20 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 225/340/24
провадження № 61-11563св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2025 року під головуванням судді Малихіної В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 серпня 2025 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Єлізаренко І. А., Свистунової О. В., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Служба у справах дітей Торецької міської військової адміністрації Бахмутського району Донецької області, Орган опіки та піклування Ромоданівської сільської ради Полтавської області, про відібрання малолітньої дитини,
Короткий зміст позовних вимог
1. В лютому 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, в якому просила відібрати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у ОСОБА_1 .
2. В обґрунтування вимог вказувала, що рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 31 жовтня 2014 року шлюб між сторонами розірваний, але вони продовжували періодично проживати разом.
В період перебування у шлюбі у сторін народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З початку 2017 року відносини між сторонами погіршилися остаточно та вони стали жити окремо і перестали вести спільне господарство.
Дзержинський міський суд рішенням Донецької області від 07 лютого 2018 року стягнув з відповідача на користь позивачки аліменти на дитину ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частини з усіх видів його заробітку (доходу), але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 11 грудня 2017 року, до досягнення дитиною повноліття.
Після розірвання шлюбу 31 жовтня 2014 року дитина залишилася проживати разом з нею у кв. АДРЕСА_1 .
Через відсутність згоди між батьками про місце проживання дитини, позивачка зверталася до служби у справах дітей ВЦА м. Торецьк, в результаті чого 05 березня 2019 року складений висновок щодо проживання дитини з матір?ю.
Незважаючи на вказаний висновок, відповідач продовжував зловживати своїми батьківськими правами, а саме - після зустрічей з батьком, проти яких вона ніколи не заперечувала, відповідач не відпускав сина до матері, мотивуючи хворобами сина та невмінням матері доглядати за сином.
У зв?язку з такою поведінкою ОСОБА_1 , вона неодноразово зверталася до правоохоронних органів, проте реальної допомоги з боку цих органів надано не було.
Востаннє відповідач забрав сина 10 березня 2021 року та не відпускав його додому, спираючись на захворювання та карантинні заходи.
Дзержинський міський суд Донецької області рішенням від 31 січня 2023 року у справі № 225/2468/21, яке Дніпровський апеляційний суд постановою від 26 липня 2023 року залишив без змін, позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив. Визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , разом з матір?ю.
На момент подання позову ОСОБА_1 , добровільно рішення суду, яке набрало чинності, виконувати не збирався, а навпаки створював штучні перешкоди у вигляді ініціювання звернень щодо позбавлення невід?ємних батьківських прав матері та затягування всіх процесів. На зв?язок він як і раніше не виходив, всі відомі телефони, в тому числі сина, свій та родичів він блокував. Від вирішення питань цивілізованим шляхом активно уникав. Фактично він сам позбавив ОСОБА_2 її материнських прав, встановив місце проживання дитини із собою, не маючи на це ніяких повноважень, нехтуючи як завжди нормами сімейного, конституційного та міжнародного права і відкрито умисно не виконував рішення державних компетентних органів, а головне рішень суду. До дитини матір грубо і цинічно не підпускав.
З приводу перешкоджання виконання рішення суду стосовно встановлення місця проживання дитини 11 вересня 2023 року порушено кримінальне провадження Миргородським РВП ГУНП в Полтавській області за ознаками частини першої статті 382 КК України, де ОСОБА_2 в рамках цього провадження ще два рази зверталась до поліції. На момент подання позову розслідування тривало.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
3. Самарський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 11 лютого 2025 року позов задовольнив.
4. Відібрав малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від батька - ОСОБА_1 , та передав його матері ОСОБА_2 . Вирішив питання про розподіл судових витрат. Допустив негайне виконання судового рішення в частині відібрання дитини.
5. Судове рішення мотивовано тим, що відповідач створював перешкоди у спілкуванні матері з дитиною, не бажав йти на компроміс для пошуку взаємопорозуміння в питаннях виховання дитини та здійснював свої батьківські права всупереч інтересам дитини, оскільки свідомо перешкоджав контактам матері з сином, який потребував любові, уваги та догляду обох батьків, та безумовно не може бути штучно позбавлений спілкування з матір'ю. Обмеживши дитину у такому спілкуванні, не бажаючи вирішувати спільно з позивачкою питання виховання дитини, відповідач створив умови, за яких втрачається зв'язок дитини з матір'ю, дитина знаходиться під повним контролем і впливом батька.
6. При цьому, встановивши, що Верховний Суд постановою від 20 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 31 січня 2023 року, ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 08 травня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 липня 2024 року залишив без змін, якими визначено місце проживання ОСОБА_3 разом з матір'ю ОСОБА_2 та ураховуючи те, що на підставі досліджених належних та допустимих доказів не встановлено будь-яких фактів, які б свідчили про неналежний догляд, турботу та виховання матір'ю дитини, а також не встановлено будь-яких обставин, які давали б припущення того, що проживання дитини з матір'ю буде шкодити його інтересам чи має загрозу його життю, суд вважав, що небажання відповідачем добровільно виконувати рішення суду щодо визначення місця проживання сина з матір'ю, відсутність законодавчого врегулювання примусового виконання рішення суду в цій частині, є підставою для захисту прав позивачки у порядку, визначеному статтею 162 СК України.
7. Також, відповідач не довів обставин, що повернення малолітньої дитини за місцем проживання матері, яке є місцем проживання і дитини згідно з рішенням суду, створює загрозу його життю та здоров'ю або негативно впливатиме на його розвиток. Аналогічно не встановлено обставин, що повернення дитини буде суперечити його інтересам. Підстав, які б перешкоджали поверненню дитини до матері, не встановлено.
8. Дніпровський апеляційний суд постановою від 26 серпня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення.
9. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2025 року залишив без змін.
10. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що батько дитини, продовжував чинити перешкоди позивачці у зустрічах з сином, не давав можливості брати участь у його вихованні та виконанні батьківських обов'язків, чим порушував права матері.
11. Доводи про те, що син категорично відмовляється від поїздки до матері, спілкування з нею, колегія суддів вважала необґрунтованими, так як стаття 8 Конвенції про права дитини включає як право батьків на вжиття заходів для повернення дитини, так і обов'язок національних органів влади вживати такі заходи, а також відповідач штучно позбавив свою дитину у спілкуванні з матір'ю. Обмеживши дитину у такому спілкуванні, не бажаючи вирішувати спільно з позивачкою питання виховання дитини, відповідач створив умови, за яких фактично втрачається зв'язок дитини з матір'ю, а також дитина знаходиться під повним контролем і впливом батька, що є в цьому випадку неприпустимим.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
12. У вересні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 серпня 2025 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
13. Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
14. Заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20, Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц, від 12 червня 2023 року у справі № 461/2084/20, від 13 грудня 2023 року у справі № 760/29230/18, від 14 квітня 2021 року у справі № 520/17947/18, від 22 червня 2022 року у справі
№ 757/33742/19-ц, від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19, від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17.
15. Оскільки ухвалу про відкриття провадження у справі від 25 жовтня 2024 року заявник отримав лише 06 грудня 2024 року, а підготовче провадження закрито судом 05 грудня 2024 року, суд першої інстанції порушив процесуальне законодавство, позбавивши заявника належного захисту при проведенні підготовчого судового засідання.
16. Також у судах першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_1 подав клопотання про опитування свідків та малолітнього ОСОБА_3 , проте суди не розглянули вказані клопотання та не навели мотиви їх незадоволення.
17. Позивачка не надала судам попередніх інстанцій жодного доказу щодо перешкоджання їй у спілкуванні з дитиною чи будь-якої іншої протиправної поведінки з боку відповідача.
18. У цій справі фактично відсутній висновок органу опіки та піклування щодо відібрання дитини від батька, а також не забезпечено належну участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
19. Крім того, у порушення пунктів 4, 11 частини першої статті 257 ЦПК України адвокат позивачки подав позов до ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав (справа № 541/2050/23), яка наразі перебуває на розгляді в апеляційному суді. Оскільки позов є тотожним позову у справі, яка переглядається, суд повинен був залишити цю позовну заяву без розгляду.
20. Заявник вказує, що він не вчиняв жодних протиправних дій щодо дитини та його матері. Його син з початку 2020 року за власним бажанням почав мешкати разом з ним та його батьками, пояснюючи, що мати ображала його, вчиняла фізичне і психологічне насилля, не лікувала, залишила хворого одного без піклування. 19 березня 2022 року він з сином евакуювались у Львівську область та позивачка знала про ці обставини. Малолітній ОСОБА_3 відмовляється від поїздки до матері та спілкування з нею.
Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходив
Рух справи в суді касаційної інстанції
21. Верховний Суд ухвалою від 29 вересня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Самарського районного суду м. Дніпра.
22. 13 листопада 2025 року цивільна справа № 225/340/24 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
23. ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_3 , батьками в свідоцтві про його народження серії НОМЕР_1 зазначені: батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_4 . Також позивачка має дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
24. Дзержинський міський суд Донецької області рішенням від 31 жовтня 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвав.
25. Дзержинський міський суд Донецької області рішенням від 31 січня 2023 року у справі № 225/2468/21 визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом з матір'ю ОСОБА_2 .
26. Дніпровський апеляційний суд постановою від 26 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 31 січня 2023 року залишив без змін.
27. Верховний Суд постановою від 07 лютого 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2023 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
28. Дніпровський апеляційний суд постановою від 10 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 31 січня 2023 року залишив без змін.
29. Верховний Суд постановою від 20 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 31 січня 2023 року, ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 08 травня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 липня 2024 року залишив без змін.
30. Відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 29 червня 2022 року № 1628-5001808732, гр. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 фактично проживає на АДРЕСА_2 , з 29 вересня 2022 року.
31. Малолітня дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з батьком за вказаною адресою, що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 01 липня 2022 року № 1628-5001822685.
32. Відповідно до довідки-характеристики з ОЗО «Миргородський ліцей N? 1 імені Панаса Мирного Миргородської міської ради Полтавської області», ОСОБА_3 навчався в 5-Б класі.
33. Згідно з рішенням виконавчого комітету Ромоданівської селищної ради Миргородського району Полтавської області від 12 липня 2023 року № 50, яким затверджено висновок Комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Ромоданівської селищної ради «Про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 », з урахуванням прав та інтересів дитини, ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особистої прихильності дитини до кожного з них, Комісія вирішила визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 разом з батьком, ОСОБА_1 , рекомендувало вирішити це питання мирним шляхом між обома батьками, або у разі відсутності взаєморозуміння з даного питання, звернутися до суду за захистом своїх прав та вирішення питання по суті та батькам дитини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 здійснювати свої дії, керуючись інтересами та потребами дитини, враховуючи її вік, стан здоров'я та психологічний стан; налагодити стосунки між собою для вирішення питань, пов'язаних із спільною дитиною.
34. Відповідно до акта обстеження умов проживання від 07 липня 2023 року, складеного комісією у складі: секретаря Ромоданівської селищної ради Іванченко О. Б., начальника служби у справах дітей виконавчого комітету Ромоданівської селищної ради Грішненко I. В., депутатом Ромоданівської селищної ради Бабаджанової Л. В., житло, у якому проживає дитина - приватний одноповерховий будинок з усіма зручностями площею 54,8 кв. м, з газо- та водопостачанням, що складається з 3-х кімнат, кухні, санвузла, веранди, передпокою, прибудови (літньої кухні). Житло належить ОСОБА_7 (діду дитини) на праві власності.
35. Для виховання та розвитку ОСОБА_3 створено такі умови: хлопець має окреме спальне місце, письмовий стіл, шафу для одягу, ноутбук, шкільне приладдя, одяг в достатній кількості. За вказано адресою також проживають дідусь та бабуся хлопця, батько, тітка та двоюрідний брат. Умови проживання сім?ї задовільні. На час обстеження в будинку було чисто, прибрано, дитина забезпечена здоровим харчуванням, згідно дієти. Прибудинкова територія та присадибна ділянка у належному стані. Небезпеки для дитини на території домогосподарства не виявлено.
36. ОСОБА_1 уклав декларацію з лікарем, який буде надавати первинну медичну допомогу синові та пройдено 05 серпня 2022 року медичний огляд в Комунальному некомерційному підприємстві «Миргородський міський ЦПМСД», за результатами якого дитина має III групу здоров?я. Батько задовольняє потреби дитини у догляді та вихованні, дбає про її здоров?я.
37. Відповідно до рішення виконавчого комітету Ромоданівської селищної ради Миргородського району Полтавської області від 12 вересня 2023 року № 62, яким затверджено висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав громадянку ОСОБА_2 , Орган опіки та піклування виконавчого комітету Ромоданівської селищної ради вважав за недоцільне позбавляти батьківських прав ОСОБА_2 по відношенню до малолітнього сина ОСОБА_3 .
38. За змістом рішення виконавчого комітету Ромоданівської селищної ради Миргородського району Полтавської області від 12 вересня 2023 року № 63, яким затверджено висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав громадянина ОСОБА_1 , Орган опіки та піклування виконавчого комітету Ромоданівської селищної ради вважав за недоцільне позбавляти батьківських прав ОСОБА_1 по відношенню до малолітнього сина ОСОБА_8 .
39. Згідно з рішенням виконавчого комітету Ромоданівської селищної ради від 10 квітня 2024 року № 37, яким затверджено висновок органу опіки та піклування про доцільність відібрання дитини органу опіки та піклування виконавчого комітету Ромоданівської селищної ради, питання спору між батьками дитини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з приводу виховання їх спільного сина неодноразово розглядалися на засіданні Комісії з питань захисту прав дитини та виконавчого комітету Ромоданівської селищної ради, де прийнято відповідні рішення. Працівниками виконавчого комітету з батьками проведено бесіду щодо вирішення конфліктного питання - проживання дитини та спілкування з обома батьками, надано консультації та роз'яснення щодо їх дій, відповідно до законодавства України з урахуванням права дитини спілкування з обома батьками. Зважаючи з вищевикладеного, з урахуванням прав та інтересів дитини, виконавчий комітет Ромоданівської селищної ради надав висновок про недоцільність відібрання дитини до вирішення судом питання про визначення місця проживання дитини.
Позиція Верховного Суду
40. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
41. Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
42. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
43. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
44. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
45. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
46. Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
47. У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
48. Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
49. Захист інтересів дитини знаходиться в одній площині поряд із такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров'я, свобода, безпека, справедливість. Захист інтересів дитини, її виховання обома батьками є запорукою становлення сильної держави, правового суспільства, оскільки зростаючи дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів суспільства.
50. Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
51. Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
52. Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
53. Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
54. Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
55. Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
56. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема, у рішенні від 11 липня 2017 року в справі «М. С. проти України», заява № 2091/13 ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зав'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
57. За вимогами частин першої, другої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
58. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом (частина друга статті 13 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»).
59. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
60. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
61. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
62. За змістом положень частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
63. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України).
64. Відповідно до вимог частини першої статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.
65. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
66. Системний аналіз вказаної норми у контексті наявності спору батьків щодо місця проживання дитини дозволяє дійти висновку, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.
67. Такий правовий висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц, постановах Верховного Суду 05 березня 2024 року у справі № 754/1817/22, від 06 грудня 2023 року у справі № 359/1144/21.
68. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 зробив висновки, що судове рішення про визначення місця проживання дитини за своєю суттю є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням немайнового характеру. Зважаючи на відсутність в судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов'язку вчинення дій боржником (тим з батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню. Чинне законодавство не передбачає, що невиконання одним з батьків судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з іншим з батьків, є умовою/підставою застосування статті 162 СК України. Основною умовою застосування статті 162 СК України є факт «самочинної зміни місця проживання дитини».
69. У СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли один з батьків змінив без згоди іншого з батьків місце проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання її не змінював. Подібною нормою є стаття 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Очевидно, що позбавлення матері (батька) права ініціювати позов про відібрання дитини, у разі коли один із батьків змінив місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, суперечить принципу розумності та справедливості.
70. Мати (батько) має право на пред'явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив без згоди іншого з батьків місце її проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, згідно зі статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.
71. У справі, що переглядається, матір ОСОБА_2 просила суд відібрати у батька ОСОБА_1 та повернути їй малолітнього сина ОСОБА_3 з тих підстав, що відповідач забрав сина 10 березня 2021 року та не відпускав його додому, спираючись на захворювання та карантинні заходи.
72. Дзержинський міський суд Донецької області рішенням від 31 січня 2023 року у справі № 225/2468/21 визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з матір?ю.
