вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
19 лютого 2026 р. м. Ужгород Справа № 907/1314/25
Господарський суд Закарпатської області у складі судді Худенко А.А.
за участю секретаря судового засідання Маркулич Д.В.
За позовом Моторного (транспортного) страхового бюро України, м. Київ
до відповідача Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби, АДРЕСА_1 ,
про відшкодування шкоди в порядку регресу в розмірі 255 600 грн
Представники:
від позивача - Панасюк О.М., представник за довіреністю №4-01/437 від 16.12.2025
від відповідача - не з'явився
СУТЬ СПОРУ: Моторне (транспортне) страхове бюро України звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби, про стягнення 255 600 грн шкоди в порядку регресу.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи визначено головуючого суддю Худенка А.А., про що вказано у протоколі автоматизованого розподілу судової справи між суддями.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 25.11.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 18.12.2025, яке відкладено на 20.01.2026.
У підготовчому засіданні 18.12.2025 підготовче засідання у справі відкладалось з підстав наведених в ухвалі суду.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 20.01.2026 суд постановив про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 19.02.2026.
Відповідач, будучи своєчасно та належним чином повідомленим про дату і час розгляду справи по суті, явку уповноваженого представника в судове засідання не забезпечив, причин неявки суду не повідомив.
Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки для держави, а й для осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в Рішенні від 07.07.1989 у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Згідно з приписами ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому, відповідно до ст. 202 Господарського процесуального кодексу України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, суд вважає за можливе розглянути справу без участі представника відповідача за наявними у справі матеріалами, яких достатньо для встановлення обставин і вирішення спору по суті.
За змістом частин 4 та 5 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Позиція позивача
Позивач просить суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Означене позивач мотивує тим, що 04.02.2024 сталася дорожньо-транспортна пригода за участю службового транспортного засобу «Renault Duster», що перебував у володінні та експлуатації Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України.
Як вказує позивач, на момент настання ДТП транспортний засіб експлуатувався у службових цілях водієм - військовослужбовцем строкової служби, який виконував службові обов'язки, а цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу не була застрахована.
Позивач стверджує, що строковик прикордонної служби ОСОБА_1 керуючи службовим транспортним засобом допустив наїзд на пішохода, внаслідок чого останній помер.
У зв'язку з настанням страхового випадку та відсутністю договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власника транспортного засобу, Моторне (транспортне) страхове бюро України, керуючись положеннями статей 22, 27, 41 Закону «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», здійснило регламентну виплату з Фонду захисту потерпілих у розмірі 255 600 грн особі, яка має право на відшкодування шкоди у зв'язку зі смертю годувальника.
Між тим, позивач вказує, що оскільки спірний транспортний засіб перебував у володінні та експлуатації Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України, а шкода була завдана під час виконання водієм службових обов'язків, саме відповідач є належним суб'єктом відповідальності за завдану шкоду.
Відтак позивач просить відшкодувати шкоди в порядку регресу в розмірі 255 600 грн з відповідача.
Позиція відповідача
Відповідач, скористався наданим йому правом та подав відзив на позовну заяву, відповідно до якого не заперечує факту дорожньо-транспортної пригоди, що мала місце 04.02.2024, а також того, що транспортний засіб марки «Renault Duster» перебував у її користуванні та що на момент ДТП цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу не була застрахована, однак не визнає заявлені позовні вимоги та не погоджується з правовою оцінкою позивачем спірних правовідносин, вважаючи, що відсутні правові підстави для покладення на нього регресної відповідальності.
Так, покликаючись на норми визначені в ст. 1191 Цивільного кодексу України, відповідач зауважує, що право зворотної вимоги (регресу) виникає виключно до винної особи, з вини якої заподіяно шкоду.
За таких обставин, на думку відповідача, належним суб'єктом регресної відповідальності є водій транспортного засобу, який безпосередньо брав участь у ДТП та діями якого було заподіяно шкоду, а не юридична особа - власник транспортного засобу.
Крім того, відповідач зазначає, що до матеріалів позову не надано належних і допустимих доказів, які б беззаперечно підтверджували факт та розмір здійснення МТСБУ регламентної виплати саме потерпілій особі у заявленому розмірі. А відтак, за відсутності належного доказування факту виконання позивачем обов'язку з відшкодування шкоди не виникає і право регресної вимоги як похідне від такого виконання.
Тому, відповідач вважає, що позовні вимоги Моторного (транспортного) страхового бюро України є необґрунтованими, не підтвердженими належними доказами та такими, що заявлені до неналежного відповідача, у зв'язку з чим підлягають відмові у повному обсязі.
ДОВОДИ, ВИКЛАДЕНІ СТОРОНАМИ І ІНШИХ ЗАЯВАХ ПО СУТІ СПРАВИ.
Позивач подав Відповідь на відзив на позовну заяву відповідно до якої вказує, що спір виник з регресних правовідносин, що настали після здійснення Моторним (транспортним) страховим бюро України регламентної виплати у зв'язку зі смертю потерпілого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася 04.02.2024.
Між тим, як стверджує позивач, дорожньо-транспортна пригода була спричинена транспортним засобом марки «RENAULT DUSTER», який перебував у володінні та оперативному управлінні Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України, а на момент ДТП водій цього транспортного засобу виконував службові обов'язки.
Керуючись приписами ч. 1 ст. 1172 Цивільного кодексу України, відповідно до якої - шкода, завдана працівником під час виконання ним трудових (службових) обов'язків, відшкодовується роботодавцем, позивач вказує, що доводи відповідача про необхідність пред'явлення регресних вимог безпосередньо до водія транспортного засобу є необґрунтованими та такими, що суперечать нормам матеріального права і правовим висновкам Верховного Суду.
Позивач зауважує, що особа, яка безпосередньо керує транспортним засобом у межах виконання службових обов'язків, не є суб'єктом відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки; таким суб'єктом є власник або інший законний володілець транспортного засобу.
Відтак, на думку позивача, оскільки шкода була завдана під час виконання водієм службових обов'язків, а транспортний засіб перебував у володінні відповідача, саме Військова частина НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України є належним відповідачем у справі.
ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
Як вбачається із Витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань, щодо кримінального провадження №12024071140000057, 04.02.2024 року близько 13 години, в с. Луги, біля будинку 727, Рахівського району, Закарпатської області, водій-строковик прикордонної служби ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , керуючи у службовим автомобілем марки «Renault Duster», перебуваючи на лінії патрулювання згідно дорожнього листа №0582, рухаючись автодорогою національного значення Н-09, зі сполученням «Мукачево - Рогатин», не врахувавши дорожньої обстановки, здійснив наїзд на пішохода ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що перебігав проїжджу частину дороги з права на ліво відносно руху автомобіля, внаслідок чого отримав тілесні ушкодження та госпіталізований до Рахівської районної лікарні.
З долученого до матеріалів позовної заяви Свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 12.06.2024, встановлено, що ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Згідно Висновку Експерта №18, смерть ОСОБА_2 настала внаслідок тілесних пошкоджень що виникли внаслідок ударяння об тупий твердий предмет з необмеженою травмуючою поверхнею, якими можуть бути частини кузова автомобіля і є характерним для ДТП, а саме наїзду автомобіля на пішохода та вкладаються в строк події, що має місце 04.02.2024.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Юридична компанія «Центр автовиплат Поліс» звернулось з інтересах ОСОБА_3 - матері потерпілого (означене підтверджується долученим до матеріалів позовної заяви Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 від 02.02.1987) до Моторно (транспортного) страхового бюро України з заявою про виплату страхового відшкодування.
Відповідно до означеної заяви, заявник просить виплатити страхове відшкодувати ОСОБА_3 утримання в розмірі 255 600 грн, оскільки остання є особою яка досягнула пенсійного віку, встановленого законом, - довічно.
Наказом №3.1/18376 від 09.06.2025, Моторне (транспортне) страхове бюро України постановило сплатити заявнику відшкодування в розмірі 255 600 грн. Означена виплата також підтверджується Довідкою №1 від 05.06.2025 про розмір відшкодування шкоди з фонду захисту потерпілих та платіжною інструкцією №18848 від 09.06.2025.
Вказане, стало підставою для звернення позивача з позовною заявою до відповідача про відшкодування шкоди в порядку регресу в розмірі 255 600 грн.
Дослідивши наявні матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, а також заперечення проти них, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Порядок відшкодування шкоди спричиненої дорожньо - транспортною пригодою (ДТП) регулюється нормами Цивільного кодексу України (далі- ЦК України), Законом України «Про страхування» та спеціальним Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», який регулює відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів і спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України (далі - Закон про обов'язкове страхування відповідальності).
Обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників (ст. 3 Закону про обов'язкове страхування відповідальності).
Об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (ст. 5 Закону про обов'язкове страхування відповідальності).
За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити на підставі заяви страхувальника або іншої особи, визначеної договором, і страхового акта грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору, при цьому, предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (ст. 979 п. 3 ч. 1 ст. 980 ст. 990 ЦК України).
Відповідно до ст. 9 Закону України «Про страхування», страхове відшкодування - страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.
Страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого (ст. 6 Закону про обов'язкове страхування відповідальності).
Згідно п. 22.1 ст. 22 Закону про обов'язкове страхування відповідальності, при настанні страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому Законом про обов'язкове страхування відповідальності порядку оцінену шкоду, яка була заподіяна у результаті дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням) (ст. 1194 ЦК України).
Отже, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з умовами цього договору або Закону про обов'язкове страхування відповідальності, у страховика не виник обов'язок з виплати повної суми страхового відшкодування, зокрема, у випадках коли розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В цьому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
До страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки (ст. 993 ЦК України).
Відповідно до ст. 1191 ЦК України, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Згідно з ст. 27 Закону України «Про страхування», до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Предметом позову у цій справі є вимога про відшкодування шкоди в порядку регресу витрат, пов'язаних з регламентною виплатою, здійсненою позивачем на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична компанія «Центр автовиплат Поліс».
Отже, правовідносини, що виникли між позивачем та відповідачем у зв'язку із виплатою на користь потерпілого страхового відшкодування, засновані на суброгації - переході до позивача права вимоги потерпілої сторони у деліктному зобов'язанні.
Відносини у сфері страхування регулюються Цивільним кодексом України, та Законом України «Про страхування» який спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та фізичних осіб.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про страхування» страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Згідно з статтею 8 вказаного Закону, страховий ризик - це певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.
Страховий випадок - подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.
Відповідно до ч. 1 ст. 984 ЦК України страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.
Вимоги, яким повинні відповідати страховики, порядок ліцензування їх діяльності та здійснення державного нагляду за страховою діяльністю, встановлюються законом.
Страховиками, які мають право здійснювати страхову діяльність на території України, є: 1) фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно із Законом України «Про господарські товариства», з урахуванням того, що учасників кожної з таких фінансових установ повинно бути не менше трьох, та інших особливостей, передбачених цим Законом, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності (далі - страховики-резиденти); 2) зареєстровані Уповноваженим органом відповідно до цього Закону та законодавства України постійні представництва у формі філій іноземних страхових компаній, які також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності (далі - філії страховиків-нерезидентів).
Слова «страховик», «страхова компанія», «страхова організація» та похідні від них дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності (стаття 1 Закону України «Про страхування»).
Позивачем у цій справі є Моторне (транспортне) страхове бюро України, яке визначає свій статус як страхова компанія, тобто є суб'єктом зі спеціальним статусом.
Згідно з частиною 1 статті 25 Закону України «Про страхування» здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.
Договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору (стаття 16 Закону).
Положенням статті 979 ЦК України визначено правову природу договору страхування як договору, за яким страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Договори страхування укладаються відповідно до правил страхування.
Правила страхування розробляються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають реєстрації в Уповноваженому органі при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування (стаття 17 Закону).
Згідно з абзацом 1 пункту 22.1 статті 22 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Відповідно до частини шістнадцятої статті 9 Закону України «Про страхування», страхове відшкодування - страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.
Згідно з п. 39.1 ст. 39 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» Моторне (транспортне) страхове бюро України за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної. Транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7. статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі.
Дана норма Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачає чіткий перелік випадків, за яких Моторне (транспортне) страхове бюро України відшкодовує шкоду за рахунок коштів Фонду захисту потерпілих.
Відповідно до п.п. «а» п. 41.1. ст. 41 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» в редакції чинній на дату ДТП, Моторне (транспортне) страхове бюро України за рахунок коштів фонду захисту потерпілих, відшкодовує шкоду на умовах, визначених Законом, у разі її заподіяння транспортним засобом, внаслідок якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність.
Керуючись нормами п.п. «а» п.41.1. ст. 41 Закону в редакції чинній на дату ДТП Моторне (транспортне) страхове бюро України здійснило виплату відшкодування в розмірі 266 500 грн. Таким чином, позивач виконав покладений на нього Законом обов'язок по відшкодуванню шкоди заподіяної з вини власника транспортного засобу, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність.
Відповідно до ст. 1191 ЦК України та п.п. 38.2.1 п. 38.2 ст. 38 Закону, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування.
