Україна
Донецький окружний адміністративний суд
24 лютого 2026 року Справа№200/9377/25
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасенка І.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 прикордонний загін) (юридична адреса: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 прикордонний загін), в якому просить суд: 1) визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 прикордонного загону) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, а саме несвоєчасної виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення, яка була йому виплачена на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 02.05.2025 року у справі № 200/1320/25, тобто за період з 08 грудня 2021 року по 18 липня 2022 року з врахуванням правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, та з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року, тобто не більше як за шість місяців, виходячи із його середнього грошового забезпечення, нарахованого відповідно до Порядку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100; 2) зобов'язати військову частину НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 прикордонний загін) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, а саме несвоєчасну виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення, яка була йому виплачена на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 02.05.2025 року у справі № 200/1320/25, тобто за період з 08 грудня 2021 року по 18 липня 2022 року з врахуванням правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, та з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року, тобто не більше як за шість місяців, виходячи із його середнього грошового забезпечення, нарахованого відповідно до Порядку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що з 05 червня 2015 року по 07 грудня 2021 року він проходив військову службу в Державній прикордонній службі України, в тому числі у військовій частині НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 прикордонний загін) та на теперішній час виключена зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.
30 жовтня 2025 року на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 02.05.2025 року у справі № 200/1320/25 військовою частиною НОМЕР_2 ОСОБА_1 було виплачено 141395,47 гривень з урахування комісії банку, податків та зборів.
Разом з тим, позивач зазначає, що середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку військовою частиною НОМЕР_2 виплачений не був.
Позивач вважає ненарахування та невиплату їй середнього заробітку за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення у повному обсязі - протиправними, у зв'язку із чим звернувся до суду із даним позовом.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 05 грудня 2025 року було відкрито провадження у справі та призначено розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Представник відповідача надав суду відзив на позов ОСОБА_1 , в якому просив суд відмовити у задоволені позову.
Відповідач зазначив, що Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини працівників, а у нашому випадку предметом спору є правовідносини щодо проходження військової служби, які регулюються нормами спеціального законодавства та не можуть підмінюватись нормами Кодексу законів про працю України, тому як позивач був військовослужбовцем, а не працівником. Військовослужбовці не мають правового статусу «працівник», проходження ними військової служби врегульовано спеціальним законодавством, тому чинність Кодексу законів про працю України на них не поширюється, через це його норми, зокрема норми статті 116, 117 Кодексу, не можуть поширюватись на військовослужбовців та на правовідносини щодо проходження військової служби.
Відповідачем зазначено, що «Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Держприкордонслужби України» затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25.06.2018 року № 558, зареєстрована у Міністерстві юстиції України 23 липня 2018 року за № 854/32306, пунктом 1 Інструкції установлено, що цю Інструкцію розроблено відповідно до Законів України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про Державну прикордонну службу України», постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», інших нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, які визначають види та розміри надбавок для виплат військовослужбовцям.
Крім того, відповідачем зазначено, що до складу грошового забезпечення військовослужбовців не входять компенсаційні виплати, у тому числі індексація грошового забезпечення.
Індексація грошового забезпечення - не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, а відтак не підпадає під дію ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та статей 116, 117 Кодексу законів про працю України.
Таким чином, представник відповідача зазначив, що враховуючи природу та суть індексації, яка не охоплюється поняттям оплати праці та не є формою оплати за виконану роботу, стягнення з відповідача середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки виплати індексації грошового забезпечення законодавством не передбачено.
За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Розглянувши наявні заяви по суті справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги, дослідивши докази, які наявні в матеріалах справи, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_5 , є учасником бойових дій, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_6 від 24.11.2015 року.
Відповідач - Військова частина НОМЕР_7 , юридична адреса: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 , є органом державної влади та належним відповідачем у справі.
ОСОБА_1 05 червня 2015 року по 07 грудня 2021 року проходив військову службу в Прикордонних військах України, Державній прикордонній службі України, НОМЕР_3 прокордонний загін.
Наказом командира НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 07 грудня 2021 року № 501-ОС «Про особовий склад» майстер-сержанта ОСОБА_1 (П-011356), інспектора прикордонної служби вищої категорії - начальника ракетно-артилерійського відділення прикордонної застави вогневої підтримки прикордонної комендатури швидкого реагування « ІНФОРМАЦІЯ_2 », виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року у справі № 200/1320/25, було зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення в сумі 4463,15 грн за період з 28.08.2018 року по 07.12.2021 року із врахуванням приписів абзаців 3, 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078.
На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року у справі № 200/1320/25, 30 жовтня 2025 року військовою частиною НОМЕР_2 ОСОБА_1 було виплачено 141395,47 гривень з урахуванням комісії банку, податків та зборів, що підтверджується випискою з карткового рахунку, відкритого ОСОБА_1 в АТ КБ «ПриватБанк»
02 листопада 2025 року представник позивача адвокат Свідер Василь Вікторович, через Урядовий контактний центр, звернувся в інтересах ОСОБА_1 , до військової частини НОМЕР_2 з вимогою нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, а саме: за період з 08.12.2021 року по 18.07.2022 року, виходячи з принципу пропорційності, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100;за період з 19.07.2022 року по 19.01.2023 року, виходячи із його середнього грошового забезпечення, нарахованого відповідно до Порядку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100.
28 листопада 2025 року представник позивача отримав письмову відповідь від військової частини НОМЕР_2 вих. № 09/18639-25-Вих. від 17.11.2025 року, відповідно до якої позивачу було відмовлено у виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби..
Позивач вважає, що має право на отримання середнього заробітку за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам та аргументам учасників справи, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Водночас, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців із військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства.
Проте, такі питання врегульовані КЗпП України.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби.
Статтями 116, 117 КЗпП України, в редакції на момент звільнення позивача з військової служби та виключення зі списків військової частини, було передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
В свою чергу, статтею 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022 року, яка діяла на момент виплати позивачу грошового забезпечення та на момент звернення позивача до суду, за затримку виплати якої позивач і просить нарахувати середній заробіток, передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Суд зазначає, що в постановах від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22 та від 21 лютого 2024 року у справі № 160/15380/22, у правовідносинах з аналогічним предметом спору та періодом виникнення спірних правовідносин, Верховним Судом викладено висновок про необхідність застосування статті 117 КЗпП України в редакції згідно із Законом № 2352-ІХ, яка діяла на дату звернення позивача з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Водночас, за висновком Верховного Суду у постановах від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22 та від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій статті 117 КЗпП України, як до змін, внесених Законом №2352-ІХ та і після їх внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на 2 частини: до набрання змінами чинності 19.07.2022 року і після цього.
При цьому, ВС зазначено, що період до 19.07.2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців, проте, період з 19.07.2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Застосовуючи наведені висновки Верховного Суду до обставин даної справи, суд зазначає наступне.
Періодом затримки розрахунку при звільненні є: з 08.12.2021 року по 18.07.2022 року (підлягає застосуванню редакція ст. 117 КЗпП України до набрання чинності Законом № 2352-ІХ), з 19.07.2022 року по 30.10.2025 року (підлягає застосуванню редакція ст. 117 КЗпП України після набрання чинності Законом № 2352-ІХ, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).
В свою чергу, порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, згідно п.п. 2, 8 якого, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до довідки наданої відповідачем на виконання ухвал суду від 09.02.2026 року та від 23.02.2026 року про нараховане грошове забезпечення ОСОБА_1 за останні два місяці, що передували звільненню з військової служби, позивачу нараховано грошове забезпечення у загальному розмірі 26387,80 грн (за жовтень 2021 року 13193,90 грн, за листопад 2021 року 13193,90 грн), кількість днів служби за період жовтень-листопад 2021 року становить 61 календарних днів, тобто, середньоденний розмір грошового забезпечення позивача складає 432,59 грн (26387,80 грн/61день).
Що стосується періоду затримки, враховуючи наведені висновки суду, період затримки розрахунку при звільненні з 08.12.2021 року по 18.07.2022 року складає 223 календарних дні, з 19.07.2022 року по 18.01.2023 року (шість місяців) складає 184 календарних дні, тобто, загалом 407 календарних днів.
З урахуванням наведеного розміру середньоденного заробітку, середній заробіток з 08.12.2021 року по 18.07.2022 року за 223 календарних дні складає 96467,57 грн., з 19.07.2022 року по 18.01.2023 року за 184 календарні дні складає 79596,56 грн, загальний розмір 176064,13 грн.
В свою чергу, вирішуючи питання щодо розміру середнього заробітку за вказаний період, який підлягає виплаті позивачу, суд зазначає наступне.
Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду у наведених справах дійшла висновку, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Також, згідно висновків Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 щодо застосування ст. 117 КЗпП України, який неодноразово застосовувався ВС і в інших справах наведеної категорії, в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності, і цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Для вірогідного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який був би прямо пропорційний розміру невиплачених працівникові, який звільняється (в цій справі - з військової служби), сум, які належало виплатити при звільненні, важливо з'ясувати розмір усіх сум (складових грошового забезпечення), які особа, яка звільняється, мала отримати при звільненні.
На цьому акцентується увага у згаданій постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.
Водночас, згідно висновків Верховного Суду у постановах від 27 квітня 2023 року у справі № 200/5415/20-а та від 08 червня 2023 року у справі № 340/681/20, запропонований у справі № 480/3105/19 спосіб зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню на підставі статті 117 КЗпП України, не потрібно інтерпретувати, як єдино правильний, чи обов'язковий.
ВС зазначив, що критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку, та обставини кожної конкретної справи можуть бути різними, тож вимагатимуть індивідуального підходу і пояснення щодо застосування цих критеріїв.
Суд враховує, що постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, та Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, від 27 квітня 2023 року у справі № 200/5415/20-а, від 08 червня 2023 року у справі № 340/681/20 прийняті під час дії редакції ст.ст. 116, 117 КЗпП України до внесення змін Законом № 2352-IX від 01.07.2022 року.
Водночас, суд вважає, що конструкції норм ст.ст. 116, 117 КЗпП України в редакції згідно Закону № 2352-IX від 01.07.2022 року не дають підстав для висновку про неможливість застосування висновків Великої Палати Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, Верховного Суду у постановах від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, від 27 квітня 2023 року у справі № 200/5415/20-а, від 08 червня 2023 року у справі № 340/681/20, згідно яких, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Суд зазначає, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, як в редакції до 19.07.2022 року, так і в редакції згідно Закону № 2352-IX від 01.07.2022 року, містить однакові приписи, згідно яких, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника.
Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи наведені положення, зокрема, ч. 2 ст. 117 КЗпП України, які не зазнали змін у цій частині, дійшла висновку, що суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач, та враховуючи компенсаційний характер заходів відповідальності ВП ВС вказано на те, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Щодо абз. 2 ч. 2 ст. 117 КЗпП України в частині визначення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні органом, який виносить рішення по суті спору, у разі, якщо спір вирішено на користь працівника частково, ВП ВС вказував на те, що таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
При цьому, ВП ВС наголошувалось, що суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
У вказаних справах Верховним Судом також зазначено, що відповідно до принципу співмірності, розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не може в рази перевищувати розмір виплат, які не сплатив роботодавець працівнику при звільненні.
Аналогічні висновки наведені Верховним Судом в постановах від 20 червня 2024 року у справі № 120/10686/22 та від 26 червня 2024 року у справі № 520/9192/22.
Так, Верховний Суд у вказаних справах звернув увагу, що фактично зміст частини першої статті 117 КЗпП України із набранням чинності Законом України № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців».
Отже, ВС зазначив, що обмеживши з 19 липня 2022 року шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми частини першої статті 117 КЗпП України, не передбачав можливості зменшення його розміру.
Верховний Суд вказав на те, що протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду (зокрема, у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц) з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності.
ВС зазначив, що у згаданому рішенні суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших, разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19 липня 2022 року.
Крім того, ВС звернув увагу на те, що чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.
Викладене, за позицією Верховного Суду не дає підстави вважати неможливим, з огляду на приписи частини п'ятої статті 242 КАС України, застосування сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів статті 117 КЗпП України, у редакції Закону України № 2352-IX.
Загальний розмір середнього заробітку з 08.12.2021 року по 18.07.2022 року за 223 календарних дні складає 96467,57 грн., з 19.07.2022 року по 18.01.2023 року за 184 календарні дні складає 79596,56 грн, загальний розмір 176064,13 грн.
Згідно зворотного боку особистої картки заробітної плати ОСОБА_1 , розмір належних позивачеві при звільненні виплат, який був виплачений, складає 202268,66 грн.
В свою чергу, виплата індексації грошового забезпечення на виконання судового рішення у справі № 200/1320/25 здійснена на рахунок позивача 30.10.2025 року на загальну суму 141395,47 грн.
Загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складає 343664,13 грн. (202268,66 грн + 141395,47 грн).
Тобто, частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат, складає 41,13% (141395,47/343664,13 х 100%).
Відповідно до принципу співмірності розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не може в рази перевищувати розмір виплат, які не сплатив відповідач позивачу при звільненні, та суд враховує наведені вище висновки Верховного Суду (постанови від 27 квітня 2023 року у справі № 200/5415/20-а та від 08 червня 2023 року у справі № 340/681/20), згідно яких, запропонований ВС у справі № 480/3105/19 спосіб зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню на підставі статті 117 КЗпП України, не потрібно інтерпретувати, як єдино правильний, чи обов'язковий, критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку, та обставини кожної конкретної справи можуть бути різними, тож вимагатимуть індивідуального підходу і пояснення щодо застосування цих критеріїв.
Підсумовуючи викладене, враховуючи критерії, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, у контексті обставин цієї справи, суд враховує, що загальна сума, яка виплачена позивачу на виконання судового рішення, є меншою, ніж кошти, які фактично виплачені позивачу при звільненні в неоспорюваній сумі, однак, середній заробіток, з урахуванням визначеної частки коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат, є значно більшим розміру виплат, які не сплатив відповідач позивачу при звільненні, і це зумовлено тим, що позивач зволікав зі зверненням до суду з позовом про стягнення не нарахованих та не виплачених йому відповідачем при звільнення сум, та звернувся до суду зі спливом більше трьох років після звільнення, а тому, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 72415,18 грн, що складає 41,13% від середнього заробітку за весь період затримки розрахунку.
Крім того, суд вважає, що належним способом захисту прав позивача є стягнення середнього заробітку з відповідача, підстави для визнання протиправної бездіяльності відповідача, з огляду на вирішення спору про належні позивачу виплати судом, відсутні.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Згідно частин першої-третьої статі 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Суд зазначає, що рішення по даній справі ухвалено 24 лютого 2026 року, оскільки відповідачем було проігноровано ухвалу суду від 09 лютого 2026 року про надання додаткових доказів по справі.
Керуючись ст. ст. 2-15, 19-20, 42-48, 72-77, 90, 139, 118, 159-165, 199, 205, 244-250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 прикордонний загін) (юридична адреса: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 прикордонний загін) (юридична адреса: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 72415 (сімдесят дві тисячі чотириста п'ятнадцять) грн 18 коп., з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя І.М. Тарасенко