Постанова від 26.02.2026 по справі 916/1108/25

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/1108/25

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: ОСОБА_1

суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3

секретар судового засідання: ОСОБА_4

за участю представників учасників справи:

прокурор - ОСОБА_5 , на підставі посвідчення

від позивача: ІНФОРМАЦІЯ_1 - не з'явився

від відповідача 1: Концерна « ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Київ - не з'явився

від відповідача 2: Концерна « ІНФОРМАЦІЯ_2 » в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 , м.Одеса - не з'явився

від відповідача 3: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 , м. Одеса - не з'явився

від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ІНФОРМАЦІЯ_3 - не з'явився

розглянувши у закритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону

на рішення ІНФОРМАЦІЯ_4 від 06.11.2025 року суддя першої інстанції ОСОБА_7 повний текст складено 17.11.2025

у справі № 916/1108/25

за позовом: Заступника керівника ІНФОРМАЦІЯ_5 в інтересах держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 , м.Київ

до відповідача 1: Концерна « ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Київ

до відповідача 2: Концерна « ІНФОРМАЦІЯ_2 » в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 , м.Одеса

до відповідача 3: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 , м. Одеса

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ІНФОРМАЦІЯ_3

про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження державним нерухомим майном шляхом визнання недійсним договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 № ВКС-1596

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

22.03.2025 Заступник керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 , м.Київ звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_4 з позовною заявою до Концерна « ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Київ, Концерна “ ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Київ в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Одеса, Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 , м.Одеса про:

- усунення перешкод у здійсненні ІНФОРМАЦІЯ_1 права користування та розпорядження державним нерухомим майном шляхом визнання недійсним договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 № ВКС- 1596, укладеного між Концерном “ ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Київ в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 , м.Одеса;

- усунення перешкод у здійсненні ІНФОРМАЦІЯ_1 права користування та розпорядження державним нерухомим майном шляхом зобов'язання Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 , м.Одеса звільнити будівлю літ. “Ш», нежитлове приміщення № 23 в будівлі літ. “Я» та відкриту територію (рампу) за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову прокурор зазначив, що оспорюваний правочин містить характерні ознаки не договору зберігання, а договору оренди, в т.ч.: оплату за одиницю площі, а не за кількість чи обсяг товарів на зберіганні; фіксовану щомісячну плату незалежно від фактичного обсягу товарно-матеріальних цінностей; надання у користування конкретної площі приміщення; положення про можливість оголошення конкурсу на оренду вказаного майна ІНФОРМАЦІЯ_6 ; зобов'язання використовувати нерухоме майно поклажодавцем, а не отримувати послуги зберігання; відсутність детального порядку приймання-передачі конкретних товарно-матеріальних цінностей на зберігання та їх опису.

Таким чином, на думку прокурора, договір від 01.01.2025 р. №ВКС-1596 є удаваним, адже був укладений з метою приховування справжнього наміру сторін щодо оренди державного майна, передача якого в користування здійснена всупереч процедурі, передбаченій Законом України «Про оренду державного та комунального майна» та Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483.

Ухвалою ІНФОРМАЦІЯ_4 від 14.04.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/1108/25 за правилами загального позовного провадження з викликом учасників справи, призначено підготовче засідання; залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ІНФОРМАЦІЯ_3 .

01.05.2025 до ІНФОРМАЦІЯ_4 від Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони через підсистему надійшло клопотання про проведення розгляду справи № 916/1108/25 у закритому судовому засіданні.

Ухвалою ІНФОРМАЦІЯ_4 від 01.05.2025 задоволено заяву Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони про розгляд справи № 916/1108/25 у закритому судовому засіданні та постановлено здійснювати розгляд справи № 916/1108/25 у закритому судовому засіданні.

14.10.2025 року до ІНФОРМАЦІЯ_4 від Південного регіонального управління Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Одеса надійшло клопотання про закриття провадження в частині позовних вимог у порядку п. 2 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якого відповідач-1 просить суд закрити провадження у справі № 916/1108/25 в частині позовної вимоги про зобов'язання звільнити приміщення з огляду на відсутність предмета спору.

Ухвалою ІНФОРМАЦІЯ_4 від 17.10.2025 закрито провадження у справі №916/1108/25 в частині позовних вимог заступника керівника ІНФОРМАЦІЯ_5 в інтересах держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 , м.Одеса про усунення перешкод у здійсненні ІНФОРМАЦІЯ_7 права користування та розпорядження державним нерухомим майном шляхом зобов'язання Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 , м. Одеса звільнити будівлю літ. “Ш», нежитлове приміщення № 23 в будівлі літ. “Я» та відкриту територію (рампу) за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з відсутністю предмета спору.

Рішенням ІНФОРМАЦІЯ_4 від 06.11.2025 року у справі №916/1108/25 відмовлено у задоволенні позову Заступника керівника ІНФОРМАЦІЯ_5 в інтересах держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 , м.Київ до Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Київ в особі філії ІНФОРМАЦІЯ_2 , м.Одеса, Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Київ, Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 , м.Одеса, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ІНФОРМАЦІЯ_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження державним нерухомим майном шляхом визнання недійсним договору.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що під час розгляду справи встановлено, що зберігач та поклажодавець підписали акт прийому-передачі-повернення товарно-матеріальних цінностей до оспорюваного договору, внаслідок чого майно фактично звільнено. ІНФОРМАЦІЯ_5 зазначений факт не заперечувала. Ухвалою суду першої інстанції від 17.10.2025, за відсутності заперечень сторін, провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання поклажодавця звільнити майно закрито у зв'язку з відсутністю предмета спору, тому суд першої інстанції, пославшись на ст. 215, 216 Цивільного кодексу України та правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, дійшов висновку про неефективність такого способу захисту, як визнання недійсним оспорюваного договору без одночасного заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину. При цьому суд першої інстанції зазначив, що такий спосіб захисту не призводить до поновлення майнових прав позивача. Відтак, місцевий господарський суд, констатуючи пов'язаність позовних вимог, дійшов висновку, що закриття провадження в частині вимоги про звільнення майна нівелює ефективність вимоги про визнання оспорюваного договору недійсним.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення учасників справи.

Заступник керівника ІНФОРМАЦІЯ_5 з рішенням суду першої інстанції не погодився, тому звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_8 з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_4 від 06.11.2025 у справі № 916/1108/25 повністю та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну вимогу про визнання недійсним договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 № ВКС-1596, укладеного між Концерном « ІНФОРМАЦІЯ_2 », м. Київ в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 », м. Одеса та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 , м. Одеса.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з'ясуванням всіх обставин справи.

Зокрема, скаржник зазначає, що заявлені позовні вимоги мали на меті саме усунення перешкод державі у користуванні майном. У разі задоволення позову: перша позовна вимога усунула б підставу набуття третьою особою права на використання майна, а отже і нівелювала б ризики продовження чинення перешкод державі у користуванні майном. Так, наявність оспорюваного договору надавала право поклажодавцю в обхід встановленої законодавством процедури оренди державного майна використовувати його для задоволення власних господарських потреб.

Визнання недійсності оспорюваного договору припинило б таке право поклажодавця як на теперішній час (з моменту укладення правочину, тобто ретроактивно), так і на майбутнє - нівелюючи ризики відновлення у сторін можливості вчиняти інші удавані правочини (пролонгація дії договору, укладення додаткових угод тощо) з метою продовження протиправного використання майна та чинення перешкод державі.

Водночас, скаржник зауважує, що в оскаржуваному рішенні суд дійшов висновку, згідно з яким оспорюваний договір є удаваним правочином, а дії сторін спрямовані на приховання реальних правовідносин. Тобто, апелянт зазначає, що суд, фактично встановивши незаконність оспорюваного договору, неправомірно відмовив у визнанні його недійсним. Задоволення цієї позовної вимоги також усунуло б стан правової невизначеності щодо юридичної долі оспорюваного договору та прав сторін за ним..

При цьому, якщо б позовні вимоги були заявлені окремо, жодна з них не забезпечила б повного захисту інтересів держави: без вимоги про визнання договору недійсним - у сторін удаваного правочину залишилася б правова підстава протиправно використовувати майно, а, отже, й чинити державі перешкоди у його використанні; без вимоги про звільнення майна - поклажодавець, враховуючи зміст, характер та спрямованість дій сторін при вчиненні та виконанні удаваного правочину, міг би фактично не повернути майно навіть після визнання договору недійсним.

Скаржник стверджує, що єдиним ефективним шляхом захисту інтересу держави (з урахуванням встановлених обставин справи та її контексту) є як усунення самої підстави використання майна, так і зобов'язання щодо фактичного його повернення.

Таким чином, обраний спосіб захисту у повному обсязі відновлював державі право безперешкодного володіння майном, відповідав природі негаторного позову, характеру порушення інтересів держави та цілям судочинства.