73. На момент подання цього позову ОСОБА_1 добровільно рішення суду, яке набрало чинності, не виконував. Фактично він сам позбавив ОСОБА_2 її материнських прав, встановив місце проживання дитини із собою, не маючи на це ніяких повноважень, нехтуючи нормами сімейного, конституційного та міжнародного права.
74. Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
75. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України).
76. За правилами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
77. З урахуванням таких вимог статті 81 ЦПК України та положень пункту 3 частини першої і частини другої статті 318 ЦПК України заявник повинен довести ті обставини на які він посилається як на підставу своїх вимог, зазначивши про такі обставини у своїй заяві та про докази, які їх підтверджують і до заяви додати ці докази.
78. За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.
79. Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.
80. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
81. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.
82. Суди попередніх інстанцій встановили, що батько дитини, продовжував чинити перешкоди позивачці у зустрічах з сином, не давав можливості брати участь у вихованні сина та виконанні батьківських обов'язків, чим порушував права матері.
83. Відповідач створював перешкоди у спілкуванні матері з дитиною, не бажав йти на компроміс для пошуку взаємопорозуміння в питаннях виховання дитини та здійснював свої батьківські права всупереч інтересам дитини, оскільки свідомо перешкоджав контактам матері з сином, який потребує любові, уваги та догляду обох батьків, та безумовно не може бути штучно позбавлений спілкування з матір'ю. Обмеживши дитину у такому спілкуванні, не бажаючи вирішувати спільно з позивачкою питання виховання дитини, відповідач створив умови, за яких втрачається зв'язок дитини з матір'ю, дитина знаходиться під повним контролем і впливом батька.
84. Крім того, рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 31 січня 2023 року у справі № 225/2468/21 визначено місце проживання ОСОБА_3 разом з матір'ю ОСОБА_2 . Верховний Суд постановою від 20 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 31 січня 2023 року, ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 08 травня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 липня 2024 року залишив без змін.
85. Таким чином, суд першої інстанції, встановивши, що відсутні належні та допустимі докази, які б свідчили про неналежний догляд, турботу та виховання матір'ю дитини, а також, які б давали припущення того, що проживання дитини з матір'ю буде шкодити інтересам сина чи має загрозу його життю, дійшов обґрунтованого висновку, що невиконання відповідачем добровільно рішення суду, яке набрало чинності, щодо визначення місця проживання дитини з матір'ю, відсутність законодавчого врегулювання примусового виконання рішення суду в цій частині, є підставою для захисту прав позивачки у порядку, визначеному статтею 162 СК України.
86. Крім того, відповідач не довів, що повернення малолітньої дитини за місцем проживання матері, яке є місцем проживання і дитини згідно з рішенням суду, створює загрозу його життю та здоров'ю або негативно впливатиме на його розвиток. Також суди не встановили, що повернення дитини буде суперечити його інтересам.
87. Посилання в касаційній скарзі на те, що позивачка не надала судам попередніх інстанцій жодного доказу щодо перешкоджання їй у спілкуванні з дитиною чи будь-якої іншої протиправної поведінки з боку відповідача є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій, оцінивши всі подані сторонами докази, встановили, що відповідач чинив перешкоди позивачці у зустрічах з сином, не давав можливості брати участь у вихованні сина та виконанні батьківських обов'язків, чим порушував права матері.
88. Доводи касаційної скарги про те, що у справі фактично відсутній висновок органу опіки та піклування щодо відібрання дитини від батька, а також не забезпечено належну участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою, касаційний суд відхиляє з огляду на таке.
89. Дзержинський міський суд Донецької області від 11 березня 2024 року ухвалою від 11 березня 2024 року, зокрема, залучив до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог орган опіки та піклування та зобов'язав надати суду письмовий висновок щодо розв'язання цього спору між сторонами.
90. Отже, орган опіки та піклування брав участь у справі, як третя особа, що відповідає положенням статті 19 СК України щодо обов'язкової участі органу опіки та піклування при розгляді таких спорів.
91. Згідно з рішенням виконавчого комітету Ромоданівської селищної ради від 10 квітня 2024 року № 37, яким затверджено висновок органу опіки та піклування про доцільність відібрання дитини Органу опіки та піклування виконавчого комітету Ромоданівської селищної ради, зокрема, з урахуванням прав та інтересів дитини, виконавчий комітет Ромоданівської селищної ради надав висновок про недоцільність відібрання дитини до вирішення судом питання про визначення місця проживання дитини.
92. Проте, Дзержинський міський суд Донецької області рішенням від 31 січня 2023 року, яке набрало чинності, визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом з матір'ю ОСОБА_2 .
93. При цьому, висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та підлягає оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв'язку (постанови Верховного Суду від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21).
94. Доводи касаційної скарги про ухвалення рішення про відібрання дитини без опитування в суді малолітнього ОСОБА_3 відхиляються з огляду на таке.
95. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право кожного на повагу до приватного і сімейного життя.
96. Відповідно до статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
97. Отже, законодавець визначив, що умовою постановлення судом рішення всупереч думки дитини, яка може її висловити, є забезпечення найкращих інтересів дитини.
98. Схожі зі статтею 171 СК України положення закріплені і у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою під час будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.
99. Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року (дія якої, відповідно до Закону України від 03 серпня 2006 року № 69-V, поширюється, зокрема, на розгляд судами справ про визначення місця проживання дитини) під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган: a) визначає, чи має він достатньо інформації для прийняття рішення в найвищих інтересах дитини, і в разі необхідності одержує додаткову інформацію, зокрема від суб'єктів батьківської відповідальності; b) якщо внутрішнім законодавством дитина визнається такою, що має достатній рівень розуміння:
- упевнюється в тому, що дитина отримала всю відповідну інформацію;
- у відповідних випадках консультує особисто дитину (у разі необхідності - приватно) сам або через інших осіб чи інші органи в зрозумілий дитині спосіб, якщо це явно не суперечить найвищим інтересам дитини; - надає можливість дитині висловлювати її думки; c) приділяє належну увагу думкам, висловленим дитиною.
100. У рішенні від 02 лютого 2016 року у справі «N.Ts. and Others v. Georgia», заява № 71776/12, § 72, ЄСПЛ вказував, що діти мають право на те, щоб з ними консультувалися та їх вислуховували з питань, що їх стосуються. Зокрема по мірі того, як діти дорослішають, і з плином часу вони можуть формулювати власну думку про свій контакт (спілкування) з батьками, суди повинні приділяти належну увагу їхнім поглядам і почуттям, а також праву на повагу до їхнього приватного життя.
101. Верховний Суд звертає увагу, що дитина є суб'єктом права і, незважаючи на неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав, до основних із яких належить право, із досягненням відповідного рівня соціального та особистісного розвитку (достатнього рівня розуміння), вільно висловлювати свою думку щодо питань, які стосуються її життя, та право бути почутою будь-яким органом чи особою, уповноваженою на вирішення цих питань.
102. Закріплення вказаних прав у національному та міжнародному законодавстві підкреслює, що дитина має право на повагу до свого приватного життя, а суд не може допускати свавільного втручання у права дитини.
103. Під час вирішення спору про визначення місця проживання дитини, суд, зважаючи на вік дитини та обставини справи, може безпосередньо заслухати її думку, шляхом проведення бесіди (опитування) у судовому засіданні, за участі, якщо це необхідно, фахівця з дитячої психології.
104. Крім того, з урахуванням обставин справи, суд може з'ясувати думку дитини, доручивши органу опіки та піклування під час підготовки відповідного письмового висновку щодо розв'язання спору, передбаченого частиною п'ятою статті 19 СК України, провести бесіду з дитиною в домашніх або інших комфортних для неї умовах та повідомити суд про результати цієї бесіди.
105. Думка дитини, яка не досягла віку 14 років, при вирішенні спору про визначення її місця проживання не може розглядатися судом, як право вето, разом із тим ухвалення судом рішення всупереч думці дитини має бути належним чином мотивоване, в першу чергу, інтересами дитини.
106. Зазначені доводи касаційної скарги є непереконливими з огляду на тривале проживання дитини із батьком та його родиною, обмеження спілкування з матір'ю та багаторічний конфлікт між батьками, а також враховуючи частину третю статті 171 СК України, суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
107. Посилання в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20, Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц, від 12 червня 2023 року у справі № 461/2084/20, від 13 грудня 2023 року у справі № 760/29230/18, від 14 квітня 2021 року у справі № 520/17947/18, від 22 червня 2022 року у справі № 757/33742/19-ц, від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19, від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17 колегією суддів відхиляються, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
108. Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що у порушення пунктів 4, 11 частини першої статті 257 ЦПК України адвокат позивачки подав позов до ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав (справа № 541/2050/23), яка наразі перебуває на розгляді в апеляційному суді, проте позов є тотожним позову у справі, яка переглядається, тому суд повинен був залишити цю позовну заяву без розгляду, з огляду на наступне.
109. Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо: у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (пункт 4 частини першої статті 257 ЦПК України); після відкриття провадження судом встановлено, що позивачем подано до цього самого суду інший позов (позови) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з однакових підстав і щодо такого позову (позовів) на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, що розглядається, не постановлена ухвала про відкриття або відмову у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви або залишення позову без розгляду (пункт 11 частини першої статті 257 ЦПК України).
110. Як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень у справі № 541/2050/23, зокрема, предметом зустрічного позову є позбавлення батьківських прав ОСОБА_1 щодо малолітнього ОСОБА_3 , що регулюється статтею 164 СК України. Проте у справі, яка переглядається, позивачка звернулась з позовом про відібрання ОСОБА_3 у ОСОБА_1 , без позбавлення батьківських прав, та ці правовідносини регулюються статтями 162, 170 СК України.
111. Аргументи заявника про те, що у судах першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_1 подав клопотання про опитування свідків та малолітнього ОСОБА_3 , проте суди не розглянули вказані клопотання та не навели мотиви їх незадоволення є необґрунтованими, оскільки вказані клопотання були розглянуті та у їх задоволені суди відмовили, що підтверджується протоколами судових засідань, які містяться в матеріалах справи.
112. Заявник в касаційній скарзі посилається на те, що ухвалу про відкриття провадження у справі від 25 жовтня 2024 року він отримав лише 06 грудня 2024 року, а підготовче провадження закрито судом 05 грудня 2024 року, тому суд першої інстанції порушив процесуальне законодавство, позбавивши заявника належного захисту при проведенні підготовчого судового засідання.
113. Вказані доводи є безпідставними з огляду на наступне.
114. Дзержинський міський суд Донецької області ухвалою від 15 лютого 2024 року відкрив провадження у справі та призначив підготовче судове засідання на 11 березня 2024 року (т. 1 а. с. 45).
115. У поданому відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 зазначив, що він отримав зазначену ухвалу суду 15 лютого 2024 року (т. 1 а. с. 51).
116. Матеріали справи містять декілька заяв ОСОБА_1 щодо розгляду справи, апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції від 11 березня 2024 року.
117. У жовтні 2024 року до Самарського районного суду м. Дніпропетровська з Дзержинського міського суду Донецької області за підсудністю, визначеною рішенням Вищої ради правосуддя від 02 вересня 2024 року, надійшла зазначена позовна заява для подальшого розгляду.
118. Самарський районний суд м. Дніпропетровська ухвалою від 25 жовтня 2024 року відкрив провадження у справі.
119. 27 листопада 2024 року відповідач був присутній у судовому засіданні. Розгляд справи відклали на 05 грудня 2024 року (т. 1 а. с. 203).
120. У грудні 2024 року ОСОБА_1 подав відзиви на позовну заяву, яким суд першої інстанції надав оцінку при ухваленні судового рішення (т. 1 а. с. 217-219, т. 2 а. с. 7-10, 72-74).
121. Таким чином, суд першої інстанції не перешкоджав ОСОБА_1 користуватись своїми процесуальними правами під час розгляду цієї справи у суді першої інстанції.
122. Відповідно до частини другої статті 412 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
123. З урахуванням конкретних обставин справи, завдань цивільного судочинства, необхідності забезпечення права сторін на справедливе та ефективне вирішення спору по суті, колегія суддів дійшла висновку, що відсутні правові підстави для скасування оскаржуваних судових рішень з наведених у касаційній скарзі підстав.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
124. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
125. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
126. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
127. Оскільки Верховний Суд ухвалою від 29 вересня 2025 року відстрочив ОСОБА_1 сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 2 422,40 грн до ухвалення судового рішення у справі у суді касаційної інстанції, та враховуючи, що Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, з ОСОБА_1 слід стягнути зазначеній судовий збір.
Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 серпня 2025 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судові витрати у розмірі 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) гривні 40 копійок пов'язані з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров