Справа № 646/12395/25
Провадження № 1-кп/646/670/2026
24 лютого 2026 року м. Харків
Основ'янський районний суд міста Харкова у складі:
головуючий - суддя ОСОБА_1 ,
за участі секретаря судового засідання - ОСОБА_2 ,
прокурора - ОСОБА_3 ,
захисника обвинуваченого - ОСОБА_4 ,
обвинуваченого - ОСОБА_5 ,
розглянувши у судовому засіданні в режимі відеоконференції обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 62025170020009656 від 15.07.2025 року за обвинуваченням:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Глодоси Новоукраїнського району Кіровоградської області, українця, громадянина України, з середньою освітою, одруженого, військовослужбовця військової служби за мобілізацією військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, перебуваючого на посаді кулеметника 1-го кулеметного відділення кулеметного взводу роти вогневої підтримки 2-го батальйону оперативного призначення, у військовому званні «солдат», зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше несудимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України,
Судовим розглядом встановлено, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 15.03.2025 № 81 солдата ОСОБА_5 зараховано до списків особового складу частини та на всі види забезпечення.
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 15.03.2025 № 81 солдата ОСОБА_5 призначено на посаду кулеметника 1-го кулеметного відділення кулеметного взводу роти вогневої підтримки НОМЕР_2 батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України.
Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», який затверджено Верховною радою України, у зв'язку із військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався та діє по теперішній час.
Відповідно до вимог ст.ст. 17, 65 Конституції України, ст.ст. 1, 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», положень Військової присяги, ст.ст. 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.ст. 1-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, Закону України про Національну гвардію України, солдат ОСОБА_5 під час проходження військової служби повинен свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, бути дисциплінованим, беззастережно виконувати накази командирів (начальників), виявляти повагу до командирів (начальників) і старших за військовим званням, сприяти їм у підтриманні порядку і дисципліни, вивчати військову справу, зразково виконувати свої службові обов'язки та бути готовим до виконання завдань, пов'язаних із захистом Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, забезпечувати недоторканність державного кордону та охорону суверенних прав України, не допускати негідних вчинків та стримувати від них інших. Крім цього, згідно з вищевказаними положеннями нормативно-правових актів, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ст. 28 Статуту внутрішньої служби єдиноначальність є одним із принципів будівництва і керівництва Збройними Силами України і полягає в наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих і покладенні на нього персональної відповідальності перед державою за всі сторони життя та діяльності військової частини, підрозділу і кожного військовослужбовця; наданні командирові (начальникові) права одноособово приймати рішення, віддавати накази; забезпеченні виконання зазначених рішень (наказів), виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами законів і статутів Збройних Сил України.
Згідно зі ст. 29 Статуту внутрішньої служби за своїм службовим становищем і військовим званням військовослужбовці можуть бути начальниками або підлеглими стосовно інших військовослужбовців.
Відповідно до ст. 30 Статуту внутрішньої служби начальник має право віддавати підлеглому накази і зобов'язаний перевіряти їх виконання підлеглий зобов'язаний беззастережно виконувати накази начальника.
Згідно зі ст. 31 Статуту внутрішньої служби начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.
Як вбачається з ст. 32 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, За своїми військовими званнями начальниками є: полковники, генерал-майори, генерал-лейтенанти, - для військовослужбовців рядового, сержантського старшинського складу та молодшого офіцерського складу; генерал-полковники, адмірали, генерали армії України - для військовослужбовців рядового, сержантського і старшинського складу, молодшого та старшого офіцерського складу.
Відповідно до ст. 37 Статуту внутрішньої служби військовослужбовець після отримання наказу відповідає: «Слухаюсь» і далі виконує його. Військовослужбовець зобов'язаний неухильно виконати відданий йому наказ у зазначений термін.
Відповідно до ст. 4 Дисциплінарного статуту військова дисципліна зобов'язує кожного військовослужбовця: додержуватися Конституції та законів України, Військової присяги, неухильно виконувати вимоги статутів Збройних Сил України, накази командирів.
Відповідно до ст. 6 Дисциплінарного статуту право командира - віддавати накази і розпорядження, а обов'язок підлеглого - їх виконувати.
Однак, ОСОБА_5 , під час проходження військової служби у складі військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України - 11.07.2025 вирішив стати на злочинний шлях, та діючи умисно, в умовах воєнного стану, вчинив непокору, тобто відкриту відмову виконати наказ начальника.
Так, 11.07.2025 приблизно о 10 год. 00 хв. командиром роти вогневої підтримки 2-го батальйону оперативного призначення лейтенантом ОСОБА_6 , у пункті тимчасової дислокації підрозділу в АДРЕСА_2 , військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, у тому числі, ОСОБА_5 , було доведено бойове розпорядження командира НОМЕР_3 батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 НГУ №306дск. від 11.07.2025 майора ОСОБА_7 , що полягало у необхідності до 19-00 години 11.07.2025 року висунутись в батальйонний район оборони НОМЕР_3 батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, а саме спостережного посту « ІНФОРМАЦІЯ_2 » взводного опорного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_3 » ротного опорного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_4 », який розташований на території Куп'янського району Харківської області, продовжувати завдання із створення системи спостереження та вогню, нарощення фортифікаційного обладнання позиції, встановлення невибухових загороджень на флангах та перед переднім краєм.
Однак, ОСОБА_5 , будучи невдоволеним цим наказом щодо необхідності до 19-00 години 11.07.2025 року висунутись в батальйонний район оборони НОМЕР_3 батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, а саме спостережного посту « ІНФОРМАЦІЯ_2 » взводного опорного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_3 » ротного опорного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_4 », який розташований на території Куп'янського району Харківської області, продовжувати завдання із створення системи спостереження та вогню, нарощення фортифікаційного обладнання позиції, встановлення невибухових загороджень на флангах та перед переднім краєм, перебуваючи у пункті тимчасової дислокації підрозділу в н.п. Вишнівка Куп'янського району Харківської області, 11.07.2025 орієнтовно о 10 год. 05 хв., діючи з прямим умислом, а саме усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, в умовах воєнного стану відкрито відмовився виконувати вказаний наказ.
Таким чином, ОСОБА_5 обвинувачується у тому, що своїми діями вчинив непокору - відкриту відмову виконати наказ начальника, вчинену в умовах воєнного стану, тобто кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 402 КК України.
Допитаний у судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_5 , свою вину у пред'явленому йому обвинуваченні визнав повністю, щиросердно розкаявся у скоєному, підтвердив обставини вчинення злочину, викладені вище.
Свідчення обвинуваченого повністю відповідають фактичним обставинам справи, які він не заперечував.
Даючи оцінку показанням ОСОБА_5 суд визнає їх правдивими і достовірними, оскільки вони послідовні, об'єктивно і досить повно відображають обстановку, і обставини скоєного обвинуваченим кримінального правопорушення (злочину), пояснюють мотив скоєного, підстав для самообмови судом не встановлено.
Враховуючи, що ОСОБА_5 у судовому засіданні визнав свою вину у повному обсязі, не оспорював обставини вчинення ним кримінального правопорушення, суд, на підставі ч. 3 ст. 349 КПК України, оскільки проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнає недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються.
Водночас суд з'ясував, чи правильно розуміють учасники зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснив, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006, при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно зі ст. 17 КПК України ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
Відповідно до п. 43 рішення Європейського суду з прав людини від 14 лютого 2008 року у справі «Кобець проти України» доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість обвинуваченого доведено поза розумним сумнівом. Розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та допустимих відомостях, визнаних доказами, або відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, критерієм доведення винуватості особи у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення є те, що саме прокурор має довести вину обвинуваченого поза межами розумного сумніву, ухвалюючи обвинувальний вирок, суд має бути переконаний поза межами розумного сумніву, що кожен із суттєвих елементів інкримінованого особі кримінального правопорушення є доведеним (справа «Дж. Мюрей проти Сполученого Королівства»).
Статтею 94 КПК України визначено, що суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку.
З урахуванням викладеного, розглянувши кримінальне провадження в межах пред'явленого обвинувачення, дотримуючись принципу змагальності сторін та свободі в поданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, дотримуючись принципу диспозитивності, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створивши необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків, суд приходить до висновку, що вина ОСОБА_5 «поза розумним сумнівом» знайшла своє повне підтвердження в ході судового розгляду кримінального провадження і дії ОСОБА_5 слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 402 КК України, а саме як непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, вчинена в умовах воєнного стану.
Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» при призначенні покарання в кожному випадку мають суворо додержувати вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.
Згідно з п. 3 цієї ж постанови, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК України), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).
Згідно зі ст. 12 КК України кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 402 КК України належить до тяжких злочинів.
Суд, дослідивши дані про особу обвинуваченого, встановив, що ОСОБА_5 одружений, має на утриманні двох неповнолітніх дітей, раніше несудимий. Згідно зі службовою характеристикою, за своїми морально-діловими якостями солдат ОСОБА_5 займаній посаді не відповідає, авторитетом серед особового складу не користується, є неорганізованим у роботі, не здатний самостійно виконувати поставлені завдання та потребує постійного контролю. Відповідно до довідки комунального некомерційного підприємства «Новоукраїнська центральна районна лікарня» ОСОБА_5 на обліку у лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває.
Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації таке покарання за своїм видом і розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Під час вибору заходу примусу мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують та обтяжують.
Призначаючи покарання у кримінальному провадженні, залежно від конкретних обставин справи, особи засудженого, дій, за які його засуджено, наслідків протиправної діяльності, суд вправі призначити такий вид і розмір покарання, який у конкретному випадку буде необхідним, достатнім, справедливим, слугуватиме перевихованню засудженої особи та відповідатиме кінцевій меті покарання в цілому.
Вирішуючи питання про вид та міру покарання, суд, відповідно до ст.ст. 65-67 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, дані про особу винного та обставини, що впливають на його покарання.
Обставин, що обтяжують покарання судом не встановлено.
Обставинами, що пом'якшують покарання обвинуваченого суд, відповідно до ст. 66 КК України, визнає щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину.
Вирішуючи питання про вид та міру покарання обвинуваченому, суд враховує характер і ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, підвищений рівень його суспільної небезпеки, а також наведені вище дані про особу обвинуваченого, та призначає йому покарання у межах мінімальної санкції, передбаченої ч. 4 ст. 402 КК України, у виді позбавлення волі.
При цьому суд бере до уваги, що прокурор під час судових дебатів просив призначити обвинуваченому покарання у виді 5 років позбавлення волі, що відповідає мінімальній межі санкції, передбаченої ч. 4 ст. 402 КК України, проти чого обвинувачений та його захисник не заперечували.
Таке покарання є справедливим і достатнім для досягнення цілей покарання, визначених ст. 50 КК України, буде співрозмірним і достатнім для запобігання вчинення нових злочинів як самим обвинуваченим, так і іншими особами, а також буде відповідати таким принципам як пропорційність обмеження прав людини, легітимна мета та невідворотність покарання.
Крім того, надана стороною захисту копія згоди командира в/ч НОМЕР_4 ОСОБА_8 судом до уваги не береться, оскільки у її змісті зазначено, що вона надається у разі звільнення ОСОБА_5 від кримінальної відповідальності на підставі ч. 5 ст. 401 КК України (ст. 407-408 КК України, к/п вчинено вперше), тоді як у цьому кримінальному провадженні ОСОБА_5 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України. Отже, вказаний документ не стосується інкримінованого обвинуваченому діяння та не може бути визнаний належним і допустимим доказом, який би впливав на вирішення питання про вид та міру покарання. Також захисник обвинуваченого повідомив суд, що командування в/ч НОМЕР_4 , на теперішній час, не має наміру уточнити вказану письмову згоду та прийняти обвинуваченого для продовдення проходження ним військової служби. При цьому інша письмова згода іншого в/ч на прийняття ОСОБА_5 до проходження ним військової служби відсутня.
Враховуючи викладене вище, суд не вбачає підстав для застосування до обвинуваченого положень ст. 58 та 69 КК України.
У межах цього кримінального провадження ухвалою слідчого судді Салтівського районного суду міста Харкова від 09.10.2025 до ОСОБА_5 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, з 09.10.2025.
З метою досягнення дієвості цього кримінального провадження, здійснення контролю за поведінкою обвинуваченого та забезпечення виконання вироку, суд вважає доцільним залишити щодо ОСОБА_5 запобіжний захід - тримання під вартою до набрання вироком законної сили.
Речові докази у справі відсутні.
Судові витрати у справі відсутні.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 368-371, 373, 374, 376 КПК України, суд
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України, та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років.
Строк відбування покарання ОСОБА_5 рахувати з - 09.10.2025.
Запобіжний захід ОСОБА_5 у вигляді тримання під вартою в ДУ «Харківський слідчий ізолятор» до набрання вироком законної сили залишити без змін.
Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України, зарахувати ОСОБА_5 в строк покарання строк його попереднього ув'язнення з 09.10.2025 року по день набрання вироком законної сили, із розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.
Вирок може бути оскаржений з підстав, передбачених ст. 394 КПК України, до Харківського апеляційного суду через Основ'янський районний суд міста Харкова шляхом подачі апеляції протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок, якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Вирок не може бути оскаржений з підстав заперечення фактичних обставин, які ніким не оспорювалися при розгляді справи в суді першої інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченим та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення. Учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні, копія судового рішення надсилається не пізніше наступного дня після ухвалення.
Суддя ОСОБА_1