Справа № 161/3711/26
Провадження № 2-о/161/234/26
про відмову у відкритті провадження
20 лютого 2026 року місто Луцьк
Суддя Луцького міськрайонного суду Волинської області Філюк Т.М., вивчивши матеріали цивільної справи за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: державний реєстратор прав на нерухоме майно виконавчого комітету Луцької міської ради Гейзер Сергій Анатолійович, про встановлення факту, що має юридичне значення,-
17 лютого 2026 року до суду надійшла вказана заява, в якій представник заявника ОСОБА_1 - адвокат Карпук А.С. просить суд встановити факт державної реєстрації права власності на нерухоме майно - житловий будинок по АДРЕСА_1 ,житловою площею 23.4 м.кв., загальною площею 30.7 м.кв. за ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , що було здійснено Державним комунальним підприємство «Бюро технічної інвентаризації», ЄДРПОУ 03336605 28 жовтня 1999 року з використанням паперових носіїв інформації.
Вирішуючи питання про відкриття провадження за даною заявою та призначення її до судового розгляду, вивчивши матеріали заяви та додані до неї документи, суддя доходить наступного висновку.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України", пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України").
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". У цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина другастатті 315 ЦПК України).
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. В іншому випадку між цими особами виникає спір про право.
Звертаючись до суду із заявою в порядку окремого провадження ОСОБА_1 зазначає, що він є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 , житловою площею 23.4 м.кв., загальною площею 30.7 м.кв разом з побутовими будівлями та спорудами. Також вказує, що йому належить земельна ділянка, яка знаходиться під житловим будинком і призначена для його обслуговування, але не може належним чином реалізувати свої законні права у зв'язку з відсутністю відомостей про його право власності у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та об'єктивною неможливістю внести вказані відомості до реєстру. Встановлення факту проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно має юридичне значення і впливає на його права і законні інтереси, а саме: на можливість впорядкування документів на право власності згідно чинного законодавства з метою отримання в майбутньому компенсації за житло. Заявник зазначає, що у цій справі прагне здійснення державної реєстрації права власності на своє майно. Саме в цьому полягає його інтерес, за захистом якого він звернувся до суду.
Заявник обґрунтовує вимоги наявністю права власності на житловий будинок на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом серії АВЕ №070324 від 25.10.1999 року, виданим державним нотаріусом Першої красноармійської державної нотаріальної контори Кудінової В.І. (зареєстроване в реєстрі за №1084). Також, право власності на нерухоме майно було зареєстроване в Красноармійському бюро технічної інвентаризації, зокрема в реєстровій книзі №48 за реєстровим №9322 від 28.10.1999 року, та відмовою державного реєстратора у внесенні відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, так як на запит державного реєстратора від 20.11.2025 року №7-17/12/2025 не надано інформації про права, які виникли та зареєстровані у встановленому законом порядку до 1 січня 2013 року на об'єкт нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1
Метою заявлення вимог є отримання в майбутньому компенсації за житло. У заяві не міститься відомостей про те, чи житло зруйноване/пошкоджене або житло вціліле, але залишене і заявником о нього втрачено доступ, оскільки в м. Покровськ проходить лінія фронту.ведуться активні бойові дії. БТІ зруйноване,а документи втрачені.
Так, заявник просить встановити факт державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що виникло в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року.
На підтвердження права власності на вказаний будинок заявник додав копію свідоцтва про право на спадщину за заповітом серії АВЕ №070324 від 25.10.1999 року, виданого державним нотаріусом Першої красноармійської державної нотаріальної контори Кудіновою В.І. (зареєстроване в реєстрі за №1084),копію технічного паспорта на будинок, документи на газифікацію житлового будинку, документи,які підтверджують ведення будинку в експлуатацію тощо. У заяві зазначає, що має оригінали вказаних документів.
Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (з подальшими змінами та доповненнями) (далі - Закон №1952-IV) передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 127/28130/20, від 02 листопада 2022 року у справі № 686/27167/21).
Відповідно до ч. 3 та ч. 4 статті 3 Закону №1952-IV закон встановлює положення, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті у випадках, визначених статтею 28 цього Закону, та в інших випадках, визначених законом.
Пунктом 3 частини 3 статті 10 Закону № 1952-IV передбачено, що під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв'язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв'язку з вчиненням такої дії.
