27 лютого 2026 року м. Житомир справа № 240/22293/25
категорія 109040000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі:
судді Семенюка М.М.,
розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області Гербеди Віталія Юрійовича про відмову в проведенні реєстраційних дій від 24.06.2025 року №79581826.
- зобов'язати Державного реєстратора прав на нерухоме майно Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області Гербеду Віталія Юрійовича здійснити реєстрацію права власності на належний ОСОБА_1 на праві власності будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач звернувся до відповідача із заявою про реєстрацію права власності на нерухоме майно, однак, державний реєстратор прийняв рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій з посиланням на те, що не здійснюється державна реєстрація права власності на об'єкти, які знаходяться на окупованій території.
Ухвалою від 08.10.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, яка розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач не подав відзив на позовну заяву.
Дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області із заявою від 28.02.2025 за реєстраційним номером 65535745 про реєстрацію права власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
24.06.2025 державним реєстратором прав на нерухоме майно прийнято рішення № 24.06.2025 (а.с. 18) про відмову в проведенні реєстраційних дій: після завершення строку, встановленого частиною третьою статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, а саме:
Враховуючи, що місцем знаходження нерухомого майна є місто Кадіївка, реєстрація права власності на нерухоме майно на території відповідної територіальної громади на той час здійснювалась Комунальним підприємством «Стахановське бюро технічної інвентаризації». Інформація щодо державної реєстрації до 01.01.2013 року права власності на об'єкт нерухомого майна, що розташований за адресою: Луганська обл., Алчевський р-н, м. Кадіївка, вул.Залізнична 2, буд. 78, може бути надана лише відповідним бюро технічної інвентаризації, оскільки саме воно приймало рішення про державну реєстрацію права власності. Проте, відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 № 376, з 07 квітня 2014 року населені пункти Кадіївської міської територіальної громади Алчевського району Луганської області, у тому числі місто Кадіївка, с тимчасово окупованими. Комунальне підприємство «Стахановське бюро технічної інвентаризації» не відновило своєї діяльності на підконтрольній території України його архіви залишились на тимчасово окупованій території. Таким чином, оскільки вказане комунальне підприємство не перебуває сфері управління Луганської обласної державної адміністрації, тому запитувана інформація відсутня.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 № 1207-VII (далі - Закон № 1207-VII) тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною 3 ст. 5 цього Закону визначено, що за фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо таке майно набуте відповідно до законів України.
Крім того, за фізичними особами, незалежно від набуття ними статусу біженця чи іншого спеціального правового статусу, підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.
Набуття та припинення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, здійснюється відповідно до законодавства України за межами тимчасово окупованої території. У разі неможливості здійснення державним реєстратором повноважень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на тимчасово окупованій території орган державної реєстрації визначається Кабінетом Міністрів України (частини 4, 5 статті 11 Закону № 1207-VII).
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV), згідно з пунктами 1 та 2 частини першої статті 2 якого (тут і в подальшому в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження.
Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:
1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;
2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV, державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв'язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв'язку з вчиненням такої дії.
Виходячи з аналізу значеної правової норми, суд доходить до висновку, що під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, інформація (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідна для такої реєстрації, запитується державним реєстратором лише у двох випадках: 1) відсутність доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи відсутність необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено Законом № 1952-IV; 2) неподання відповідних документів заявником. Водночас, за відсутності вищенаведених обставин, державний реєстратор не зобов'язаний направляти відповідний запит.
В той же час, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 27 Закону № 1952-IV державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката.
З матеріалів справи вбачається, що право приватної власності позивача на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , підтверджено свідоцтвом про право власності, виданим Виконавчим комітетом Стаханівської міської ради народних депутатів 20.08.1991 та зареєстрованим у реєстрі за № 8485 в реєстровій книзі № 142. На зворотній стороні свідоцтва наявний штамп про реєстрацію права приватної власності та підпис начальника БТІ (а.с. 14).
На момент проведення реєстрації права власності діяла Інструкція про порядок проведення реєстрації житлового фонду з типовими формами облікової документації, затверджена наказом Центрального статистичного управління СРСР від 15.06.1985 № 380 (далі Інструкція). Згідно п. 1.1. Інструкції правова реєстрація житлового фонду здійснюється з метою встановлення права власності (права оперативного управління) на житлові будинки і обліку його за різновидами як у міських, так і у сільських поселеннях. За правилами п. 1.2. Інструкції реєстрація будинків з обслуговуючими їх будівлями і спорудами з метою обліку приналежності їх в містах, селищах міського типу і сільській місцевості проводять бюро технічної інвентаризації виконкомів місцевих Рад народних депутатів. Відповідно до п. 1.10. Інструкції реєстрація здійснюється на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів).
Суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, де зазначено, що особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.
Отже, судом встановлено, що реєстрація права власності позивача на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , проведена відповідно до вимог законодавства, що було чинним на момент проведення такої реєстрації.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про протиправність рішення відповідача про відмову в проведенні реєстраційних дій від 24.06.2025 № 79581826.
Суд зазначає, що державний реєстратор мав доступ до усіх документів та до усієї інформації, необхідної для проведення державної реєстрації, позаяк позивачем державному реєстратору надано відповідне свідоцтво, яке є підставою для проведення державної реєстрації права власності та інших речових прав.
Також не може бути підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності неотримання відповіді на запит, направлений відповідно до пункту 3 частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV.
Стосовно обраного способу захисту порушеного права позивача, суд зазначає таке.
Відповідно до частини третьої статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
За приписами статті 8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) у справі «Чуйкіна проти України» (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував: « 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)».
Суд вважає, що задоволення позовних вимог про зобов'язання відповідача здійснити державну реєстрацію права власності на нерухоме майно є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
При цьому, такий спосіб захисту порушеного права не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, оскільки у спірному випадку повноваження відповідача щодо проведення реєстраціних дій не є дискреційними.
Так, дискреційні повноваження - це повноваження обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є законною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова може.
Водночас, у спірному випадку дискреція відсутня, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії - прийняти рішення. Підставою для відмови у прийнятті такого рішення можуть бути лише визначені законодавством обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд провести реєстраційні дії, або відмовити у їх проведенні, існує лише один правомірний варіант поведінки.
Враховуючи той факт, що рішення про відмову в державній реєстрації речових прав на нерухоме майно є протиправним, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо зобов'язання відповідача здійснити державну реєстрацію права власності на нерухоме майно.
Статтею 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги знайшли своє підтвердження матеріалами справи, є обґрунтованими, а надані сторонами письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про задоволення позовної заяви.
Враховуючи задоволення позову та приписи ст. 139 КАС України, на користь позивача належить стягнути понесені ним судові витрати в сумі 1211,20 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
На підставі викладеного, керуючись статтями 242-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , паспорт НОМЕР_1 ) до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області (м-н С.П. Корольова, 4/2, м. Житомир, 10014, код 04053625) задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області про відмову в проведенні реєстраційних дій від 24.06.2025 № 79581826.
Зобов'язати Виконавчий комітет Житомирської міської ради Житомирської області здійснити державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати в сумі 1211,20 грн за рахунок бюджетних асигнувань Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.М. Семенюк