Справа № 420/43119/25
26 лютого 2026 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі судді Бутенка А.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
Стислий зміст позовних вимог.
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 24.06.2025 року №51034300025174 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Лівану (Ліванської Республіки) ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України у Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Лівану (Ліванської Республіки) ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 25.12.2024 року про надання дозволу на імміграцію в Україну із доданими документами.
Виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач має посвідку на тимчасове проживання в Україні та перебуває у шлюбі з громадянкою України. Позивач, з метою отримання дозволу на імміграцію в Україну, звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну. Проте, рішенням позивачу відмовлено на підставі пункту 4 частини першої статті 10 Закону України "Про імміграцію". Вважаючи рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню позивач звернувся до суду з цим позовом.
22.01.2026 року від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву, в обґрунтування якого зазначено, що пунктом 14 Порядку передбачено, що територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 Порядку органів перевіряють у місячний строк правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ та Держприкордонслужби. МВС, Держприкордонслужба, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ проводять відповідно до компетенції перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. За результатами перевірки в місячний строк після надходження таких запитів надається відповідь про наявність або відсутність підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію. У разі наявності підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію у відповіді зазначається інформація про ці підстави з посиланням на відповідний підпункт частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» та до неї долучаються матеріали, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення). Так, за надісланим ГУ ДМС в Одеській області запитом від 07.01.2025 №5100.19.1-141/51.1-25 надійшла відповідь Управління СБУ в Одеській області від 24.02.2025 № 65/1/3/1548, зокрема, про відсутність іноземця за вказаною у заяві-анкеті адресою проживання, неможливість встановлення його місця перебування на території регіону. 3 огляду на викладене, беручи до уваги військово-політичну ситуацію на території нашої держави, керуючись вимогами пункту 4 частини першої ст. 10 Закону України «Про імміграцію», Управління СБУ в Одеській області не погоджує надання дозволу на імміграцію громадянину Лівану ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв'язку з наданням свідомо неправдивих відомостей у своїх анкетних даних.
Заяви чи клопотання від сторін не надходили.
Процесуальні дії вчинені судом.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 05.01.2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику осіб.
Обставини справи.
ОСОБА_1 є громадянином Лівану (Ліванської Республіки).
25.12.2024 року громадянин Лівану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» оскільки перебуває у шлюбі понад два роки з громадянкою України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка документована паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданим 15.02.2016 Криничанським РС ГУ ДМС в Дніпропетровській області (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_2 , видане 30.11.2022 Соборним відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Дніпро).
У заяві про надання дозволу на імміграцію в Україну від 25.12.2024 року № 400051324 громадянин ОСОБА_5 під особистий підпис, у графі «Фактичне місце проживання в Україні» зазначив адресу свого фактичного проживання за адресою: « АДРЕСА_1 . У графі «Зареєстроване місце проживання в Україні (за наявності)» зазначив адресу: АДРЕСА_2 .
Згідно письмових пояснень іноземця від 14.05.2025 установлено, що він з дружиною начебто майже цілий рік проживає за адресою: АДРЕСА_1 , в квартирі свого друга, який проживає в Німеччині. На теперішній час він з дружиною повинен їхати до м. Дніпра для догляду матері дружини на ім'я ОСОБА_6 .
При цьому перевіркою за відомчою інформаційною системою ДМС щодо реєстрації місця проживання, яка наповнюється територіальними громадами, установлено, що дружина іноземця ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 01.09.2017 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 . Мати дружини заявника ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 .
Управління Служби безпеки України в Одеській області на адресу Головного управління ДМС України в Одеській області скерувало лист від 24.02.2025 року № 65/1/3/1548 у якому зазначило, що враховуючи відсутність іноземця за вказаним в заяві-анкеті місцем проживання, неможливістю встановити його місце перебування на території регіону, в Управлінні немає можливості на даний час здійснити комплекс перевірочних заходів відносно ОСОБА_1 .
За результатами розгляду заяви 24.06.2025 року ГУ ДМС в Одеській області прийняло рішення № 51034300025174 про відмову ОСОБА_1 у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 4 частини 1 статті 10 Закону України "Про імміграцію".
Позивач вважає, що рішення ГУ ДМС в Одеській області від 24.06.2025 року № 51034300025174 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну прийняте протиправно та підлягає скасуванню.
Джерела права й акти їх застосування.
Відповідно до ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Відповідно до частини першої Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Умови та порядок імміграції в України іноземців та осіб без громадянства, регулюється Законом України «Про імміграцію».
У розумінні положень статті 1 Закону України «Про імміграцію», імміграцією є прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрантом - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квотою імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозволом на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів. При цьому, дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України.
Згідно зі статтею 6 Закону України «Про імміграцію» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції: 1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; 3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання; 5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону України «Про імміграцію».
Так, згідно зі статтею 9 Закону України «Про імміграцію» заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Відповідно до частин другої та п'ятої статті 9 Закону України «Про імміграцію» заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Відповідно до пункту 6 частини сьомої статті 9 Закону України «Про імміграцію» крім зазначених документів подаються для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
Підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію встановлені статтею 10 цього Закону.
Зокрема, відповідно до пунктів 4, 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію не надається:
особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
в інших випадках, передбачених законами України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 затверджено Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок №1983).
Пунктом 1 Порядку №1983 передбачено, що квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади.
Пропозиції стосовно формування квоти імміграції повинні ґрунтуватися на результатах аналізу імміграційного процесу у попередньому календарному році та враховувати необхідність максимального обмеження квоти імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства з країн походження значної кількості нелегальних мігрантів.
Разом з тим, Порядком №1983 визначено процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.
Відповідно до підпункту 1 пункту 3 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС (надалі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
Згідно з підпунктом 3 пункту 2 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи Державної міграційної служби - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім тих, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
Пунктом 14 цього Порядку передбачено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 Порядку №1983 органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до регіональних органів Служби безпеки України, Робочого апарату Українського бюро Інтерполу та Державної прикордонної служби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит.
Пунктом 9 Порядку №1983 передбачено, що МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України «Про імміграцію».
Висновки суду.
З аналізу положень вищевказаних норм законодавства вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
Встановлення органом державної міграційної служби однієї з обставин, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію» є підставою для не надання дозволу на імміграцію.
Таким чином, приписами Закону України «Про імміграцію» та Порядку №1983 регламентований перелік документів та порядок їх розгляду.
У той же час, оскільки відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, з огляду на що, перелік документів не є вичерпним та може бути розширений на розсуд відповідного суб'єкта владних повноважень.
Виходячи з аналізу наведених норм чинного законодавства можна дійти висновку, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
Як встановлено судом, відмова у наданні дозволу на імміграцію позивачу обумовлена зазначенням свідомо неправдивих відомостей щодо адреси місця реєстрації та проживання позивача (пункти 4, 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію»).
Оцінюючи доводи сторін і надані ними докази щодо наявності чи відсутності підстав, передбачених пунктами 4, 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію», для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію, суд зазначає таке.
Матеріали справи свідчать, що спірним рішенням було відмовлено позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Водночас відповідно до частини першої статті 29 Цивільного кодексу України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Так, місцем постійного проживання особи є житлове приміщення, в якому особа постійно проживає та має передбачені статтею 64 Житлового кодексу України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності.
Також, слід зазначити, що відповідно до статті 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
При цьому статтею 1 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що дія цього Закону поширюється на громадян України, а також на іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, відповідно до їх прав та свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Як встановлено статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.
З аналізу матеріалів справи вбачається, що підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення стала інформація, надана листом Управління Служби безпеки України в Одеській області, згідно з яким встановлено відсутність іноземця за вказаним в заяві-анкеті місцем проживання та неможливо встановити його місце перебування на території регіону, а також інформація проте, що дружина іноземця ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 01.09.2017 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .
Як вбачається із відзиву на позовну заяву, інших підстав для прийняття спірного рішення відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення наведено не було.
Суд звертає увагу, що жодні інші докази на підтвердження доводів відповідача щодо зазначення позивачем свідомо неправдивих відомостей стосовно свого місця проживання в матеріалах справи відсутні, як і відсутні докази опитування інших осіб, які проживають в безпосередній наближеності до вказаної позивачем адреси, сусідів.
Відповідач не витребував інші документи, в тому числі у позивача, що підтверджують наявність/відсутність підстав для надання дозволу на імміграцію в Україну, тобто не вжив всіх заходів щодо прийняття обґрунтованого оскаржуваного рішення.
До того ж в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що позивачем надавалися відповідачу свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність; відповідачем не надано суду вироку суду, яким позивача засуджено до позбавлення волі, та будь-яких доказів того, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем також не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» - суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наявність сумнівів не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Irelandv. the United Kingdom), п. 161. Scries А заява № 25). який застосовується при оцінні доказів, а такі докази можуть «випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту».
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Згідно із частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 73 КАС України встановлено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. ( ч. 2 ст. 77 КАС України).
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Решта доводів та заперечень висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Розподіл судових витрат.
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З урахуванням зазначеного, суд вважає за необхідне стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 968,96 грн.
Керуючись ст.ст. 6, 72-73, 77, 132, 139, 143, 241-246, 250-251 КАС України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 24.06.2025 року №51034300025174 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Лівану (Ліванської Республіки) ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 .
3. Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України у Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Лівану (Ліванської Республіки) ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 25.12.2024 року про надання дозволу на імміграцію в Україну із доданими документами , з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
4. Стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384) на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 968,96 грн.
Порядок і строки оскарження рішення визначаються ст.ст.293, 295 КАС України.
Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Бутенко