27 лютого 2026 рокуСправа №160/29989/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
10.10.2025р. (згідно штемпеля поштового зв'язку) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2021-2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу 31.01.2025р.;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2021-2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу 31.01.2025р. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він є учасником бойових дій та з 27.07.2021р. по 31.01.2025р. проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 , проте, як зазначає позивач, на час прийняття наказу про виключення його зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п.12 ч.1 ст.12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2021-2025 роки. Позивач вважає таку бездіяльність відповідача протиправною, а тому звернувся до суду з даним позовом. В обґрунтування своєї правової позиції позивач посилається на постанови Верховного Суду.
Ухвалою суду від 04.11.2025р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов'язано відповідача зокрема надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України.
21.11.2025р. засобами поштового зв'язку, на виконання вимог вищевказаної ухвали суду, від відповідача на адресу суду надійшов письмовий відзив на адміністративну позовну заяву, в якому останній просив зокрема відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі за адміністративним позовом позивача посилаючись зокрема на те, що оскільки позивача не було звільнено з військової служби, а тому його право на отримання додаткової відпустки чи компенсації за неї при звільненні з військової служби у випадках зазначених у п.3 розділу ХХХІ Порядку №260 не обмежується.
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Ухвалою суду від 27.02.2026р. було продовжено строк розгляду даної справи до 27.02.2026р.
Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 27.02.2026р., тобто у межах строку визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
У відповідності до вимог ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
ОСОБА_1 отримав статус учасника бойових дій з червня 2015 року, що підтверджується копією відповідного посвідчення, наявною у справі.
З 27.07.2021р. по 31.01.2025р. ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується копіями витягів з наказів командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №215 від 27.07.2021, №31 від 31.01.2025, наявними у справі.
Вказаний спір виник у зв'язку із незгодою позивача з бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2021-2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу 31.01.2025р., у зв'язку з чим позивач просить відновити його права шляхом визнання такої бездіяльності відповідача протиправною та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2021-2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу 31.01.2025р. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність обґрунтованих правових підстав для задоволення позову позивача, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2232) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Статтею 5 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №3551) визначено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Згідно п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551 учасникам бойових дій надаються такі пільги, зокрема, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України “Про відпустки» (далі - Закон №504) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до ст.16-2 Закону №504 визначено, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно до п.8 ст.10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - №2011) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України “Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Пунктом 14 статті 10-1 Закону №2011 встановлено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки.
Відповідно до п.17 ст.10-1 Закону №2011 в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно п.18 ст.10-1 Закону №2011 в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Пунктом 19 статті 10-1 Закону №2011 встановлено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому, визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон №3543) та “Про оборону України» (далі - Закон №1932).
За визначенням ст.1 Закону №3543, особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Окрім того, стаття 1 Закону №1932 визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткових соціальних відпусток, однак Законом №2011 не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011 у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551, п.8 ст.10-1 Закону №2011, ст.ст.16-2, 19 Закону №504.
Окрім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504 та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, а також ті статтею 19 Закону №504.
Аналізуючи вищевказані норми законодавства, можна дійти висновку, що військовослужбовцям виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, на яку військовослужбовці мали право протягом календарного року, передбаченої ст.ст.16-2, 19 Закону №504 та п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби.
Разом з тим, як вбачається зі змісту копії витягу з наказів командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №31 від 31.01.2025 з 31.01.2025р. ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення у зв'язку із вибуттям до нового місця служби в Рівненську область.
Тобто, з 31.01.2025р. позивач не звільнився з військової служби (таких доказів матеріали справи не містять, а позивачем суду не надано), а лише був переведений для подальшого проходження військової служби до нового місця служби.
А відповідно позивач має право в подальшому реалізувати в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання такої відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) отримання грошової компенсації за невикористані дні такої відпустки у рік звільнення з військової служби.
Таким чином, проаналізувавши вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини у їх сукупності, судом не встановлено протиправної бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2021-2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу 31.01.2025р., оскільки саме по собі виключення зі списків особового складу військової частини у зв'язку з переведенням до нового місяця служби, без звільнення з військової служби, не надає позивачеві права на отримання такої спірної компенсації, а тому позовні вимоги позивача у наведеній частині є безпідставними та задоволенню не підлягають.
У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Водночас, за ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок довести ті обставини, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення, покладається на кожну сторону, тобто, у даному випадку, на позивача.
Однак, позивачем не було надано суду жодних належних та допустимих доказів, які б свідчили про протиправність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2021-2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу 31.01.2025р., з урахуванням аналізу наведених положень чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, та встановлених судом обставин у справі.
При цьому, суд не вбачає підстав для врахування при розгляді даної справи висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №620/4218/18, оскільки спірні правовідносини у ній не є релевантними до спірних правовідносин у даній справі.
Інші доводи позивача, викладені у позові уважно вивчені судом, проте не заслуговують на увагу, оскільки висновків суду не спростовують.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2021-2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу 31.01.2025р., суд приходить до висновку, що відповідач, вчинивши таку бездіяльність, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано та з врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Отже, судом не встановлено порушення відповідачем прав та інтересів позивача своєю бездіяльністю щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2021-2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу 31.01.2025р., у зв'язку з чим слід відмовити позивачеві у задоволені даних позовних вимог.
Виходячи з того, що у адміністративного суду відсутні обґрунтовані правові підстави для визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2021-2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу 31.01.2025р. (основної вимоги), а, відповідно, відсутні підстави для задоволення і похідних вимог позивача про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2021-2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу 31.01.2025р. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
Враховуючи все вищевикладене, суд приходить до висновку про відсутність обґрунтованих правових підстав для задоволення даного адміністративного позову, у зв'язку з чим у задоволенні даного позову позивачеві слід відмовити повністю.
При прийнятті даного рішення, суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява №65518/01 від06.09.2005; п.89), "Проніна проти України" (заява №63566/00 від18.07.2006; п.23) та "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04 від10. 02.2010; п.58), яка полягає у тому, що принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) 09.12.1994, п.29).
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України лише при задоволенні позову судові витрати покладаються на суб'єкта владних повноважень.
Отже, з урахуванням того, що у адміністративного суду відсутні підстави для задоволення позову, а також і те, що позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували понесення ним будь-яких судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи з урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судового збору за п.13 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір», суд не вбачає підстав для розподілу судових витрат у порядку, встановленому ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Розподіл судових витрат не здійснюється згідно до вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва