П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
26 лютого 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/8998/24
Перша інстанція суддя Малих О.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Яковлєва О.В.,
суддів Єщенка О.В., Крусяна А.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування протоколу,-
Позивач звернувся до суду з позовом, у якому заявлено вимоги до комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме:
- визнання протиправним та скасування протоколу комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 від 06.09.2024 №24, яким ухвалено рішення про відмову йому у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період;
- зобов'язання повторно розглянути його заяву та надати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на підставі п.24 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.12.2024, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням позивачем подано апеляційну скаргу, з якої вбачається про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Вимоги апеляційної скарги позивача обґрунтовано тим, що він є членом релігійної громади церкви ХВЄ «Благодать», віровчення якої закликає не використовувати зброю проти інших людей, що унеможливлює виконання ним військового обов'язку. На думку позивача, він належить до «інших військовозобов'язаних або окремої категорії громадян», які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, у зв'язку з чим має право на відстрочку, на підставі п.24 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду, а також правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права та правової оцінки обставин у справі, колегія суддів приходить до висновку, що подана апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 2017 належить до релігійної організації Церкви Християн віри євангельської «Благодать», зареєстрованої у відповідності до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», що підтверджується довідкою №1 від 02.09.2024 релігійної громади церкви ХВЄ «Благодать». (а.с.9)
Позивач є військовозобов'язаним та з 25.03.2021 перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Згідно п.12 тимчасового посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_1 від 31.03.2021 позивач проходив альтернативну (невійськову) службу, в період з 28.11.2018 по 03.03.2021. (а.с.10)
03.09.2024 ОСОБА_1 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на підставі п.24 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». (а.с.11)
До вказаної заяви додано наступні документи: заява від 02.09.2024 про заміну виконання військового обов'язку під час мобілізації в умовах воєнного стану альтернативною (невійськовою) службою; заяву про направлення на альтернативну службу; довідку про членство в релігійній громаді «Українська Церква ОСОБА_2 ». (а.с.12-13)
09.09.2024, на вказану заяву, повідомленням ІНФОРМАЦІЯ_3 №5/10519, на підставі рішення, оформлене протоколом від 06.09.2024 №24, позивачу було відмовлено у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Причина відмови: відсутність підстав, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560. (а.с.14)
Позивач, не погоджуючись з прийнятим рішенням, вважаючи його протиправним, звернувся до суду з позовом.
За наслідком з'ясування обставин справи, судом першої інстанції ухвалено рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з того, що Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не передбачено можливості надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов'язаних, як і не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану, з чим погоджується судова колегія, з огляду на наступне.
Так, правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (надалі - Закон України №2232-XII).
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України №2232-XII, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Згідно ч.3 ст.1 Закону України №2232-XII, військовий обов'язок включає проходження військової служби.
Статтею 3 Закону України №2232-XII передбачено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-ХІІ, встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів (надалі - Закон України №3543-ХІІ).
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. (ст.1 Закону України №3543-ХІІ)
Відповідно до ч.8 ст.4 Закону України №3543-ХІІ, з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Статтею 23 Закону України №3543-ХІІ, встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, зокрема, п.24: інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на підставі п.24 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», мотивуючи це ти, що він є членом релігійної громади церкви ХВЄ «Благодать», що унеможливлює виконання ним військового обов'язку, на що у відповідь отримав повідомлення від 09.09.2024 №5/10519 про відмову у наданні відстрочки.
В свою чергу, при вирішенні справи, суд першої інстанції виходив з того, що позивач є військовозобов'язаним, перебуває на військовому обліку у відповідному органі ТЦКСП, а Законом України №3543-ХІІ не передбачено можливості надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов'язаних, як і не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану.
При цьому, суд зауважив, що ч.3 ст.4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків.
Апелюючи проти висновків суду першої інстанції, позивач посилається на практику ЄСПЛ щодо конституційного права на свободу світогляду та віросповідання, а тому, на його думку, відмова проходити військову службу, у зв'язку із релігійними переконаннями, є правомірною дією і має собою правові наслідки, передбачені ч.4 ст.35 Конституції України, - заміну альтернативною (невійськовою) службою військового обов'язку за призовом на військову службу під час мобілізації.
Надаючи оцінку вказаним доводам, судова колегія зазначає наступне.
Так, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.
Статтею 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч.2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Отже, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Слід зазначити, що ні положення Пакту, ні положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені ст.9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст.9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver Aydemir v. Turkiye).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень ст.9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст.35 Конституції України. Одним з аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, у разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов'язку з захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст.9 Конвенції та ст.35 Конституції України, в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Відповідно до ст.ст.17, 65 Конституції України, захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст.1 Закону України №2232-XII - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
Згідно зі ст.17 Закону України «Про оборону України», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Отже, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Крім того, ст.64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (ч.2 ст.64 Конституції України).
Тобто, ч.2 ст.64 Конституції України не передбачено заборони обмеження прав і свобод, передбачених ст.35 Конституції України.
При вирішені справи судом апеляційної інстанції, як і судом першої інстанції, враховано висновки Верховного Суду у постанові від 25.09.2023 у справі № 9902/64/23.
Стосовно доводів апелянта щодо можливості заміни виконання військового обов'язку за призовом на військову службу під час мобілізації альтернативною (невійськовою) службою, судова колегія зазначає, що законодавець відрізняє два види військової служби: строкову військову службу (нині - базова військова служба) та військову службу за призовом під час мобілізації. Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни.
Крім того, як правильно зазначив суд першої інстанції, Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану, як і не передбачено можливості надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов'язаних.
Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» також не визначено порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян.
При цьому, відповідно до ч.3 ст.4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
На підставі наведеного, у сукупності, судова колегія приходить до висновку, що позивач не має законних підстав для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації в розумінні Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Враховуючи викладене, судом першої інстанції при прийнятті рішення про задоволення позовних вимог порушень матеріального і процесуального права не допущено, а наведені в скарзі відповідача доводи правильність висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст.308, 311, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року - без змін.
Судові витрати, а саме сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги покласти на ОСОБА_1 .
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених у п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Суддя-доповідач О.В. Яковлєв
Судді О.В. Єщенко А.В. Крусян