Провадження № 22-ц/803/1798/26 Справа № 199/6599/24 Суддя у 1-й інстанції - СПАЇ В. В. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.
25 лютого 2026 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - Пищиди М.М.
суддів - Ткаченко І.Ю., Свистунової О.В.
за участю секретаря судового засідання - Гречишникової О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 08 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором зберігання,-
У серпні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором зберігання.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 27 березня 1998 р. було укладено договір зберігання, який було оформлено власноручно написаними трьома розписками. Відповідачем було власноручно написано три розписки, відповідно до яких останній зобов'язаний повернути грошові кошти, а саме 10000 доларів США, 10000 доларів США та 9000 доларів США, тобто у загальному розмірі 29000 доларів США, взятих ним на відповідальне зберігання. Викладене надає підстави для висновку, що між сторонами виникли зобов'язання зберігання майна, яке не виконано відповідачем .
Враховуючи зазначене, позивачка просила суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь грошові кошти, надані на відповідальне зберігання за договором зберігання від 27.03.1998 р., в розмірі 29 000 (двадцять дев'ять тисяч) дол. США. Вирішити питання стосовно судових витрат.
Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 08 липня 2025 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором зберігання задоволено повністю.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти, надані йому на відповідальне зберігання за договором зберігання від 27.03.1998 р., в розмірі 29 000 (двадцять дев'ять тисяч) дол. США.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, в розмірі 11 750 грн. 16 коп.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 13 жовтня 2025 року поновлено ОСОБА_1 строк на подачу заяви про перегляд заочного рішення, ухваленого Амур-Нижньодніпровським районним судом міста Дніпра від 08.07.2025 р. в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором зберігання.
Заяву ОСОБА_1 , подану в інтересах останнього адвокатом Сидоренком О.А., про перегляд заочного рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 08.07.2025 р. в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором зберігання залишено без задоволення.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування апеляційних скарг посилаються на те, що при винесенні рішення судом першої інстанції порушені норми матеріального та процесуального права.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
Судом встановлено, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 27 березня 1998 р. було укладено договір зберігання, який було оформлено власноручно написаними відповідачем трьома розписками, відповідно до яких відповідач зобов'язався повернути грошові кошти,: 10 000,00 дол. США, 10 000,00 дол. США та 9 000,00 доларів США, взятих ним на відповідальне зберігання.
Позивачем для врегулювання питання повернення грошових коштів, отриманих відповідачем, було надіслано останньому лист-вимогу про повернення грошових коштів у строк до 30 травня 2024 р. включно; письмова вимога не виконана.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами виникли правовідносини у договірному зобов'язанні та регулюються ст. 936 ЦК України.
Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду з огляду на наступне.
Проводячи заочний розгляд справи, суд першої інстанції зазначив, що відповідач, який був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового розгляду, у судове засідання не з'явився, про причини неявки не повідомив, правом подання відзиву не скористався, а позивач подав клопотання про розгляд справи у його відсутність і щодо ухвалення заочного рішення не заперечував, відтак згідно вимог статей 223, 280 ЦПК України наявні підстави для ухвалення заочного рішення на підставі наявних у справі доказів.
Згідно зі статтею 129 Конституції України одними з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.
Положення цього конституційного принципу закріплені у статтях 12, 13 ЦПК України.
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента. Повідомлення про судове засідання відноситься до елементу змагальності сторін та є обов'язком суду.
За правилом частини першої статті 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи.
За змістом пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право брати участь у судових засіданнях.
Порядок повідомлення учасників справи про розгляд справи встановлений статями 128 - 130 ЦПК України, зокрема, про належне повідомлення особи про вчинення відповідної процесуальної дії може свідчити розписка.
За змістом частини другої статті 211, частини другої статті 223 ЦПК України, про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи. Неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання, перешкоджає розгляду справи.
Неповідомлення судом учасників процесу про дату, час і місце судового засідання є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, частиною першою якої передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Як зауважив Європейський суд з прав людини, право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2011 року у справі TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27).
Отже, відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про розгляд справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.
Частиною четвертою статті 223 ЦПК України передбачено, що у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).
