Справа № 320/42022/25 Суддя (судді) першої інстанції: Головенко О.Д.
25 лютого 2026 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Аліменка В.О.,
суддів Бєлової Л.В., Кучми А.Ю.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 р. у справі за адміністративним позовом Громадянина Польщі ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та зобов'язання вчинити певні дії-
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 з позовом до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області та просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Центрального міжрегіонального управління ДМС України у м. Києві та Київській області щодо неприйняття рішення про прийняття заяви гр. Польщі ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 18.06.2025 №б/н або про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом у порядку визначеному Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ Україні від 07.09.2011 № 649;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління ДМС України у м. Києві та Київській області прийняти рішення щодо прийняття або відмови у прийнятті заяви гр. Польщі ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 18.06.2025 №б/н відповідно до вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ Україні від 07.09.2011 № 649.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 року адміністративний позов задоволено.
В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у Польщі та є громадянином республіки. У квітні 2007 році позивач легально емігрував до України. За час його перебування в Україні у нього та його цивільної дружини ОСОБА_4 народилася дитина ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ).
Останні п'ятнадцять років позивач займається питаннями господарської діяльності двох юридичних осіб його батька в Україні - ТОВ "Бейонд Україна" та ТОВ "Тензі Україна", які здійснюють імпорт та дистрибуцію побутової хімії та косметики. Позивач також є одним з трьох засновників (бенефіціарів) ТОВ "Україна Глобал Інвест" (код ЄДРПОУ 36149812), яка займається оптовою торгівлею парфумами та косметичними товарами й сплачує податки на території України.
Позивач у жовтні 2021 року звертався до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в України, з мотивів політичного переслідування. Наказом ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області № 323 від 26.10.2021 відмовило ОСОБА_6 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач спочатку оскаржив вказану відмову до ДМС України, яке також відхилило скаргу позивача, а потім звернувся до Київського окружного адміністративного суду із відповідним адміністративним позовом.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 21.10.2024 у справі № 320/2121/22, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.05.2025, відмовлено у задоволенні адміністративного позову. Ухвалою Верховного Суду від 12.06.2025 у справі №320/2121/22 касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення судів першої та апеляційної інстанцій повернуто скаржнику.
У червні 2025 року позивач знову звернувся до відповідача (особисто) з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (за формою визначеною Правилами № 649), в якій просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мотивуючи своє звернення зміною умов подання вказаної заяви, а саме позивач посилався на обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань у своїй рідній країні Польщі за ознакою національності через приналежності до єврейської громади.
У зв'язку з цим з 18 по 20 червня 2025 року позивач особисто відвідав декілька разів ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області з метою подати заяву-анкету про надання йому статусу біженця, однак його заяву не прийняли та не зареєстрували, а також не надали письмову відповідь-відмову у прийомі заяви. Посадові особи ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області усно відмовляли прийняти заяву позивача.
Так як відповідач відмовляв у прийнятті заяви про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, 21.06.2025 позивач подав письмове звернення на адресу ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області, до якого додав заяву - анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з додатками, в якому просив прийняти рішення щодо прийняття або відмови у прийнятті своєї заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 18.06.2025 № б/н відповідно до вимог Закону № 3671 та Правил № 649.
Позивач отримав відповідь ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області № Л-755/6/8010-25/8010.7.3/1800-25 від 17.07.2025 «Про розгляд звернення», відповідно до якої його звернення від 18.06.2025 було розглянуто. У вказаній відповіді зазначено, що позивач порушив порядок та строк звернення за захистом в Україні; прийняття рішення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, буде прийнято відповідно до ст. 5 Закону за умови дотримання заявником порядку звернення із заявою передбаченою вказаною статтею Закону; надсилання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, поштовим або електронним відправленням законодавством не передбачено; на сьогодні Україна перебуває в умовах воєнного стану, що відповідно до позиції УВКБ ООН щодо України від березня 2022 року УВКБ ООН не вважає Україну «безпечною країною походження» та рекомендує направляти іноземців, які проживали на території України і не встигли подати заяви про надання міжнародного захисту для проходження національної процедури надання захисту в третій безпечній країні.