Визнання оспорюваного договору недійсним було спрямоване не лише на усунення вже вчинених перешкод у користуванні майном, а й на недопущення їх повторного виникнення в майбутньому шляхом ліквідації правової підстави для протиправного використання державного майна. Закриття провадження в частині вимоги про звільнення майна у зв'язку з відсутністю предмета спору жодним чином не усунуло потреби у вимозі про визнання оспорюваного договору недійсним. Відтак, на думку прокурора, висновок суду першої інстанції про неефективність обраного способу захисту є помилковим.

Також, апелянт вважає, що суд першої інстанції безпідставно пов'язав закриття провадження в частині вимоги про звільнення майна з неефективністю вимоги про визнання оспорюваного договору недійсним.

Проте, відповідно до ч. 1- 3 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, а наслідки його недійсності застосовуються за спеціальними правилами з урахуванням характеру правовідносин. Неможливість проведення двосторонньої реституції не означає, що правочин не може бути визнаний недійсним, - навпаки, визнання недійсності такого договору є самостійним способом захисту, спрямованим на усунення правової підстави для протиправного використання державного майна.

Правову позицію щодо ефективності такого способу захисту підтверджено об'єднаною палатою Касаційного господарського суду Верховного Суду у постанові від 15.11.2024 у справі №905/20/23, де зазначено, що вимога про визнання удаваного правочину недійсним у поєднанні з вимогою про припинення незаконного користування є належним і ефективним способом захисту. При цьому виконання або подальше розірвання такого правочину не позбавляє права на його оскарження. Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 24.09.2024 у справі № 924/1191/23, згідно з яким розірвання договору після подання позову може бути підставою для закриття провадження лише в частині вимоги про звільнення майна, однак, не перешкоджає розгляду та задоволенню вимоги про визнання договору недійсним для усунення правової невизначеності та запобігання повторним порушенням.

Отже, прокурор зауважує, що закриття провадження в частині вимоги про звільнення майна у зв'язку з відсутністю предмета спору могло бути підставою для задоволення вимоги про визнання оспорюваного договору недійсним, а не для відмови у позові в повному обсязі. Розірвання або виконання сторонами договору не позбавляє права на звернення з позовом про визнання такого договору недійсним.

Ухвалою ІНФОРМАЦІЯ_8 від 16.12.2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, м. Одеса на рішення ІНФОРМАЦІЯ_4 від 06.11.2025 року у справі №916/1108/25, призначено судове засідання.

05.01.2026 до ІНФОРМАЦІЯ_8 від ІНФОРМАЦІЯ_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просить суд апеляційну скаргу прокурора задовольнити, рішення ІНФОРМАЦІЯ_4 від 06.11.2025 у справі № 916/1108/25 скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну вимогу прокурора про визнання недійсним договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 № ВКС-1596, укладеного між Концерном « ІНФОРМАЦІЯ_2 » в особі Південного регіонального управління Концерну « ІНФОРМАЦІЯ_2 » та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 .

У відзиві позивач зазначає, що фактично єдиним ефективним шляхом захисту інтересу держави, з урахуванням встановлених обставин справи є як усунення самої підстави незаконного використання майна відповідачем, так і зобов'язання щодо фактичного його звільнення.

На думку ІНФОРМАЦІЯ_9 , обраний прокурором спосіб захисту у повному обсязі відновлював державі право безперешкодного володіння майном, відповідав природі негаторного позову, характеру порушення інтересів держави та цілям звернення до суду для поновлення порушених прав позивача. Визнання оспорюваного договору недійсним було спрямоване не лише на усунення вже вчинених перешкод у користуванні майном, а й на недопущення їх повторного виникнення в майбутньому шляхом ліквідації правової підстави для протиправного використання державного майна.

Міноборони вважає, що закриття провадження в частині другої позовної вимоги про звільнення майна у зв'язку з добровільним виконанням відповідачами вже під час розгляду справи у суді, не могло бути підставою для відмови обґрунтовано заявленого позову, який на момент його подання прокурором передбачав, як визнання оспорюваного договору недійсним, так і застосування наслідків його недійсності. Розірвання або виконання сторонами договору не позбавляє права особу на звернення з позовом про визнання такого договору недійсним.

Відзив долучено до матеріалів справи.

Інші учасники справи своїм правом згідно ч.1 ст.263 Господарського процесуального кодексу України не скористались, відзиви на апеляційну скаргу не надали, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

В судовому засіданні прокурор підтримав доводи, викладені письмово в апеляційній скарзі, просив суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасувати з мотивів, викладених письмово.

Представники ІНФОРМАЦІЯ_1 , м.Київ, Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Київ, Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 » в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 , м.Одеса, Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 , м.Одеса та ІНФОРМАЦІЯ_3 в судове засідання не з'явилися, про дату ,час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

26.02.2026 до ІНФОРМАЦІЯ_8 від Південного регіонального управління Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Одеса, надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, за яким у зв'язку з перебуванням у службовому відрядженні представника, останній просить суд відкласти розгляд справи №916/1108/25 на іншу дату.

Відповідно до частини першої статті 216 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав:1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.

За змістом статті 56 Господарського процесуального кодексу України сторона може брати участь у судовому процесі особисто або через представника. Особиста участь особи у справі не позбавляє її права мати в цій справі представника. При цьому кількість представників, яким надається право представляти особу у судовому процесі, законодавчо не обмежена.

Крім того, відповідно до частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

З огляду на наведені вище приписи законодавства, відповідач у випадку, якщо вважав необхідною свою присутність, не був позбавлений можливості із залученням іншого представника або на умовах самопредставництва взяти участь у судовому засіданні. Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення цього клопотання, з огляду на те, що явка в судове засідання учасників справи не визнавалася обов'язковою, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, беручи до уваги суб'єктивне право представника учасника справи щодо визначення пріоритетності судових проваджень (при відсутності взагалі належних доказів такого).

Учасник справи, який не зареєстровані в системі “Електронний суд», а саме: Фізична особа - підприємець ОСОБА_6 - повідомлявся судом засобами поштового зв'язку за встановленою адресою проживання. Копія ухвали, що направлялась на належну адресу ОСОБА_6 , повернулась до суду неврученою з відміткою поштового відділення: «адресат відсутні».

Відповідно до частин 3, 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Згідно з п.5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

У даному контексті судова колегія звертає увагу на те, що у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернуто підприємством, зокрема, у зв'язку із посиланням на відсутність (вибуття) адресата, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії, оскільки факт неотримання ухвали суду зумовлений не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу (наведена позиція підтримана Верховним Судом у постановах: від 25.06.2018 у справі №904/9904/17, від 16.09.2019 у справі №904/5452/18, від 14.08.2020 у справі №904/2584/19).

Водночас, апеляційний суд наголошує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Відповідачем-3 не внесено змін щодо відомостей про реєстрацію (місцезнаходження) останнього та не повідомлено суд апеляційної інстанції про зміну зареєстрованого місцезнаходження ОСОБА_6 .

З огляду на викладене, враховуючи, що копія ухвали ІНФОРМАЦІЯ_8 від 16.12.2025 у справі №916/1108/25 надсилалась на адресу відповідача-3 ОСОБА_6 належним чином, проте, отримання зазначеної ухвали залежить виключно від суб'єктивної поведінки останнього, а тому, надіслана кореспонденція апеляційного суду вважається врученою належним чином, а відповідач-3 є таким, що обізнаний про призначені судові засідання.

Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.

Відповідно до положень п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі “Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком сторін, явка учасників судового процесу ухвалою суду не визнана обов'язковою, своїм правом на надання заяв по суті спору останні не скористалися, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності інших представників учасників справи.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши пояснення прокурора, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга потребує задоволення, а рішення ІНФОРМАЦІЯ_4 від 06.11.2025 у справі №916/1108/25 потребує скасування з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.

ІНФОРМАЦІЯ_10 та ІНФОРМАЦІЯ_11 було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

З матеріалів справи вбачається, що 01.01.2025 року між ОСОБА_8 , в особі Південного регіонального управління Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ? (зберігач) та фізичною особою ОСОБА_6 (поклажодавець) укладено договір про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг № ВКС-1596, відповідно до п. 1.1 якого предметом договору є надання зберігачем послуг по зберіганню товарно-матеріальних цінностей (ТМЦ), що належать поклажодавцю.

За умовами п. 1.2 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 послуги, зазначені в п. 1.1 цього договору, поклажодавець зобов'язується оплатити зберігачу в строки та на умовах, передбачених цим договором за вартістю, визначеною у додатку № 1 та у додатку № 2.

Відповідно до п. 2.1 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 зберігач зобов'язаний, зокрема:

- прийняти від поклажодавця товарно-матеріальні цінності на зберігання в кількості, одиницях виміру, вартості одиниці та загальної суми ТМЦ відповідно до акту приймання- передачі, забезпечити їх зберігання у цілісності та належному стані. Якщо специфіка ТМЦ не дозволяє точно визначити кількість одиниць ТМЦ, які передаються на зберігання, ТМЦ передаються в упакованій тарі (ящики, контейнери, тощо) (підп. 2.1.1);

- забезпечувати видачу ТМЦ поклажодавцю або його уповноваженим представникам тільки при наявності відповідного доручення (підп. 2.1.2);

- видачу ТМЦ поклажодавцю здійснювати у робочий час, встановлений правилами внутрішнього трудового розпорядку. На момент укладання договору робочий час встановлено з 8-30 до 17-15, обідня перерва з 12-30 до 13-00; вихідні дні - субота та неділя, святкові та неробочі дні згідно з чинним законодавством. У п'ятницю та у передсвяткові дні робочий час з 8-30 до 16-00, надурочні роботи проводити до 21-30 (підп. 2.1.3);

- надавати послуги по зберіганню відповідно до заявлених поклажодавцем і узгоджених із зберігачем кількістю палето-місць (відповідно до розрахунку і п/м = 1 кв.м.) з урахуванням технологічних і пожежних проходів із розрахунку максимального використання площі (підп. 2.1.5);

- зменшувати прийняту до розрахунку заявлену поклажодавцем кількість палето-місць згідно письмовій заявці поклажодавця, яка надається не пізніше ніж за 30 (тридцять) днів до дня перерахунку займаної площі. У випадку, якщо заявка подається пізніше ніж за 30 (тридцять) днів до моменту зменшення заявленої площі, то розрахунок плати ведеться за раніше узгодженою площею (підп. 2.1.6);

- у випадку, якщо заявлено та раніше узгоджено кількість палето-місць (з урахуванням технологічних і пожежних проходів) буде недостатньо для належного зберігання ТМЦ поклажодавця, зберігач збільшує заявлену кількість палето-місць, письмово повідомивши про це поклажодавця (поклажодавець протягом 5 робочих днів з моменту отримання повідомлення має право надати обґрунтовану відмову у письмовому вигляді. У разі неподання у вказаний строк такого обґрунтування, заявлена кількість палето-місць вважається узгодженою та є підставою для кінцевого розрахунку сторін) (підп. 2.1.7).

Згідно з умовами п. 2.2 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 поклажодавець зобов'язаний, зокрема:

- заявити та узгодити зі зберігачем необхідну кількість палето-місць (з урахуванням технологічних і пожежних проходів) для зберігання ТМЦ поклажодавця на період не менше 30 (тридцяти) днів (заявка на замовлену площу або двостороння довідка про фактично займану на протязі 30 (тридцяти) днів площу, що обов'язково підписуються уповноваженими представниками сторін і скріплюються печатками, є невід'ємними від цього договору) (підп. 2.2.1);

- самостійно проводити вантажно-вивантажувальні роботи, в такому випадку зберігач не несе ризик випадкового пошкодження (знищення) ТМЦ (підп. 2.2.2);

- письмово попередити зберігача про особливі умови зберігання ТМЦ (температурний режим, вологість, провітрювання, дія електромагнітних полів, тощо), при цьому поклажодавець зобов'язаний відшкодувати витрати, понесені зберігачем. У випадку, якщо для створення особливих умов зберігання ТМЦ зберігач несе додаткові витрати, поклажодавець зобов'язується відшкодувати такі витрати згідно виставлених рахунків (підп. 2.2.4 );

- підписати та повернути зберігачу акт надання послуг протягом двох робочих днів з дня його отримання (особисто під розпис, на електронну пошту, через Укрпошту). В разі технічної неможливості отримати акт надання послуг електронними засобами, зміни електронної пошти чи зміни поштової адреси, повідомити зберігача у дводенний термін, до дня, коли вказаний акт повинен бути підписаний, відповідно до п. 3.6 договору (підп. 2.2.5);

- за необхідністю проведення робіт з прийому ТМЦ у час, що відрізняється від встановленого правилами внутрішнього трудового розпорядку зберігача, надати та узгодити заявку на проведення таких робіт не пізніше 3-х годин до закінчення робочого часу зберігача (підп. 2.2.7);

- нести повну відповідальність згідно з діючим законодавством України за порушення працівниками поклажодавця на території Концерну “Військторгсервіс? вимог нормативних актів з охорони праці та Правил пожежної безпеки в Україні (підп.2.2.9);

- у разі розірвання цього договору, що тягне за собою звільнення займаної від ТМЦ площі, перед їх вивозом підписати акт виконаних робіт (послуг), що були фактично надані зберігачем та здійснити повний розрахунок за отримані послуги (підп. 2.2.11).

Підпунктом 2.2.13 п. 2.2 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 передбачено, що у разі, якщо на вказане нерухоме майно ІНФОРМАЦІЯ_12 або його регіональним відділенням буде оголошено конкурс про наміри передати вказане майно в оренду та за результатами конкурсу оголошено переможця, поклажодавець повинен звільнити приміщення у визначені зберігачем строки.

Приписами п. 3.1 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 визначено, що послуги, зазначені в п. 1.1 цього договору, поклажодавець зобов'язується оплатити зберігачу в строки та на умовах, передбачених цим договором, за вартістю, визначеною у додатку № 1 та площі, заявленої у поданій заявці. Остаточний розмір оплати за надані послуги може коригуватися на підставі п. 2.2.4 цього договору.

Положеннями п. 3.2 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 р. закріплено, що поклажодавець здійснює попередню оплату у розмірі 100% за наступний місяць надання послуг зберігання ТМЦ на займаній площі в термін до 25 числа поточного місяця.

В п. 3.3 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 зазначено, що оплата за послуги, надані зберігачем з переліку, визначеному додатком № 2, окрім основних послуг зберігання, здійснюється згідно з виставленими рахунками до 15 числа місяця, наступного за місяцем, в якому ці послуги надані.

Пунктом 3.7 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 встановлено, що по завершенню надання послуг в кожному звітному місяці сторони підписують акт приймання-передачі наданих послуг станом на останній робочий день звітного періоду.

Як встановлено п. 4.1 договору№ ВКС-1596 від 01.01.2025, зберігач несе відповідальність за цілісність прийнятих на зберігання ТМЦ з моменту прийому ТМЦ на склад та оформлення відповідних документів.

Пунктом 4.2 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 передбачено, що зберігач не несе відповідальності за якість ТМЦ, що знаходяться на зберіганні при зміні їх якісних характеристик внаслідок природних причин (природні температурно-вологісні коливання, вплив світла, тощо) у випадку, якщо поклажодавець не узгодив особливі умови зберігання згідно п. 2.2.4 цього договору.

За приписами п. 4.3 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 з моменту передачі ТМЦ від зберігача до поклажодавця, а саме, підписання сторонами акту приймання-передачі, до поклажодавця переходить ризик випадкового пошкодження або втрати ТМЦ.

В разі завдання шкоди майну зберігача, працівникам зберігача та/або третім особам, а також навколишньому середовищу або санітарному стану, внаслідок властивостей ТМЦ, які належать поклажодавцю, обов'язок по відшкодуванню завданої шкоди покладається на поклажодавця (п. 4.4 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025).

Відповідно до п. 5.1 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 цей договір набуває чинності з 01 січня 2025 року і діє до 31 грудня 2025 року.

Як встановлено п. 7.3 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025, у випадку, якщо поклажодавець заявив та узгодив, але не оплатив та не надав для зберігання на заявленій площі ТМЦ, зберігач має право, без узгодження з поклажодавцем, використати вільну площу. Якщо узгоджена площа була оплачена, але ТМЦ на зберігання надані не були, зберігач може змінити розмір заявленої площі, починаючи з місяця, наступного за тим, за який було внесено платіж.

Пунктом 8.1 договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 встановлено, що поклажодавець зобов'язаний використовувати нерухоме майно виключно для розміщення та зберігання товарно-матеріальних цінностей, як це визначено умовами цього договору. Використання нерухомого майна в інших цілях, що суперечить вимогам цього договору та чинного законодавства, заборонено. В разі виявлення порушень умов договору щодо використання нерухомого майна не для зберігання товарно-матеріальних цінностей, зберігач залишає за собою право припинити договір в односторонньому порядку з обов'язковим попередженням іншої сторони не менше ніж за 14 (чотирнадцять) днів.

Договір про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг № ВКС-1596 від 01.01.2025 року підписаний сторонами та скріплений відтиском печатки зберігача.

Також, в матеріалах справи наявний додаток № 1 до договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 № ВКС-1596, підписаний сторонами та скріплений печаткою зберігача, відповідно до якого узгоджено вартість за зберігання ТМЦ за адресою: будівля літ. “Ш? (62 кв.м) та нежитлове приміщення № 23 у будівлі літ. “Я? (10,4 кв.м) за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 6443 грн 60 коп. в місяць, із розрахунку вартості послуг за 1 палето-місце (72,4 кв.м) у розмірі 89,00 грн. При цьому вартість за зберігання ТМЦ за адресою: на відкритій території (рампа) за адресою: АДРЕСА_1 , становить 170,00 грн в місяць, із розрахунку: вартість послуг за 1 палето-місце (72,4 кв.м) становить 34,00 грн. Таким чином, загальна вартість послуг становить 6613 грн 60 коп. на місяць.

Між тим, додатком №2 до договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 № ВКС-1596 узгоджено ціни додаткових послуг, що підписаний сторонами та містить відтиск печатки зберігача.

Також, в матеріалах справи містяться протокол огляду від 18.03.2025 та протокол огляду від 12.03.2025, що складені під час досудового розслідування у кримінальному провадження №42023164110000059 від 21.07.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 чт. 364 Кримінального кодексу України.

Крім того, в матеріалах справи наявний акт прийому-передачі товарно-матеріальних цінностей до договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 № ВКС-1596, відповідно до якого відповідачу-1 передано на зберігання ТМЦ на суму 422600,00 грн, зокрема, кровать металева у кількості 11 шт., шафа - 1шт., стелажі - 4 шт., верстат свердловий - 1 шт., верстат відрізний - 1 шт., стіл металевий - 3 шт. Даний акт підписаний сторонами та містить відтиск печатки зберігача.

Прокурор вважає, що оспорюваний правочин містить характерні ознаки не договору зберігання, а договору оренди, в т.ч.: оплату за одиницю площі, а не за кількість чи обсяг товарів на зберіганні; фіксовану щомісячну плату незалежно від фактичного обсягу товарно-матеріальних цінностей; надання у користування конкретної площі приміщення; положення про можливість оголошення конкурсу на оренду вказаного майна ІНФОРМАЦІЯ_6 ; зобов'язання використовувати нерухоме майно поклажодавцем, а не отримувати послуги зберігання; відсутність детального порядку приймання-передачі конкретних товарно-матеріальних цінностей на зберігання та їх опису.

Таким чином, на думку прокурора, договір від 01.01.2025 р. №ВКС-1596 є удаваним, адже був укладений з метою приховування справжнього наміру сторін щодо оренди державного майна, передача якого в користування здійснена всупереч процедурі, передбаченій Законом України «Про оренду державного та комунального майна» та порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483.

Інших доказів щодо спірних правовідносин, які виникли між сторонами у даній справі, матеріали справи не містять.

Предметом спору у даній справі є встановлення обставин на підтвердження або спростування підстав щодо усунення перешкод у здійсненні ІНФОРМАЦІЯ_1 , права користування та розпорядження державним нерухомим майном шляхом визнання недійсним договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 № ВКС- 1596, укладеного між Концерном “ ІНФОРМАЦІЯ_2 » в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 » та Фізичною особою ОСОБА_6 .

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви, за якими суд апеляційної інстанції частково погодився з аргументами, викладеними скаржником в апеляційній скарзі та не погодився з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Перед тим, як переглядати оскаржуване рішення суду першої інстанції по суті позовних вимог, судова колегія досліджує підстави представництва прокурором інтересів держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Частиною 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Відповідно до ч. 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах.

Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Системне тлумачення положень ст. 53 Господарського процесуального кодексу України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (висновок викладений у постановах Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 923/35/19, від 23.07.2020 у справі № 925/383/18).

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, суд не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною 7 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Відтак, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (аналогічні висновки викладено у пунктах 38-40, 42, 43 постанови ІНФОРМАЦІЯ_13 від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18).

Так, з матеріалів справи вбачається, що прокурором надано до суду витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження №42023164110000059, зареєстроване 21.07.2023 року, відповідно до якого встановлено, що посадовими особами Філії “ ІНФОРМАЦІЯ_2 укладаються договори про надання послуг з розміщення майна (приховані договори оренди) без проведення визначеної Законом України “Про оренду державного та комунального майна? процедури, у зв'язку з чим останніми, можливо, допущено зловживання службовим становищем.

Ухвалою слідчого судді Київського районного суду м. Одеси у справі №947/24648/23 від 19.02.2025 року задоволено клопотання прокурора Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони про дозвіл на тимчасовий доступ до речей і документів та зобов'язано співробітників та/або представників ІНФОРМАЦІЯ_2 надати тимчасовий доступ до інформації та документів, що знаходяться у володінні ІНФОРМАЦІЯ_2 стосовно договорів, зокрема, договору ВКС-1596.

Одеською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону надіслано ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також Філії “Південна? Концерну “Військторсервіс?, м.Одеса лист № 39-5-6-451ВИХ-25 від 17.01.2025, яким повідомлено, що спеціалізованою прокуратурою здійснюється нагляд у формі процесуального керівництва під час досудового розслідування Слідчим управлінням ГУНП в Одеській області кримінального провадження №42023164110000059 від 21.07.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 364 Кримінального кодексу України, за фактом можливого зловживання службовим становищем посадовими особами Філії “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ?, м.Одеса. Відтак, керуючись вимогами ст. 23 Закону України “Про прокуратуру?, спеціалізована прокуратура повідомила про наведені правопорушення та наявність підстав для вжиття заходів щодо захисту інтересів держави, у тому числі шляхом пред'явлення позовів, а також необхідність у найкоротший строк надати відповідь на даний лист з підтверджуючими документами та інформацією про вжитті заходи або причини їх невжиття, окрім того, спеціалізована прокуратура прохала надати копії усіх діючих договорів щодо нерухомого майна, яке є державною власністю і закріплюється за Філією “Південна? Концерну “Військторсервіс?, м.Одеса, укладених між філією та Фізичними особами-підприємцями або юридичними особами, а також надати перелік майна, що є державною власністю та закріплене за філією.

Також, Одеською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону надіслано ІНФОРМАЦІЯ_1 лист № 39-5-6-1392ВИХ-25 від 05.02.2025 року, в якому зазначено інформацію про те, що ІНФОРМАЦІЯ_2 укладалися договори надання послуг зберігання, предметом яких фактично є користування державним нерухомим майном за певну плату (оренда), та, керуючись вимогами ст. 23 Закону України “Про прокуратуру?, повідомила про зазначені правопорушення та наявність підстав для вжиття заходів щодо захисту інтересів держави, у тому числі, шляхом пред'явлення позовів, а також необхідність у найкоротший строк надати відповідь на даний лист з підтверджуючими документами та інформацією про вжитті заходи або причини їх невжиття.

На визначені вище листи ІНФОРМАЦІЯ_7 надано відповідь від 17.03.2025 №220/74/ВихЗПІ/49, в якій зазначено, що ОСОБА_8 видано наказ від 26.02.2025 №11-АГ “Про дотримання вимог чинного законодавства стосовно ведення договірної роботи в Концерні “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ?, пунктом 1 якого передбачено обов'язок вжити дієвих заходів щодо припинення правовідносин із контрагентами, які здійснюють використання державного нерухомого майна за договорами про надання послуг та/або зберігання ТМЦ та недопущення їх укладання в подальшому. На виконання наказу ІНФОРМАЦІЯ_2 від 05.03.2025 (лист № 256) повідомлено про направлення листів контрагентам про припинення вказаних правовідносин. Додатками до даного листа ІНФОРМАЦІЯ_9 є наказ від 26.02.2025 № 11-АГ “Про дотримання вимог чинного законодавства стосовно ведення договірної роботи в Концерні “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ? та лист №206 від 05.03.2025 року ІНФОРМАЦІЯ_2 .

11.02.2025 Одеською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону надіслано Південному регіональному управлінню Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 лист № 39-5-6-1579ВИХ-25, в якому, керуючись вимогами ст. 23 Закону України “Про прокуратуру?, з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави прокуратура просила надати інформацію, а також необхідні документи.

У відповідь на зазначений вище лист ІНФОРМАЦІЯ_2 надано спеціалізованій прокуратурі відповідь №245 від 07.03.2025, в якій повідомлено, що затребувані документи та копії документів будуть надані у повному обсязі після отримання ухвали слідчого суді про витребування таких документів.

Також ІНФОРМАЦІЯ_2 надіслано спеціалізованій прокуратурі лист № 244 від 07.03.2025, в якому, посилаючись на норми чинного законодавства, а також висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові по справі № 2-383/2010 від 14.11.2018 щодо презумпції правомірності правочину, управління зазначило, що висновки прокуратури про наявність порушень під час користування та розпорядження державним майном є передчасними та необґрунтованими.

Листом від 19.03.2025 року №39-5-6-2873ВИХ-25 ІНФОРМАЦІЯ_5 повідомила ІНФОРМАЦІЯ_1 в порядку ст. 23 Закону України “Про прокуратуру? про те, що ІНФОРМАЦІЯ_5 будуть пред'явлені позовні заяви в інтересах держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Так, звертаючись до суду з позовом, прокурор стверджує про порушення інтересів держави внаслідок укладення відповідачами оспорюваного договору як удаваного правочину.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань засновником Концерну “Військторгсервіс?, м. Київ є ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 413860763 від 18.02.2025 власником будівлі та споруди складського комплексу, загальною площею 8369,5 кв.м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , є Держава Україна в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Таким чином, зважаючи на викладене, ІНФОРМАЦІЯ_1 як орган, уповноважений державою на здійснення контролю за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечення ефективного і цільового використання бюджетних коштів, як орган, до сфери управління якого належить Концерн, є компетентним у спірних правовідносинах та має повноваження щодо захисту інтересів держави у них.