Згідно із частиною першою статті 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Колегія суддів звертає увагу на те, що самі по собі наявні у матеріалах справи судові повістки про виклик до суду не можуть вважатися належним повідомленням учасника справи про дату, час і місце розгляду справи, оскільки це не відповідає вимогам частини першої статті 130 ЦПК України, якою передбачено, що судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку.
Відомості про повернення до суду першої інстанції повістки про виклик відповідача до суду на 06.11.2024 року, 08.04.2025 року та на 08.07.2025 з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» також не свідчить про виконання судом обов'язку із належного повідомлення вказаного учасника справи про дату та час її судового розгляду.
Приписи ЦПК України не дозволяють дійти висновку, що повернення повісток про виклик до суду без зазначення конкретної причини повернення є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи, оскільки таке повернення повістки про виклик до суду не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її відсутність за адресою, повідомленою суду. Повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її незнаходження за адресою, повідомленою суду.
Подібного правового висновку дійшли Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 та Верховний Суд в постанові від 17 жовтня 2019 року у справі №130/3251/13.
Таким чином, з огляду на те, що матеріалах справи відсутні відомості щодо належного повідомлення ОСОБА_1 про розгляд справи судом першої інстанції, справа вважається розглянутою за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про місце, дату та час судового засідання.
Вирішивши спір за відсутності відповідача, суд першої інстанції порушив право останнього знати про час і місце судових засідань (частина перша статті 8 ЦПК України), право брати участь в судових засіданнях (пункт 2 частини першої статті 43 ЦПК України), що є порушенням права на доступ до правосуддя та порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Виходячи з наведеного, у даній справі суд першої інстанції не мав передбачених законом підстав для ухвалення заочного рішення без належного повідомлення відповідача про судові засідання. Внаслідок проведення заочного розгляду справи суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд.
Колегія суддів врахувала, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, зокрема, право на справедливий судовий розгляд. При цьому ключовими принципами, які мають скеровувати тлумачення статті 6 Конвенції, є верховенство права, правова певність і належне відправлення правосуддя.
Дотримання вимог процесуальної форми (у тому числі й щодо належного повідомлення учасників справи) є важливою гарантією їх прав та передумовою ухвалення законного та обґрунтованого рішення.
Разом із тим, надмірний процесуальний формалізм, який не враховує вимог справедливості, добросовісності й розумності, може спотворити завдання цивільного судочинства, спричинивши прийняття явно несправедливого рішення.
Отже, доводи відповідача про його неналежне повідомлення щодо розгляду справи в Амур-Нижньодніпровському районному суді міста Дніпра, що призвело про порушення його прав на ефективний і справедливий судовий захист, є обґрунтованими та знайшли своє підтвердження.
Згідно із абзацом 2 частини другої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21) викладено правовий висновок про те, що обов'язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов'язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов'язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства.
За таких обставин суд першої інстанції не дотримався умов проведення заочного розгляду справи та ухвалив заочне рішення в цій справі з порушенням вимог процесуального права, а відтак колегія суддів прийшла до висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не може бути залишене в силі та в силу пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню.
Вирішуючи позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором зберігання, колегія суддів вважає, що заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення .
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно із ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині третій статті 203 ЦК України зазначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Відповідно до ч. 1 ст. 937 ЦК України договір зберігання укладається в письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що за загальним правилом, договір зберігання є реальним, тобто вважається укладеним з моменту передачі поклажодавцем речі чи грошових коштів зберігачу. Розписка, квитанція або інший документ є документом, який видається зберігачем поклажодавцю за договором зберігання, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання зберігачем від поклажодавця певної речі (речей) чи грошових коштів.
З матеріалів справи вбачається, що у ОСОБА_2 знаходяться розписки ОСОБА_1 про те, що 27.03.1998 року останній взяв у позивача на зберігання гроші у загальному розмірі 24 000 долларів США.
Верховний суд у складі колегії суддів Першої судової палати у своїй постанові від 19 травня 2021 року у справі №128/891/20-ц, у якій предметом розгляду були правовідносини, що витікають з договору позики, дійшов висновку, що за своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Особа, яка має боргову розписку, в якій немає даних про позикодавця, вважається позикодавцем при відсутності належних і допустимих доказів, визначених частиною другою статті 76 ЦПК України, що спростовують зміст боргового документа, або є докази неправомірного заволодіння такою розпискою особою, яка нею володіє (рішення правоохоронних органів тощо).
