для скасування рішення суду.
Згідно із ч.1,4 ст.12 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності, закріплений у ст. 12 ЦПК, визначає для сторін ризики настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій. Такий принцип, зокрема, полягає у покладанні на позивача (його представника) обов'язку з доведення обставин, які мають значення для справи і на які він посилається як на підставу своїх вимог. Невиконання такого обов'язку несе процесуально негативні наслідки у вигляді настання ризиків, визначених процесуальним законом (закриття провадження у справі, залишення позову без розгляду, повна або часткова відмова у позові тощо).
За правилами, встановленими ч.1,3 ст. 13 ЦПК, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Частиною 1 ст. 321 ЦК України закріплено норму, відповідно до якої право власності є непорушним. Непорушність права власності є конституційним принципом, закріпленим у ст. 41 Основного Закону, а також в ст.ст. 39, 326 ЦК України, в положеннях ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Зміст права власності розкриває ст. 317 ЦК України, відповідно до якої власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Тобто зміст права власності становить "тріаду" повноважень, а саме: право володіння jus possidendi", право користування "jus utendi" і право розпорядження "jus abutendi".
Право володіння - це правомочність власника, яка полягає в тому, що власник має право фактично володіти своєю річчю, тобто реальну можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею. Цю правомочність власник може здійснювати не лише одноособово, а й передавати право володіння іншим особам, зберігаючи при цьому право власності на річ. Право користування полягає в тому, що власник має право вилучити з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Власник вправі відступити право користування іншим особам, зберігаючи за собою право власності. Право розпорядження - в тому, що власник може визначити правову долю речі, тобто відчужувати усіма дозволеними способами на користь інших осіб тощо. Здійснення права розпорядження річчю не повинне суперечити закону. Здійснення цієї правомочності власник може передати іншим особам.
Право власності на майно набувається учасниками цивільних відносин на підставах, що не заборонені законом.
За змістом положень ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача регулює ст. 388 ЦК України, відповідно до норми якої: якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ч. 1 цієї статті); майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 2 цієї статті); якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (ч. 3 цієї статті).
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих доказів. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19).
Законом передбачено захист прав добросовісних набувачів у разі придбання ними майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 2 ст. 388 ЦК України). Саме законодавець визначив це безумовним правилом, закріпивши його у ч. 2 ст. 388 ЦК України. Установлене в ч. 2 ст. 388 ЦК України "обмеження віндикації" ґрунтується на авторитеті держави і суду, рішення якого як найважливіший акт правосуддя є обов'язковим до виконання на всій території України (ст. 124 Основного Закону України; принцип "res judicata").
Отже, з огляду на спірні правовідносини, у цьому випадку витребування спірного майна на підставі ст. 388 ЦК України є можливими лише у разі доведення того, що відповідачі є недобросовісними набувачами спірного майна.
Частина 2 ст. 388 ЦК України містить заборону на витребування майна, проданого на електронних торгах на виконання судових рішень, від добросовісного набувача. Визнання недійсним правочину (електронних торгів), у відповідності до результатів якого відбулася купівля-продаж, не може нівелювати чітку та зрозумілу заборону законодавця.
У постанові від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18 (916/1051/20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог ст. 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. При цьому зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому, тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна.
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі ст. 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (ч.3 ст. 388 ЦК України).
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15 лютого 2022 року у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19).
Добросовісність та недобросовісність характеризують насамперед ступінь обізнаності набувача про правомірність набуття майна в особи, яка немає права на його відчуження. Водночас такі категорії, як "добросовісність", яка належить до фундаментальних засад цивільного права (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України), а також недобросовісність не можуть тлумачитися або застосовуватися формально, ґрунтуватися на припущеннях.
Добросовісність набувача презумується, тобто набувач буде вважатися добросовісним доки не буде доведено протилежне. Добросовісність дій набувача визначається судом у кожному конкретному випадку.
Слід звернути увагу на те, що добросовісним набувачем є особа, яка в момент набуття майна не знала і не могла знати, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Натомість недобросовісний набувач на момент відчуження спірного майна достеменно знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження немає права.
Основними критеріями, які визначають добросовісність/недобросовісність набувача майна є такі категорії, як "знав/не знав", "міг знати/не міг знати".
За загальним правилом, під поняттям "знав" необхідно розуміти не лише безпосередню обізнаність особи в тому, що вона набуває майно в суб'єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи. Що ж до поняття "міг знати", то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але, проявивши принаймні розумну обачність, міг знати про це.
Саме об'єктивні характеристики предмета торгів можуть враховуватися при оцінці добросовісності/недобросовісності набувача у випадку придбання майна на торгах (наприклад, якщо на майні були нанесені стійкі знаки щодо заборони відчуження чи наявності прав третіх осіб, якщо ознака випливає з самого певного місцезнаходження земельної ділянки, як із землями водного фонду тощо). Юридичні характеристики -приналежність майна тому чи іншому суб'єкту, встановлення заборон на його відчуження тощо - не є такими об'єктивними характеристиками відповідного майна, які можна було б встановити при зовнішньому його огляді й відповідним чином врахувати. Тим більш, якщо жодної інформації щодо заборони продажу майна не існує; майно реалізується в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Водночас перевірити відсутність заборон та обмежень можуть саме державний виконавець та організатор торгів, а не їх учасник, який до того ж не має відповідних можливостей (зокрема, не має права знайомитися з матеріалами виконавчого провадження тощо).
Особа при купівлі майна має діяти обачно. Однак проста необачність не може виключати добросовісності особи, яка набуває майно через процедури, покликані упевнити її в правомірності відчуження. Торги в порядку виконання судового рішення якраз і належать до числа таких процедур. Наслідки від помилок державних органів не можуть перекладатися на приватних осіб і безумовно свідчити про недобросовісність особи, яка придбала майно на торгах. Інший підхід нівелював би принцип правової визначеності та стабільності цивільного обороту, ставлячи добросовісного учасника обігу в залежність від дій організаторів торгів, які не перебувають під його контролем та покладав би невиправданий тягар на такого учасника.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 виснувала, що при оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна необхідно враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та "юридичне очищення" майна, придбаного у такий спосіб. Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам ст. 388 ЦК України, а тому втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
До подібного висновку дійшов і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 червня 2025 року у справі №638/17112/21. Так, колегія суддів зазначила, що завдяки "віндикаційному імунітету", який передбачений парламентом для майна, проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення, досягається охорона прав добросовісної особи, яка набула майно, що було відчужене чи передане на виконання судового рішення, і стабільність цивільного обороту. Якщо майно продається чи передається на виконання судового рішення, то таке рішення набрало законної сили. Виконання судового рішення відбувається відповідно до закону про виконавче провадження. Відчужувачем є не власник майна (оскільки майно продається не по волі власника), а особа, уповноважена державою, виконавець. Саме тому публічна складова відчуження (передання) майна власника має вирішальне значення і свідчить про те, що існують підстави для такого відчуження (передання), та, як наслідок, є підстави для набуття права власності на майно, відчужене чи передане в процесі виконання судового рішення.
Майном у значенні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. Наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулося порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24 червня 2003 року).
У разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року).
Необхідність виправити стару "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій державного органу влади. Ризик будь-якої помилки державного органу влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. У контексті скасування помилково наданого права власності принцип належного урядування може не лише покладати на органи влади обов'язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування (рішення ЄСПЛ у справі "МПП "Фортеця" проти України" від 11 червня 2020 року).
Позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, inter alia, "інтерес суспільства" та "умови, передбачені законом". Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинно відповідати принципу пропорційності. "Справедливий баланс" має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе "індивідуальний і надмірний тягар" (рішення ЄСПЛ у справі "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року).
