Провадження № 22-ц/803/2433/26 Справа № 202/14734/24 Суддя у 1-й інстанції - Мачуський О. М. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.
25 лютого 2026 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - Пищиди М.М.
суддів - Ткаченко І.Ю., Свистунової О.В.
за участю секретаря судового засідання - Гречишникової О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 30 жовтня 2025 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Ростіслав Олександрович про визнання недійсним договору дарування квартири, стягнення грошових коштів та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договорів позики,-
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Р.О. про визнання недійсним договору дарування квартири, стягнення грошових коштів.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що син позивача - ОСОБА_2 разом з дружиною ОСОБА_3 19 серпня 2021 року придбали у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира придбана за кредитні кошти.
У зв'язку з тим, що ОСОБА_2 не мав фінансової можливості сплачувати кредит Позивач надала йому в борг 01 жовтня 2021 року суму грошей в розмірі 200 000 грн. про що в присутності свідків було укладено відповідний договір позики.
Також, в грудні місяці 2022 року Позивач надала йому в борг суму грошей в розмірі 80 000 грн., про що також складено договір позики.
Також, в липні місяці 2023 року Позивач надала ОСОБА_2 в борг суму грошей в розмірі 140 000 грн. для остаточного погашення кредитних зобов'язань перед АТ «КБ «ПРИВАТБАНК».
Сума грошових коштів в загальному розмірі 420 000 (чотириста двадцять тисяч) гривень, яку отримав ОСОБА_2 мала бути витрачені на погашення кредиту та повернуті Позивачеві до 31 грудня 2023 року.
Разом з тим, ОСОБА_2 не повернув у зазначений термін грошові кошти.
Позивач вважає, що Відповідачі діючи умисно з метою приховання нерухомого майна, запобігання його стягнення в рахунок погашення боргу на загальну суму 420 000 грн. уклали фіктивний правочин - договір дарування квартири на ОСОБА_3 ..
Враховуючи зазначене, просила суд визнати недійсним договір дарування квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , який було укладено між ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 та посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко P.O. 16 травня 2024 року за реєстровим номером 3131.
Стягнути солідарно з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 грошові кошти в розмірі 420 000,00 (чотириста двадцять тисяч гривень 00 копійок) за договорами позики грошових коштів від 01.10.2021 року, 17.12.2022 року та 19.07.2023 року.
У січні 2025 року ОСОБА_3 подала зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договорів позики.
В обґрунтування зустрічного позову вказувала, що за час подружнього життя з ОСОБА_2 , було спільно придбане нерухоме та рухоме майно, зокрема квартира АДРЕСА_2 . Квартира придбана з оформленням іпотечного кредиту для отримання необхідної суми коштів у розмірі 400 000,00 грн., з подальшим оформленням права власності на ім'я ОСОБА_2 .. Зазначає, що саме вона надавала своєму чоловіку ОСОБА_2 грошові кошти для повернення кредиту за Іпотечним договором, шляхом надсилання коштів на рахунок, що підтверджується платіжними документами.
Останній платіж за Іпотечним договором здійснено 11.08.2023 р. у розмірі 128 251,10 грн., таким чином відповідачами повністю та достроково виконані договірні зобов'язання перед АТ КБ «ПРИВАТБАНК».
Про жодні позики чоловіка ОСОБА_3 не відомо, тим більш від його матері ОСОБА_1 для погашення іпотеки на кв. АДРЕСА_2 , в цьому навіть не було потреби, оскільки вона мала та має постійний дохід та вносила грошові кошти самостійно відповідно до графіку погашення кредиту.
16.05.2024 р. ОСОБА_4 за власним волевиявленням подарував ОСОБА_3 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Зазначає, що первісний позов ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири та стягнення грошових коштів за своєю суттю є штучно створеним та поданий саме після звернення до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та після вимог щодо повернення правовстановлюючих документів на квартиру АДРЕСА_2 , усунення перешкод в користуванні власністю, а також заяви щодо розірвання шлюбу та поділу майна подружжя.
З огляду на викладене вище, надані позивачем ОСОБА_1 «договори позики для оплати іпотечного кредиту» від 01.10.2021 р., 17.12.2022 р. та 19.07.2023 р. спростовуються наданими доказами про сплату платежів за Іпотечним договором.
Вважає, що ОСОБА_2 та його матір ОСОБА_1 вступили між собою в змову та створили штучні договори позики, вказані договори позики не укладалися, грошові кошти не передавалися, та первісний позов подано ОСОБА_1 з метою позбавлення її права власності на квартиру кв. АДРЕСА_2 та стягнення солідарно «заборгованості» за договорами позики, згоди на укладення яких вона не надавала.
Враховуючи зазначене, ОСОБА_3 , просила суд визнати недійсними договори позики від 01.10.2021 р., 17.12.2022 р., 19.07.2023 р., укладений між ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ).
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпра від 30 жовтня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Ростіслав Олександрович про визнання недійсним договору дарування квартири, стягнення грошових коштів - задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 420 000,00 (чотириста двадцять тисяч гривень 00 копійок) за договорами позики грошових коштів від 01.10.2021 року, 17.12.2022 року та 19.07.2023 року.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договорів позики - відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 4200 гривень.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати в частині відмовлених первісних позовних вимог, та ухвалити нове судове рішення в цій частині, яким первісний позов задовольнити в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції було неповно та неправильно встановлено деякі обставини, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження і оцінки наданих суду доказів.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебувають у шлюбі з 05.06.2020 року, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_3 , виданого 05.06.2020 р. Індустріальним районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), актовий запис № 158.
19 серпня 2021 року ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 придбав у власність нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 шляхом укладення договору купівлі-продажу квартири серія та номер АДРЕСА_3 , що був посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Восковець О.О. Відповідно до п 2.1.-2.1.2 Договору продаж квартири вчиняється за суму 800 000 грн. Сума 400 000 грн. сплачена продавцю до підписання договору. Залишок суми у розмірі 400 000 грн. Покупець зобов'язується сплатити за рахунок Іпотечного кредиту у строк, що не перевищує 1-го банківського дня з моменту підписання Договору.
Відповідно до договору про іпотечний кредит № DNF 0GK00000444 від 19.08.2021 року та іпотечного договору № DNF 0GK00000444/1 від 19.08.2021 року укладених ОСОБА_2 з AT «КБ «Приватбанк» банк надав ОСОБА_2 кредит у сумі 400 000 грн. на придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1 зі строком повернення - до 19.08.2026 р.
Згідно п. 2.3. Іпотечного договору 1, Позичальник зобов'язується до «19» числа кожного місяця, починаючи з наступного місяця після укладання договору, здійснювати повернення кредиту та сплачувати нараховані Кредитором проценти відповідно до графіку погашення кредиту, шляхом зарахування на рахунок № НОМЕР_4 , відкритий у Кредитора.
Відповідно до Заяви від 19.08.2021 р., посвідченої приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Восковець О.О. ОСОБА_3 надала згоду своєму чоловіку - ОСОБА_2 на укладання іпотечного договору.
16 травня 2024 року було укладено договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко P.O. серія та номер договору дарування 3131, за яким ОСОБА_2 подарував квартиру ОСОБА_3 .
Відмовляючи в задоволенні первісних вимог щодо договору дарування, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено наявності підстав для визнання фіктивним договору дарування від 16 травня 2024 року, а тому така вимога задоволенню не підлягає.
Відмовляючи в задоволенні первісних вимог щодо солідарного стягнення за договорами позики, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено, що договори позики укладались в інтересах сім'ї, а тому відсутні підстави для суми боргу з ОСОБА_3 .
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Щодо первісної вимоги про недійсність договору дарування від 16 травня 2024 року.
Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Частиною першою статті 718 ЦК України визначено, що дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.
Згідно із частиною другою статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частини першої статті 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами першою-п'ятою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою, другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 27 травня 2024 року у справі № 607/16232/22 (провадження № 61-3677св24) та багатьох інших.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Аналогічні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду: від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16, від 13 березня 2019 року у справі № 757/12646/16, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) вказано, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 зазначено, що правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов'язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин з третьою особою, якій боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18 зазначено, що боржник, який вчиняє дії, пов'язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов'язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно і зловживає правами стосовно кредитора. Водночас будь-який правочин, вчинений боржником, у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Як вбачається з матеріалів справи, спірна квартира була придбана у шлюбі, та відповідно до ст. 368 ЦК України було спільним сумісним майном.
16 травня 2024 року було укладено договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко P.O. серія та номер договору дарування 3131, за яким ОСОБА_2 подарував квартиру ОСОБА_3 .
Позивач зазначає, що вказаний договір укладено відповідачами фіктивно з метою уникнення стягнення боргу за рахунок квартири.
Матеріали справи не містять будь-якого документу, що ОСОБА_3 було відомо про укладення договорів позики, направлення вимоги про її повернення тощо. Всі реальні дії, направлені на стягнення боргу, зокрема подання позову до суду, були вчинені позивачем після того, як Відповідачі припинили спільне проживання та постало питання про розірвання їх шлюбу.
З огляду на вказане, позивачем не доведено наявності підстав для визнання фіктивним договору дарування від 16 травня 2024 року, а тому така вимога задоволенню не підлягає .
Враховуючи викладене вище, оцінюючи докази, надані стороною позивача на підтвердження заявлених вимог, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачкою не доведено факту недобросовісності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 під час укладення спірного договору дарування, зловживання своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, відчуження належного сторонам майна з метою уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів, що набрало законної сили.
Щодо позовної вимоги про стягнення коштів за договорами позики від 01.10.2021р., від 17.12.2022р., від 19.07.2023р.
Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є зокрема змагальність сторін та диспозитивність.
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 77 - 80 ЦПК України).
Відповідно до частини першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зазначено, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона; таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.
За таких обставин суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім'ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з'ясовувати, чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики.
Такий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постановах від 28 серпня 2019 року у справі № 638/20603/16 (провадження № 61-26089св18), від 08 квітня 2020 року у справі № 361/7130/15-ц (провадження № 61-1843св20), від 21 липня 2021 року у справі № 361/5840/19 (провадження № 61-259св21), від 16 лютого 2022 року у справі № 520/6471/17 (провадження № 61-16118св20).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.
Частиною другою статті 1047 ЦК України встановлено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року за наслідками розгляду цивільної справи № 464/3790/16-ц.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Судом першої інстанції встановлено, що будь-які докази витрачання грошових коштів відповідачем ОСОБА_2 у випадку дійсного їх отримання від позивача саме на вказану в борговій розписці мету, а саме на погашення кредитних зобов'язань за іпотечним договором № DNF 0GK00000444 від 19.08.2021 року, в матеріалах справи відсутні, позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 таких доказів надано не було, і що саме по собі зазначення мети використання коштів у борговій розписці без доведення відповідного їх витрачання не свідчить про укладення договору позики в інтересах сім'ї.
При цьому колегія суддів враховує, що інших належних та допустимих доказів отримання ОСОБА_2 в інтересах сім'ї грошових коштів від позивача ОСОБА_1 останнім надано не було, а тому, з урахуванням стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що в частині вимог про стягнення заборгованості за договором позики позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 є необґрунтованим і недоведеним .
Виходячи з вищевикладеного колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими доказами по справі.
Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, власним тлумаченням норм права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду в оскарженій частині має бути залишено без змін.
Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 30 жовтня 2025 року в оскарженій частині- залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до чинного законодавства.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “25» лютого 2026 року.
Повний текст постанови складено “26» лютого 2026 року.
Головуючий:
Судді: