27 лютого 2026 рокуЛьвівСправа № 380/214/25 пров. № А/857/32632/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді Курильця А.Р.,
суддів Кузьмича С. М., Мікули О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04 липня 2025 року у справі № 380/214/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, -
суддя в 1-й інстанції - Качур Р.П.,
час ухвалення рішення - 04 липня 2025 року,
місце ухвалення рішення - м. Львів,
дата складання повного тексту рішення - не зазначено,
У січні 2025 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просив:
визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 щодо надання додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення тривалістю 90 календарних днів ОСОБА_1 як військовослужбовцю, звільненому з полону;
зобов'язати військову частину НОМЕР_1 надати додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення тривалістю 90 календарних днів ОСОБА_1 , як військовослужбовцю, звільненому з полону.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 04 липня 2025 року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 щодо надання додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення тривалістю 90 календарних днів ОСОБА_1 як військовослужбовцю, звільненому з полону.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 прийняти відповідне рішення (наказ), яким надати ОСОБА_1 додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення тривалістю 90 календарних днів, як військовослужбовцю, звільненому з полону.
Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове відмову в задоволенні позову.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що позивача було звільнено з полону 31.01.2024, після звільнення його з полону не існувало норми Закону про надання додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення тривалістю 90 календарних днів. Закон №3633-IX набрав законної сили лише 18.05.2024. Тому у позивача відсутні підстави на додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення тривалістю 90 календарних днів.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції помилково вказав останній день строку звернення до суду 28.12.2025. В цьому питанні строк звернення розпочався 28.11.2024, відповідно місячний строк закінчується 27.12.2025 (п'ятниця). 28.12.2024 розпочинається другий місячний строк, а позивач як вказано в ухвалі суду звернувся 30.12.2024, тобто був пропущений місячний строк звернення до суду.
Позивач подав до суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, у якому висловив незгоду з її доводами, вважає оскаржуване рішення суду обґрунтованим та законним. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 25.02.2008, що підтверджується відомостями військового квитка серії НОМЕР_2 та не заперечується відповідачем.
Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_1 від 27.12.2024 року №681/185/10/39/686, ОСОБА_1 перебуває на військовій службі за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 .
ОСОБА_1 з 01.05.2022 по 30.01.2024 перебував у місцях несвободи (полоні) держави-агресора внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, під час якого зазнав катувань, отримав травми та захворювання, пов'язані із Захистом Батьківщини, що підтверджується довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 07.06.2024 № 350/185/10/36/649/пс, довідкою Служби безпеки України від 08.02.2024 № 33/7-0-389д, листом Державного підприємства «Український національний центр розбудови миру» від 06.02.2024 № 09-07/1282, випискою з реєстру оборонців України, які перебувають у полоні держави-агресора Українського національного центру розбудови миру від 01.03.2024 № 06-05/3021, довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 11.06.2024 № 340 про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва), довідкою Військово-медичного клінічного центру Західного регіону від 26.06.2024 № 491/3.
Позивач звернувся до командира військової частини із рапортом від 21.11.2024 щодо надання йому додаткової відпустки відповідно до пункту 23 ст. 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Листом від 27.11.2024 № 681/185/10/36/1481/ПС командира військової частини НОМЕР_1 повідомив позивача про те, що ОСОБА_1 звільнено з полону 30.01.2024, а Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11.04.2024 № 3633-ІХ набрав чинності 18.05.2024, у зв'язку з чим у позивача відсутні підстави на додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення тривалістю 90 календарних днів.
Позивач вважає відмову військової частини НОМЕР_1 щодо надання додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення тривалістю 90 календарних днів, як військовослужбовцю, звільненому з полону протиправною, тому звернувся із цим позовом до суду.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зазначена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Статтею 45 Конституції України визначено, що відпустка є формою відпочинку, гарантованою всім працівникам.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі, визначає Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року № 2011-XII (далі Закон № 2011-XII).
Статтю 10-1 Закону № 2011-XII доповнено пунктом 23 згідно із Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» № 3633-IX від 11.04.2024 року, такого змісту:
Військовослужбовцям після їх звільнення з полону за їх бажанням надається додаткова відпустка із збереженням грошового забезпечення тривалістю 90 календарних днів без поділу на частини (крім військовослужбовців, які висловили бажання звільнитися з військової служби після звільнення з полону).
Відповідно до Пояснювальної записки до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» завданням законопроекту є посилення соціального захисту військовослужбовців під час отримання медичної допомоги та після звільнення з полону.
Проектом Закону пропонується внести зміни, зокрема, до Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», якими передбачити надання можливості військовослужбовцям, яких звільнено з полону, відпочити та пройти відновлення шляхом надання їм додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення тривалістю 90 календарних днів.
Закон № 3633-IX набрав чинності 18 травня 2024 року.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до командира військової частини із рапортом від 21.11.2024 року щодо надання йому додаткової відпустки відповідно до пункту 23 ст. 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», однак листом від 27.11.2024 № 681/185/10/36/1481/ПС командира військової частини НОМЕР_1 повідомив позивача про те, що ОСОБА_1 звільнено з полону 31.01.2024, а Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11.04.2024 № 3633-ІХ набрав чинності 18.05.2024, відтак у позивача відсутні підстави на додаткову відпустку.
Колегія суддів зауважує, що буквальне тлумачення пункту 23 статті 10-1 Закону № 2011-XII надає підстави для висновку про те, що набуття права на додаткову відпустку не пов'язується з часом звільнення військовослужбовця з полону, а лише з самим фактом звільнення.
Згадана норма лише обумовлює підставу для надання такої відпустки - бажання звільненого з полону військовослужбовця.
Більше того, граничного моменту вираження такого бажання, пункт 23 статті 10-1 Закону № 2011-XII також не встановлює.
Отже, припис статті 10-1 Закону № 2011-XII свідчить, що законодавець мав на увазі усіх тих військовослужбовців, які звільнилися з полону.
Також судова колегія дійшла висновку, що посилання на незворотність дії у часі законів і інших нормативно-правових актів при вирішенні питання про надання військовослужбовцям після їх звільнення з полону додаткової відпустка із збереженням грошового забезпечення тривалістю 90 календарних днів, є помилковим.
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України. Наприклад, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року N 1-зп, від 09 лютого 1999 року N 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року N 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року N 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Єдиний виняток із цього правила, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України (рішення від 13 травня 1997 року N 1-зп) висловив позицію, за якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
Водночас у рішенні Конституційного Суду України від 12.07.2019 № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України висловив думку, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Отже, у разі безпосередньої (прямої) дії закону в часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.
Відтак колегія суддів стверджує, якщо факт звільнення військовослужбовця з полону, вже мав місце на час набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» (Закон № 3633-IX), тобто на 18 травня 2024 року, то, якщо інше не зазначається законодавцем, він обов'язково підпадає під дію цього Закону.
Такий підхід до тлумачення застосування норм права узгоджується з абзацом першим пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень статті 5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист" від 27 лютого 2003 року № 4-рп/2003.
Водночас в контексті спірних правовідносин, також варто вказати на сутність такого поняття як «юридичний факт». Велика українська юридична енциклопедія містить визначення, відповідно до якого юридичний факт - це конкретні соціальні обставини, які мають значення для суб'єкта права у зв'язку з реалізацією його потреб та інтересу, властивості яких описано в нормі права як знання про умови, що викликають юридичні наслідки [Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. - Харків: Право. Т.3: Загальна теорія права / редкол.: О.В. Петришин (голова) та ін.; Нац. акад. прав. наук України; Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України; Нац. юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого. 2017. С. 922].
Отже, юридичні факти у вимірі справи, що розглядається, - це конкретні соціальні обставини у формі дії чи події, з якими норми права пов'язують юридичні наслідки, тобто виникнення, зміну чи припинення правовідносин, набуття певних прав і обов'язків.
Визначальним юридичним фактом у справі, що розглядається, було саме звернення позивача до відповідача із рапортом від 21.11.2024 щодо надання додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення тривалістю 90 календарних днів, відповідно до п.23 ст. 10-1 Закону № 2011-XII, а не час звільнення позивача з полону (31.01.2024).
Відтак перевірка дотримання умов надання відпустки, здійснюється за Законом, чинним на момент розгляду та вирішення такого звернення.
Тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність відмови військової частини НОМЕР_1 у наданні додаткової відпустки ОСОБА_1 як військовослужбовцю, звільненому з полону
У контексті міркувань апелянта про пропуск строку звернення до суду, колегія суддів поділяє твердження про те, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч.5 ст.122 КАС України).
Як встановлено судом, про відмову в наданні спірної відпустки, позивач довідався 27.11.2024 року, що визнавалося позивачем в суді першої інстанції та підтверджується копією журналу реєстрації вихідних документів за 2024 рік, том - 1.
Відповідно до ч. 1 ст. 120 КАС України, перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Тобто першим днем (початком) перебігу строку є 28.11.2024 року.
Строк, що визначається місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця цього строку (ч.3 ст.120 КАС України).
Тобто строк звернення до суду з цим позовом мав би закінчуватися 28.12.2024 року, а не 27.12.2024 року, як про це мовить скаржник, адже строк за ч.5 ст.122 КАС України обчислюється саме місяцями. Концептуальною помилкою апелянта є ототожнення місячного та 30-денного строку, що не є однаковим.
Тим не менше, 28.12.2024 року є субота - вихідний день.
Відповідно до ч.6 ст.120 КАС України, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.
Оскільки останнім днем строку звернення до суду з цим позовом є 30.12.2024 року, а позивач звернувся з цим позовом (засобами поштового зв'язку) саме 30.12.2024 року, тому строк ним не пропущено.
Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.
Враховуючи наведене вище, апеляційну військової частини НОМЕР_1 слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04 липня 2025 року в справі № 380/214/25 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя А. Р. Курилець
судді С. М. Кузьмич
О. І. Мікула
Повне судове рішення складено 27 лютого 2026 року.