Провадження № 22-ц/803/1002/26 Справа № 243/10604/24 Суддя у 1-й інстанції - Соловйова О. О. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
25 лютого 2026 року Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Ткаченко І.Ю.
суддів - Свистунової О.В., Пищиди М.М.
за участю секретаря - Піменової М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку набувальної давності
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 14 серпня 2025 року,-
30 грудня 2024 року позивач ОСОБА_1 , звернулась до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання права власності в поряду набувальної власності. Позовні вимоги мотивовані тим, що 15 листопада 2012 р. позивач фактично придбала у відповідача житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, розташовану за тією ж адресою. В рахунок укладення в майбутньому договору купівлі-продажу позивач передала відповідачеві грошові кошти у розмірі, еквівалентному 2000 доларів США, повністю розрахувавшись за домоволодіння. Договір купівлі-продажу будинку та земельної ділянки сторони нотаріально не посвідчили, оскільки документи на домоволодіння не були оформлені. Того ж дня відповідач видала позивачеві довіреність, якою уповноважувала її зібрати необхідні для відчуження домоволодіння та земельної ділянки документи, передала позивачеві вказане домоволодіння. Відповідач зареєстрована і постійно проживає в м. Донецьку, з відомих причин не має можливості приїхати в м. Слов'янськ. Позивач стверджує, що протягом 12 років добросовісно, відкрито, безперервно володіє та користується вказаними домоволодінням та земельною ділянкою, підтримує його в належному стані, за свої кошти здійснила суттєві поліпшення домоволодіння, сплачує комунальні послуги. З наведених підстав позивач, посилаючись на положення ст. 344 ЦК України, ст. 120 ЗК України, просить суд визнати за нею право власності в порядку набувальної давності на зазначені домоволодіння і земельну ділянку (а.с.1-6).
Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 14 серпня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку набувальної давності - відмовлено (а.с.147-149).
В апеляційній скарзі апелянт ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування рішення та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі (а.с.156-159).
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно копії паспорту - ОСОБА_1 зареєстрована в АДРЕСА_2 .
Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом, виданому 8 серпня 2006 року Першою слов'янською державною нотаріальною конторою, власником житлового будинку з господарськими та побутовими будовами і спорудами за АДРЕСА_1 на земельній ділянці Слов'янської міської ради, є ОСОБА_2 .
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 жовтня 2024 року право приватної власності на житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданому 8 серпня 2006 року Першою слов'янською державною нотаріальною конторою.
Позивач надала суду копії квитанцій про оплату комунальних послуг, про сплату за встановлення приладів обліку, копії договорів про користування електричною енергією, про надання послуг водопостачання за вказаною адресою.
Крім того, надані копії актів про фактичне проживання №901 від 11.12.2018, №41 від 20.09.2021, відповідно до яких ОСОБА_1 та члени її сім'ї зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 , а фактично проживають з 2013 року за адресою: АДРЕСА_1 .
На замовлення позивача були виготовлені технічний паспорт на спірне домоволодіння, звіт про оцінку вказаного майна, технічна документація на земельну ділянку, а також витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 09.12.2013 щодо відомостей про державну реєстрацію земельної ділянки за кадастровим номером 1414100000:01:014:1720, відповідно до якого на дану земельну ділянку виготовлена технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі за кадастровим номером 1414100000:01:014:1720, 22.08.2013.
Згідно звіту про оцінку майна від 28 жовтня 2024 р. ринкова вартість житлового будинку з господарськими та побутовими будовами і спорудами за АДРЕСА_1 , власником якого є ОСОБА_2 , замовником оцінки - ОСОБА_1 , становить 107 050 грн.
Позивач надала суду копію кадастрового плану земельної ділянки, кадастровий номер 1414100000:01:014:_____, площею 0.0904 га (адреса ділянки не вказана).
В технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі для будівництва і обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 вказано, що житловий будинок на цій земельній ділянці належить ОСОБА_2 , земельна ділянка у власність не передавалась.
Документ, що посвідчує права власності на вказану земельну ділянку, суду не надано.
15 листопада 2012 року ОСОБА_2 видала ОСОБА_1 нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважила позивача бути її представником у Комунальному підприємстві «Бюро технічної інвентаризації м. Слов'янська Донецької області», у відповідному державному органі, який реєструю право власності, перехід права власності, з питань одержання витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно: житловий будинок з господарчими спорудами номер АДРЕСА_1 , тощо. Довіреність видана строком на три роки та дійсна по 15 листопада 2015 р.
У судовому засіданні свідки ОСОБА_3 , ОСОБА_4 повідомили суду наступне: приблизно в 2012 році зі слів ОСОБА_2 та її брата, яка приїжджала в цей час і заходила до сусідів, продала домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 , свідками даної угоди не були, вартості договору купівлі-продажу не знають, в подальшому бачили, що ОСОБА_1 зі своєю сім'єю з 2013 року постійно проживала і проживає по цей час у спірному домоволодінні зі своєю сім'єю, робила ремонт в літній кухні, облаштовувала паркан. Де проживає ОСОБА_2 свідки не знають.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено умов для набуття права власності за набувальною давністю на спірний будинок на підставі статті 344 ЦК України, оскільки факт титульного володіння спірним будинком виключає можливість застосування вказаної норми права.
Із вказаними висновками суду 1 інстанції колегія суддів погоджується виходячи з наступного.
Так, відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Проте не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
У постанові від 1 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем, і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21 (провадження № 61-4347св22) та від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20 (провадження № 61-5539св23).
Встановивши, що позивачка достовірно знала про те, що володіє чужим майном, яке на праві приватної власності належить ОСОБА_2 . Про це свідчить надана позивачем копія свідоцтва про право на спадщину за законом, згідно якому спірний будинок належить ОСОБА_2 . При цьому в позові зазначено, що правовстановлюючі документи на будинок їй передала саме ОСОБА_2 . Таким чином, позивач володіє спірним будинком за волею власника і завжди знала, хто є власником; при заволодінні чужим майном вона знала про відсутність у неї підстав для набуття права власності на майно; обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позову з огляду на недоведення умов для набуття права власності за набувальною давністю на спірну квартиру на підставі статті 344 ЦК України, оскільки такий факт титульного володіння спірною квартирою виключає можливість застосування положень цієї норми.
Доводи апеляційної скарги щодо відкритого володіння позивачем спірним будинком, його утримання, використання для проживання не дають підстав для визнання за ним права власності за набувальною давністю у розумінні статті 344 ЦК України (див. висновки Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2019 року в справі № 683/1795/17).
Проживання ОСОБА_1 у спірному будинку не є підставою для визнання за ним права власності на будинок за набувальною давністю.
Посилання як на підставу апеляційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17247/17 (провадження № 12-291гс18), є безпідставними, оскільки з урахуванням фактичних обставин даної справи висновок суду першої інстанції узгоджується з правовим висновком, викладеним у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду.
Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», пункт 32).
Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб позивач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, немає. Понесені позивачем витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги залишаються за ОСОБА_1 .
Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 14 серпня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Повний текст постанови складено 26 лютого 2026 року.
Судді: