Справа № 734/5113/25 Головуючий у І інстанції ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/4823/264/26
Категорія - ч. 2 ст. 350 КК україни. Доповідач ОСОБА_2
26 лютого 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Чернігівського апеляційного суду в складі:
Головуючого-суддіОСОБА_2
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4
секретаря судового засідання ОСОБА_5
за участі сторін кримінального провадження:
обвинуваченого ОСОБА_6 ,
його захисника - адвоката ОСОБА_7 ,
прокурора ОСОБА_8
Розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові, одночасно в режимі відео конференцій із Козелецьким районним судом, із захисником та прокурором за допомогою їх власних засобів зв'язку, кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 12025270350000404 від 05 жовтня 2025 року, за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_7 на вирок Козелецького районного суду Чернігівської області від 11 грудня 2025 року,
щодо ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця смт. Козелець Чернігівської області, громадянина України, неодруженого, із середньою освітою, військовослужбовця військової служби за призовом під час мобілізації, зареєстрованого та фактично проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , який 18.03.2020 був засуджений Козелецьким районним судом Чернігівської області за ч.2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців,
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 350 КК України,
Цим вироком ОСОБА_6 засуджений за ч. 2 ст. 350 КК України до трьох років позбавлення волі.
На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_6 звільнено від відбування покарання з випробуванням, з іспитовим строком 2 роки і покладенням обов'язків, відповідно до ст. 76 КК України: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
До набрання вироком законної сили застосований до ОСОБА_6 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою змінений на домашній арешт та негайно звільнено його з-під варти.
Заборонено обвинуваченому ОСОБА_6 залишати місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 в період часу з 23:00 год. до 06:00 год., щоденно, за виключенням випадків необхідності отримання медичної допомоги та покладено на обвинуваченого ОСОБА_6 обов'язки: прибувати за кожною вимогою до суду; повідомляти суд про зміну місця свого проживання та роботи.
Роз'яснено обвинуваченому положення ч. 5 ст. 181 КПК України та попереджено про можливість застосування більш жорсткого запобіжного заходу.
Судом ОСОБА_6 визнаний винуватим у вчиненні злочину за наступних обставин.
Відповідно до наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 19.09.2024 № 269 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_3 ), солдат ОСОБА_9 наказом призначений на посаду діловода обліку мобілізаційного відділення ІНФОРМАЦІЯ_3 і є представником влади - службовою особою, наділеною спеціальними повноваженнями щодо проведення заходів з оповіщення, збору та поставки військовозобов'язаних, які підлягають призову на військову службу за мобілізацією, відповідно до своїх функціональних обов'язків.
Будучи військовослужбовцем Збройних Сил України, а саме ІНФОРМАЦІЯ_3 , на солдата ОСОБА_9 розповсюджується дія Статутів Збройних Сил України.
Зокрема, ст. 19 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України передбачено, що Держава гарантує військовослужбовцям соціальний і правовий захист відповідно до законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.
У свою чергу, ст. 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Відповідно до ст. 16 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, кожний військовослужбовець зобов'язаний виконувати службові обов'язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою. Ці обов'язки визначаються статутами Збройних Сил України, а також відповідними посібниками, порадниками, положеннями, інструкціями.
Статтею 35 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України закріплено, що наказ можна віддавати усно або письмово.
У свою чергу, відповідно до усного наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 про проведення заходів з супроводу військовослужбовців, 05.10.2025 солдат ОСОБА_9 у складі групи з солдатом ОСОБА_10 , на службовому автомобілі Mercedes-Benz Vito, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , здійснював супровід солдата ОСОБА_6 з ІНФОРМАЦІЯ_4 до 169 навчального центру імені князя Ярослава Мудрого (сел. Десна).
Під час виконання зазначених обов'язків ОСОБА_9 перебував при виконанні службових функцій і здійснював повноваження представника влади.
05.10.2025, приблизно о 12:15 год., рухаючись по автодорозі Т 2535, на перехресті доріг Остер-Лошакова Гута-Десна-Чернігів, військовослужбовець ОСОБА_6 , з метою уникнення від проходження військової служби вчинив активні заходи для втечі, а саме - обома ногами вибив праве пасажирське скло службового автомобіля Mercedes-Benz Vito, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , та намагався покинути салон транспортного засобу під час його руху.
У свою чергу, солдат ОСОБА_9 , будучи службовою особою, що виконує службові обов'язки, висловив ОСОБА_6 законну вимогу припинити протиправні дії та з метою запобігання його втечі спробував утримати ОСОБА_6 за одяг.
Після повної зупинки автомобіля, ОСОБА_6 виліз із транспортного засобу через бокові двері та намагався втекти, проте ОСОБА_9 продовжував утримувати його за одяг, перешкоджаючи незаконним діям ОСОБА_6 . У подальшому, ОСОБА_6 , достовірно знаючи, що поряд із ним перебуває військовослужбовець, який здійснює функції представника влади та виконує службові обов'язки, ігноруючи його законну вимогу припинити протиправні дії, діючи умисно, усвідомлюючи протиправний і суспільно небезпечний характер своїх дій, з метою припинення службової діяльності працівника ІНФОРМАЦІЯ_3 , передбачаючи настання суспільно небезпечних наслідків і бажаючи їх настання, повалив ОСОБА_9 на землю та з метою спричинення тілесних ушкоджень, наніс лежачому на землі ОСОБА_9 не менше двох ударів правою рукою, стиснутою в кулак в область голови, внаслідок чого останньому були заподіяні тілесні ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми, струсу головного мозку, однієї забійної рани та одного синця (гематома) на обличчі в ділянці правого ока, які відповідно до висновку судово-медичної експертизи відносяться до легкого ступеню тілесних ушкоджень, що в своєму клінічному перебігу спричинили короткочасний розлад здоров'я.
Вказаними діями ОСОБА_6 заподіяв шкоду здоров'ю службовій особі - ОСОБА_9 у зв'язку з виконанням останнім службового обов'язку, а також порушив нормальну діяльність органу військового управління - ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо проведення заходів з оповіщення, збору та поставки військовозобов'язаних, які підлягають призову на військову службу за мобілізацією, тобто створив перешкоди, перепони в діяльності Збройних Сил України, що прямо впливає до створення суспільно-небезпечних наслідків у вигляді ослаблення обороноздатності та підриву боєготовності Збройних Сил України при відсічі збройної агресії РФ проти України.
В поданій апеляційній скарзі захисник обвинуваченого, не оспорюючи фактичних обставин справи та кваліфікацію дій ОСОБА_6 , посилаючись на невідповідність оскаржуваного вироку вимогам кримінального та кримінального процесуального закону, просить призначити більш м'яке покарання, не пов'язане з позбавленням волі, а в іншій частині вирок залишити без змін.
Переконаний, що хоча суд і визнав обставинами, які пом'якшують покарання - визнання вини, щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, проте не надав їм належного правового значення при визначенні виду та міри покарання.
Звертає увагу, що за усталеною практикою Верховного Суду, призначення покарання у виді позбавлення волі за наявності сукупності таких обставин можливе лише за наявності виняткових підстав, які повинні бути чітко, логічно та переконливо мотивовані у вироку. Проте в оскаржуваному вироку такі виняткові підставі відсутні.
Також, вважає, апелянт, що судом порушено принцип індивідуалізації покарання, а призначене покарання не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі обвинуваченого. Зокрема, судом у мотивувальній частині вироку не обгрунтована неможливість призначення особі штрафу або іншого більш м'якого, некарального виду покарання, або альтернативного покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.
Стверджує про формальний підхід суду до індивідуалізації покарання та неврахування істотних обставин, що знижують ступінь суспільної небезпеки. Суд не надав оцінки тому, що його підзахисний є військовослужбовцем, що само по собі свідчить про виконання конституційного обов'язку із захисту держави та характеризує його з позитивного боку. Цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлявся, що свідчить про відсутність майнових або значних немайнових претензій з боку потерпілого.
Зазначає, що суд не врахував що конфлікт мав виключно ситуаційний, спонтанний характер, виник раптово та не був зумовлений попереднім умислом на заподіяння шкоди саме службовій особі, що суттєво знижує рівень умисності та суспільної небезпеки вчиненого діяння. Вказані обставини у своїй сукупності істотно знижують ступінь суспільної небезпеки як самого кримінального правопорушення, так і особи засудженого, однак суд обмежився декларативним згадуванням, не вказавши яким чином вони вплинули на вибір найбільш суворого виду покарання.
Крім того, вказує про безпідставне та непропорційне застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту після ухвалення вироку. Хоча суд і прийшов до висновку, що виправлення ОСОБА_11 можливе без ізоляції від суспільства, але застосував запобіжний захід, який істотно обмежує свободу пересування, є внутрішньо суперечливим та нелогічним.
Заслухавши доповідача, захисника та обвинуваченого, які підтримали вимоги апеляційної скарги, прокурора, який не погодився з доводами сторони захисту, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважа апеляційну скаргу захисника залишити без задоволення.
Висновки суду про кваліфікацію дій обвинуваченого ОСОБА_6 за ч.2 ст. 350 КК України в апеляційній скарзі не оспорюються, а тому в цій частині вирок суду не перевіряється.
Санкція ч.2 ст. 350 КК України передбачає покарання у виді обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.
Відповідно до положень ст. 50 КК України покарання є заходом примусу і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
За правилами ст. 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових правопорушень. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний враховувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу винного та обставини справи, які пом'якшують і обтяжують покарання.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору покарання, ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеню тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Призначаючи ОСОБА_6 покарання, суд дотримався вимог ст. 65 КК України, врахувавши ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, дані про особу винного й навів у вироку переконливі мотиви прийнятого рішення.
Зокрема, судом першої інстанції враховано тяжкість вчиненого злочину, який не є тяжким, ставлення обвинуваченого до вчиненого, особу обвинуваченого, який раніше судимий, має посередню характеристику за місцем проживання, також враховано вік обвинуваченого, його сімейний стан, наявність кількох обставин, які пом'якшують покарання - щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, відсутність обставин, які обтяжують покарання.
Колегія суддів, з урахуванням усіх встановлених відомостей, про які зазначив у вироку суд та які були повторно досліджені колегією суддів апеляційного суду, зокрема, даних про особу винного, на чому наполягає сторона захисту, враховуючи обставини справи, а також наявність обставин, які пом'якшують покарання та відсутність обставин, які його обтяжують, вважає правильними висновки суду першої інстанції про необхідність та достатність призначеного покарання саме у виді позбавлення волі на мінімальний строк визначений санкцією ч. 2 ст. 350 КК України.
Таке покарання на думку апеляційного суду є необхідним й достатнім для виправлення ОСОБА_6 і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, а також відповідає принципам індивідуалізації та справедливості покарання.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що захисник фактично порушує питання про недотримання судами визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання й пов'язані з суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові ККС у складі ВС від 15.08.2023 у справі №295/424/21 (провадження №51-619км22), процес призначення покарання, а саме врахування усіх факторів, які мають бути взяті до уваги для обрання виду та розміру покарання, слід розцінювати як сукупність етапів, послідовність яких має значення для прийняття обґрунтованого судового рішення в цій частині. При цьому первинним етапом має бути оцінка ступеня тяжкості кримінального правопорушення, який має значною мірою звузити межі для прийняття конкретного рішення щодо виду та розміру покарання. Наступним етапом вже є врахування обставин, які позитивно або негативно характеризують особу винного, та обставин, які пом'якшують чи обтяжують покарання.
Призначення особі, визнаній винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, відповідного покарання, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, відноситься до дискреційних повноважень суду.
Судова дискреція (судовий розсуд) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Так, у даному випадку суд апеляційної інстанції зауважує на тому, що злочин, у вчиненні якого визнаний винуватим ОСОБА_6 , та в якому хоча він і визнав свою вину, проте його діями завдано шкоду здоров'ю службовій особі у зв'язку з виконанням службового обов'язку, який в даному випадку полягав у доставленні ОСОБА_6 , як військовослужбовця, який підлягав призову на військову службу за мобілізацією, що є створенням суспільно-небезпечних наслідків у вигляді ослаблення обороноздатності та підриву боєготовності Збройних Сил України при відсічі збройної агресії рф проти України.
Такі дії винного, на думку суду не лише підривають патріотичний дух в захисті Вітчизни, а й створюють хибне уявлення про можливість ухилення від громадянського обов'язку в найважчі для обороноздатності та суверенітету країни дні, а відтак, саме домірним покаранням буде покарання у виді позбавлення волі.
На переконання апеляційного суду призначення особі покарання у виді обмеження волі не призведе до позитивних змін в його особистості й не створить у нього готовності до самокерованої правослухняної поведінки у суспільстві.
Посилання на те, що цивільний позов не заявлений, з боку потерпілого відсутні майнові претензії жодним чином не характеризують особу обвинуваченого, а лише вказують про неповну реалізацію потерпілим своїх прав та не можуть вказувати про позитивні характеристики обвинуваченого.
Твердження про те, що конфлікт мав спонтанний та ситуативний характер є нікчемними, оскільки злочин, вчинений вже під час доставки ОСОБА_6 до навчального центру, тобто обвинувачений вже перебував у статусі військовослужбовця і розумів свій обов'язок щодо несення служби, а також те, що особи, які його супроводжували є такими ж солдатами, як і сам обвинувачений, та виконують наказ свого безпосереднього керівника, а відтак, дії ОСОБА_6 обумовлені саме умислом, що не оспорювались і стороною захисту, наслідком чого був розгляд кримінального провадження в порядку ст. 349 КПК України. А отже, всупереч суб'єктивному баченню адвоката, вказані вище дії ОСОБА_6 не можуть бути визнані такими, що істотно знижують ступінь суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення.
Що стосується зауважень захисника про те, що воєнний стан не є обставино, що обтяжує покарання, то в даному кримінальному провадженні така обставина не лише не була встановлена на стадії досудового розслідування, але й про таку обставину не вказує у своєму рішенні суд. Тобто, адвокат фактично на власний розсуд інтерпретував судове рішення та надав йому такий аналіз, який прямо суперечить самому тексту судового рішення.
З іншого боку колегія суддів підкреслює, що законодавець чітко відмежовує поняття інституту призначення покарання від поняття інституту звільнення від відбування вже призначеного покарання, які між собою не ототожнюються та врегульовуються різними нормами закону України про кримінальну відповідальність та кримінального процесуального закону.
Отже, врахувавши дані про особу обвинуваченого та обставини, які пом'якшують покарання і відсутність обставин, які його обтяжують суд і звільнив ОСОБА_6 від відбування реального покарання, визначивши строк іспитового строку. За таких обставин, аргументи захисника про те, що судом лише формально враховані пом'якшуючі покарання обставини, є безпідставними.
Що стосується неможливості призначення судом покарання у виді штрафу чи іншого, не пов'язано з позбавлення волі, то такі не передбачені санкцією статті за інкримінований злочин. При цьому підстав для застосування положень ст. 69 КК України судом не встановлено. І як свідчить послідовна практика Верховного Суду, при призначенні покарання особі, суд не повинен щоразу посилатися на недоцільність застосування положень ст. 69 КК України.
Перевіряючи твердження апелянта про безпідставне та непропорційне застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту при звільненні особи від покарання з випробуванням, то жодної відсутності логіки чи суперечливостей, як вказує захисник, колегією судів апеляційного суду встановлено не було.
Так, звільнення особи від покарання з випробуванням відноситься до інституту звільнення від відбування вже призначеного покарання, тоді як домашній арешт у певний період доби, в даному випадку нічний час, є запобіжним заходом, метою якого є забезпечення виконання обвинуваченим покладених на нього обов'язків, а також запобігання ризикам визначеним в ч.1 ст.177 КПК України. Такий запобіжний захід носить строковий характер, і хоча він обумовлений і мірою покарання, проте має превентивний характер з урахуванням даних про особу обвинуваченого та до ухвалення остаточного рішення щодо виду і строку покарання.
Так, усі обставини, на які посилався апелянт, в першу чергу, відомості про особу обвинуваченого, вже були враховані судом першої інстанції при призначенні мінімального за розміром покарання та застосуванні інституту звільнення від призначеного покарання. При цьому, колегія суддів зауважує, що апеляційна скарга не містить тих обставин, які не були враховані судом при призначенні покарання.
Враховуючи наведене та керуючись ст. ст. 404-405, 407, 532 КПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_7 залишити без задоволення, а вирок Козелецького районного суду Чернігівської області від 11 грудня 2025 року щодо ОСОБА_6 , без змін.
Ухвала набуває законної сили після її проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня проголошення.
ОСОБА_12 ОСОБА_13 ОСОБА_14