Загальні принципи щодо втручання у мирне володіння майном були наведені ЄСПЛ, у справі "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року. Суд повинен оцінити, чи було втручання законним, відповідало суспільним інтересам, і переслідувало законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, яку прагнули досягти. Стосовно питання "суспільного інтересу" у втручанні, то суд вважає, що воно тісно пов'язане з пропорційністю втручання; тому він розгляне його у контексті пропорційності (рішення ЄСПЛ у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine) від 09 жовтня 2018 року, п. 58 з подальшими посиланнями). Пояснюючи обґрунтування "суспільного інтересу" для втручання у майнові права підприємства-заявника, Уряд навів лише загальне твердження про необхідність відновлення прав держави на спірне майно; Уряд не стверджував, що державі було потрібне це майно з якоїсь конкретної та переконливої причини. Уряд не пояснив, як інтерес держави у володінні цим майном служив "суспільному інтересу". Прокурор також не висунув жодних конкретних аргументів у зв'язку з цим, подаючи свій позов у 2011 році. Уряд також не надав інформації щодо того, як спірна база використовувалася ЗАТ "Херсонтурист" (наприклад, чи використовувалася вона для рекреаційних цілей членами профспілок або іншим чином використовувалася в інтересах суспільства), або щодо того, чи зареєструвала держава своє право власності на базу після ухвалення постанови 2014 року і як вона її використовувала, якщо використовувала взагалі. У зв'язку з цим суд не ігнорує той факт, що згідно з відповідною відкритою інформацією база перебувала у занедбаному стані з 1990-х років. Допущені органами державної влади неточності або помилки повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо якщо не йдеться про інші конфліктуючі індивідуальні інтереси. Іншими словами, ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи (рішення ЄСПЛ у справі "ПП "МАРКЕТТРАНС" проти України" від 25 червня 2025 року).
ЄСПЛ у кожній ситуації, де має місце застосування положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, досліджує, наскільки було дотримано державною владою справедливий баланс між інтересами суспільства і вимогами захисту приватних інтересів окремої особи. Встановлюючи наявність згаданої пропорційності, ЄСПЛ виходить з того, що втручання в право безперешкодного користування майном має супроводжуватися дотриманням "справедливої рівноваги" між інтересами суспільства і необхідністю дотримання фундаментальних прав людини. Зокрема, вимагається, щоб існувала розумна пропорційність між вжитими державою заходами щодо обмеження права власності та метою, на яку вони були спрямовані (рішення ЄСПЛ у справі "Chassagnou and others v. France" від 29 квітня 1999 року).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2024 року у справі №204/8017/17 зазначила: "критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У ст. 1 Першого протоколу до Конвенції містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
ЄСПЛ наголошував на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном. Найважливішою вимогою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/West Alliance Limited v. Ukraine" від 23 січня 2014 року).
Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім, а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.
Таким чином, лише при дотриманні всіх критеріїв "трискладового тесту" можна визнати втручання держави у права пропорційним, а отже, правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься".
З огляду на викладене, а також встановлені обставини справи щодо придбання ОСОБА_9 спірного нерухомого майна за процедурою реалізації майна на торгах, відсутні підстави вважати, що ОСОБА_9 і згодом ОСОБА_6 , якому була подарована спірна земельна ділянка, є недобросовісними набувачами.
В даному випадку, ОСОБА_9 , як учасник прилюдних торгів, діяла в умовах довіри до законності дій держави в особі її органу - виконавчої служби і не може здійснювати ревізію виконавчого провадження, перевіряючи, на забезпечення яких саме рішень включено майно до реалізації. Вирішення цих питань віднесено виключно до компетенції державного виконавця. Крім того, сам по собі факт визнання торгів такими, що проведено з порушенням, не може автоматично характеризувати набувача майна як недобросовісного.
Вказане узгоджується із правовими висновками викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2025 року у справі № 922/82/20 та Верховним Судом у постанові від 21 серпня 2024 року у справі № 953/24224/19.
На вказане вище, суд першої інстанції належної уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки такі висновки суду першої інстанції суперечать необхідному застосуванню норм права у подібних правовідносинах, зокрема, ч. 2 ст. 388 ЦК України, та не відповідають усталеній практиці Великої Палати Верховного Суду, європейським стандартам щодо "правомірності втручання у право власності".
З урахуванням викладеного, колегія суддів, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, доходить висновку про наявність достатніх підстав для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального права, що відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, є підставою для задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Згідно із ч.13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції, слід стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені витрати зі сплати судового збору за перегляд справи в апеляційному порядку.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Новокодацького районного суду міста Дніпра від 13 травня 2025 року -скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 16001,40 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 17 лютого 2026 року
Повний текст судового рішення складено 27 лютого 2026 року.
Головуючий: М.Ю. Петешенкова
Судді: В.С. Городнича
Т.П. Красвітна