12 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 727/11505/23
провадження № 61-14320св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (судді-доповідача), Петрова Є. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Релігійна організація «Релігійна громада Церква Христова у м. Чернівці»,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Стоорожинецького районного суду Чернівецької області від 25 липня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Яківчика І. В., та постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року, ухвалену у складі суддів Височанської Н. К., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б.,
Короткий зміст позовних вимог
1. У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Релігійної організації «Релігійна громада Церква Христова у м. Чернівці» (далі - Релігійна організація) з позовом про визнання недійсним договорів дарування.
2. Позов мотивував тим, що 23 липня 2009 року уклав договір дарування житлового будинку 1/2 частини житлового будинку із залом для релігійних зібрань, яка розташована у АДРЕСА_1 , та договір дарування 1/2 частини земельної ділянки з кадастровим номером 7324582000:01:001:0398 на користь Релігійної організації. Зазначав, що правочини вчинив у зв'язку помилкою щодо їх істотних умов, що на його думку було підставою для визнання договорів недійсними. Вказував на те, що про існування договорів дізнався з матеріалів цивільної справи № 723/2604/23 про оскарження дій з незаконного зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та його малолітньої дочки ОСОБА_3 . Позивач зазначає, що не усвідомлював факт дарування належних йому 1/2 частин земельної ділянки та житлового будинку Релігійній організації. Зауважує, що мав намір дарувати житловий будинок з залом для релігійних зібрань, а не будинок, в якому мешкав з сім'єю.
3. З огляду на зазначене, з метою поновлення свого права на спірні 1/2 частини житлового будинку та земельної ділянки, з врахуванням заяви про зміну підстав позову (т.1 а. с. 123-129) просив суд:
- визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 23 липня 2009 року, зареєстрований у реєстрі за номером 2378, в частині передачі 1/2 частини житлового будинку із залом для релігійних зібрань, який належав ОСОБА_1 та знаходився за адресою: АДРЕСА_1 , у власність Релігійній організації «Церква Христова у місті Чернівці»;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 68741177 від 04 серпня 2023 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;
- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 23 липня 2009 року, зареєстрований в реєстрі за номером № 2380, в частині передачі 1/2 частини земельної ділянки з кадастровим номером 7324582000:01:001:0398, належної ОСОБА_1 , у власність Релігійній організації «Церква Христова у місті Чернівці»;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 67883117 від 05 червня 2023 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;
- вирішити питання про розподіл судових витрат.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
4. Сторожинецький районний суд Чернівецької області рішенням від 25 липня 2025 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року, відмовив у задоволенні позовних вимог.
5. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що доказів помилки або неправильного сприйняття ОСОБА_1 предмета договору дарування, які вплинули на його волевиявлення, та за відсутності яких з тверджень позивача договір дарування не був би укладений. Суд встановив, що дарувальник за спірним договором як і інший співвласник розумів значення своїх дій та розпорядився своїм правами на власний розсуд. Також позивач не довів факт укладення договору під впливом обману. Суд вважав, що оскільки обдаровуваним за спірним договором була Релігійна організація, проповідником та керівником якої на час укладення спірного договору був ОСОБА_1 , то впливу на нього з боку Релігійної організації бути не могло.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
6. У листопаді 2025 року представник ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , за допомогою засобів поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 25 серпня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
7. Мотивує тим, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норму права без врахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 04 травня 2020 року у справі № 633/268/17, від 19 травня 2021 року у справі № 718/955/20 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
8. Також вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій протиправно розглянули спір, не залучивши до участі у справі ОСОБА_4 . Крім того, вважає, що суди повно та всебічно не дослідили докази та обставини справи на підтвердження факту обману ОСОБА_1 щодо дійсної природи договору (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
9. У відзиві на касаційну скаргу Релігійна організація вказує на те, позивач не надав жодного належного та достатнього доказу на підтвердження позовних вимог. Вважає оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій законними та обґрунтованими. Зауважує, що виключно незнання законів позивачем чи дії внаслідок його власного недбальства не можуть бути безумовною підставою для визнання договору недійсним. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Провадження у суді касаційної інстанції
10. Ухвалою від 05 грудня 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції.
11. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без врахування правових висновків Верховного Суду від 04 травня 2020 року у справі № 633/268/17, від 19 травня 2021 року у справі № 718/955/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
12. Також посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
13. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на праві приватної спільної сумісної власності належав житловий будинок із залом для релігійних зібрань, розташований в АДРЕСА_1 (після проведення адміністративної реформи - Чернівецького) району Чернівецької області на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, яке видане Великокучурівською сільською радою 29 липня 2008 року. Право власності на підставі вказаного свідоцтва зареєстровано Чернівецьким комунальним обласним бюро технічної інвентаризації 31 липня 2008 року. Об'єкт складався з будівлі для релігійних зібрань літ. «А» загальною площею 209,10 кв.м, та житлового будинку літ. «Б» загальною площею 164,30 кв.м. Вказаний об'єкт нерухомості - житловий будинок із залом для релігійних зібрань є єдиним цілісним об'єктом і складається із будівлі для релігійних зібрань літ «А» та житлового будинку літ. «Б». Частки між співласниками не визначались.
14. Також ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належала також і земельна ділянка з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0873 га на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЧВ № 094239, кадастровий номер 7324582000:01:001:0398.
15. 23 липня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 уклали договір дарування житлового будинку та подарували, а Релігійна організація Церква Христова в м. Чернівці прийняла в дар житловий будинок із залом для релігійних зібрань, що знаходиться в АДРЕСА_1 , що складається з: будівлі для релігійних зібрань, загальною площею 209,10 кв.м, що в плані зазначено літ. «А», житлового будинку загальною площею 164,30 кв.м, що в плані зазначено літ. «Б».
16. Договір дарування житлового будинку із залом для релігійних зібрань підписаний сторонами, посвідчений приватним нотаріусом Сторожинецького районного нотаріального округу Чернівецької області Коржан В. Д. та зареєстрований в реєстрі за № 2378.
17. 23 липня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 подарували релігійній організації Церква Христова в місті Чернівці земельну ділянку площею 0,0873 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка їм належала на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЧВ №0924239, виданого Великокучурівською сільською радою 23 лютого 2005 року.
18. При укладенні вказаних договорів дарування дружина позивача ОСОБА_5 написала нотаріально посвідчені заяви, якими надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_1 на укладання вказаних договорів дарування.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, якими керується суд при прийнятті постанови
19. Вивчивши касаційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на такі обставини.
20. Відповідно до вимог статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
21. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) вказано, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
22. За вимогами статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
23. Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
24. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
25. Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
26. У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.
27. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
28. Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору.
29. Подібні правові висновки містяться у постановах Верховного Суду України від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14; від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15; від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2087цс15; від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, та постановах Верховного Суду: від 16 січня 2019 року у справі № 461/4980/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 462/1992/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 758/463/15-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 308/3593/17, від 24 червня 2020 року у справі № 405/2719/17, від 18 грудня 2020 року у справі № 541/2898/16 та інших.
30. Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
31. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).
32. Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
33. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).
34. Суди встановили, що право власності на спірні житловий будинок та земельну ділянку належало ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності та Державного акта на право власності на земельну ділянку.
35. Відповідно до частин першої, другої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
36. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).
37. Відповідно до частини першої статті 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.
38. Згідно з частиною четвертою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
39. У статті 361 ЦК України визначено, що співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
40. Статтею 364 ЦК України визначено можливість співвласника виділити у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
41. Поряд зі спільною частковою власністю законодавець також визначив можливість осіб володіти майном на праві спільної сумісної власності. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).
42. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (стаття 369 ЦК України).
43. Суди не встановили, а заявник не довів, що суди не дослідили докази на підтвердження того, що зі спірного нерухомого майна належна ОСОБА_1 частка була виділена в натурі. Зазначене дає підстави для висновку, що така обставина нівелювала право ОСОБА_1 самостійно розпоряджатися належною йому часткою, тобто розпоряджання спірним нерухомим майном, частки у праві власності на яке не були виділені у встановленому законом порядку, здійснювалося на підставі відповідного волевиявлення також іншого співвласника ОСОБА_4 .
44. Суд першої інстанції у своєму рішенні зазначив, що ОСОБА_4 підтвердив як своє бажання, так і волевиявлення ОСОБА_1 на вчинення оспорюваних правочинів. Зазначене підтверджується також протоколом судового засідання від 16 січня 2025 року (т. 1 а. с. 208-211).
45. Як на підставу цього позову ОСОБА_1 посилався на те, що припустився помилки у тлумаченні самої природи договорів дарування будинку та земельної ділянки, оскільки бажав передання відповідачу на підставі оспорюваного договору тієї частини будівлі, в якій знаходилася зала для релігійних зібрань, натомість не мав наміру передавати належну йому будівлю, у якій проживав разом з сім'єю.
46. Посилаючись на встановлені у справі обставини, які не дають підстав для висновку про укладення оспорюваних договорів під впливом помилки, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження існування підстав, які вплинули на його волевиявлення, що призвело до укладення договору під впливом помилки щодо істотних обставин.
47. Спірний житловий будинок, переданий відповідачу на підставі договору дарування, є єдиним, тобто нерозділеним об'єктом нерухомого майна, як об'єктом цивільних прав. Суди не встановили, а заявник не довів, що суди не дослідили доказів на підтвердження виділення йому в натурі частини будинку, в якій мешкав позивач з сім'єю, на час укладення спірного договору.
48. З огляду на зазначене, колегія суддів підтверджує, що суди першої та апеляційної інстанції, повно та всебічно оцінивши докази та обставини справи, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним правочину, вчиненим під впливом помилки.
49. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги стосовно неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 04 травня 2020 року у справі № 633/268/17, від 19 травня 2021 року у справі № 718/955/20, оскільки у цихпостановах Верховний Суд викладав правові висновки щодо визнання недійсним договору дарування, вчиненого під впливом помилки, за інших фактичних обставин, а саме за умови укладення оспорюваного договору дарування особою, яка вважала, що укладає договір довічного утримання.
50. Натомість у справі, яка переглядається судом в касаційному порядку, позивач вважав помилкою ту обставину, що мав на меті передавати лише частину житлового будинку, в якій знаходилася зала для релігійних зібрань, а в іншій частині житлового будинку мав намір продовжувати мешкати разом зі своєю сім'єю. Однак, істотною обставиною, яку позивач видавав за помилку, стало те, що частина житлового будинку, яку як зазначав відповідач він не бажав передавати, не мала ознак окремого об'єкта нерухомого майна, а входила до складу житлового будинку, згоду на дарування якого надав позивач разом з іншим співвласником цього об'єкта нерухомості.
51. Безпідставними визнає колегія суддів посилання заявника на розгляд позову, пред'явленого до неналежного відповідача.
52. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
53. Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
54. Пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 300/808/19, від 07 грудня 2023 року у справі № 363/2300/20, від 13 грудня 2023 року у справі № 753/8710/21).
55. Вирішуючи спір, суд залежно від характеру правовідносин зобов'язаний визначити суб'єктний склад спору і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, та, встановивши факт пред'явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, незалучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме із зазначених підстав (схожий за змістом висновок викладено в пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19).
56. Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17, від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц і № 372/51/16-ц).
57. Так, сторонами оспорюваних договорів дарування є позивач ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та Релігійна організація.
58. Колегія суддів надає оцінку тому, що ОСОБА_1 , звертаючись до суду та в подальшому подавши уточнену позовну заяву, визначився зі складом відповідачів у справі, натомість клопотання про залучення належного відповідача до участі у справі не заявляв. Згідно зі змістом протоколів судових засідань у справі ОСОБА_6 брав участь у судових засіданнях в судах першої та апеляційної інстанцій як представник відповідача - Релігійної організації, надавав пояснення стосовно обґрунтованості позовних вимог, при цьому не заявляв клопотання про залучення його до участі у справі у якості відповідача з тих підстав, що позовні вимоги стосуються обсягу особисто його прав та обов'язків.
59. Враховуючи те, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх безпідставністю, то з огляду також на вимоги частини другої статті 410 ЦПК України, згідно зі змістом якої не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань, колегія суддів дійшла висновку про те, що вказаний довід касаційної скарги не спростовує висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у позові та не може слугувати для скасування законних та обґрунтованих судових рішень з одних лише формальних міркувань.
60. Інші доводи касаційної скарги зводяться до дублювання доводів уточненої позовної заяви, яким суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку.
61. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
62. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
63. З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не спростували.
Щодо судових витрат
64. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
65. Оскільки Верховний Суд за результатами касаційного перегляду залишив оскаржувані судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 25 липня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. А. Калараш
Є. В. Петров
В. В. Пророк