Вважаючи поведінку ЦМУ ДМС України у місті Києві та Київської області протиправною бездіяльністю, позивач звернувся із даним адміністративним позовом до Київського окружного адміністративного суду за захистом своїх порушених прав у заявлений спосіб.
Відповідно до положень частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституція України, органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади реалізують надані їм повноваження виключно в межах, визначених Основним Законом, та у спосіб, що відповідає законам України.
Органи державної влади, так само як і органи місцевого самоврядування, а також їхні посадові та службові особи зобов'язані діяти лише на підставі чинного законодавства, у межах наданих їм повноважень і в порядку, прямо передбаченому Конституцією та законами України.
Правове врегулювання суспільних відносин, пов'язаних із процедурою визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту, питаннями втрати або позбавлення такого статусу, а також визначенням правового становища біженців і осіб, які потребують додаткового захисту та яким надано тимчасовий захист в Україні, здійснюється відповідно до Закон України № 3671-VI.
Згідно з пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, у цьому нормативному акті терміни вживаються у такому значенні, зокрема:
біженець - це особа, яка не має громадянства України та через наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, релігійних переконань, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами держави своєї громадянської належності та не може користуватися її захистом або не бажає користуватися таким захистом через зазначені побоювання; або ж, якщо така особа не має громадянства і перебуває поза межами держави свого попереднього постійного проживання, вона не може чи не бажає повернутися до неї саме з огляду на вказані обставини;
особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не підпадає під визначення біженця відповідно до положень Конвенція про статус біженців, Протокол щодо статусу біженців та Закону № 3671-VI, проте потребує захисту, оскільки була змушена прибути в Україну або залишитися на її території внаслідок існування загрози її життю, безпеці чи свободі у країні походження через побоювання застосування до неї смертної кари або виконання смертного вироку, катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, а також у зв'язку із загальнопоширеним насильством в умовах міжнародного чи внутрішнього збройного конфлікту або систематичних порушень прав людини, і яка не може або не бажає повернутися до такої країни через зазначені ризики.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, додатковий захист - це форма індивідуального захисту, що надається в Україні іноземцям та особам без громадянства, які прибули або перебувають на території України та не можуть чи не бажають повернутися до країни своєї громадянської належності або попереднього постійного проживання з підстав, визначених пунктом 13 частини першої цієї статті.
Частини перша та друга статті 5 Закону № 3671-VI передбачають, що особа, яка має намір бути визнаною біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, і перетнула державний кордон України у встановленому законодавством порядку, зобов'язана протягом п'яти робочих днів звернутися із відповідною заявою до центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту.
Особа, яка з тією ж метою незаконно перетнула державний кордон України під час в'їзду, повинна без зволікань подати заяву до зазначеного центрального органу виконавчої влади щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частиною п'ятою статті 5 Закону № 3671-VI, якщо особа на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування у країні її громадянської належності або попереднього постійного проживання виникли обставини, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, що унеможливлюють її повернення до країни походження, і вона має намір отримати статус біженця або додатковий захист, така особа зобов'язана подати відповідну заяву до закінчення строку свого законного перебування в Україні.
Відповідно до частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка: вчинила злочин проти миру, воєнний злочин чи злочин проти людяності відповідно до норм міжнародного права; скоїла тяжкий або особливо тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття з метою отримання відповідного статусу; є винною у діях, що суперечать цілям і принципам Організація Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено відсутність умов, визначених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону; яка до прибуття в Україну вже була визнана біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, в іншій державі; або яка до прибуття в Україну перебувала у третій безпечній країні. Водночас ця норма не застосовується до дітей, розлучених із сім'ями, а також до осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, і їхніх нащадків.