Порівнюючи правовідносини, що витікають з договорів зберігання та договорів позики, слід зазначити, що обидва передбачають передачу однією стороною іншій майно(кошти) на строк, після закінчення якого вони підлягають поверненню. Договір зберігання, як і договір позики , є реальним, тобто вважається укладеним з моменту передачі речей чи грошових коштів та обов'язковим для виконання сторонами ; факт передачі коштів посвідчується розпискою (квитанцією або іншим документом, який засвідчує не тільки отримання зберігачем чи позикодавцем відповідно певної речі (коштів) від кредитора ( позикодавця чи поклажодавця), а й підтверджує як укладення цих договорів так і їх умови.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що висловлену у вищевказаній постанові позицію про те, що особа, яка має боргову розписку, в якій немає даних про позикодавця, вважається позикодавцем , можливо застосувати до правовідносин зберігання, зокрема, особа, яка має боргову розписку, в якій немає даних про поклажодавця, вважається поклажодавцем за відсутності належних і допустимих доказів, визначених ч.2 ст.76 ЦПК України, що спростовують зміст боргового документа, або є докази неправомірного заволодіння такою розпискою особою, яка нею володіє (рішення правоохоронних органів тощо).
Оскільки у справі відсутні належні і допустимі докази, визначені ч.2 ст.76 ЦПК України, що спростовують зміст даного боргового документа, або докази неправомірного заволодіння ОСОБА_2 розпискою ОСОБА_1 (рішення правоохоронних органів щодо цього відсутнє), ОСОБА_2 , яка має розписку, в якій немає даних про поклажодавця (кредитора) , вважається поклажодавцем.
Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити дату, кількість і опис переданого майна (речей, грошових коштів) із зазначенням дати їх отримання.
Оскільки спірна розписка, що знаходиться у ОСОБА_2 , містить конкретні дані і інформацію про вид і розмір майна, що передавалось на зберігання - 29 000 дол. США, прізвище , ім'я та по-батькові зберігача - ОСОБА_1 , дату їх отримання ним на зберігання -27.03.1998 року, колегія суддів вважає, що цю розписку не можна розцінювати в якості зразка і вона свідчить про факт передачі ОСОБА_2 зазначених коштів ОСОБА_1 і виникнення між сторонами боргових зобов'язань із договору зберігання .
Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк з дня пред'явлення вимоги.
Як встановлено, ОСОБА_2 15.04.2024 року направила поштовим повідомленням письмову вимогу ОСОБА_1 про повернення їй 29 000 дол. США до 30.05.2024 року, проте взяті на зберігання кошти не повернув.
За таких обставин, зобов'язання із зберігання припиняється і у ОСОБА_1 виникає зобов'язання із повернення цих коштів. Встановлено, що не повернув він кошти ОСОБА_2 і після пред'явлення останньою позову до суду .
Як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц.
З урахуванням наведеного та встановлених у справі обставин, колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 віддала, а ОСОБА_1 отримав на зберігання у неї грошові кошти у розмірі 29 000 дол. США. Оскільки, незважаючи на пред'явлену ОСОБА_2 15.04.2024 року вимогу про повернення коштів до 30.05.2024 року, взяті на зберігання кошти не повернув, останні підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а доводи позивача по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги відповідача.
Згідно пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин рішення суду першої інстанції не відповідає матеріалам справи та ухвалене з порушенням норм процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором зберігання.
У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
На підставі викладеного з відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог стягуються документально підтвердженні судові витрати, понесені позивачем у межах даної справи, а саме 11 750,16 грн сплаченого судового збору.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 08 липня 2025 року в даній справі скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором зберігання задовольнити у повному обсязі.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти, надані йому на відповідальне зберігання за договором зберігання від 27.03.1998 р., в розмірі 29 000 долларів США.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, в розмірі 11 750 грн. 16 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до чинного законодавства.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “25» лютого 2026 року.
Повний текст постанови складено “26» лютого 2026 року.
Головуючий:
Судді: