23.02.26
22-ц/812/209/26
Провадження №22-ц/812/209/26
Іменем України
23 лютого 2026 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого: Базовкіної Т.М.,
суддів: Коломієць В.В. та Серебрякової Т.В.,
із секретарем судового засідання: Богуславською О.М.,
за участю представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Бінько М.М.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції цивільну справу №473/3498/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана його представником - адвокатом Бінько Мариною Анатоліївною, на рішення, яке постановив Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області під головуванням судді Булкат Марини Сергіївни у приміщенні цього суду 29 жовтня 2025 року, дата складання повного судового рішення не зазначена, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частку майна в порядку поділу майна подружжя,
У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю.
Позов мотивовано тим, що 17 квітня 1999 року між ним та відповідачкою було зареєстровано шлюб. Від цього шлюбу сторони мають двох дітей - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 02 листопада 2005 року на підставі договору купівлі-продажу позивач, перебуваючи у шлюбі з відповідачкою, набув у власність житловий будинок АДРЕСА_1 . Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 червня 2014 року шлюб між сторонами було розірвано. Позивач зазначає, що вказаний об'єкт нерухомості був придбаний виключно за його особисті кошти, отримані в дар від матері, а отже - є його особистою приватною власністю.
Посилаючись на викладене, позивач просив суд визнати житловий будинок АДРЕСА_1 , його особистою власністю та стягнути з відповідачки на його користь судові витрати.
У серпні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку майна в порядку поділу майна подружжя.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що спірний житловий будинок був придбаний частково за кошти, надані ОСОБА_5 (матір'ю позивача), а також за рахунок позики в сумі 3500 доларів США, яку подружжя повертало спільно, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі. Відповідачка наголошує, що з квітня 2006 р. вона була зареєстрована як фізична особа - підприємець (ФОП), здійснювала підприємницьку діяльність та брала безпосередню участь у поверненні боргу, отриманого на придбання спірного житлового будинку.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 просила суд в порядку поділу майна, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя визнати за нею право власності на частину будинку АДРЕСА_1 , а також стягнути з ОСОБА_1 на її користь судовий збір у розмірі 1211 грн 20 коп.
Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 29 жовтня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 задоволено.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подачу зустрічного позову в розмірі 1211 грн 20 коп.
Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 не доведено, що спірний житловий будинок був придбаний у шлюбі, однак за його особисті кошти, тому презумпція спільної сумісної власності не була спростована.
Тому суд вважав, що спільне майно подружжя за відсутності домовленості між ними, слід ділити порівну з урахуванням обставин, що мають значення у справі, призначення речей, їх фактичного перебування у володінні одного з подружжя та намірів щодо володіння та використання майна кожним з подружжя.
У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
За обставинами справи, в тому числі за відсутності передумов для отримання одним з подружжя грошової компенсації замість його частки, суд вважав необхідним визнати за позивачем та відповідачкою право власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Бінько М.А. просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 , а в задоволенні позову ОСОБА_2 - відмовити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що незважаючи на достатність доказів, які долучені позивачем до позову, які свідчать про наявність достатніх підстав для застосування судом статті 57 СК України, яка встановлює загальні принципи особистої власності дружини, чоловіка, суд помилково поклав в основу оскаржуваного рішення формальні підстави для відмови в задоволенні первісного позову, не врахувавши що сам по собі факт придбання спірного майна у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення його до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Матеріали справи не містять будь-яких доказів участі відповідачки ОСОБА_2 у придбанні спірного нерухомого майна, зокрема наявності у подружжя спільних заощаджень, достатніх для придбання спільного нерухомого майна, укладення договору позики саме подружжям, а також спільне повернення позичених коштів, та інші докази. Натомість позивач ОСОБА_1 належними та допустимими доказами підтвердив походження коштів, за які було придбано спірне нерухоме майно, а саме: письмової розписки про передачу коштів в дар; пояснень допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 . Також адвокат Бінько М.