Частина шоста статті 8 Закону № 3671-VI встановлює, що рішення про відмову в оформленні документів для розгляду питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту приймається у разі подання очевидно необґрунтованих заяв, тобто коли відсутні умови, визначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, або якщо заява має ознаки зловживання, зокрема у випадках, коли заявник видає себе за іншу особу чи повторно подає заяву без зміни обставин після попередньої відмови.
Крім того, відповідно до частини шостої статті 5 Закону № 3671-VI, центральний орган виконавчої влади має право відмовити у прийнятті заяви у випадках встановлення факту видавання себе за іншу особу або якщо раніше вже було відмовлено у визнанні біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності передбачених законом підстав, і ці обставини залишилися незмінними.
Чинне законодавство України не передбачає інших підстав для відмови у прийнятті документів від іноземця.
Слід також зазначити, що відповідно до положень Конвенція про статус біженців та Протокол щодо статусу біженців поняття «біженець» охоплює чотири ключові критерії, за наявності яких особа може претендувати на відповідний статус, а саме:
перебування за межами держави своєї громадянської належності або, якщо особа не має громадянства, - за межами держави попереднього постійного проживання;
наявність обґрунтованих побоювань зазнати переслідування;
зв'язок таких побоювань із визначеними підставами: расою, релігією, національністю (громадянством), належністю до певної соціальної групи або політичними переконаннями;
неможливість або небажання особи користуватися захистом держави походження через зазначені побоювання.
Згідно зі статтею 4 Директива Ради Європейського Союзу 2004/83/ЄС «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також щодо змісту такого захисту (від 29 квітня 2004 року), якщо окремі аспекти заяви не підтверджені документальними або іншими доказами, вони можуть бути визнані такими, що не потребують додаткового підтвердження, за умови, що заявник здійснив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; надав усі відомі йому істотні факти та пояснив відсутність інших доказів; його твердження є послідовними, зрозумілими та правдоподібними й не суперечать загальнодоступній та спеціальній інформації у справі; заява була подана без невиправданої затримки; а загальна оцінка свідчить про достовірність заявника.
Відповідно до пункту 195 Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, розробленого Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців на виконання положень Конвенція про статус біженців та Протокол щодо статусу біженців, у кожній конкретній справі всі необхідні фактичні обставини насамперед мають бути повідомлені самим заявником. Лише після цього уповноважена посадова особа, яка здійснює процедуру визначення статусу біженця, повинна провести оцінку наведених заявником тверджень і перевірити достовірність його переконань.
Згідно з пунктом 37 зазначеного Керівництва, при вирішенні питання щодо надання статусу біженця першочергове значення має саме оцінка індивідуального клопотання заявника, а не абстрактний аналіз загальної ситуації, що склалася в державі його походження.
Порядок розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також процедури втрати чи позбавлення такого статусу і скасування відповідного рішення, визначено Правила № 649.
Відповідно до пункту 2.1 Правил № 649, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулася особа, що має намір бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи її законний представник у випадках, передбачених законом, зобов'язана:
а) встановити особу заявника;
б) здійснити реєстрацію заявника у журналі реєстрації осіб, які мають намір подати заяву про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту;
в) поінформувати заявника зрозумілою для нього мовою про умови, за яких в Україні може бути надано статус біженця або додатковий захист, роз'яснити його права та обов'язки, а також можливі наслідки невиконання таких обов'язків;
г) забезпечити надання перекладацьких послуг, у тому числі з використанням засобів відеоконференцзв'язку;
ґ) перевірити дотримання заявником порядку звернення із заявою, встановленого статтею 5 Закон України № 3671-VI;
д) з'ясувати адресу тимчасового перебування або фактичного проживання заявника в Україні;
е) упродовж одного робочого дня перевірити наявність підстав для відмови у прийнятті заяви, з урахуванням актуальної інформації щодо країни походження заявника на момент подання заяви;
є) провести процедуру дактилоскопії;
ж) внести отримані дані до централізованої інформаційної системи;
з) роз'яснити порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.