Таким чином, аналізуючи вищенаведені норми законодавства у співставленні із заявленою вимогою суд зазначає, що реєстрація права - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, вона не створює право (якщо це не передбачено законом), а лише визнає це право шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти.
Право власності на нерухоме майно, що виникло та зареєстроване за законодавством, що діяло раніше (до 1 січня 2013 року), визнається державою. Відсутність реєстрації в Державному реєстрі речових прав не означає відсутності самого права, якщо воно було зареєстровано в БТІ чи інших органах на паперових носіях у встановленому законом порядку.
Таким чином, встановлення факту проведення державної реєстрації права власності, що виникло до 2013 року, за законодавством, що діяло раніше (до 1 січня 2013 року) фактично є підтвердженням самого права власності на об'єкт нерухомості і оскільки державна реєстрація права власності є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення права власності, то встановлення такого факту судом фактично є способом легітимації права власності на об'єкт.
З огляду на зазначене, заявлена ОСОБА_1 вимога спрямована на підтвердження права власності на нерухоме майно, оскільки встановленню підлягають обставини, що право заявника за свідоцтвом про право на спадщину за заповітом серії АВЕ №070324 від 25.10.1999 року, дійсно було набуте і зареєстроване за законами України на момент набуття, що за своєю юридичною природою свідчить про наявність спору про право.
Також, з огляду на те що йдеться про правовідносини, що стосуються права власності та повноважень власника, цілком очевидно, що закон, який регулює спірні правовідносини, є не процесуальним, а матеріальним.
До того ж мета заявника не просто підтвердити подію, а набути можливість отримати визначені законом компенсації за втрату або пошкодження нерухомого майна, що прямо стосується матеріального права власності.
У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що за змістом статті 392 ЦК України судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (див. постанови від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 та від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19). Аналогічного висновку дійшов у своїй постанові Верховний Суд у справі N 201/9106/24 від 02 квітня 2025 року.
Результат аналізу наведеної норми матеріального права дає підстави для висновку, що особа, яка є власником/володільцем нерухомого майна, набутого раніше на законних підставах, має право на захист свого порушеного права в порядку позовного провадження.
Спір про право виникає у цьому випадку з тими, хто це право не визнає (зазвичай це держава в особі уповноважених органів (публічний інтерес держави) або колишній власник).
Таким чином, враховуючи, що встановлення факту державної реєстрації права власності безпосередньо пов'язане з підтвердженням речового права на об'єкт нерухомості та наявністю відмови уповноваженого органу у реєстрації такого права, оскільки реєстрація є юридичним актом визнання державою права власності, його встановлення у судовому порядку безпосередньо стосується речових прав та може порушувати майнові права та законні інтереси інших осіб та публічний інтерес держави, яка не визнає цей факт через відмову реєстратора у внесенні відомостей про право власника до Державного реєстру речових прав, суд вбачає у даній заяві спір про право.
Отже, оскільки встановлення факту реєстрації права власності безпосередньо впливає на права та обов'язки інших осіб і держави, а мета заявника - фактично підтвердження титулу власності на майно, а тому факт, про встановлення якого просить заявник, не може бути з'ясований в порядку окремого провадження у зв'язку із наявністю спору про право.
Відповідно до ч. 4 ст. 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи залишає заяву без розгляду.
Оскільки є порядок захисту порушеного права, а саме звернення до суду в порядку позовного провадження шляхом подання позовної заяви, а не заяви про встановлення юридичного факту в порядку окремого провадження, суд вважає за необхідне відмовити у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: державний реєстратор прав на нерухоме майно виконавчого комітету Луцької міської ради Гейзер Сергій Анатолійович, про встановлення факту, що має юридичне значення на підставі ч. 4 ст.315 ЦПК України та роз'яснює заявнику його право на звернення до суду з позовом в порядку позовного провадження на загальних підставах.
Керуючись ст. ст.2,5,293,294,315, 353-354 ЦПК України , суддя
У відкритті провадження у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року, що подана в порядку окремого провадження - відмовити.
Роз'яснити ОСОБА_1 право звернення до суду за захистом своїх прав в порядку позовного провадження на загальних підставах.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення, в разі проголошення вступної та резолютивної частини ухвали або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту ухвали.
Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Дата складення повного тексту ухвали - 20 лютого 2026 року.
Суддя Луцького міськрайонного суду
Волинської області Т.М. Філюк