Між тим, ІНФОРМАЦІЯ_1 , знаючи про порушення прав та інтересів держави та маючи відповідні повноваження для їх захисту, належного захисту таких прав та інтересів не здійснило.

У листах від 17.01.2025 №39-5-6-451ВИХ-25 та від 05.02.2025 №39-5-6-1392ВИХ-25, наявних у справі та адресованих ІНФОРМАЦІЯ_1 , прокурор повідомляв про виявлені зловживання уповноважених осіб Концерну при укладенні низки правочинів щодо державного майна, зокрема, й оспорюваного договору.

Крім того, листом від 11.04.2025 року № 39-5-6-3704ВИХ-25 ІНФОРМАЦІЯ_5 в порядку ст. 23 Закону України статті 23 Закону України “Про прокуратуру? повідомила ІНФОРМАЦІЯ_1 про подальше звернення до суду з позовними заявами в інтересах держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 до Фізичних осіб-підприємців та юридичних осіб про визнання недійсними договорів та усунення перешкод шляхом зобов'язання звільнити нерухоме майно.

Так, прокурор в порядку положень ст. 23 Закону України “Про прокуратуру? звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_4 з позовом по даній справі, в якому зазначив про необхідність вжиття ним заходів, спрямованих на захист інтересів держави у зв'язку з бездіяльністю уповноваженого органу - ІНФОРМАЦІЯ_1 у спірних правовідносинах, пов'язаних з ефективним використанням державного майна.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що прокурором підтверджені підстави для представництва інтересів держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 і дотримано передбачений ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» порядок реалізації такого захисту.

Щодо доводів апеляційної скарги стосовно вирішення спору по суті, судова колегія зазначає таке.

Згідно положень ст. 11 Цивільного кодексу України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, викладено в ст. 202 Цивільного кодексу України, серед яких - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (таку правову позицію викладено у постанові ІНФОРМАЦІЯ_13 від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

Згідно з частиною 1 ст. 235 Цивільного кодексу України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.

Виходячи з положень ст. 235 Цивільного кодексу України, специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

Закон не встановлює недійсність удаваного правочину, однак передбачає застосування до відносин сторін норм права, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), суд на підставі ст. 235 Цивільного кодексу України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

За ст. 6, 627, 628 Цивільного кодексу України свобода договору проявляється, у тому числі, у можливості сторін на власний розсуд визначати умови договору, які і становлять його зміст (за винятком умов, які конкретно передбачені законом щодо того чи іншого виду договорів).

При цьому, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору. Тому, при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Отже, за обставинами справи, що розглядається, правильна кваліфікація правової природи спірного договору має вирішальне значення для прийняття рішення щодо обґрунтованості позовних вимог прокурора та можливості їх задоволення.

Як зазначає Концерн « ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Київ, договір про надання послуг № ВКС-1596 від 01.01.2025, укладений між Концерном “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ? в особі Південного регіонального управління Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ? та Фізичною особою ОСОБА_6 , є договором зберігання, натомість прокурор та позивач стверджують, що укладений між сторонами договір є прихованим договором оренди нерухомого майна, а, отже, удаваним.

Відповідно до ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Частиною третьою статті 936 Цивільного кодексу України закріплено, що договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.

Згідно з ч. 1 ст. 937 Цивільного кодексу України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу.

Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Статтею 938 Цивільного кодексу України визначено, що зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

За ч. 1 ст. 942 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі.

Згідно з ч.1, 2 ст. 943 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто. Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця.

Приписами ч. 1, 2 ст. 946 Цивільного кодексу України встановлено, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати.

Частинами 1, 2 статті 947 Цивільного кодексу України визначено, що витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання. Витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві.

Відповідно до ч. 1 ст. 949 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.

За положеннями ч. 1, 2 ст. 950 Цивільного кодексу України за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах. Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця.

Зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився (ч. 1 ст. 953 Цивільного кодексу України).

Статтею 955 Цивільного кодексу України визначено, що положення параграфа 1 цієї глави застосовуються до окремих видів зберігання, якщо інше не встановлено положеннями цього Кодексу про окремі види зберігання або законом.

Згідно зі статтею 956 Цивільного кодексу України товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. Товарний склад є складом загального користування, якщо відповідно до закону, інших нормативно правових актів або дозволу (ліцензії) він зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи.

Відповідно до статті 957 Цивільного кодексу України за договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором. Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом.

За умовами ч. 1, 2 статті 959 Цивільного кодексу України товарний склад зобов'язаний за свій рахунок оглянути товар при прийнятті його на зберігання для визначення його кількості та зовнішнього стану. Товарний склад зобов'язаний надавати поклажодавцеві можливість оглянути товар або його зразки протягом усього часу зберігання, а якщо предметом зберігання є речі, визначені родовими ознаками, - взяти проби та вжити заходів, необхідних для забезпечення його схоронності.

Частиною першою статті 961 Цивільного кодексу України передбачено, що товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один із таких складських документів: складську квитанцію; просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво.

Правовідносини, пов'язані з оформленням, видачею, погашенням простих і подвійних складських свідоцтв, порядком їх реєстрації врегульовані Законом України “Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва?.

Статтею 2 вказаного Закону України “Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва? визначено, що складські свідоцтва бувають двох видів - прості складські свідоцтва і подвійні складські свідоцтва.

Складські свідоцтва видаються лише сертифікованими складами, які отримали сертифікат про відповідність надання послуг із зберігання.

Положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 9 Закону України “Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва? передбачено, що сертифікований склад згідно із цим Законом має право видавати складські свідоцтва виключно після одержання сертифіката про відповідність надання послуг із зберігання товарів і тільки на ті групи товарів, які зазначені в сертифікаті. Сертифікація та позбавлення товарного складу сертифіката про відповідність надання послуг із зберігання товарів здійснюються уповноваженим органом згідно із розробленим ним положенням.

Сертифікований склад повинен затвердити регламент своєї роботи (регламент сертифікованого складу). Регламент сертифікованого складу повинен бути доступним для ознайомлення будь-яким особам і не може становити комерційну таємницю.

Вимоги до змісту регламенту сертифікованого складу затверджує уповноважений орган з урахуванням вимог закону (ч. 3 ст. 9 Закону України “Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва?).

Правовий аналіз норм чинного законодавства свідчить про те, що, як правило, договір зберігання укладається без права користування річчю, адже правовою метою такого договору є забезпечення збереження речі та повернення її непошкодженою, оскільки така річ перебуває у володінні зберігача, але не у користуванні. Право користування річчю зберігач може отримати за попередньою згодою поклажодавця, і в такому разі виникають правовідносини найму (якщо користування платне).

Отже, з огляду на наведені вище норми договір зберігання має наступні ознаки:

- здійснення передачі речі поклажодавцем зберігачу;

- зберігання речі саме зберігачем особисто або ж передання її для цього іншій особі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду;

- наявність у зберігача обов'язку з повернення речі в схоронності за спливом строку зберігання або на першу вимогу поклажодавця;

- внесення плати за зберігання за оплатним договором; наявність відповідальності зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі.

Окрім того, договір зберігання, що укладається з професійним зберігачем, який здійснює свою діяльність як товарний склад, має додаткові ознаки, а саме:

- обов'язок товарного складу оглянути товар (частина перша статті 959 Цивільного кодексу України);

- право поклажодавця оглядати товар або його зразки, брати проби протягом усього часу зберігання;

- законодавчо встановлений обов'язок для товарного складу видавати складські документи (частина перша статті 961 Цивільного кодексу України).

Разом з тим, як правильно зазначено судом першої інстанції, проаналізувавши умови оспорюваного договору, можна дійти висновку про відсутність обставин, які би підтверджували здійснення відповідачами дій, направлених на виконання умов саме договору зберігання.

Таким чином, судова колегія вважає, що оспорюваний договір не містить умов щодо здійснення Південним регіональним управлінням Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 діяльності товарного складу у розумінні норм статей 956, 957, 959, 961 Цивільного кодексу України, статті 9 Закону України “Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва? від 23.12.2004 № 2286-1V, а тому оспорюваний договір про надання послуг не є договором зберігання.

За таких обставин, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що договір про надання послуг №ВКС-1596 від 01.01.2025, укладений між ОСОБА_8 .Київ в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 та Фізичною особою ОСОБА_6 , м.Одеса, містить істотні умови саме договору оренди державного майна.

Статтею 395 Цивільного кодексу України визначено, що речовими правами на чуже майно є: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Відповідно до ч. 1 ст. 397, ч. 1 ст. 398 Цивільного кодексу України володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Статтею 761 Цивільного кодексу України визначено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України “Про оренду державного та комунального майна? (ч.ч. 1, 3 ст. 759 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про оренду державного та комунального майна? оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов'язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.

Отже, для кваліфікації правочину, як договору оренди, необхідним є встановлення передачі за його умовами від однієї сторони до іншої правомочностей володіння і користування майном. За відсутності передачі такої правомочності як володіння, тобто фактичного панування особи над річчю або ж юридично забезпеченої можливості такого панування, не відбувається й передача майна в оренду.

Як зазначалося раніше, в п. 2.1.5, 2.1.6, 2.1.7, 3.1, 3.7 договору від 01.01.2025 №ВКС-1596 сторони домовилися, що зберігач зобов'язався надати послуги по зберіганню відповідно до заявлених поклажодавцем і узгоджених зі зберігачем кількістю палето-місць, зменшувати прийняту до розрахунку заявлену поклажодавцем кількість палето-місць, або збільшувати заявлену кількість палето-місць у разі недостатності; поклажодавець зобов'язується оплатити послуги в строки та на умовах, передбачених цим договором, за вартістю, визначеною у додатку №1, та площі, заявленої у поданій заявці, щомісяця сторони підписують акти приймання-передачі наданих послуг.

Відповідно до п. 2.2 договору від 01.01.2025 № ВКС-1596 поклажодавець зобов'язаний: самостійно проводити вантажно-вивантажувальні роботи (п.п. 2.2.2.); забезпечити дотримання працівниками поклажодавця правил техніки безпеки, охорони праці та нормативних актів з питань пожежної безпеки та відповідно до п. 2.2.9 несе повну відповідальність за їх порушення власними працівниками на території Концерну опрацьовувати (приймати, складувати, зберігати, комплектувати, сортувати, відвантажувати тощо) вантажі на території виконавця.

Підпункт 2.2.11 п. 2.2 договору від 01.01.2025 №ВКС-1596 прямо передбачає, що розірвання цього договору тягне за собою звільнення займаної від ТМЦ площі, натомість підпункт 2.2.13 п. 2.2 договору передбачає обов'язок поклажодавця звільнити приміщення у разі, якщо на вказане нерухоме майно ІНФОРМАЦІЯ_12 або його регіональним відділенням буде оголошено конкурс.

При цьому згідно з п. 8.1 договору від 01.01.2025 № ВКС-1596 сторони домовилися, що поклажодавець зобов'язаний використовувати нерухоме майно виключно для розміщення та зберігання товарно-матеріальних цінностей.

Отже, за умовами договору, Південне регіональне управління Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 фактично передає нерухоме майно (приміщення та територію), визначене для певного замовника, для розміщення та складування ним свого майна, за плату, що встановлюється, виходячи із конкретної площі, виділеної для цих цілей.

Водночас, такий спосіб використання (розміщення та складування товару) неможливий без фактичного володіння цим нерухомим майном.

Таким чином, за умовами оспорюваного договору Південне регіональне управління Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 передає іншій стороні правомочності володіння і користування майном, тобто, фактичне панування над річчю та юридично забезпечену можливість такого панування.

З огляду на наведене, а також враховуючи умови укладеного між відповідачами договору, суд першої інстанції вірно зауважив про спрямованість волі сторін оспорюваного договору на встановлення інших цивільно-правових (орендних) відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим договором про надання послуг, тобто, відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин щодо найму нерухомого майна, яке належить до державної власності.

При цьому, визначення назви оспорюваного правочину як “договір про надання послуг зберігання ТМЦ і додаткових послуг?, невикористання при його вчиненні понять, які притаманні такому виду правочинів як найм, зокрема, “орендодавець? та “орендар?, закріплення умови про площу майна, яке передається контрагенту, в умові про визначення вартості, тобто, у завуальований спосіб, не оформлення акту приймання-передачі об'єкта оренди, є засобами, які використані задля приховання суті правочину, що свідчить про намір сторін приховати насправді вчинений ними правочин. Так само неоформлення акту приймання-передачі об'єкта оренди у даному випадку, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин є саме тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі майна у володіння та користування (оренду).

Внаслідок укладення оспорюваного договору Фізична особа-підприємець ОСОБА_6 , м.Одеса отримав у володіння та користування частину нерухомого майна з певною площею на конкретний строк та за фіксовану плату, що визначається залежно від кількості квадратних метрів зайнятої ним площі. Вказана обставина свідчить про настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Отже, наведені вище умови договору свідчать про те, що його сторонами насправді вчинено правочин щодо найму (оренди) нерухомого майна, що належить до державної форми власності, а тому він є удаваним та містить істотні умови й ознаки договору, які передбачені законодавством України для договорів оренди державного майна та волевиявлення сторін при його укладенні було направлено не на зберігання державного майна, а на користування відповідачем-3 державним майном для власних потреб.

З огляду на наведене, суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що спірний договір є удаваним правочином та за своєю правовою природою є договором оренди, у зв'язку з чим доводи прокурора в цій частині знаходять своє підтвердження.

Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін мають регулюватися правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно із зазначеними нормами права сам факт вчинення удаваного правочину не є підставою для визнання його недійсним. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Аналогічний висновок сформульований у постанові Верховного Суду від 14.06.2023 у справі № 916/1714/22. Водночас, може бути визнано недійсним правочин, який сторони насправді вчинили, за наявності для цього підстав, якщо такий правочин є оспорюваним.

Суд першої інстанції критично оцінив посилання відповідача на принцип свободи договору, в тому числі, з огляду на існування й іншого принципу ius publicum privatorum pactis mutari non potest (публічне право не може бути змінено приватними угодами).

Судова колегія наголошує, що використання принципу свободи договору, за наявності чіткого правового регулювання конкретних правовідносин не може бути використано для уникнення необхідності його дотримання, а приватно-правові інструменти не повинні створювати ілюзію дотримання законодавства та добросовісності дій учасників договірних відносин.

Виходячи з усталеної позиції, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на його зміст, тому, при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Аналогічні правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, постановах Верховного Суду від 02.02.2022 у справі №927/1099/22, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 15.05.2018 у справі №906/854/17, постанові Верховного Суду України від 07.09.2016 у справі № 6-1026цс16.

Сутність договору визначається за його дійсною спрямованістю та спільною правовою метою для обох сторін, а не лише його формальними положеннями. Штучне диференціювання мети правочину для кожної зі сторін з акцентуванням її у тексті договору може додатково свідчити про його удаваність та орієнтованість на приховування іншого правочину, який насправді вчиняється.

Отже, спірний договір за своєю правовою природою є договором оренди, тому до нього слід застосовувати правила, передбачені для договору найму (оренди) державного/комунального майна, врегульовані положеннями Закону України “Про оренду державного та комунального майна?.

Так, ч. 1 ст. 2 Закону України “Про оренду державного та комунального майна?? визначено, що законодавство України про оренду державного та комунального майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, складається з цього Закону, інших законодавчих актів.

Відповідно до ч. 5 ст. 2 Закону України “Про оренду державного та комунального майна? оренда здійснюється на основі таких принципів: законності; відкритості та прозорості; рівності та змагальності; державного регулювання та контролю; врахування особливостей об'єктів державної та комунальної форм власності; захисту економічної конкуренції; створення сприятливих умов для залучення інвестицій; повного, своєчасного, достовірного інформування про об'єкти оренди та порядок передачі їх в оренду; забезпечення конкурентних умов оренди та інших видів договорів.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна? об'єктами оренди за цим Законом є, зокрема, нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини); інше окреме індивідуально визначене майно.

Відповідно до пунктів “а?, “г? ч. 2 ст. 4 Закону України “Про оренду державного та комунального майна? орендодавцями є: ІНФОРМАЦІЯ_12 - щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна (будівель, споруд, їх окремих частин), а також майна, що не увійшло до статутного капіталу, що є державною власністю (крім майна, що належить до майнового комплексу ІНФОРМАЦІЯ_14 та ІНФОРМАЦІЯ_15 , а також майна, що належить закладам вищої освіти та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам, та інших випадків, передбачених галузевими особливостями оренди майна), у тому числі переданого на праві узуфрукта державного майна; балансоутримувачі - щодо: - нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 400 квадратних метрів на одного балансоутримувача, якщо менший розмір площі не встановлено рішенням представницького органу місцевого самоврядування - щодо об'єктів комунальної власності або галузевими особливостями оренди майна; нерухомого майна для організації та проведення науково-практичних, культурних, мистецьких, громадських, суспільних та політичних заходів - на строк, що не перевищує п'яти календарних днів протягом шести місяців, а також щодо майна, яке передається суб'єктам виборчого процесу для проведення публічних заходів (зборів, дебатів, дискусій) під час та на період виборчої кампанії; нерухомого майна для організації та проведення науково-практичних, культурних, мистецьких, громадських, суспільних та політичних заходів - на строк, що не перевищує 30 календарних днів протягом одного року щодо кожного орендаря, якщо балансоутримувачем є державне або комунальне підприємство, установа, організація, що здійснює діяльність з організування конгресів і торговельних виставок; іншого окремого індивідуально визначеного майна.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України “Про оренду державного та комунального майна? етапність передачі в оренду державного та комунального майна передбачає: прийняття рішення щодо наміру передачі майна в оренду; внесення інформації про потенційний об'єкт оренди до ЕТС (електронної торгової системи); прийняття рішення про включення потенційного об'єкта оренди до одного із Переліків; опублікування інформації про потенційний об'єкт оренди, щодо якого прийнято рішення про включення до одного з Переліків, в ЕТС; розміщення в ЕТС оголошення про передачу майна в оренду; проведення аукціону на право оренди майна або передача об'єкта в оренду без проведення аукціону, укладення та публікація в ЕТС договору оренди.

Частиною другою статті 5 Закону України “Про оренду державного та комунального майна? встановлено, що Порядок передачі в оренду державного та комунального майна, включаючи особливості передачі його в оренду визначається Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері реалізації майна (майнових прав, інших активів) або прав на нього на конкурентних засадах у формі аукціонів, у тому числі електронних аукціонів, та здійснює контроль за її реалізацією.

Особливості передачі в оренду комунального майна, передбачені цим Законом, додатково можуть визначатися рішенням представницьких органів місцевого самоврядування з урахуванням вимог і обмежень, передбачених цим Законом і Порядком передачі майна в оренду.

Порядок передачі в оренду державного та комунального майна затверджено постановою Кабінету Міністрів України “Деякі питання оренди державного та комунального майна? від 03.06.2020 № 483.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України “Про оренду державного та комунального майна? орендна плата визначається за результатами аукціону. У разі передачі майна в оренду без проведення аукціону орендна плата визначається відповідно до Методики розрахунку орендної плати, яка затверджується Кабінетом Міністрів України щодо державного майна та представницькими органами місцевого самоврядування - щодо комунального майна. У разі якщо представницький орган місцевого самоврядування не затвердив Методику розрахунку орендної плати, застосовується Методика, затверджена Кабінетом Міністрів України.

За умовами ч. 3 ст. 17 Закону України “Про оренду державного та комунального майна? орендна плата підлягає коригуванню на індекс інфляції згідно з Методикою розрахунку орендної плати. Якщо орендар отримав майно в оренду без проведення аукціону, відповідне коригування орендної плати на індекс інфляції здійснюється щомісячно.

Згідно з ч. 4, 5 ст. 17 Закону України “Про оренду державного та комунального майна? орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності. Порядок розподілу орендної плати для об'єктів, що перебувають у державній власності, між державним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначається Порядком передачі майна в оренду.

Відповідно до п. 132 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 №483, у разі, коли орендодавцем майна є ІНФОРМАЦІЯ_16 , орендна плата спрямовується: за єдині майнові комплекси державних підприємств - до державного бюджету; за об'єкти, передані на праві узуфрукта державного майна, - до державного бюджету; за нерухоме майно державних підприємств, установ, організацій (крім підприємств, установ та організацій галузі кінематографії, що належать до сфери управління МКІП, - на період до 31 грудня 2021, та державних підприємств, організацій, установ та закладів, яким указом Президента України надано статус національних та які провадять діяльність з організації конгресів і торговельних виставок) - 70 відсотків орендної плати до державного бюджету, 30 відсотків балансоутримувачу майна.

Абзацами 5, 6, 7 п. 132 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, визначено, що у разі коли орендодавцем майна є балансоутримувач, крім підприємств, установ та організацій, які перебувають у віданні ІНФОРМАЦІЯ_17 , а також підприємств, установ та організацій галузі кінематографії, що належать до сфери управління МКІП (на період до 31 грудня 2021 р.), державного підприємства із забезпечення функціонування дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних міжурядових організацій в Україні Державного управління справами, майно якого передається дипломатичним представництвам та консульським установам іноземних держав, представництвам міжнародних міжурядових організацій в Україні, та державних підприємств, організацій, установ та закладів, яким указом Президента України надано статус національних та які провадять діяльність з організації конгресів і торговельних виставок, орендна плата спрямовується: за окреме індивідуально визначене майно підприємства, організації (крім нерухомого) - балансоутримувачу; за єдиний майновий комплекс структурного підрозділу підприємства, організації, нерухоме майно - 70 відсотків орендної плати балансоутримувачу, 30 відсотків - до державного бюджету.

Так, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження дотримання сторонами при укладенні договору № ВКС-1596 від 01.01.2025 норм Закону України “Про оренду державного та комунального майна? від 03.10.2019 № 157-IX та положень Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, щодо порядку його укладення та етапності передачі в оренду державного та комунального майна, а саме:

- прийняття рішення щодо наміру передачі майна в оренду;

- внесення інформації про потенційний об'єкт оренди до ЕТС (електронної торгової системи);

- прийняття рішення про включення потенційного об'єкта оренди до одного із Переліків;

- опублікування інформації про потенційний об'єкт оренди, щодо якого прийнято рішення про включення до одного з Переліків, в ЕТС;

- розміщення в ЕТС оголошення про передачу майна в оренду;

- проведення аукціону на право оренди майна або передача об'єкта в оренду без проведення аукціону, укладення та публікація в ЕТС договору оренди з умовами про розподіл орендної плати між державним бюджетом та балансоутримувачем.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, викладено в ст. 202 Цивільного кодексу України, серед яких, зокрема, вимога, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, суд висловив правову позицію, що господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Так, ІНФОРМАЦІЯ_18 у постанову від 23.01.2019 у справі №522/14890/16-ц, зроблено правовий висновок, що, установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), суд на підставі ст. 235 Цивільного кодексу України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Судова колегія ще раз наголошує, що за ст. 6, 627, 628 Цивільного кодексу України свобода договору проявляється, у тому числі, у можливості сторін на власний розсуд визначати умови договору, які і становлять його зміст (за винятком умов, які конкретно передбачені законом щодо того чи іншого виду договорів). При цьому правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору. Тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Отже, за обставинами справи, що розглядається, правильна кваліфікація правової природи спірного договору має вирішальне значення для прийняття рішення щодо обґрунтованості позовних вимог прокурора та можливості їх задоволення.

Тому, як вже зазначалося вище за текстом постанови, враховуючи вищевикладене у сукупності, господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що зміст договору про надання послуг № ВКС-1596 від 01.01.2025, який передбачає передання в користування (оренду) нерухомого майна, що належить до державної форми власності, з порушенням законодавчо встановленої процедури суперечить вищенаведеним нормам Закону України “Про оренду державного та комунального майна?, а відтак наявні підстави для визнання цього правочину недійсними відповідно до норм ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Отже, судова колегія зауважує, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження дотримання відповідачами у спірних правовідносинах положеннь Закону України “Про оренду державного та комунального майна» та Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 №483.

Також, в порушення вимог ст. 17 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» оспорюваний договір не містить такої істотної умови як орендна плата за використання орендованого майна, крім того, матеріалами справи не підтверджено, що при укладанні спірного договору було проведено оцінку майна для визначення орендної плати. При укладенні оспорюваного договору не було дотримано обов'язкових вимог чинного законодавства, яке регулює питання надання в оренду державного майна, а тому судова колегія вважає, що оспорюваний правочин є таким, що суперечить закону та підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

Між тим відповідач-1, як зазначено судом першої інстанції, посилаючись на положення статей 1, 4, 5 Закону України “Про ІНФОРМАЦІЯ_12 », статей 4, 5 Закону України “Про оренду державного та комунального майна», пунктів 18-20, 28 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, зауважує, що у спірних правовідносинах передумовою для внесення об'єкта нерухомості до Переліку об'єктів першого типу є звернення ІНФОРМАЦІЯ_12 до ІНФОРМАЦІЯ_1 та отримання позитивного рішення на користь Концерну, а тому у будь-якому випадку за відсутності доказів вчинення вказаних дій останній не може визнаватися таким, що порушив встановлену законодавством процедуру передачі державного майна в оренду.

Втім, судом першої інстанції правильно зауважено, що, наводячи дані аргументи, відповідач-1, по суті, намагається перекласти власну відповідальність за недотримання порядку передачі державного майна в оренду на ІНФОРМАЦІЯ_12 чи ІНФОРМАЦІЯ_1 , хоча насправді ухилення від цієї процедури є якраз однією з основних причин, з якої сторони вдаються до конструкції удаваного правочину і саме з цієї причини ІНФОРМАЦІЯ_12 та ІНФОРМАЦІЯ_1 могли навіть не знати про існування оспорюваного договору. Більше того, у спірних правовідносинах зазначені обставини не впливають на вирішення спору.

При цьому, відмовляючи у задоволенні позовних вимог прокурору, місцевий господарський суд, з огляду на закриття провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання поклажодавця звільнити майно у зв'язку з відсутністю предмета спору, дійшов висновку про неефективність такого способу судового захисту, як визнання недійсним договору, без одночасного існування позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції про неефективність обраного прокурором способу захисту у даній конкретній справі, з огляду на наступне.

Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 зробив висновок, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова ІНФОРМАЦІЯ_13 від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова ІНФОРМАЦІЯ_13 від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).

У постанові від 25.11.2025 у справі №905/20/23 Верховний Суд у складі колегії суддів ІНФОРМАЦІЯ_19 зазначив, що відповідно до ч. 2 ст. 216 Цивільного кодексу України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. При цьому ч. 3 зазначеної статті встановлює, що правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Верховний Суд у зазначеній постанові наголосив, що фактичне користування майном на підставі договору оренди є безповоротним, а тому, відновити первісне положення сторін практично неможливо. Адже одна сторона де-факто отримала у користування майно і таке користування вже реалізоване, водночас, інша сторона отримала плату, яка фактично є компенсацією вартості користування. За таких обставин фактичне користування майном на підставі удаваного договору унеможливлює в разі визнання його недійсним проведення між сторонами двосторонньої реституції у класичному розумінні.

Зазначене повною мірою стосується спірних правовідносин: Поклажодавець фактично використовував майно для власних господарських потреб, а зберігач отримував за це відповідну плату. Повернути фактично спожите користування неможливо, а законодавець не передбачив обов'язку здійснення односторонньої реституції у таких випадках.

Правову позицію щодо ефективності такого способу захисту підтверджено об'єднаною палатою ІНФОРМАЦІЯ_19 у постанові від 15.11.2024 у справі № 905/20/23, де зазначено, що вимога про визнання удаваного правочину недійсним у поєднанні з вимогою про припинення незаконного користування є належним і ефективним способом захисту.

При цьому виконання або подальше розірвання такого правочину не позбавляє права на звернення з позовом про визнання такого договору недійсним.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 24.09.2024 у справі № 924/1191/23, згідно з яким розірвання договору після подання позову може бути підставою для закриття провадження лише в частині вимоги про звільнення майна, однак не перешкоджає розгляду та задоволенню вимоги про визнання договору недійсним для усунення правової невизначеності та запобігання повторним порушенням.

Отже, закриття провадження в частині вимоги про звільнення майна у зв'язку з відсутністю предмета спору не могло бути підставою для відмови у задоволенні вимоги про визнання оспорюваного договору недійсним.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 25.11.2025 у справі № 905/20/23 також наголосив, що «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Державний інтерес, зокрема, може бути спрямований на задоволення суспільної потреби у відновленні законності, принципів максимальної ефективності, прозорості, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції тощо.

Інтерес держави у цій справі не може зводитися виключно до отримання майнової вигоди чи стягнення шкоди. Йдеться насамперед про відновлення законності у сфері розпорядження державним майном оборонного призначення, недопущення використання удаваних договорів для обходу спеціального порядку оренди державного майна, запобігання подальшим порушенням та гарантування прозорості діяльності суб'єктів, які оперують таким майном. Сам факт укладення та виконання правочину, що суперечить інтересам держави і суспільства, створює для держави самостійний публічно-правовий інтерес у визнанні такого договору недійсним - навіть за умови подальшого звільнення майна чи відсутності на цей момент прямо заявлених вимог про стягнення шкоди.

До того ж, прокурор в даному випадку фактично звернувся до суду з двома вимогами: про визнання правочину недійсним як удаваного та про застосування наслідків його недійсності у вигляді звільнення займаного приміщення, тобто з ефективним способом захисту.

Таким чином, наявні в матеріалах справи обставини свідчать про те, що обраний спосіб захисту відповідає як природі спірних правовідносин, так і публічному інтересу держави.

При цьому, судова колегія звертає увагу прокурора та позивача, що ним помилково викладено в даному випадку позовні вимоги як негаторні з посиланням на судову практику. Колегія суддів відзначає, що господарським процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у використанні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях ІНФОРМАЦІЯ_20 . Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що з метою застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати ІНФОРМАЦІЯ_19 , мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, судової палати й колегії суддів ІНФОРМАЦІЯ_19 . Подібна правова позиція викладена, зокрема, у постановах ІНФОРМАЦІЯ_19 у складі ІНФОРМАЦІЯ_20 від 16.09.2021 у справі № 908/2609/20, від 15.09.2021 у справі № 10/Б-5022/1383/2012, від 14.09.2021 у справі № 908/1671/16. При цьому незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила ІНФОРМАЦІЯ_21 , суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію ІНФОРМАЦІЯ_13 (постанова від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17).

Так, відповідно до висновків ІНФОРМАЦІЯ_13 у спорі за позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, скасування державної реєстрації права оренди та зобов'язання повернути земельну ділянку наявність договірних (зобов'язальних) відносин щодо спірного майна унеможливлює його повернення із застосуванням положень статті 391 Цивільного кодексу України (див. mutatis mutandis постанову ІНФОРМАЦІЯ_13 від 16.07.2025 у справі № 910/2389/23).

За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов'язані зобов'язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Оскільки між сторонами існували такі зобов'язально-договірні правовідносини, то належними нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору щодо визнання договору недійсним із наслідками цього є тільки норми ст.203, 215, 216 Цивільного кодексу України.

Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо, суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог, але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом. Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови ІНФОРМАЦІЯ_13 від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18).

Враховуючи, що прокурором фактично заявлено до суду вимоги про визнання спірного правочину недійсним як удаваного і викладено для цього всі обставини з наведенням належних, допустимих та вірогідних доказів, помилкове поєднання в одній вимозі формулювання як негаторного та договірного в даному випадку не може бути підставою для відмови у позові.

З огляду на таке, колегія суддів доходить до висновку про помилковість посилань суду першої інстанції на неефективність обраного способу захисту, тому позовні вимоги про визнання недійсним договору підлягають задоволенню, але частково з врахуванням викладеного вище та того, що фактично прокурором не заявлено будь-яких позовних вимог саме до Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 », м. Київ, але, при цьому, помилково визначено цю юридичну особу в якості відповідача, тоді як стороною правочину є Концерн « ІНФОРМАЦІЯ_2 » в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 , м. Одеса, до якого вірно були заявлені позовні вимоги у даному спорі.

Враховуючи вищевикладене, встановлені обставини, судова колегія не погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог Заступника керівника ІНФОРМАЦІЯ_5 в інтересах держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 до відповідачів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження державним нерухомим майном шляхом визнання недійсним договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 № ВКС-1596, вважає, що доводи прокурора, викладені в позовної заяві та апеляційній скарзі, знайшли своє часткове підтвердження під час перегляду судом апеляційної інстанції оскаржуваного рішення, тому апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції слід скасувати з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позову.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

Відповідно до частини першої статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга Заступника керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення ІНФОРМАЦІЯ_4 від 06.11.2025 року у справі №916/1108/25 потребує задоволення, а оскаржуване рішення ІНФОРМАЦІЯ_4 від 06.11.2025 у справі №916/1108/25 потребує скасування з ухваленням судом апеляційної інстанції нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на відповідачів.

Керуючись статтями ст. ст. 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення ІНФОРМАЦІЯ_4 від 06.11.2025 року у справі №916/1108/25 задовольнити.

Рішення ІНФОРМАЦІЯ_4 від 06.11.2025 у справі №916/1108/25 скасувати.

Задовольнити частково позовні вимоги Заступника керівника ІНФОРМАЦІЯ_5 в інтересах держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 , м.Київ до Концерна « ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Київ, Концерна « ІНФОРМАЦІЯ_2 » в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Одеса, Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 , м. Одеса за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ІНФОРМАЦІЯ_3 про усунення перешкод у здійсненні ІНФОРМАЦІЯ_1 права користування та розпорядження державним нерухомим майном шляхом визнання недійсним договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 №ВКС- 1596, укладеного між Концерном “ ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Київ в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 », м.Одеса та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 , м.Одеса.

Визнати недійсним договір про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 №ВКС- 1596, укладеного між Концерном “ ІНФОРМАЦІЯ_2 » в особі Південного регіонального управління Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 » та Фізичною особою ОСОБА_6 .

Стягнути з Концерну “ ІНФОРМАЦІЯ_2 » в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) на користь ІНФОРМАЦІЯ_22 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) витрати зі сплати судового збору за подачу позовної заяви у розмірі 1 211 грн 20 коп. та витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 816 грн 80 коп.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 ( АДРЕСА_4 РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ІНФОРМАЦІЯ_22 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) витрати зі сплати судового збору за подачу позовної заяви у розмірі 1 211 грн 20 коп. та витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 816 грн 80 коп.

Доручити ІНФОРМАЦІЯ_4 видати відповідні накази із зазначенням необхідних реквізитів.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодекс України.

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 26.02.2026 року.

Повний текст постанови складено та підписано 27.02.2026 року.

Головуючий суддя ОСОБА_1

Судді ОСОБА_2

ОСОБА_3