11 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 752/29764/21
провадження № 61-1727св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача Литвиненко І. В.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2024 року в складі колегії суддів Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Ящук Т. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у розмірі 650 000 доларів США, процентів за користуванням грошовими коштами у розмірі 117 000 доларів США, 3 % річних у розмірі 130 943,84 доларів США.
Мотивуючи позовні вимоги, зазначав, що 20 березня 2014 року відповідач позичив у нього 650 000 доларів США, зобов'язавшись повернути їх до
20 березня 2015 року зі сплатою 1,5 % від розміру позичених коштів щомісячно, про що власноруч написав розписку.
Однак, у погоджений строк, відповідач борг не повернув і на неодноразові звернення позивача про повернення боргу не реагує, тому він має право на отримання заборгованості з врахуванням положень частини другої статті 625 ЦК України за увесь період затримки розрахунку.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Дніпровський районний суд м. Києва заочним рішенням від 13 вересня
2022 року під головуванням судді Слободянюк А. В. позов задовольнив.
Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 897 943,84 доларів США. Вирішив питання розподілу судових витрат.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову місцевий суд вважав позовні вимоги обґрунтованими та доведеними. Вказував, що відповідач свої зобов'язання за договором позики не виконав, що підтверджується наявністю у позивача оригіналу розписки від 20 березня 2014 року.
Дніпровський районний суд м. Києва ухвалою від 01 листопада 2023 року заяву відповідача ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 вересня 2022 року залишив без задоволення.
Відмовляючи у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення, суд першої інстанції, з урахуванням положень ЦПК України, вважав відповідача таким, що був належним чином повідомлений про розгляд справи, зокрема на 13 вересня 2022 року (судове засідання у якому було ухвалене заочне рішення), оскільки судова повістка повернулась до суду без вручення адресату з відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою». Разом із тим зауважив, що зі змісту заяви про перегляд заочного рішення і додатків до неї, не вбачається посилань на докази, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.
Київський апеляційний суд постановою від 17 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив. Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 вересня 2022 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
Апеляційний суд вказував, що під час апеляційного розгляду представник відповідача не заперечував, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти, зазначені у розписці від 20 березня 2014 року. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач повністю виконав грошові зобов'язання за розпискою
від 20 березня 2014 року, забрав її у позивача та знищив, належними доказами не підтверджені. Під час апеляційного розгляду позивач надав суду для огляду оригінал розписки від 20 березня 2014 року, який також був оглянутий представником відповідача. Апеляційний суд зазначав, що ні до заяви про перегляд заочного рішення, ні до апеляційної скарги не були додані докази повернення відповідачем отриманих грошових коштів.
Щодо поданих ОСОБА_1 до апеляційного суду копій розписок про часткове повернення ОСОБА_2 боргу за розпискою від 20 березня
2014 року, а саме: 19 березня 2016 року - 25 000 доларів США, 15 квітня
2017 року - 10 000 доларів США, 10 вересня 2018 року - 10 000 доларів США, 10 липня 2019 року - 5 000 доларів США, апеляційний суд вказав, що в суді першої інстанції позивач не повідомляв суду про часткове виконання відповідачем зобов'язань за борговою розпискою від 20 березня 2014 року, а також не заявляв про наявність у нього доказів, які підтверджують часткове повернення відповідачем боргу. Під час апеляційного розгляду позивач не навів обґрунтування неможливості подання зазначених доказів до суду першої інстанції, у зв'язку із чим апеляційний суд не прийняв копії розписок
від 19 березня 2016 року, 15 квітня 2017 року, 10 вересня 2018 року, 10 липня 2019 року як доказів часткового виконання зобов'язання за розпискою у справі.
Апеляційний суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв'язку із пропуском позивачем позовної давності, про застосування якої заявив представник відповідача у заяві про перегляд заочного рішення та в апеляційній скарзі. Мотивував свої висновки тим, що ОСОБА_2 зобов'язався повернути борг до 20 березня 2015 року. Позов поданий ОСОБА_1 до суду 10 грудня 2021 року, тобто поза межами позовної давності. Хоча відповідач про судовий розгляд повідомлявся судом відповідно до ЦПК України, проте він є громадянином іншої країни, надав докази про свою відсутність на території України з 01 січня 2022 року, зокрема і у період судового розгляду справи. Позов був поданий до суду після спливу позовної давності, що позбавило відповідача можливості подати докази на захист своїх інтересів, а також заявити про застосування наслідків спливу позовної давності під час розгляду справи у суді першої інстанції, тому апеляційний суд вважав за можливе прийняти заяву представника відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.
Суд апеляційної інстанції також вважав, що надання позивачем вищезазначених розписок під час апеляційного розгляду свідчить про його суперечливу поведінку у цьому спорі, яка спрямована на створення штучних доказів у підтвердження відсутності підстав для застосування позовної давності при вирішенні цього спору.
Про обізнаність позивача щодо непроживання відповідача на території України у період поданням ним позову до суду свідчать дії позивача, який у позовній заяві зазначив телефонні номери відповідача (+ 994 - код Азербайджану), а після ухвалення судом рішення звернувся до суду іноземної держави для визнання та примусового виконання рішення суду на території цієї держави. Отже, позивач знав та повинен був повідомити суд про те, що відповідач є громадянином іншої держави та не проживає в Україні, вказати адресу його проживання для прийняття судом заходів для повідомлення відповідача про судовий розгляд.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У лютому 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2024 року у якій просив її скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Наведені у касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
ОСОБА_1 вказує, що він надав докази переривання позовної давності, а саме: копії розписок від 19 березня 2016 року, від 15 квітня 2017 року,
від 10 вересня 2018 року, від 10 липня 2019 року та роздруківки листування з відповідачем та його знайомим, проте апеляційний суд, в порушення норм процесуального права, такі докази не досліджував.
У судовому засіданні суду першої інстанції він в усних поясненнях зазначав про часткове погашення відповідачем боргу, тобто про ці обставини він заявив на стадії провадження у суді першої інстанції, а тому висновки апеляційного суду про те, що сторона позивача належним чином не довела фактів часткового погашення заборгованості помилкові.
Апеляційний суд також в порушення норм процесуального права не вирішив питання прийняття групи доказів - листування позивача з відповідачем і його довіреними особами, що також підтверджує часткове погашення ОСОБА_2 боргу.
Заявник зауважував, що він не володів інформацією щодо місця проживання відповідача в Азербайджані тому не міг вказати адресу його іншого місця проживання суду. Вважає, що відповідач був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи судом першої інстанції за адресою реєстрації його місця проживання.
Суд не врахував правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц, від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19, в постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 161/15679/15-ц, від 05 квітня 2023 року у справі № 372/45/21, від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18, від 31 жовтня 2024 року у справі № 210/756/24, про те, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дій, які свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується; апеляційному суду необхідно з'ясувати, які саме дії були вчинені позичальником, що свідчили про визнання боргу та були підставою для переривання перебігу позовної давності; в апеляційній скарзі дозволяється заявляти про застосування позовної давності лише у випадку, якщо суд першої інстанції не повідомив належним чином відповідача про час і місце розгляду справи.
Доводом касаційної скарги також є те, що апеляційний суд не розглянув його заяву про відмову від частини позовних вимог.
Позиція інших учасників справи
У поданому у березні 2025 року відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 вказував на те, що він не був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи судом першої інстанції, адже переїхав на постійне проживання до Азербайджану. У зв'язку з цим про застосування позовної давності просив у заяві про скасування заочного рішення та в апеляційній скарзі. Строк давності за вимогами позивача сплив 20 березня 2018 року, тому позовні вимоги задоволенню не підлягають. Збільшувати чи зменшувати позовні вимоги допускається до закінчення підготовчого засідання, тобто це неможливо на стадії апеляційного провадження справи. Позивач не обґрунтував неможливість подання нових доказів до суду першої інстанції. Розписки про часткове повернення боргу вважає підробленими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
20 березня 2014 року ОСОБА_2 написав розписку про отримання ним від ОСОБА_1 у борг 650 000 доларів США строком на один рік, тобто до
20 березня 2015 року та зобов'язався повернути зазначену суму в визначений строк. Також у розписці відповідач зазначив, що за користування грошовими коштами зобов'язується сплатити 1,5 % щомісячно від загальної суми.
Оригінал вказаної розписки був досліджений апеляційним судом у судовому засіданні.
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 526 ЦК України зазначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц, у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 344/16307/15, від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16, від 14 липня 2021 року у справі № 750/2316/19.
Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
У статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 27 березня
2024 року у справі № 596/1123/19 (провадження № 61-7056св22) та
від 05 червня 2024 року у справі № 640/15157/16-ц (провадження
№ 61-4579св24).
Суди першої та апеляційної інстанції встановили факт отримання ОСОБА_2 у борг від ОСОБА_1 20 березня 2014 року грошових коштів у розмірі 650 000 доларів США на строк до 20 березня 2015 року зі сплатою 1,5 % щомісяця.
Наведене також підтверджується оригіналом розписки, який перебуває у позивача та був безпосередньо оглянутий судом, що підтверджує правильність висновку про те, що позика не була повернута.