Згідно з пунктами 2.2, 2.4 та 2.5 Правил № 649, рішення про прийняття заяви щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має бути ухвалене територіальним органом ДМС у день звернення відповідної особи. Якщо існують підстави, передбачені законом, цей орган приймає рішення про відмову в прийнятті заяви, яке оформлюється наказом. Після ухвалення такого рішення уповноважена особа зобов'язана вручити заявнику письмове повідомлення із зазначенням підстав відмови, ознайомити його під підпис із порядком оскарження та внести відповідні відомості до журналу реєстрації.
Матеріали справи не містять ні рішення про прийняття заяви позивача щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ні наказу про відмову в прийнятті такої заяви, прийнятих за результатами її розгляду.
Більше того, відповідач не заперечує, що рішення про відмову в прийнятті заяви стосовно позивача фактично не ухвалювалося.
Водночас форма заяви-анкети позивача відповідає зразку, встановленому Правилами № 649, що також не оспорюється відповідачем.
Суд наголошує, що саме рішення, прийняте за результатами розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є індивідуальним правовим актом у формі наказу міграційного органу. Відсутність належно оформленого рішення, незважаючи на направлення позивачу листа, свідчить про те, що міграційний орган не прийняв жодного з рішень, які зобов'язаний був ухвалити відповідно до закону.
За таких обставин суд доходить висновку про наявність протиправної бездіяльності відповідача, яка полягає у неприйнятті рішення про прийняття заяви або про відмову в її прийнятті у порядку, визначеному Законом № 3671-VI та Правилами № 649, що зумовлює необхідність захисту прав позивача.
Оскільки лист відповідача не є рішенням про відмову в прийнятті заяви, має місце саме протиправна бездіяльність, що полягає у неприйнятті будь-якого з передбачених законом рішень у встановлений строк.
У зв'язку з цим суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача прийняти рішення щодо прийняття або відмови в прийнятті заяви позивача відповідно до вимог Закону № 3671-VI та Правил № 649.
У постанові від 18.03.2021 у справі № 120/3657/20-а Верховний Суд зазначив, що чинне законодавство передбачає лише два варіанти поведінки суб'єкта владних повноважень у разі надходження заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту: або прийняття рішення про прийняття заяви, або прийняття рішення про відмову в її прийнятті, яке оформлюється відповідним наказом.
Отже, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень вчинити конкретні дії можливе за умови встановлення двох обставин: по-перше, що позивач виконав усі вимоги закону для отримання відповідного рішення; по-друге, що повторний розгляд звернення є недоцільним через відсутність альтернативного варіанту рішення за встановлених обставин.
Таким чином, критеріями для обрання способу судового захисту є встановлення факту дотримання заявником усіх передбачених законом умов для отримання позитивного рішення та наявність або відсутність у суб'єкта владних повноважень дискреційних повноважень.
Адміністративний суд не обмежений у виборі способів поновлення порушеного права та має право обрати найбільш ефективний спосіб захисту з урахуванням характеру порушення і конкретних обставин справи. При цьому суд не перебирає на себе повноваження державного органу за відсутності умов для застосування дискреції, що узгоджується з правовими позиціями, викладеними у постановах Верховного Суду.
Крім того, у постанові Пленуму Вищий адміністративний суд України від 25.06.2009 № 1 роз'яснено, що стаття 5 Закону не передбачає санкцій за несвоєчасне подання заяви про надання статусу біженця. У таких випадках можуть застосовуватися лише штрафи, передбачені статтями 203 та 204-1 Кодекс України про адміністративні правопорушення, які відповідають вимогам статті 31 Конвенції про статус біженців 1951 року. Відмова у прийнятті заяви та примусове повернення або видворення заявника суперечили б гарантіям, встановленим статтею 33 Конвенції про статус біженців («Невислання біженців») та статтею 3 Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини.
Частина четверта статті 245 Кодекс адміністративного судочинства України передбачає, що суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо всі визначені законом умови для цього виконані і прийняття рішення не пов'язане з правом діяти на власний розсуд.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 від 11.03.1980 щодо здійснення адміністративними органами дискреційних повноважень, дискреція означає повноваження, яке адміністративний орган реалізує з певною свободою розсуду, обираючи з кількох юридично допустимих рішень те, що вважає найбільш доцільним за конкретних обставин.
Дискреційні повноваження є складовою управлінської діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування і їх посадових осіб. Водночас дискреція не означає свавілля: суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти в межах своєї компетенції, не може ухилятися від її реалізації, але й не має права виходити за встановлені законом межі.
Отже, дискреційні повноваження слід розуміти як визначену законом компетенцію суб'єктів владних повноважень, яка окреслює межі та ступінь їхньої самостійності при реалізації відповідних функцій з урахуванням принципу верховенства права. Такі повноваження полягають у можливості застосування адміністративного розсуду під час вчинення дій або ухвалення рішень у межах, встановлених законом.
Відповідно, якщо суб'єкт владних повноважень не наділений законодавчо закріпленим правом діяти на власний розсуд при прийнятті рішення чи вчиненні певних дій, а судом встановлено факт його протиправної поведінки, то зобов'язання такого суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту не є втручанням у дискреційні повноваження. Навпаки, саме такий спосіб судового захисту є найбільш ефективним, оскільки спрямований на реальне поновлення порушеного права та запобігання проявам свавілля з боку органів влади.
Суд звертає увагу, що стаття 13 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право на ефективний засіб юридичного захисту, передбачає: кожен, чиї права і свободи, визначені цією Конвенцією, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було допущене особами, які діяли у межах своїх офіційних повноважень.
Під ефективним засобом захисту слід розуміти такий правовий механізм, який реально призводить до необхідного результату, забезпечує настання відповідних правових наслідків і має практичну дієвість.
У рішенні від 15.11.1996 у справі «Chahal v. The United Kingdom» («Чахал проти Об'єднаного Королівства») Європейський суд з прав людини наголосив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні наявність ефективних правових засобів для реалізації прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від способу їх закріплення у правовій системі конкретної держави.
Таким чином, зміст цієї статті полягає в обов'язку держави забезпечити особі такі засоби правового захисту на національному рівні, які дозволили б компетентному органу розглянути по суті скаргу на порушення положень Конвенції та надати належний судовий захист. Водночас держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способів виконання цього обов'язку. Суд також зазначив, що в окремих випадках вимоги статті 13 можуть бути забезпечені сукупністю засобів захисту, передбачених національним законодавством.
Стаття 13 вимагає, щоб національний засіб правового захисту стосувався суті небезпідставної заяви про порушення Конвенції та забезпечував належне відшкодування. Обсяг зобов'язань держави за цією статтею залежить від характеру скарги заявника. Проте в будь-якому разі засіб захисту повинен бути ефективним як з точки зору закону, так і на практиці, зокрема таким, щоб його реалізація не ускладнювалася діями або бездіяльністю органів державної влади (рішення у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005).
Отже, ефективний засіб юридичного захисту у розумінні статті 13 Конвенції має забезпечувати реальне поновлення порушеного права та досягнення особою бажаного правового результату. Ухвалення рішень, які формально визнають порушення, але не спричиняють фактичних змін у обсязі прав та не гарантують їх примусового виконання, не відповідає вимогам цієї міжнародно-правової норми.
У цій справі задоволення позовних вимог у частині зобов'язання відповідача вчинити конкретні дії свідчитиме про дотримання судом принципу ефективності судового захисту та забезпечить остаточне вирішення спору між сторонами.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Беручи до уваги вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи.
За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області - залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 частини п'ятої ст. 328 КАС України.
Суддя-доповідач В.О. Аліменко
Судді Л.В. Бєлова
А.Ю. Кучма