23 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 442/2320/25
провадження № 61-14335св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
заінтересована особа - ОСОБА_5 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гнідець Оксана Миколаївна, на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 04 липня 2025 року в складі судді Кущ Т. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року в складі колегії суддів Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2025 року заявниця ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису щодо заінтересованої особи ОСОБА_5 .
Заява обґрунтована тим, що вони разом із заінтересованою особою та їхніми трьома неповнолітніми дітьми: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира придбана подружжям за спільні кошти.
Заяву про видачу обмежувального припису ОСОБА_1 мотивує тим, що вона тривалий час страждає від домашнього насильства з боку свого чоловіка ОСОБА_5 , а саме щодо неї застосовується психологічне, економічне та сексуальне насильство, приниження, образи, пошкодження її майна.
Вказувала, що чоловік відмовляється з нею спілкуватися довгий період часу, постійно карає її мовчанкою, не бажає вирішувати їх сімейні проблеми шляхом ведення діалогів на основі взаємоповаги та пошуку компромісів. Крім того, чоловік вчиняє економічне насильство щодо неї та їхніх дітей, оскільки вимагає розділити витрати щодо утримання дітей та будинку в рівних частках, хоча заробляє набагато більше, ніж вона, грошові кошти надає лише за рішенням суду про стягнення аліментів, усвідомлюючи, що цього недостатньо для нормального проживання та забезпечення їх дітей.
Зазначала, що чоловік вчиняє щодо неї сексуальне насильство, яке виражається у його вимогах виконувати подружній обов'язок, а у разі відмови - відшкодувати відсутність близькості в грошовому еквіваленті. ОСОБА_5 часто висловлювався грубо та образливо щодо неї та їхніх дітей, погрожував застосуванням сили з метою виселити її із спільно придбаної квартири, чим завдає шкоди психічному та фізичному здоров'ю не лише заявниці, але і їх дітям, які є свідками цих конфліктів. У зв'язку з цим вона неодноразово зверталася за допомогою та консультаціями до лікарів, зокрема до психологів, лікаря-психіатра та ендокринолога, які рекомендували їй обмежити стрес.
На факт її звернення із повідомленням до правоохоронного органу про вчинення домашнього насильства з боку чоловіка щодо неї працівниками поліції 11 серпня 2024 року винесений терміновий заборонний припис, згідно з яким ОСОБА_5 заборонено спілкуватися з потерпілою особою строком на 3 доби. Крім того, постановою Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 19 вересня 2024 року ОСОБА_5 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення(далі - КУпАП), разом з тим на підставі статті 22 КУпАП суд звільнив його від адміністративної відповідальності, обмежившись усним зауваженням.
Наведене свідчить про систематичність вчинення ОСОБА_5 насильства стосовно неї. Зважаючи на це, ОСОБА_1 переконана, що вірогідність продовження та повторного вчинення насильства ОСОБА_5 щодо неї та їх неповнолітніх дітей, в інтересах яких вона діє, а також настання тяжких наслідків для її здоров'я та здоров'я дітей є дуже високою, а тому вона вимушена звернутися до суду із заявою про видачу обмежувального припису. Просила суд видати обмежувальний припис відносно ОСОБА_5 на строк шість місяців, яким визначити такі тимчасові обмеження його прав, а саме:
- заборонити ОСОБА_5 перебувати за місцем спільного проживання з постраждалими особами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 ;
- заборонити ОСОБА_5 наближатися на відстань менше 500 м до місця проживання постраждалих осіб ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , за адресою: АДРЕСА_1 ;
- заборонити ОСОБА_5 вести листування, телефонні переговори з постраждалими особами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 або контактувати з ними через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб;
- заборонити ОСОБА_5 особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалих осіб ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , якщо вони за власним бажанням перебувають у місці, невідомому кривднику, переслідувати їх та в будь-який спосіб спілкуватися з ними.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Самбірський міськрайонний суд Львівської області рішенням від 04 липня 2025 року відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , про видачу обмежувального припису, заінтересована особа - ОСОБА_5 .
Рішення суду мотивовано тим, що викладені у заяві про видачу обмежувального припису обставини та надані на обґрунтування заяви докази не підтверджують ризиків продовження чи повторного вчинення домашнього насильства та чинників і умов, які створюють або можуть створювати небезпеку для заявниці, що є необхідною умовою для застосування судом до особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству. Суд виснував про відсутність обґрунтованих і доведених підстав для застосування відносно ОСОБА_5 обмежувального припису. Сам факт звернення із заявою не зумовлює її автоматичне задоволення, а необхідність видачі обмежувального припису підлягає доказуванню. Суд у цій справі не встановив випадків систематичного домашнього насильства стосовно заявниці та її дітей, а також і ризиків настання насильства у майбутньому.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Іванов О. О., подав апеляційну скаргу.
Львівський апеляційний суд постановою від 14 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Іванов О. О., залишив без задоволення, рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 04 липня 2025 року залишив без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам щодо законності та обґрунтованості. Заявниця на підтвердження вимог поданої нею заяви не надала суду доказів, які були б достатніми для підтвердження існування юридичних фактів, з якими закон пов'язує можливість видачі обмежувального припису. Надані заявницею для обґрунтування заяви докази не підтверджують ризиків продовження чи повторного вчинення домашнього насильства та чинників і умов, які створюють або можуть створювати небезпеку для заявниці та її дітей, що є необхідною умовою для застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству. Крім того, є необґрунтованими підстави для відводу судді суду першої інстанції у цій справі Кущ Т. М., викладені у заяві ОСОБА_1 від 02 липня 2025 року, оскільки докази, які б підтверджували необ'єктивність чи упередженість судді Кущ Т. М. у розгляді цієї справи відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи особи, яка її подала
13 листопада 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гнідець О. М., засобами поштового зв'язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 04 липня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року в цій справі, в якій представник заявниці, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 04 липня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року і ухвалити нове рішення про задоволення заяви.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження рішення судових рішень ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гнідець О. М., посилається на:
- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 363/3496/18, від 29 серпня 2019 року у справі № 640/23804/18, від 14 січня 2020 року у справі № 754/6995/19, від 08 квітня 2020 року у справі № 336/5627/19, від 02 вересня 2020 року у справі № 635/4854/19, від 17 лютого 2021 року у справі № 766/13927/20, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
- пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 червня
2022 року у справі № 216/4309/21, застосованого судом апеляційної інстанції
в оскаржуваному судовому рішенні;
- пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною першою статті 411 цього Кодексу (в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід).
Заявниця указує на те, що у суді першої інстанції справа розглянута суддею Кущ Т. М. попри наявність обґрунтованого відводу. Зокрема, 02 липня 2025 року ОСОБА_1 заявила відвід судді Кущ Т. М. з тих підстав, що судом апеляційної інстанції була скасована постановлена нею ухвала від 07 травня 2025 року про повернення заяви, а також з тих підстав, що ОСОБА_1 подала скаргу на дії судді до Вищої ради правосуддя. Скасування ухвали та подання скарги свідчать про те, що суддя Кущ Т. М. не могла бути неупередженою під час розгляду її заяви про видачу обмежувального припису з точки зору незалежного стороннього спостерігача.
Зазначає, що у матеріалах справи містяться належні та допустимі докази, які свідчать про вчинення щодо заявниці та її дітей домашнього насильства, а саме наявність тимчасового заборонного припису, протоколу про адміністративне правопорушення та постанови суду щодо ОСОБА_5 про вчинення ним домашнього насильства. Самбірський міськрайонний суд Львівської області постановою від 19 вересня 2024 року у справі № 452/3219/24 визнав винним ОСОБА_5 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, що не потребує доказування, однак суди безпідставно не оцінили цю постанову.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду ОСОБА_5 просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанції.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 04 грудня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі, витребував справу із суду першої інстанції.