А. зазначає, що висновок суду в частині, що кошти на спірний будинок фактично були надані подружжю, не може бути трактовано таким чином, оскільки перебування позивача ОСОБА_1 в зареєстрованому шлюбі не може автоматично відносити до статусу спільної сумісної власності будь-яке майно, при тому, що свідки позивача не надавали пояснення, які б вказували, що спірні кошти були надані для подружжя, а наголошували, що передавалися в дар саме сину, який розпорядився ними на власний розсуд, в даному випадку витратив на придбання житлового будинку. Крім того, під час укладення спірного договору купівлі-продажу житлового будинку, позивач та його представник вважають, що сторонами визначено правовий режим даного майна, як таке, що є особистою приватною власністю чоловіка ОСОБА_1 . Вказаний договір не містить посилання на те, що нерухоме майно купується за спільні сумісні кошти подружжя, навпаки, в пункті 4 цього договору зазначено, що представник продавця одержала від покупця всю суму коштів за його продаж, жодних згадувань про те, що нерухоме майно придбавалось на спільні кошти подружжя, ні договір ні матеріали справи не містять.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Берікул Р.М. вказує на необґрунтованість доводів апеляційних скарг, правильність висновків суду першої інстанції та просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивача за первісним позовом ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, оцінивши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких міркувань.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Оскаржуване рішення суду відповідає вказаним положенням закону.
Як встановив суд першої інстанції і таке вбачається з матеріалів справи, 17 квітня 1999 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений шлюб, який розірваний рішенням Вознесенського районного суду Миколаївської області від 17 червня 2014 року (справа № 473/2287/14-ц) (а.с. 3).
За договором купівлі-продажу, який був укладений між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) та посвідчений приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Платовською П.О. 02 листопада 2005 року (а.с. 4-5), був придбаний житловий будинок АДРЕСА_1 .
Звернувшись з позовом, ОСОБА_1 просить про визнання зазначеного житлового будинку його особистою власністю, посилаючись на те, що його було придбано за його особисті кошти.
ОСОБА_2 , подавши зустрічний позов, просить про поділ спірного житлового будинку як спільного сумісного майна сторін.
Суд першої інстанції погодився із зустрічним позовом та відмовив у задоволенні первісного позову, оскільки вважав, що позивач не спростовував презумпцію спільності спірного майна.
Вирішуючи питання правильності такого висновку суду першої інстанції, колегія суддів виходить з таких міркувань.
За змістом частин 1 та 7 статті 41 Конституції України, частин 1 та 5 статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 3 статті 368 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно із частиною другою статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).
При вирішення спору щодо поділу спільного майна подружжя, визначення в ньому її частки, незважаючи на презумпцію спільності власності подружжя, позивачу необхідно здійснити відповідне матеріально-правове обґрунтування, вказати спосіб (способи) захисту порушеного права, а також викласти обставини, які б обґрунтовували вимоги, зазначивши докази для їхнього підтвердження.
При цьому, найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19, від 26 січня 2021 року в справі № 522/1528/15-ц). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року в справі № 910/3009/18).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).
Щодо вирішення судом першої інстанції первісного позову ОСОБА_1 про визнання житлового будинку по АДРЕСА_1 особистою власністю.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України).
Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Схожий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17. Аналогічний висновок підтверджений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21).
Тобто для жінки та чоловіка, які перебували у шлюбі між собою, передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й кожен з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Той з подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.
Законодавець визначив в статтях 57 та 58 СК України випадки для подружжя, за яких майно є особистою приватною власністю. Зокрема, особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які перебувають у шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім'єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Спільною сумісною власністю подружжя можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з них вони були набуті. Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток, може здійснюватися на підставі: (а) договору подружжя; (б) рішення суду при наявності спору між ними.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
Тобто, у випадку набуття одним із подружжя коштів на підставі договору дарування, такі кошти є його особистою приватною власністю.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19 (провадження № 61-6722св21) зазначено, що: «відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що: на момент набуття спірного будинку АДРЕСА_1 сторони перебували у шлюбі; презумпцію спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно ОСОБА_1 не спростував; у справі відсутні будь-які належні та допустимі докази, які б підтверджували придбання спірного нерухомого майна за особисті кошти останнього. За таких обставин суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні первісного позову.
Аргументи апеляційної скарги про те, що судом не враховано доводів ОСОБА_1 про дарування 25 жовтня 2005 року грошей (43000 грн.) його матір'ю, які були витрачені на придбання спірного житлового будинку, що підтверджено належними допустимими доказами, апеляційний суд відхиляє з таких підстав.
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто.
Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.
Як нікчемні законодавець, зокрема, кваліфікує договори, вчинені з порушенням вимоги про нотаріальне посвідчення правочину (частина перша статті 220 ЦК України).
У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).
Тлумачення частини першої статті 220 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов'язку вчинити відповідний договір в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично (ipso iure) до нікчемності.
Згідно фотокопії розписки, яка складені 25 жовтня 2005 року, ОСОБА_5 передала в дар своєму синові ОСОБА_1 43000 грн. (а.с. 11).
Договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина п'ята статті 719 ЦК України в редакції, чинній станом на 25 жовтня 2005 року).
Із аналізу частини п'ятої статті 719 ЦК України в редакції, чинній станом на 25 жовтня 2005 року, можна зробити висновок, що вимога про необхідність нотаріального посвідчення прямо передбачена в цій нормі для дарування коштів в сумі, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. П'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян становить 850 грн.
З урахуванням встановлених судами обставин, відсутні підстави стверджувати про дотримання ОСОБА_1 та його матір'ю вимоги про нотаріальне посвідчення правочину щодо дарування валютних цінностей. Натомість суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.
Подібних висновків за аналогічних фактичних обставин дійшов Верховний Суд у постанові від 10 листопада 2023 року у справі № 755/12702/22.
За такого ОСОБА_1 не довів допустимими доказами факт дарування йому 43000 грн. 25 жовтня 2005 року та купівлю саме за ці гроші будинку АДРЕСА_1 .
Пояснення свідків щодо таких обставин та розписка ОСОБА_5 не є допустимими доказами для підтвердження факту укладання договору дарування валютних цінностей, що потребує нотаріального посвідчення, а, відповідно - набуття у власність грошей та використання саме їх для розрахунку за придбання спірного майна.
Суд першої інстанції не звернув уваги на зазначені норми закону щодо нікчемності договору дарування грошових коштів, на укладанні якого наполягав позивач за первісним позовом, та помилково вдався до аналізу змісту розписки та пояснень свідків, допитаних в судовому засіданні за клопотанням ОСОБА_1 .
Натомість таке не вплинуло на правильність висновку суду першої інстанції по суті первісного позову щодо недоведеності останнього.
Наведені положення закон дають підстави відхилити доводи апеляційної скарги щодо доведеності позиції ОСОБА_1 про придбання спірного житлового будинку за його особисті кошти, оскільки подані на підтвердження цього докази є неналежними та недопустимими.
Щодо доводів представника відповідача про залучення для придбання спірного будинку коштів, переданих родичами останнього, зокрема, й отриманих у позику, що частково визнала ОСОБА_2 у зустрічній позовній заяві.
Так, у постанові Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 127/15713/16-ц (провадження № 61-16388св18) зазначено, що: «Сам по собі факт надання грошових коштів родичами одного з подружжя для придбання спільного майна не свідчить про їх дарування виключно цій особі. За відсутності належних доказів укладення договору дарування чи передачі коштів саме в дар одному з подружжя, такі кошти вважаються спільними, а набуте за них майно - спільною сумісною власністю».
Подібна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 372/1684/17, де суд наголосив, що: «Якщо не доведено, що грошові кошти, за які придбане майно, належали одному з подружжя на праві особистої приватної власності (наприклад, отримані в дар чи у спадщину), майно, придбане під час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя».
Також у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 641/9842/18 суд зазначив, що: «Подарованими є лише ті кошти, щодо яких беззаперечно доведено волю дарувальника передати їх у власність одній особі безоплатно. Надання коштів для сімейних потреб не є даруванням у розумінні статті 717 ЦК України».
У постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 755/23359/16-ц (провадження № 61-8671св21) зазначено, що: «Якщо майно придбане під час шлюбу за рахунок позикових коштів, то такі кошти вважаються спільними, а обов'язок щодо їх повернення є спільним зобов'язанням подружжя. Відтак майно, придбане за ці кошти, належить подружжю на праві спільної сумісної власності».
Як убачається з наявних у справі доказів та не заперечується сторонами, спірний житловий будинок був придбаний під час перебування сторін у шлюбі, з метою проживання їхньої сім'ї та в ньому проживали сторони та їхні сини.
Враховуючи викладене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю сторін, оскільки ОСОБА_1 не спростував презумпцію спільності цього майна.
Щодо вирішення зустрічного позову.
Частиною 1 статті 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з частиною 2 статті 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.
Відповідно до частини 1 статті 69, частини 1 статті 71 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, яке ділиться між ними в натурі. Поділ здійснюється за взаємною згодою подружжя, а в разі недосягнення згоди - судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Положення частини 1 статті 70 СК України, роз'яснення, викладені у пункту 30 постанові пленуму Верховного Суду України №11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вказують на те, що в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною 1 статті 63, частиною 1 статті 65 СК України.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Отже, спільне майно подружжя за відсутності домовленості між ними, слід ділити порівну, з урахуванням обставин, що мають значення у справі, призначення речей, їх фактичного перебування у володінні одного з подружжя та намірів щодо володіння та використання майна кожним з подружжя.
У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
За обставинами справи, встановивши, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю сторін, за відсутності передумов для отримання одним з подружжя грошової компенсації замість його частки, не заявлення вимоги про поділ майна в натурі, невизнання, фактично, ОСОБА_1 права власності ОСОБА_2 на будинок, суд обґрунтовано вважав необхідним провести поділ майна сторін і визнати за позивачем та відповідачкою право власності на 1/2 частку житлового будинку за кожним.
Доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують.
Так, аргументи про доведеність факту купівлі спірного житлового будинку за власні кошти ОСОБА_1 поясненнями опитаних судом свідків та розпискою його матері про дарування коштів суперечать наведеним вище у цій постанові вимогам закону та судовій практиці, яка є сталою.
Посилання на відсутність у договорі купівлі-продажу спірного будинку посилання на те, що придбане майно є спільною власністю сторін, є безпідставним, оскільки за відсутності такого застереження придбане у шлюбі майно є саме спільною сумісною власністю.
Також неприйнятним є доводи про недоведеність участі відповідачки за первісним позовом, оскільки так суперечить положенням частини 1 статті 60 СК України з огляду на відсутність доказів того, що ОСОБА_2 без поважних причин (ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) не мала доходу/заробітку.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81, 89 ЦПК України, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, тому в силу статті 375 ЦПК України відсутні підстави для скасування цього рішення.
За такого апеляційну скаргу слід залишити без задоволення та погодитись з відзивом на апеляційну скаргу.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. (частина 1, пункт 3 частини 2, частина 13 статті 141 ЦПК України).
Оскільки апеляційні скарга залишена без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін, відсутні підстави для розподілу судових витрат апеляційним судом.
Керуючись статтями 367-369, 371, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана його представником - адвокатом Бінько Мариною Анатоліївною, залишити без задоволення, рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 29 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Головуючий Т.М. Базовкіна
Судді: В.В. Коломієць
Т.В. Серебрякова
Повна постанова складена 24 лютого 2026 року