Регресом є право особи, яка здійснила відшкодування шкоди, заподіяної не її діями, звернутися з вимогою про повернення виплаченого до особи, з вини якого заподіяно шкоду. При регресі основне (деліктне) зобов'язання припиняється та виникає нове (регресне) зобов'язання, в межах якого у третьої особи, що виконала обов'язок замість винної особи перед потерпілим, виникає право регресної вимоги до такої винної особи. Статтею 1191 ЦК України, передбачено, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. При регресі право регресної вимоги виникає, тобто є новим правом кредитора за новим в даному випадку регресним зобов'язанням, що виникло внаслідок припинення основного (деліктного) зобов'язання шляхом виконання обов'язку боржника (винної особи) у такому деліктному зобов'язанні третьою особою. Під час регресу право вимоги (регресу) виникає у третьої особи після виконання такою особою обов'язку боржника та, відповідно, припинення основного (деліктного) зобов'язання та виникнення нового (регресного) зобов'язання.
Тому, відповідно до ст.1191 ЦК України та п.п. 38.2.1 п. 38.2 ст. 38 Закону, після проведення виплати потерпілій особі у МТСБУ виникло право зворотної вимоги на виплачену суму до винуватця заподіяної шкоди.
Щодо доводів відповідача, що він є неналежним відповідачем у справі суд зазначає, що Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» прямо встановлений порядок стягнення коштів, виплачених Моторним (транспортним) страховим бюро України на відшкодування шкоди, заподіяної потерпілій у ДТП особі, а саме в порядку регресу, якщо така шкода спричинена власником транспортного засобу, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність.
Тлумачення ч.1 ст. 1172 Цивільного кодексу України свідчить, що відповідальність юридичної або фізичної особи за шкоду, завдану їхнім працівником, настає лише у випадках, коли заподіювач шкоди не лише перебуває з такою юридичною або фізичною особою в трудових відносинах, а й заподіяв відповідну шкоду саме у зв'язку та під час виконання своїх трудових (службових) обов'язків. Виконання працівником своїх трудових (службових) обов'язків є виконання ним роботи, зумовленої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоч і виходить за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою, або спричинена необхідністю, як на території роботодавця, так і за її межами. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного та іншого характеру, вчинення яких безпосередньо входить до службових обов'язків працівника.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.02.2019 р. у справі №355/1394/16-ц.
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018р. у справі №426/16825/16-ц зроблено висновок про те, що особа, яка керує транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, не є суб'єктом, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. У цьому випадку таким суб'єктом є законний володілець джерела підвищеної небезпеки - роботодавець. Отже, шкода, завдана внаслідок ДТП з вини водія, що на відповідній правовій підставі керував автомобілем, який перебуває у володінні роботодавця, відшкодовується саме володільцем цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.
Зважаючи на вищевикладене, а також беручи до уваги приписи ст. ст. 1172, 1187 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку про те, що в даному випадку, особою, відповідальною за завданий збиток, є саме відповідач.
Таким чином, вимоги МТСБУ у частині стягнення 266 500 грн підлягають задоволенню.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною 1 ст. 73 ГПК України унормовано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Салов проти України» від 06.09.2005).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Надточий проти України» від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
У постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. також постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18).
За загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості для реалізації стандарту більшої переконливості (такі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №645/5557/16-ц).
Верховний Суд у постанові від 29.01.2021 у справі №922/51/20 зазначив про те, що реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Окрім того, суд враховує висновки в рішенні ЄСПЛ у справі «Проніна проти України», в якому зазначено, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Лише той факт, що суд окремо та детально не відповів на кожний аргумент, представлений сторонами, не є свідченням несправедливості процесу (рішення ЄСПЛ у справі «Шевельов проти України»).
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих сторонами доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги як обґрунтовано заявлені підлягають до задоволення.
У зв'язку із задоволенням позову судові витрати підлягають віднесенню на відповідача у відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст. 11, 13, 14, 73 - 79, 86, 129, 210, 220, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби, АДРЕСА_2 (код ЄДРПОУ: НОМЕР_4 ) на користь Моторного (транспортного) страхового бюро України, Русанівський бульвар, будинок 8, м. Київ, 02154 (код ЄДРПОУ: 21647131) суму сплаченого відшкодування, пов'язаного з регламентною виплатою в розмірі 255 600 грн (Двісті п'ятдесят п'ять тисяч шістсот гривень), а також 2422,40 грн (Дві тисячі чотириста двадцять дві гривні 40 коп) на відшкодування витрат по сплаті судового збору.
3. На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду, згідно зі ст. 256 Господарського процесуального кодексу України, подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.
4. Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по даній справі, - http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.
Повний текст рішення складено та підписано 25.02.2026
Суддя А.А. Худенко