У грудні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 31 липня 2010 року зареєстрували шлюб, в якому мають трьох дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Сторони та їх неповнолітні діти спільно проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира не зареєстрована на праві власності за жодним із подружжя. ОСОБА_1 та ОСОБА_5 разом із дітьми зареєстровані у будинку, що належить матері заявниці, за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно із консультативним висновком лікаря-ендокринолога ОСОБА_6 від 18 грудня 2024 року на підставі проведеної онлайн-консультації у ОСОБА_1 , встановлено такий діагноз: структурні зміни щитовидної залози. Еутиреоз. Латентний дефіцит заліза. Недостатність вітаміну D. Недостатність вітаміну B12. Тривожно-депресивний розлад під знаком «?». Рекомендовано: йодована сіль та бразильські горіхи, збалансоване харчування, дотримання режиму роботи та відпочинку, дозоване фізичне навантаження, менше стресу, тощо.
Згідно із довідкою від 17 березня 2025 року, виданої лікарем-психіатром ОСОБА_7 , ОСОБА_1 перебувала на консультації у лікаря-психіатра в центрі здоров'я та розвитку «Коло сім'ї» 17 лютого 2024 року на момент огляду ОСОБА_1 висловлювала скарги на «нервові зриви, перепади настрою, апатію, особливо після конфліктів з чоловіком». У ОСОБА_1 діагностовано депресивний епізод легкого ступеню, тривожно-депресивний синдром. Рекомендовано: психотерапія - індивідуальна психотерапія, групова психотерапія, сімейна психотерапія для гармонізації взаємин у сім'ї; за потреби чи погіршенні психічного стану - повторна консультація психіатра.
У висновку психолога Громадської організації «Центру «Твій БЕРЕГ. Безпечний простір для жінок і дівчат» ОСОБА_8 від 17 березня 2025 року зазначено, що ОСОБА_1 має пригнічений настрій та втрату інтересу до життя, у неї високий рівень тривожності. Психолог, опираючись на результати опитувальників та власні спостереження, вважає, що клієнтка потерпає від тривалого психологічного насильства.
Згідно із висновком психолога ОСОБА_9 від 21 березня 2025 року за результатами обстеження та бесіди з неповнолітніми ОСОБА_2 , 2011 року народження та ОСОБА_3 , 2015 року народження, вбачається, що діти, ймовірно, стали жертвами та свідками домашнього насильства.
Звертаючись до суду із заявою про видачу обмежувального припису стосовно ОСОБА_5 , заявниця ОСОБА_1 посилалася на те, що вона та її діти тривалий час потерпають від домашнього насильства з боку ОСОБА_5 , а саме щодо неї застосовується психологічне, економічне та сексуальне насильство, приниження, образи, пошкодження її майна.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржені судові рішення відповідають з огляду на таке.
Предметом вирішення судами у цій справі є питання видачі обмежувального припису у зв'язку з учиненням щодо заявниці та її дітей домашнього насильства з боку заінтересованої особи.
Організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства, визначає Закон України від 07 грудня 2017 року № 2229-VIII «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (далі - Закон № 2229-VIII).
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону № 2229-VIII обмежувальний припис стосовно кривдника - встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов'язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Згідно з пунктами 3, 4, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону № 2229-VIII домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Економічне насильство - форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.
Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров'ю особи.
Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону № 2229-VIII до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.
У статті 26 Закону України № 2229-VIII зазначено, що право звернутися до суду із заявою про видачу обмежувального припису стосовно кривдника мають: 1) постраждала особа або її представник; 2) у разі вчинення домашнього насильства стосовно дитини - батьки або інші законні представники дитини, родичі дитини (баба, дід, повнолітні брат, сестра), мачуха або вітчим дитини, а також орган опіки та піклування; 3) у разі вчинення домашнього насильства стосовно недієздатної особи - опікун, орган опіки та піклування.
Обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов'язків:
1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; 2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; 3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною; 4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; 5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; 6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб.
Рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.
У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України № 2229-VIII визначено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Таким чином, рішення про видачу обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків, а тому для обмеження права кривдника необхідним є встановлення ризиків, які несе його поведінка по відношенню до постраждалої особи.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 350-2 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису може бути подана батьками та іншими законними представниками дитини, родичами дитини (баба, дід, повнолітні брат, сестра), мачухою або вітчимом дитини, а також органом опіки та піклування в інтересах дитини, яка постраждала від домашнього насильства, - у випадках, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», або постраждала від насильства за ознакою статі, - у випадках, визначених Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).
Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.
Видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків.
Суди під час вирішення такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження одного із батьків (родичів) у реалізації своїх прав відносно дітей у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви іншого з батьків. Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві (постанови Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 509/2131/18, провадження № 61-271св19; від 23 грудня 2020 року у справі № 753/17743/19, провадження № 61-23053св19; від 24 лютого 2021 року у справі № 570/2528/20, провадження № 61-16103св20; від 12 січня 2022 року в справі № 752/9731/21, провадження № 61-14045св21).
Верховний Суд у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 756/3859/19 (провадження № 61-11564св19) зробив висновок, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.
Саме собою звернення заявника до органів поліції та внесення відомостей про кримінальні провадження до Єдиного реєстру досудових розслідувань не підтверджує факт вчинення заінтересованою особою стосовно неї насильства, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 165/3472/21, провадження № 61-441св22).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 03 вересня 2020 року
у справі «Левчук проти України» («Levchuk v. Ukraine», заява № 17496/19, § 78, 80, 90) зазначив: «Питання домашнього насильства, яке може проявлятися у різних формах - від застосування фізичної сили до сексуального, економічного, емоційного або словесного насильства, - виходить за межі обставин конкретної справи. Це загальна проблема, яка тією чи іншою мірою стосується всіх держав-членів, і не завжди очевидна, оскільки часто має місце у контексті особистих стосунків або закритих соціальних систем. Хоча це явище може найчастіше стосуватися жінок, Суд визнає, що чоловіки також можуть бути потерпілими від домашнього насильства і насправді прямо чи опосередковано діти теж часто стають жертвами. Якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насильства над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, національні органи влади зобов'язані оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» («Irina Smirnova v. Ukraine»), заява № 1870/05, пункти 71 і 89, від 13 жовтня 2016 року). Серед іншого, ця оцінка має належним чином враховувати особливу вразливість потерпілих, які часто емоційно, економічно чи іншим чином залежать від своїх нападників, а також психологічний ефект, який може мати загроза повторного знущання, залякування та насильства на повсякденне життя потерпілого. Якщо встановлено, що конкретна особа була постійним об'єктом знущань, і є вірогідність продовження жорстокого поводження, окрім реагування на конкретні інциденти, органи державної влади повинні вжити належні заходи загального характеру для протидії основній проблемі та запобіганню майбутньому жорстокому поводженню».
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Заяву про видачу обмежувального припису ОСОБА_1 мотивувала тим, що вона тривалий час страждає від домашнього насильства з боку свого чоловіка ОСОБА_5 , а саме щодо неї застосовується психологічне, економічне та сексуальне насильство, приниження, образи, пошкодження її майна. Зокрема, чоловік відмовляється з нею спілкуватися довгий період часу, постійно карає її мовчанкою, не бажає вирішувати їх сімейні проблеми шляхом ведення діалогів, взаємоповаги та пошуку компромісів. Чоловік вчиняє й економічне насильство щодо неї та їхніх дітей, оскільки вимагає розділити витрати щодо утримання дітей та будинку в рівних частках, хоча заробляє набагато більше, ніж вона, грошові кошти останній надає лише за рішенням суду про стягнення аліментів, усвідомлюючи що цього недостатньо для нормального проживання та забезпечення їх дітей.
Заявниця зазначала, що чоловік вчиняє щодо неї сексуальне насильство, яке виражається у його вимогах виконувати подружній обов'язок, а у разі відмови прохає відшкодувати відсутність близькості в грошовому еквіваленті. До того ж вказала, що ОСОБА_5 почав висловлюватись грубо та образливо щодо неї та їхніх дітей, погрожує застосуванням сили та бажає її виселити із спільно придбаної квартири, чим завдається шкода психічному та фізичному здоров'ю не лише заявниці, але і їх дітям, які є свідками цих конфліктів. У зв'язку з цим вона неодноразово зверталась за допомогою та консультаціями до лікарів, зокрема до психологів, лікаря-психіатра та ендокринолога, які рекомендували їй обмежити стрес.
Заявниця вказувала на факт її звернення із повідомленням до правоохоронного органу про вчинення домашнього насильства з боку чоловіка щодо неї, внаслідок чого працівниками поліції 11 серпня 2024 року винесений терміновий заборонний припис, згідно якого ОСОБА_5 заборонено спілкуватись з потерпілою особою строком на 3 доби.
При цьому у матеріалах справи відсутні указані заявницею повідомлення до правоохоронного органу про вчинення домашнього насильства та терміновий заборонний припис від 11 серпня 2024 року щодо ОСОБА_5 , на наявність якого посилається ОСОБА_1 .
Крім того, постановою Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 19 вересня 2024 року у справі № 452/3219/24 ОСОБА_5 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП. На підставі статті 22 КУпАП суд звільнив його від адміністративної відповідальності, обмежившись усним зауваженням.
Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень, яка є у вільному доступі, під час розгляду справи № 452/3219/24 ОСОБА_5 зазначив, що причиною конфлікту із дружиною був порядок розподілу коштів у сім'ї. ОСОБА_5 визнав себе винним у вчиненому адміністративному правопорушенні, щиро розкаявся. Додатково пояснив, що усвідомлює факт вчиненого, просив суворо не карати та зазначив, що має на утриманні трьох неповнолітніх дітей.
Враховуючи наведене, на підставі належно оцінених доказів, наданих заявницею на підтвердження підстав для видачі обмежувального припису щодо ОСОБА_5 у їх сукупності, суди дійшли висновку, що вони безумовно не підтверджують вчинення останнім домашнього насильства щодо заявниці, не визначають ризиків продовження чи повторного вчинення домашнього насильства та чинників і умов, які створюють або можуть створити небезпеку для цієї особи, що є необхідною умовою для застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», а свідчать лише про стосунки між сторонами, які супроводжуються сварками та взаємними образливими висловлюваннями, що не може вважатися домашнім насильством.
Колегія суддів зазначає, що суди попередніх інстанцій, надавши належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності в розумінні Закону № 2229-VIII, а також оцінивши можливі ризики застосування психологічного чи фізичного насильства щодо заявниці у майбутньому, встановили, що ці докази підтверджують виключно наявність конфлікту між учасниками справи та не свідчать про загрозу продовження аналогічних подій, а тому обґрунтовано виснували про відсутність правових підстав для задоволення заяви про видачу обмежувального припису.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 січня 2026 року у справі № 456/5992/24 (провадження № 61-8032св25).
Доводи касаційної скарги в частині неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 363/3496/18, від 29 серпня 2019 року у справі № 640/23804/18, від 14 січня 2020 року у справі № 754/6995/19, від 08 квітня 2020 року у справі № 336/5627/19, від 02 вересня 2020 року у справі № 635/4854/19, від 17 лютого 2021 року у справі № 766/13927/20, на які посилається заявниця у касаційній скарзі не можуть бути застосовані у справі, що переглядається, оскільки сформульовані за інших фактичних обставин.
Більше того, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції та викладалися заявницею в обґрунтування її апеляційної скарги, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, на переконання Верховного Суду відсутні підстави повторно відповідати на ті самі аргументи заявниці.
Доводи касаційної скарги про те, що у суді першої інстанції справа розглянута суддею Кущ Т. М. попри наявність обґрунтованого відводу є необґрунтованими.
Згідно із вимогами частини четвертої статті 39 ЦПК України, заявляючи відвід на підставі пункту 5 частини першої статті 36 ЦПК України, заявник зобов'язаний надати докази щодо наявності обставин, які викликають сумнів в неупередженості або об'єктивності судді.
Підставами для відводу судді Кущ Т. М., які викладені у заяві від 02 липня 2025 року, заявниця зазначила те, що судом апеляційної інстанції була скасована ухвала судді Кущ Т. М. у цій справі, а також те, що ОСОБА_1 подала скаргу на дії судді до Вищої ради правосуддя.
Колегія суддів Верховного Суду зауважує, що такі обставини не є підставами для відводу судді, оскільки відповідно до рішення Ради суддів України № 34 від 08 червня 2017 року «Про роз'яснення деяких питань щодо конфлікту інтересів» звернення до Вищої ради правосуддя із скаргою на суддю не є підставою для його відводу, якщо воно не пов'язане з наявністю обставин, що викликають сумнів у його неупередженості чи об'єктивності у конкретній справі, а також виключно незгода з процесуальними рішеннями або рішеннями в інших справах не може бути підставою для відводу судді.
При цьому, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції у цій справі, докази, які б підтверджували необ'єктивність чи упередженість судді Кущ Т. М. в розгляді цієї справи, відсутні.
Доводи касаційної скарги про те, що у цій справі є необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року у справі № 216/4309/21 (провадження № 61-1199св22), застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні є також необґрунтованими.
У постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року у справі № 216/4309/21 (провадження № 61-1199св22) викладено такий висновок:
«Касаційний суд звертає увагу на те, що докази, що додають до заяви, мають стосуватись місця вчинення домашнього насильства, ризиків безпеки постраждалої особи, вірогідність продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи, тобто докази мають стосуватись обґрунтованих побоювань з приводу того, що особа (кривдник) здатний вдатися до небезпечних проявів домашнього насильства у будь-якому його вигляді - психологічному, фізичному, економічному, тощо.
Це можуть бути докази застосування психологічного насильства, приниження гідності, жорстокого поводження з боку заінтересованої особи до заявника, катування, нелюдського поводження, що передбачає спричинення сильних фізичних та душевних страждань, тривалість та системність протиправної поведінки кривдника та докази того, що останній не усвідомлює серйозності негативних наслідків своїх дій, продовжує агресивні дії по відношенню до заявника, не бажає змінювати свою поведінку, а тому існує ризик продовження кривдником таких дій, а отже і необхідність застосування обмежувального припису є обґрунтованими.
В якості доказів до заяви можуть додаватись, зокрема, протокол про адміністративне правопорушення, складений уповноваженою особою органів Національної поліції; терміновий заборонювальний припис стосовно кривдника, винесений працівником уповноваженого підрозділу поліції; обмежувальний припис, винесений судом у кримінальному провадженні; інші документи, які засвідчують факт насильства; витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Саме по собі звернення заявника до органів поліції, служби у справах дітей
та внесення відомостей про кримінальні провадження до ЄРДР не є належними доказами на підтвердження факту вчинення домашнього насильства при розгляді заяви у порядку цивільного судочинства.
Усі докази мають відповідати загальним положенням, установленим статтями 76-80 ЦПК України».
За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для відступу від указаного висновку Верховного Суду, який зводиться до визначення певних принципів доказування в такій категорії справ як застосування обмежувального припису.
Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло б призвести до неправильного вирішення справи та у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України.
Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанційв частині, яка переглядається (вимоги про стягнення витрат на лікування спадкодавця) і не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення в указаній частині.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду без змін, оскільки підстав для скасування оскарженого судового рішення немає.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гнідець Оксана Миколаївна, залишити без задоволення.
Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 04 липня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
СуддіВ. В. Сердюк
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська