23 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 459/1133/25
провадження № 51-424ск26
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
вивчила касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 , подану в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Шептицького міського суду Львівської області від 21 жовтня 2025 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 лютого
2026 року і
встановила:
за вироком Шептицького міського суду Львівської області від 21 жовтня
2025 року ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Червонограда Львівської області, громадянин України, з середньою освітою, раніше не судимий, не працюючий, неодружений, зареєстрований та проживаючий за адресою: АДРЕСА_1 , визнаний винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України, та йому призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 (сім) років.
У строк відбування покарання у виді позбавлення волі зараховано строк перебування під вартою за ухвалою Червоноградського міського суду Львівської області від 17 березня 2025 року з 17 березня 2025 року по 21 березня 2025 року.
До набрання вироком законної сили запобіжний захід у виді застави залишений без змін.
Вироком також вирішено питання щодо долі речових доказів у справі.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 02 лютого 2026 року вказаний вирок місцевого суду залишений без змін.
Місцевим судом установлено та детально наведено у вказаному вироку, що ОСОБА_5 07 березня 2025 року приблизно о 17 годині 00 хвилин, перебуваючи поблизу будинку по АДРЕСА_2 , діючи в умовах воєнного стану, введеного 24.02.2022 Указом Президента України N? 64/2022 (із подальшими змінами), маючи корисливий мотив та прямий умисел на відкрите викрадення чужого майна, з метою незаконного збагачення, проходячи повз потерпілої ОСОБА_6 , відкрито, шляхом ривка із рук потерпілої, заволодів належним останній мобільним телефоном марки «ZTE» «Blade A75» 4/128 GB (green) вартістю 4199 гривень, разом із сім-карткою «Vodafone» вартістю 270 гривень 90 копійок, після чого із місця події втік та розпорядився викраденим на власний розсуд, чим вчинив відкрите викрадення чужого майна (грабіж), в умовах воєнного стану, тобто кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 186 КК України.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник засудженого ОСОБА_4 зазначає про те, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Посилається на порушення норм чинного законодавства, що призвело до ухвалення несправедливого рішення.
Окрім того, вказує що судами безпідставно при призначенні покарання ОСОБА_5 у вигляді позбавлення волі, не застосовано ст. 69 та ст. 75 КК України та не враховано молодий вік обвинуваченого, відсутність судимостей, позитивна характеристика, добровільне відшкодування шкоди та відсутність претензій потерпілої, його позитивні характеристики та обставини, що пом'якшують покарання.
Мотиви Суду
Перевіривши касаційну скаргу та долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що у відкритті провадження слід відмовити з огляду на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновок суду щодо доведеності винуватості засудженого ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення та правильності кваліфікації його дій за ч. 4 ст. 186 КК України за обставин, установлених у вироку місцевого суду, що ґрунтуються на доказах, у тому числі, на показаннях засудженого, який визнав у суді апеляційної інстанції вину у скоєнні інкримінованого йому діянь, в касаційній скарзі не оспорюється.
Щодо доводів касаційної скарги в частині невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, то вони, на думку колегії суддів, не заслуговують на увагу.
Як визначено частинами 1, 2 ст. 50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Згідно з положеннями ст. 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
Відповідно до мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, згідно з положеннями статей 66, 67 КК України.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини й захистом інтересів держави та суспільства.
Частиною 1 ст. 69 КК України передбачено, зокрема, що за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного, суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 75 КК України (у редакції Закону на час вчинення діяння), якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Статті 65-75 КК України є кримінально-правовими нормами, що встановлюють загальні засади та правила призначення покарання, звільнення від його відбування.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Як вбачається із вироку, суд першої інстанції, згідно з указаними нормами закону врахував: ступінь тяжкості вчиненого правопорушення, що відповідно до ст. 12 КК України є тяжким злочином, молодий вік обвинуваченого, на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, раніше не судимий, не працевлаштований, знаходиться в розшуку як особа, котра самовільно залишила частину, не визнав вину і не розкаявся у вчиненому та відсутність обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання.
З урахуванням викладеного, суд дійшов обґрунтованого висновку про призначення останньому мінімального покарання у виді позбавлення волі з реальним його відбуттям, визначеного санкцією ч. 4 ст. 186 КК України, оскільки саме таке покарання буде необхідним та достатнім для його виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Із такою позицією місцевого суду погодився й суд апеляційної інстанції.
Перевіряючи вказаний вирок суду, апеляційний суд зазначив про те, що доводи апеляційної скарги щодо неналежного врахування даних про особу обвинуваченого ОСОБА_5 , зокрема того, що обвинувачений є особою молодого, працездатного віку. Водночас, в матеріалах справи відсутні дані про те, що він працевлаштований чи має постійне джерело доходу. За таких обставин твердження про перебування дітей на його утриманні є необґрунтованими, оскільки особою, яка не отримує доходу, об'єктивно не може здійснюватись належне матеріальне забезпечення дітей. Жодних доказів, які б підтверджували отримання обвинуваченим доходів з інших джерел, стороною захисту не надано. Таким чином зазначені доводи сторони захисту мають формальний характер та не можуть бути враховані.
Посилання захисника щодо визнання ОСОБА_5 своєї вини під час апеляційного розгляду, як на підставу для пом'якшення покарання, є необґрунтованими.
Також, апеляційний суд акцентував увагу на тому, що неспроможними є і посилання захисника в апеляційній скарзі на наявність декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого, оскільки колегія суддів цього суду не знайшла таких обставин. Оскільки, у суді першої інстанції обвинувачений своєї вини у вчиненні правопорушення, передбаченого ч.4 ст.186 КК України не визнавав, показань, спрямованих на встановлення істини у справі не давав. Лише під час апеляційного розгляду він визнав вину та просив пом'якшити покарання.
Суд апеляційної інстанції вказав, що визнання вини на стадії апеляційного провадження не свідчить про щире каяття, а є спробою уникнути призначеного покарання або пом'якшити його, що саме по собі не може розцінюватися як пом'якшуюча обставина у розумінні ст. 66 КК України.
Отже, при апеляційному розгляді не було встановлено підстав для призначення обвинуваченому ОСОБА_5 за ч. 4 ст. 186 КК України більш м'якого покарання ніж призначено місцевим судом, так як обвинуваченому призначено мінімальне покарання у вигляді позбавлення волі строком 7 років.
З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і колегія суддів, оскільки призначене покарання відповідає характеру і ступеню тяжкості вчиненого засудженим кримінального правопорушення та всім обставинам кримінального провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Враховуючи викладене, підстав вважати, що покарання, призначене засудженому ОСОБА_5 , є явно несправедливим через суворість, немає.
Ухвала ж апеляційного суду відповідає вимогам статті 419 КПК України, а його висновки про залишення апеляційної скарги захисника без задоволення належним чином мотивовані. Вважати ці висновки необґрунтованими чи сумнівними підстав немає.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону колегією суддів не встановлено.
Оскільки обґрунтування касаційної скарги не містить переконливих доводів, які би викликали необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 Кримінального процесуального кодексу України, колегія суддів
постановила:
відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 , поданою в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Шептицького міського суду Львівської області від 21 жовтня 2025 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 лютого 2026 року.
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3