У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 вказував на помилковість висновку апеляційного суду про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, про що заявляв відповідач у заяві про перегляд заочного рішення та на стадії апеляційного провадження, а також вважав неправомірним відхилення апеляційним судом наданих ним доказів на підтвердження переривання позовної давності.
Щодо означених тверджень заявника колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України).
Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку (частина перша статті 254 ЦК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
Відповідно до статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників судового процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (рішення Європейського суду з прав людини в справі «Домбо
Бегеер Б. В. проти Нідерландів» від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі
№ 200/11343/14-ц та від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19, на які посилається заявник у касаційній скарзі, сформульований правовий висновок про те, що відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
Відповідно до статті 128 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції) судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.
З матеріалів справи відомо, що суд першої інстанції з'ясовував питання щодо адреси реєстрації ОСОБА_2 та звертався до Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Дніпровської районної державної адміністрації (а. с. 25, том 1).
Відповідно до відомостей надісланої на адресу суду першої інстанції довідки, зареєстрованим місцем проживання громадянина України ОСОБА_2 є:
АДРЕСА_1 .
Така ж адреса зазначена ОСОБА_2 і у борговій розписці.
За цією адресою місцевий суд здійснював повідомлення відповідача - надсилав судові повістки.
Поштова кореспонденція поверталася з відмітками «адресат відсутній за вказаною адресою».
Матеріали справи не містять іншої відомої суду й учасникам справи адреси відповідача, на яку можливо б було здійснювати виклик до суду.
Повідомлення позикодавця позичальником про зміну своєї адреси матеріали справи не містять.
Згідно з пунктом 99-1 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270 (далі - Правила) рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка», адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються особисто адресату, а у разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів його сім'ї, який проживає разом з ним. У разі відсутності адресата (будь-кого із повнолітніх членів його сім'ї) за зазначеною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв'язку інформує адресата за наявним номером телефону та/або вкладає до абонентської поштової скриньки повідомлення про надходження рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка». Якщо протягом трьох робочих днів після інформування адресат не з'явився за одержанням рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка», працівник поштового зв'язку робить позначку «Адресат відсутній за вказаною адресою», яка засвідчується підписом з проставленням відбитка календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду.
Працівником Акціонерного товариства «Укрпошта» на довідці про причини повернення зроблено позначку: «Адресат відсутній за вказаною адресою» та засвідчено його підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля, що вказує на дотримання пункту 99-1 Правил, тому у суду апеляційної інстанції не було підстав не враховувати причини повернення до суду судової повістки під час вирішення питання про повідомлення заявника про дату, час та місце розгляду справи.
За змістом пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження.
Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 27 вересня
2023 року у справі № 309/3879/17.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі
№ 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), а також Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б та від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19, зокрема, містяться висновки, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду.
У справі «Гарячий проти України» (заява № 43925/18) ЄСПЛ вказав, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 не заходить так далеко, щоб зобов'язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за ненадіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Відтак, у разі якщо повістка направлена судом за належною адресою, і не вручена адресату у з посиланням на «адресат відсутній за вказаною адресою», вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії. Як вказує сам заявник у касаційній скарзі та це підтверджується змістом позовної заяви він зазначив відомі йому засоби зв'язку із відповідачем ОСОБА_2 - номери телефонів.
З матеріалів справи також відомо, що у зв'язку з неявкою ОСОБА_2 судовий розгляд неодноразово відкладався. Суд першої інстанції вжив необхідних заходів щодо повідомлення ОСОБА_2 про дату, час та місце розгляду справи.
Окрім надсилання повісток за зареєстрованим місцем проживання Дніпровський районний суд м. Києва також здійснював виклик відповідача до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України (а. с. 69, 94, том 1), зокрема й у засідання на 13 вересня 2022 року, у якому і було ухвалене заочне рішення по суті вирішення спору.
Крім того з матеріалів справи відомо, що відповідач ОСОБА_3 , громадянин України, зареєстроване місце проживання якого: АДРЕСА_1 , як вбачається із довідки відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичної особи Дніпровської РДА (а. с. 25, том 1).
За таких обставин колегія суддів виснує, що ОСОБА_2 вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи у суді першої інстанції відповідно до приписів статті 128 ЦПК України.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі
№ 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада
2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня
2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Верховний Суд зауважує, що у розписці від 20 березня 2014 року відповідач ОСОБА_2 ідентифікував свою особу паспортом громадянина України
НОМЕР_1 , який був виданий УГІРФО ГУ МВС України у м. Києві, а тому його аргументи, викладені у заяві про перегляд заочного рішення, щодо належності його до громадянства Республіки Азербайджан та переміщення його на постійне місце проживання до цієї країни є суперечливими та такими, що не підтверджені належними доказами, а в силу приписів частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів вважає, що імовірна обізнаність позивача про фактичне місце перебування ОСОБА_2 у Республіці Азербайджан не може вважатися поінформованістю про зареєстроване місце проживання відповідача для виконання обов'язку щодо зазначення адреси сторони у позовній заяві.
З огляду на викладене Верховний Суд вважає помилковими висновки апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 була відома інша адреса відповідача та про те, що він повинен був повідомити суд, що відповідач є громадянином іншої держави та не проживає на території Україні, а також адресу його проживання для вжиття судом заходів повідомлення відповідача про судовий розгляд.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що у заяві про перегляд заочного рішення представник ОСОБА_2 адвокат Лук'янчук А. В. стверджував, що ОСОБА_2 залишив територію України у 2016 році після сплати всіх боргів кредиторам. Вказував на відсутність у позивача оригінала розписки.
Одночасно у цій заяві представник ОСОБА_2 адвокат Лук'янчук А. В. формує і клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності.
Колегія суддів звертає увагу на правовий висновок, відповідно до якого суд застосовує наслідки спливу позовної давності (відмову в позові) лише у разі, якщо позовні вимоги є обґрунтованими, тобто право позивача дійсно порушене, але позовна давність спливла. Якщо позов необґрунтований, суд відмовляє у задоволенні позову у зв'язку із безпідставністю таких вимог, а не через сплив позовної давності.
Крім того, заява про перегляд заочного рішення містить посилання на ту обставину, що ОСОБА_2 не був повідомлений про розгляд справи у суді першої інстанції разом із тим вказує, що про існування заочного рішення йому стало відомо від його представника 05 вересня 2023 року, проте не зазначає за яких обставин.
Представник відповідача не підтвердив належними доказами ту обставину, що ОСОБА_2 довідався про ухвалення судом першої інстанції рішення пред'явленням його до виконання в іншій країні.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» декларування та реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється з метою: 1) створення умов для реалізації прав особи, зокрема виборчих прав, права на участь у місцевому самоврядуванні, на отримання соціальних, публічних послуг, у випадках, передбачених законом; 2) ведення офіційного листування та здійснення інших комунікацій з особою; 3) використання знеособлених даних реєстрів територіальних громад для обґрунтованого розроблення органами державної влади та органами місцевого самоврядування програм економічного і соціального розвитку адміністративно-територіальних одиниць, визначення правомочності зборів жителів територіальної громади, для статистичних, наукових та інших потреб у визначених законом та актами Кабінету Міністрів України випадках.
З огляду на викладене колегія суддів також вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції про те, що відповідач з 2016 року змінив своє місце постійного проживання - виїхав до Республіки Азербайджан, а тому не знав про ініційований проти нього судовий процес, оскільки ОСОБА_2 не знявся із місця реєстрації, отже на нього покладені всі наслідки, які пов'язані із наявною реєстрацією місця проживання щодо ведення офіційного листування та здійснення інших комунікацій з особою.
Верховний Суд зазначає також, що суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об'єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін, проте за фактичних обставин цієї справи обставини, які позбавили відповідача зробити таку заяву були відсутні.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційний суд помилково визнав за можливе прийняти заяву представника відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, адже ОСОБА_2 вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи у суді першої інстанції належним чином, а тому вважає прийнятними аналогічні за змістом арґументи касаційної скарги.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Виходячи з принципу змагальності цивільного процесу, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції та лише в разі об'єктивної неможливості надати їх до суду першої інстанції сторона вправі просити суд апеляційної інстанції прийняти їх, надати їм правову оцінку під час вирішення спору.
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Наведені положення визначають обов'язкову сукупність умов для вирішення питання про прийняття доказів апеляційним судом, а саме: (1) винятковість випадку та (2) причини неподання доказів у першій інстанції, що об'єктивно не залежать від учасника справи, а також (3) покладення тягаря доведення цих обставин на учасника справи, який ці докази подає.
У постанові Верховного Суду від 19 березня 2025 року у справі № 201/8538/16-ц зазначено, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Надаючи оцінку висновкам місцевого суду, які були викладені в ухвалі
від 01 листопада 2023 року, де вказано, що відповідач не надав доказів, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не врахував, що подання відповідачем заяви про застосування позовної давності також є істотним доказом, який впливає на вирішення спору.
Однак колегія суддів вважає, що апеляційний суд, зазначивши, що заява про застосування позовної давності є істотним доказом, який впливає на вирішення спору припустився помилки, адже заява про застосування позовної давності у розумінні зазначених вище приписів ЦПК України не є доказом і щодо неї не можуть бути застосовані положення статті 367 ЦПК України.
Пунктом 1 частини другої статті 49 ЦПК України передбачено, що, крім прав та обов'язків, визначених у статті 43 цього Кодексу, позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
З матеріалів справи також відомо, що ОСОБА_1 в порядку приписів статті 49 ЦПК України реалізував своє право відмовитись від частини позовних вимог та подав до суду апеляційної інстанції відповідну заяву у якій просив:
- прийняти відмову від частини позовних вимог у частині стягнення основної частини боргу у сумі 50 000 доларів США та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у сумі 7 044,27 долари США, що в загальному розмірі становить 57 044, 27 долари США;
- просив визнати частково нечинними рішення Дніпровського районного суду
м. Києва від 13 вересня 2022 року в частині позовних вимог про стягнення основного боргу у сумі 50 000 доларів США та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у сумі 7 044,27 долари США, що в загальному розмірі становить 57 044,27 долари США та закрити провадження у цій частині;
- залишити без змін рішення Дніпровського районного суду м. Києва
від 13 вересня 2022 року в частині стягнення заборгованості за договором позики в розмірі 840 899,57 доларів США (а. с. 14-17, том 2).
Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом. Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з державного бюджету (пункт 4 частини першої та частина друга статті 255 ЦПК України).
Незалежно від того, за касаційною скаргою кого з учасників справи було відкрито касаційне провадження, у суді касаційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони мають право укласти між собою мирову угоду з додержанням правил цього Кодексу, що регулюють порядок і наслідки вчинення цих процесуальних дій. Якщо заява про відмову від позову чи мирова угода сторін відповідають вимогам статей 206 і 207 цього Кодексу, суд визнає нечинними судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та постановляє ухвалу про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, якою одночасно закриває провадження у справі (стаття 408 ЦПК України).
Верховний Суд зазначає, що заява ОСОБА_1 про відмову від частини позовних вимог відповідає вимогам статті 206 ЦПК України, адже позивач обізнаний з наслідками такої відмови, а тому, з огляду на принцип диспозитивності вважає, що є правові підстави для прийняття заяви про відмову від частини позовних вимог.
Колегія судів виходить з міркувань процесуальної економії та правової позиції Великої Палати Верховного Суду (пункт 63 постанови від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, пункт 50 постанови від 02 лютого 2021 року у справі
№ 925/642/19) де суд вказав, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.
Враховуючи приписи статті 49 ЦПК України, якою передбачено, що позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог на будь-якій стадії судового процесу Верховний Суд вважає, що сума заборгованості за договором позики підлягає зменшенню на 50 000 доларів США до
600 000 доларів США, а сума 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання підлягає зменшенню на 7 044,27 доларів США до
123 899,57 доларів США.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду переглянув оскаржене судове рішення виключно у межах тих доводів касаційної скарги позивача, які стосуються вимог, від яких позивач не відмовився.
Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини(частини перша та четверта статті 412 ЦПК України).
Ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм права та меж касаційного перегляду, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу позивача слід задовольнити частково.
Прийняти відмову ОСОБА_1 від частини позовних вимог, постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики змінити, зменшивши суму до стягнення до 840 899,57 доларів США.
Щодо розподілу судових витрат
Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про відмову від частини позовних вимог, то судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді першої та касаційної інстанцій, покладаються на відповідача пропорційно до задоволених позовних вимог у сумі 32 007 грн (10 669 грн за розгляд справи у суді першої
та 21 338 грн у суді касаційної інстанцій).
Керуючись статтями 49, 141, 206, 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2024 року скасувати.
Прийняти відмову ОСОБА_1 від позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 частини боргу у розмірі
50 000 доларів США та частини 3 % річних у розмірі 7 044,77 доларів США.
Визнати нечинним заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва
від 13 вересня 2022 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу у розмірі 50 000 доларів США і 7 044,77 доларів США - 3 % річних та закрити провадження у справі у цій частині.
Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 вересня
2022 року в іншій частині змінити, зменшивши розмір стягнутої заборгованості за договором позики з 897 943,84 доларів США до 840 899,57 доларів США, а розмір стягнутого судового збору з 11 350 гривень до 10 669 гривень.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 21 338 (двадцять одну тисячу триста тридцять вісім) гривень судового збору у відшкодування судових витрат за розгляд справи у суді касаційної інстанцій.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. В. Литвиненко
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська