25 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 577/411/18
провадження № 51-573ск26
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу прокурора ОСОБА_4 на ухвалу Сумського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року у кримінальному провадженні № 12017200080001453 за обвинуваченням
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця та жителя АДРЕСА_2 ),
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженця м. Кролевець Сумської обл. та жителя АДРЕСА_3 ,
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженця та жителя АДРЕСА_4 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 17 серпня 2022 року ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 визнано винуватими та засуджено за ч. 3 ст. 186 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки. ОСОБА_5 та ОСОБА_8 на підставі ст. 75, 104 КК, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку 2 роки та покладено обов'язки, передбачені ст. 76 КК.
Також місцевий суд вирішив питання щодо арешту майна; речових доказів та відшкодування процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком суду першої інстанції дії ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 та ОСОБА_7 кваліфіковано за ч. 3 ст. 186 КК - відкрите викрадення чужого майна (грабіж), вчинене за попередньою змовою групою осіб, поєднане з проникненням у житло.
Як встановив суд у вироку, 05 листопада 2017 року в першій половині дня (точний час не встановлено) ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 , перебуваючи за місцем проживання ОСОБА_5 , вирішили вчинити викрадення чужого майна. З цією метою, здавши в ломбард належний ОСОБА_5 золотий перстень-печатку та отримавши гроші, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 на автомобілі «ВАЗ-21013», реєстраційний номер НОМЕР_1 , приблизно о 12:00 прибули до магазину «Аврора», що розташований на пл. Конотопських Дивізій в м. Конотопі Сумської обл. У магазині вони придбали 2 дерев'яні сувенірні бити, 4 ліхтарики, 4 пари трикотажних господарчих рукавичок. На ринку придбали жіночі колготки чорного кольору для виготовлення масок.
Придбавши вказані речі, ОСОБА_6 зателефонував ОСОБА_7 та запропонував разом із ним, ОСОБА_5 і ОСОБА_8 викрасти чуже майно, на що він погодився. Забравши в обумовленому місці ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 повернулися за місцем проживання ОСОБА_5 , де із жіночих колготок виготовили маски.
Надалі, взявши придбані в магазині «Аврора» речі, а також виготовлені маски, одягнувши камуфльований одяг, 05 листопада 2017 року приблизно о 20:00 на автомобілі «ВАЗ-21013», реєстраційний номер НОМЕР_1 , вони почали їздити в м. Конотоп Сумської обл. з метою пошуку господарства із якого можна викрасти чуже майно, проте таке не знайшли.
ОСОБА_7 запропонував поїхати до с. Хижки Конотопського р-ну Сумської обл., де проживає літня жінка, у якої можуть бути грошові кошти, та викрасти належне їй майно. ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 погодилися на цю пропозицію.
Реалізуючи свій намір, засуджені 05 листопада 2017 року приблизно о 23:00 на автомобілі «ВАЗ-21013», реєстраційний номер НОМЕР_1 , прибули до будинку ОСОБА_9 за адресою: АДРЕСА_5 , та зупинили автомобіль неподалік.
Так, 06 листопада 2017 року приблизно о 01:00, одягнувши виготовлені маски й рукавички, взявши ліхтарики, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 та ОСОБА_7 підійшли до господарства ОСОБА_9 , перелізли через паркан, підійшли до будинку, двері якого були зачинені. ОСОБА_7 відігнув металеву пластину на вікні веранди та, просунувши руку, відчинив двері будинку. Зайшовши до веранди, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 та ОСОБА_7 побачили, що двері, які ведуть із веранди до будинку, також були зачинені, тому вони стали в них стукати. Надалі ОСОБА_6 за допомогою бити, яку приніс із собою, розбив вікно, що веде з веранди до будинку ОСОБА_9 , та, потрапивши в будинок, відчинив двері безпосередньо до жилих кімнат, впустивши ОСОБА_5 , ОСОБА_8 та ОСОБА_7 .
Засуджені, побачивши в будинку ОСОБА_9 , 1930 року народження, яка є особою похилого віку, розуміючи, що їх дії є відкритими для останньої, без застосування фізичного чи психічного насильства чи погрози його застосування до потерпілої, відкрито викрали належні ОСОБА_9 гроші в сумі 2 000 грн, мобільний телефон «Nокіа 1280» вартістю 233,33 грн; 2 алюмінієві каструлі, вартістю 80 грн кожна, 1 алюмінієвий чавун вартістю 273 грн, 4 кг алюмінієвого брухту на загальну суму 116 грн, 1,4 кг брухту латуні на загальну суму 108,74, а також 2 пляшки соняшникової олії «Василенків хутір» на загальну суму 50 грн. Засуджені викрали майно потерпілої ОСОБА_9 на загальну суму 2 941,07 грн.
Сумський апеляційний суд ухвалою від 26 листопада 2025 року вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 залишив без змін.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу Сумського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Обґрунтовуючи вимоги, касатор вказує про безпідставність перекваліфікації діянь засуджених з ч. 5 на ч. 3 ст. 186 КК через відсутність кваліфікуючої ознаки вчинення грабежу організованою групою. На переконання прокурора, вчинення кримінального правопорушення у складі організованої групи підтверджують показання засуджених, а також їх дії, які свідчать про згуртованість, планування, фінансування діяльності групи, конспірацію, забезпечення транспортом, безпосередню участь усіх учасників групи у скоєнні злочину, розпорядження викраденим майном.
Не погоджується скаржник і з твердженнями судів, які мотивували відсутність ознак функціонування організованої групи тим, що діяння засуджених не мали системного характеру, зокрема через невчинення двох і більше кримінальних правопорушень, оскільки така позиція не ґрунтується на вимогах законодавства та усталеній судовій практиці.
Також касатор зауважує, що апеляційний суд під час дослідження протоколів слідчих експериментів за клопотанням прокурора оголосив лише назви цих документів і не дослідив відеозаписи відповідних слідчих дій.
Крім того, прокурор зазначає, що призначене засудженим мінімальне покарання, передбачене санкцією статті, за якою їх визнано винуватими, із подальшим звільненням від його відбування з іспитовим строком, не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особам засуджених, є явно несправедливим і таким, що не сприятиме запобіганню вчинення нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Згідно з ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
З огляду на наведені положення процесуального закону суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку. Під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд керується фактичними обставинами, установленими місцевим та апеляційним судами.
Частиною 1 ст. 438 КПК визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Згідно зі ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Положеннями ст. 94 КПК передбачено, що суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване кримінальне правопорушення було вчинено і обвинувачений є винуватим у вчиненні цього правопорушення.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб'єктивну сторону. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.
Місцевий суд дотримався викладених вище вимог і за встановлених фактичних обставин кримінального провадження дійшов обґрунтованого висновку про необхідність кваліфікації діянь ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 за ч. 3 ст. 186 КК. Такий висновок суду зроблено з дотриманням вимог КПК на підставі об'єктивного з'ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено, перевірено під час судового розгляду та оцінено відповідно до ст. 94 КПК.
Так, суд обґрунтовано послався, зокрема, на показання: засуджених ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 ; потерпілої ОСОБА_9 ; свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 .
Також установлені судом першої інстанції обставини підтверджуються сукупністю письмових доказів, зокрема: протоколом огляду місця події від 06 листопада 2017 року; протоколами слідчих експериментів від 08 листопада 2017 року проведених із ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , та від 10 листопада 2017 року зі ОСОБА_7 .
Не погоджуючись із вироком місцевого суду, прокурор подав апеляційну скаргу, у якій вказав про необхідність кваліфікації діяння засуджених за ч. 5 ст. 186 КК, а також про безпідставне звільнення засуджених від відбування покарання з випробуванням, однак такі твердження апеляційний суд, перевіривши доводи скарги, вважав безпідставними.
Висновки суду апеляційної інстанції є обґрунтованими та належним чином мотивованими. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст.ст. 370, 419 КПК, у ній наведено відповідні обґрунтування та мотиви, якими керувався цей суд, ухвалюючи рішення.
Стосовно доводів про кваліфікацію
Частиною 3 ст. 28 КПК передбачено, що кримінальне правопорушення визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) кримінальних правопорушень, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.
Насамперед колегія суддів зауважує, що апеляційний суд, обґрунтовуючи свої висновки у цій частині, врахував, що всі обвинувачені познайомилися між собою лише наприкінці жовтня - на початку листопада 2017 року, саме тоді вони вперше обговорили можливість вчинення кримінального правопорушення. Водночас відсутні конкретні відомості, окрім припущень сторони обвинувачення, про те, яким саме чином, якими діями та в який період часу ОСОБА_5 , як керівник організованої групи, надавав вказівки ОСОБА_8 і ОСОБА_7 , яким чином розподіляв перед вчиненням протиправного діяння ролі кожного з учасників та проводив із ними інструктаж, як керував їхніми діями безпосередньо під час вчинення злочину та контролював виконання кожним із учасників організованої групи своїх функцій.
Вказав суд апеляційної інстанції і про недоведеність фактів, що саме ОСОБА_6 розробив методи конспірації та визначив перелік знаряддя, необхідного для вчинення кримінальних правопорушень, надавав вказівки ОСОБА_5 щодо придбання необхідного знаряддя, а також, що всі обвинувачені підпорядковувалися єдиним правилам поведінки та розпорядженням керівника.
Не знайшло свого підтвердження і те, що ОСОБА_6 та ОСОБА_5 мали розподіляти злочинний прибуток між іншими співучасниками, координували злочинну діяльність, підшукували канали збуту викраденого майна.
Натомість встановлено, що між обвинуваченими не було розподілено ролі та не визначено, що саме ОСОБА_8 та ОСОБА_7 були зобов'язані проникати до будинків громадян, підшукувати потерпілих за визначеними організатором ознаками, шукати готівку, речі та цінне майно потерпілих і, заволодівши ним, транспортувати його до місць, визначених ОСОБА_6 та ОСОБА_5 .
Крім того, доказами не підтверджено, що обвинувачені мали детальний план, оскільки щодо місця вчинення кримінального правопорушення вони визначилися лише 05 листопада 2017 року, коли не знайшли в м. Конотопі Сумської обл. можливих об'єктів для його вчинення. Також апеляційний суд зауважив, що засуджені не приїжджали до господарства ОСОБА_9 перед вчиненням кримінального правопорушення з метою огляду домогосподарства та прилеглої до нього території, визначення шляхів підходу і відходу, а також не встановлювали місце для проникнення до будинку потерпілої.
Урахувавши викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що вказані в апеляційній скарзі прокурора обставини вчинення кримінального правопорушення за своїми ознаками необхідно розцінювати не як організація (утворення) стійкого злочинного об'єднання (організованої групи) і вчинення кримінальних правопорушень організованою групою, а як організація конкретних злочинів і їх вчинення за попередньою змовою групою осіб, тобто в менш складній формі співучасті.
Верховний Суд погоджується з таким висновком апеляційного суду та додатково зауважує, що встановлені у цьому кримінальному провадженні фактичні обставини в їх сукупності свідчать лише про досягнення між засудженими попередньої домовленості щодо спільного вчинення конкретного кримінального правопорушення. Також недоведено той факт, що до початку скоєння кримінального правопорушення було створено стійке об'єднання, із притаманними йому ознаками організованості, внутрішньої структурованості, чіткого та завчасного розподілу функцій, узгодженого єдиного плану, відомого всім учасникам, а також здійснення керівництва й контролю за його виконанням. Крім того, Суд вважає за необхідне зазначити, що сама обставина - спільна участь чотирьох осіб у вчиненні кримінального правопорушення, навіть за наявності попередньої домовленості, за відсутності встановлених ознак стійкості, структурованості та чіткого розподілу функцій не утворює організованої групи у розумінні ч. 3 ст. 28 КК.
З урахуванням викладеного, доводи скаржника щодо відсутності за приписами кримінального закону ознаки систематичності діянь засуджених для кваліфікації протиправного діяння як вчиненого організованою групою не спростовують згаданих вище висновків, а тому немає необхідності їх перевіряти.
Стосовно дослідження доказів
Колегія суддів Верховного Суду зауважує, що прокурор у касаційній скарзі лише узагальнено вказує про неналежне, на його погляд, дослідження на етапі апеляційного розгляду, зокрема протоколів слідчих експериментів шляхом оголошення тільки їх назви без перегляду відеозапису цієї слідчої дії. Водночас за доводами касаційної скарги прокурора не йдеться про те, як це вплинуло на законність і обґрунтованість ухвали апеляційного суду, а також які фактичні дані з цих джерел доказів залишилися поза увагою суду та, з огляду на встановлені обставини і висновки судів, могли принципово вплинути на остаточний підсумок суду щодо розглядуваних доводів апеляційної скарги сторони обвинувачення стосовно неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність.
Отже, наведені твердження прокурора немає підстав сприймати як такі, що згідно з приписами ст. 412 КПК свідчать про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону.
Стосовно покарання
Апеляційний суд, залишаючи без змін призначене місцевим судом засудженим покарання та рішення про звільнення від його відбування, зауважив, що жодних вагомих обставин, які б беззаперечно свідчили про те, що тільки реальне відбування покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки буде справедливим і виваженим заходом примусу не встановлено, водночас досягти головної мети кримінального покарання (виправлення особи і попередження вчинення нових кримінальних правопорушень) можливо шляхом застосування ст.ст. 75, 76 КК.
Крім того, суд апеляційної інстанції зважив на те, що на час апеляційного розгляду ОСОБА_5 працевлаштований та має на утриманні двох малолітніх дітей. ОСОБА_6 також утримує трьох дітей, двоє з яких є малолітніми.
Не залишив поза увагою апеляційний суд і те, що з моменту вчинення кримінального правопорушення минуло понад вісім років, протягом яких засуджені не вчиняли нових кримінальних правопорушень, що свідчить про те, що обвинувачені фактично довели свою здатність дотримуватися вимог закону без застосування додаткового кримінально-правового впливу.
Урахувавши викладене, Сумський апеляційний суд дійшов висновку, що скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням та призначення обвинуваченим покарання, яке необхідно відбувати реально, є неактуальним і не відповідає цілям кримінального покарання, оскільки інститут випробування спрямований на забезпечення контролю за поведінкою особи та запобігання новим правопорушенням протягом іспитового строку. Однак тривалий проміжок часу, що минув після вчинення кримінального правопорушення, та відсутність будь-яких негативних проявів у поведінці засуджених свідчать про те, що завдання цього інституту фактично вже досягнуті, а призначення за таких обставин реального покарання було б формальним та непропорційним, не маючи ні превентивної, ні виправної мети.
Із висновками суду апеляційної інстанції погоджується і колегія суддів Верховного Суду, вважає їх правильними та визнає, що призначені місцевим судом вид, розмір покарання та звільнення від його відбування відповідають принципам законності, індивідуалізації та справедливості, а тому немає підстав для визнання такого покарання явно несправедливим через суворість або призначеним у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
Також суд касаційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу касатора, що термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
Водночас доводи прокурора з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини вчинення кримінального правопорушення, позицію потерпілої яка претензій не має (шкоду відшкодовано), пробачила засуджених, а також беручи до уваги, що період, який сплинув з часу вчинення кримінального правопорушення, майже сягає передбаченого законом строку давності, на переконання Верховного Суду, не свідчать про істотну диспропорцію між визначеним судом покаранням та вчиненим протиправним діянням, як і не свідчать про наявність правових підстав для скасування звільнення засуджених від відбування покарання з випробуванням. Саме таке покарання і порядок його відбування є необхідним і достатнім для виправлення засуджених та попередження нових кримінальних правопорушень і не сприймається як явно несправедливе внаслідок м'якості чи недостатнє для досягнення мети покарання.
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала апеляційного суду є належно вмотивованою, обґрунтованою і за змістом відповідає приписам ст. 419 КПК. У цьому рішенні указані мотиви з яких виходив суд, та положення закону, якими він керувався.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі прокурора ОСОБА_4 доводи не спростовують правильності висновків, викладених у оскаржуваному рішенні суду, та не містять вагомих аргументів, які би свідчили про залишення поза увагою судів доводів сторони захисту, у зв'язку з чим немає підстав для сумнівів у законності та обґрунтованості рішень судів першої та апеляційної інстанцій. З огляду на зазначене вище відсутні підстави для задоволення касаційної скарги прокурора.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для її задоволення немає.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК відмовляє у відкритті касаційного провадження.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора ОСОБА_4 на ухвалу Сумського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3