Іменем України
№ 610/4120/24 № 1-кп/610/32/2026
м. Балаклія24 лютого 2026 року
Балаклійський районний суд Харківської області у складі:
судді: ОСОБА_1 ,
за участю
секретарів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
прокурорів: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,
захисника: ОСОБА_7 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду кримінальне провадження за обвинуваченням
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; уродженки с. Пархомівка Краснокутського району Харківської області; громадянки України; без зареєстрованого місця проживання, крайнє відоме місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 ; на той час за українським законодавством офіційно не працевлаштованої; рнокпп НОМЕР_1 ; раніше не судимої,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України,
Згідно з Конституцією України Україна є суверенною та незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною та недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаагськими конвенціями 1907 року, IV Женевськими конвенціями 1949 року, а також усупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією 1997 року та іншими міжнародно-правовими актами є окупацією частини території суверенної держави та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Діючи в порушення норм міжнародного гуманітарного права, президент Російської Федерації (далі - РФ) ОСОБА_9 , а також інші невстановлені представники влади РФ, всупереч вимогам п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994, принципів Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 та вимог ч. 4 ст. 2 Статуту ООН та Декларацій Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 09.12.1981 № 36/103, від 16.12.1970 № 2734 (XXV) від 21.12.1965 № 2131 (XX), від 14.12.1974 N? 3314 (XXIX), підготували та розв'язали агресивну війну та військовий конфлікт підрозділів ЗС РФ на території України.
24 лютого 2022 року Указом Президента України Володимира Зеленського №964/2022, у зв'язку з військовою агресією РФ проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки та оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» запроваджено воєнний стан на всій території України.
Громадянка України ОСОБА_8 , перебуваючи на тимчасово окупованій території Ізюмського району Харківської області, а саме у м. Балклія, з 03.05.2022 року по 08.09.2022 року, точний час не встановлено, діючи умисно, свідомо та протиправно, реалізуючи свій раніше виниклий злочинний умисел, направлений на колабораційну діяльність з країною-агресором Російською Федерацією, добровільно зайняла посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих функцій в окупаційній адміністрації держави-агресора, створеної на тимчасово окупованій території, а саме посаду так званого «помощника начальника управления Временно гражданской Администрации г. Балаклея Харьковской области».
Перебуваючи на вказаній посаді ОСОБА_8 з 03.05.2022 року по 08.09.2022 року, точний час не встановлено, приймала участь в нарадах окупаційної адміністрації; забезпечувала документообіг; займалася питаннями з працевлаштування до окупаційної адміністрації; проводила особисті прийоми місцевих мешканців в будівлі тимчасової цивільної адміністрації за адресою: Харківська область, Ізюмський район, м. Балаклія. вул. Жовтнева, б. 18, тим самим здійснювала організаційно-розпорядчі функції у незаконних органах влади, створених на тимчасової окупованій території Балаклійської ОТГ Ізюмського району Харківської області.
У цьому кримінальному провадженні здійснювалися спеціальне досудове розслідування та спеціальне судове провадження (in absentia), судовий розгляд здійснювався за відсутності обвинуваченого.
Об'єктом кримінальних правопорушень, передбачених статтею 111-1 КК України, є основи національної безпеки України.
Суб'єктивна сторона кримінальних правопорушень характеризується прямим або непрямим умислом.
У ряді складів кримінальних правопорушень за ч. 2, 5, 7 ст. 111-1 КК України важливе значення має добровільність (якщо особа здійснювала відповідні дії не добровільно, а під примусом (байдуже яким), склад правопорушення відсутній).
Частиною 5 ст. 111-1 КК України передбачена відповідальність за дії у формі: добровільного зайняття громадянином України посади, пов'язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора, добровільного обрання до таких незаконних органів; участі в організації та проведенні незаконних виборів та/або референдумів на тимчасово окупованій території; публічних закликів до проведення таких незаконних виборів таабо референдумів на тимчасово окупованій території.
Щодо першого складу - добровільне зайняття посади, то йдеться про керівну посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функції. Вказане кримінальне правопорушення може бути вчинене лише шляхом дії. У складах правопорушень за ч. 5 ст. 111-1 важливим для кваліфікації значенням є місце його вчинення - на тимчасово окупованій території України. Законодавець у ч. 5 встановлює ознаку добровільності як до дій щодо зайняття посади, так і щодо обрання до певних органів влади окупанта.
Суб'єктом злочину, пов'язаного з колабораційною діяльністю, є лише громадянин України. Колабораційна діяльність вчиняється виключно на користь держави-агресора.
Державою-агресором за загальним визначенням є країна, яка першою застосовує збройну силу проти іншої країни, тобто тим самим вчиняє агресію. Державою-агресором може бути визнана не лише одна країна, а група країн, в т.ч. пов'язаних між собою угодами про військову допомогу.
При кваліфікації злочинів за ст. 111-1 КК України державою-агресором вважається Російська Федерація. При цьому враховується, зокрема, постанова Верховної Ради України від 27.01.2025 № 129-VIII, Указ Президента «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022, затверджений Законом України № 2102-ІХ від 24.02.2022.
Загалом, колабораційна діяльність, як і державна зрада, вчиняється на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.
Під добровільним зайняттям посади слід розуміти зайняття громадянином України посади у відповідних незаконно створених органах влади з власної волі за відсутності фізичного чи психічного примусу, крайньої необхідності.
Добровільне зайняття посади є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин.
Верховний Суд звернув увагу, що у кримінальному праві добровільним вважається діяння, яке вчинено при можливості вибрати декілька варіантів поведінки, з урахуванням сукупності обставин, які за приписами статей 39, 40 КК можуть виключати кримінальну протиправність (постанова ВС ККС від 31.01.2022 у справі № 638/5446/22).
Судовим розглядом встановлено наступне.
Загальновідомими є обставини тощо, що спланована заздалегідь збройна агресія Росії проти України розпочалася 19-20 лютого 2014 року з військової операції із захоплення частини території України - Кримського півострова. Здійснивши тимчасову окупацію і далі спробу незаконної анексії Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, Російська Федерація перейшла до наступного етапу - війни на українському Донбасі. Вони тимчасово окупували окремі райони Донецької і Луганської областей України. 21 лютого 2022 року Російська Федерація офіційно «визнала» «державами» створені в окремих районах Донецької та Луганської областей України терористичні утворення «Донецька народна республіка» та «Луганська народна республіка». 24 лютого 2022 року Російська Федерація розпочала широкомасштабний військовий напад на Україну.
У період із 02 березня 2022 року по 11 вересня 2022 року м. Балаклія Ізюмського району Харківської області перебувало під тимчасовою окупацією Російської Федерації.
Це підтверджується наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309, яким було затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією.
Також підтверджується Переліком територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, який затверджено наказом Міністерства розвитку громад та територій України 28 лютого 2025 року № 376, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 11 березня 2025 року за № 380/43786.
15.11.2022 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинене кримінальне правопорушення (т. 1 а.с. 173).
За постановою прокурора з іншого кримінального провадження виділені нижченаведені окремі матеріли щодо діяльності ОСОБА_8 , на цій підставі 12.04.2023 відомості внесені до ЄРДР, за постановою прокурора 31.08.2023 обидва вказані матеріли досудового розслідування об'єднані в одне провадження (т. 1 а.с. 186-187, т. 2 а.с. 24-26).
Невдовзі після деокупації міста Балаклія, 14-15, 17.09.2022 проведений огляд у приміщенні Балаклійської міської ради, у якому розташовувалася окупаційна адміністрація. Вилучено носії електронної інформації та паперову документацію (т. 1 а.с. 188-201).
При детальному огляді вилученої в окупаційній адміністрації документації виявлені два примірники трудового договору між ОСОБА_8 і окупаційною адміністрацією, фотокопія її паспорта (т. 1 а.с. 216), розпорядження керівника окупаційної адміністрації № 01-К без дати "О приеме на работу" "принять на работу согласно штатного расписаний с испытательным сроком три месяца … ОСОБА_8 - помощником начальника управления с 3 мая 2022 г с окладом согласно штатного расписания. Основание: заявление ОСОБА_8 " (т. 1 а.с. 236-238), "Список фактически работающих сотрудников по состоянию на 31 июля 2022 года" " ОСОБА_8 - помощник начальника управления" (т. 1 а.с. 239-242 , т. 2 а.с. 1-2), "Табель учёта рабочего времени за июль 2022 года" " ОСОБА_8 помощник начальника управления" (т. 2 а.с. 3-7), "Платёжная ведомость № 15 на выплату заработной платы за июнь 2022" з даними ОСОБА_8 (т. 2 а.с. 8-11), "Трудовой договор № 32-К" від 23.06.2022 між ОСОБА_8 і окупаційною адміністрацією (т. 2 а.с. 12-13), копія паспорта громадянина України ОСОБА_8 (т. 2 а.с. 14), проекти штатного розпису із зазначенням посади ОСОБА_10 як помічника начальника управління та її автобіографії (т. 2 а.с. 16-20).
При огляді відеозапису, зробленого свідком у кримінальному провадженні, у приміщенні окупаційної адміністрації під час деокупації міста, та наданого ним слідчим, встановлено, що у залі для нарад окупаційної адміністрації табличками з прізвищами, ім'ям, по батькові позначені місця за столом, зокрема, є місце ОСОБА_8 (т. 2 а.с. 27-31).
З відеозапису з соціальної мережі Facebook убачається, що під час тимчасової окупації м. Балаклія, 28.08.2022 окупаційна влада організувала і проводила захід, присвячений святкуванню дня міста. Голова окупаційної адміністрації вітає присутніх зі святом, поруч з ним знаходиться ОСОБА_8 , допомагає йому, подає грамоти для вручення, розмовляє з ним, поводиться невимушено, святково, посміхається, пританцьовує. У заходах за її участю використовується символіка країни-агресора (т. 2 а.с. 33-40).
Свідок обвинувачення ОСОБА_11 в суді пояснив, що обвинувачену знає з її дитинства, вони жили неподалік. Під час тимчасової окупації міста обвинувачена працювала в окупаційній адміністрації, він також туди влаштувався на роботу водієм. За тиждень своєї роботи бачив її там 3-4 рази. Її робоче місце було у приймальні керівника окупаційної адміністрації. Відомо, що працівники ходили до неї з різною документацією. Після деокупації її більше не бачив.
Свідок обвинувачення ОСОБА_12 в суді пояснила, що під час тимчасової окупації міста обвинувачену бачила один раз, коли та приїздила наглянути за будинком своєї сестри, який розташовується по сусідству зі свідком. Зі слів сусідів стало відомо, що обвинувачена знаходиться у Російській Федерації, вони з нею зв'язуються. Після деокупації обвинувачену не бачила.
Свідок обвинувачення ОСОБА_13 в суді пояснила, що під час тимчасової окупації міста працювала в окупаційній адміністрації. Там же працювала і обвинувачена "як заступник керівника". Її робоче місце було у приймальні керівника окупаційної адміністрації. До неї приходили підписувати накладні на отримання окупаційної харчової допомоги, цим займалася тільки обвинувачена. Заявки подавалися на ім'я керівника окупаційної адміністрації, обвинувачена ходила їх підписувати особисто. За фотокопією паспорта обвинуваченої впізнала її в суді. Після деокупації обвинувачену не бачила.
Свідок обвинувачення ОСОБА_14 в суді пояснив, що коли окупанти привезли його в окупаційну адміністрацію, то побачив, що робоче місце обвинуваченої розташовувалося у приймальні керівника окупаційної адміністрації, було обладнано комп'ютерною і офісною технікою. Протягом трьох днів обвинувачену бачив там же. За фотокопією паспорта обвинуваченої впізнав її в суді. Після деокупації обвинувачену не бачив.
Свідок обвинувачення ОСОБА_15 в суді пояснила, що обвинувачену знає давно. Під час тимчасової окупації міста звернулася до обвинуваченої щодо працевлаштування. Наступного дня обвинувачена сказала прийти до окупаційної адміністрацію у приймальню її керівника. Обвинувачена завела її до керівника окупаційної адміністрації, той запропонував їй роботу в окупаційній адміністрації, на що погодилася. Робоче місце обвинуваченої розташовувалося у приймальні керівника окупаційної адміністрації, було обладнано комп'ютерною і офісною технікою. Обвинувачена показала свідку її робоче місце, проінструктувала, сказала до кого звернутися за отриманням офісної техніки. Обвинувачену бачила на роботі щоденно, вона постійно бувала на нарадах керівника окупаційної адміністрації. Керівник розпорядився усі документи, які подавали працівники окупаційної адміністрації, для нього передавати лише через обвинувачену. Обвинувачена також організовувала прийом громадян та працівників керівником окупаційної адміністрації. Після деокупації обвинувачену не бачила.
Свідок обвинувачення ОСОБА_16 в суді пояснив, що є кумом обвинуваченої, хрестив її дитину. Під час тимчасової окупації міста, у серпні 2022 року чоловік обвинуваченої повідомив, що та працює в окупаційній адміністрації заступником з гуманітарних питань. Після деокупації обвинувачену не бачив.
Свідок обвинувачення ОСОБА_17 в суді пояснила, що під час тимчасової окупації міста вона познайомилася з обвинуваченою і вона запропонувала працювати в окупаційній адміністрації. Працювала спочатку прибиральницею, а потім у відділі діловодства, який підпорядковувався обвинуваченій. У відділі працювало 5 чоловік. Обвинувачена фактично керувала цим відділом, визначала режим роботи, давала їм вказівки, приймала роботу. Робоче місце обвинуваченої знаходилось у приймальні керівника окупаційної адміністрації, було обладнано комп'ютерною і офісною технікою. Свідок працювала там же, поруч з нею. Усі хто бажав звернутися до керівника спочатку проходили через обвинувачену, якщо вона сама не могла вирішити питання, тоді приймав керівник. Обвинувачена керувала прийомом громадян керівником, вся документації до керівника проходила через неї. Обвинувачена брала участь у нарадах окупаційної адміністрації. Обвинувачена була "правою рукою" керівника окупаційної адміністрації, була у нього у безпосередньому підпорядкуванні. Десь у серпні 2022 року обвинувачена сказала свідку, що ту призначать начальником юридичного відділу, обвинувачена надала бланки для заповнення, а після оформлення необхідних документи свідок передала документи обвинуваченій. З липня 2022 року отримували від окупантів продуктові набори. Примусу до обвинуваченої не бачила, вона ніколи не скаржилася на примус, поводила себе звичайно, не пригнічено, з керівником спілкувалася невимушено. Після деокупації обвинувачену не бачила.
Під час проведення слідчого експерименту у приміщенні, яке займала окупаційна адміністрація, свідок ОСОБА_17 показала кабінет з робочими місцями ОСОБА_8 та своїм (т. 2 а.с. 41-45).
Свідок обвинувачення ОСОБА_18 в суді пояснила, що під час тимчасової окупації міста к приміщенні окупаційної адміністрації обвинувачена продиктувала їй як оформити документи на працевлаштування. Обвинувачена оформила їй документи для безперешкодного її проїзду автомобілем до роботи. Працювала поваром, за вказівкою обвинуваченої подавала їй заявки на необхідні для столової продукти. Обвинувачена була "правою рукою" керівника окупаційної адміністрації, вона завжди була при ньому, він контактував через обвинувачену. В окупаційній адміністрації питання вирішувалися через обвинувачену, спочатку зверталися до неї. Робоче місце обвинуваченої розташовувалося у приймальні керівника окупаційної адміністрації. Обвинувачену возили автомобілем Волга. Примусу до обвинуваченої не бачила, вона перебувала у звичайному стані, не була пригніченою. Після деокупації обвинувачену не бачила.
Свідок обвинувачення ОСОБА_19 в суді пояснив, що під час тимчасової окупації міста, 07.07.2022 у приміщенні окупаційної адміністрації зустрівся з обвинуваченою, вона забрала його до себе. Її робоче місце знаходилось у приймальні керівника окупаційної адміністрації. Обвинувачена запропонувала йому посаду фотографа. Дала йому папір, ручку, продиктувала як заповнити документи на працевлаштування, після їх оформлення передав обвинуваченій. У той час у приймальні було чоловік 6-7, вони зверталися до обвинуваченої з різними питаннями, зокрема, щодо оформлення перепусток для проїзду автомобілем. Вона сказала наступного дня бути на нараді. Обвинувачена була присутня на нарадах окупаційної влади. Вона фактично керувала діловодством, всі питання вирішувалися через, документи керівникові передавала вона. Поруч з обвинуваченою була ще одна дівчина. Їхні робочі місця були обладнані комп'ютерною та офісною технікою. Одного разу обвинувачена зробила йому зауваження, що вона контролює режим роботи, а він зарано йде з роботи. Обвинувачену неодноразово бачив з керівником окупаційної адміністрації, їхнє спілкування було невимушеним, вона була радісна, примусу до неї не бачив. Обвинувачена приймала участь у масових заходах святкувань, організованих окупантами. Після деокупації обвинувачену не бачив.
Фізичний чи психічний примус і крайня необхідність є обставинами, які за певних умов виключають кримінальну протиправність діянь, відповідно до статей 39 і 40 КК України, а саме внаслідок:
а) фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками (йдеться про катування - в розумінні ст. 127 КК України, тобто спричинення сильного фізичного болю, побоїв, мучення тощо з певною метою);
б) фізичного примусу, внаслідок якого вона могла керувати своїми діями, а також психічного примусу, за сукупності таких умов:
1) такі дії цієї особи були необхідними для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожувала їй чи охоронюваним законом правам її або інших осіб, або суспільним інтересам чи інтересам держави,
2) цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності,
3) при цьому не було спричинено більш значної шкоди, ніж відвернена шкода (або, хоча шкода була і більш значною, але внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, особа не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці). Шкала видів шкоди відсутня, але є один виняток - шкода життю людини завжди є більш значною, ніж шкода, не пов'язана з посяганням на життя людини; при цьому життя однієї людини не може цінуватися вище, ніж життя іншої.
Під час судового розгляду не встановлено, щоби обвинувачена співпрацювала з російськими окупантами через фізичний, психічний примус чи крайню необхідність. Не надано жодного доказу застосування до обвинуваченої фізичного насильства, репресій, впливу на психіку, постійного перебування під примусом тощо з метою змусити її всупереч власній волі вчинити протиправні дії у виді зайняття посади в окупаційній адміністрації, жоден з допитаних свідків цього також не підтвердив, обвинувачена їм не скаржилася на вимушеність її співпраці з окупантами через будь-який вид примусу.
Не доведено неможливості обвинуваченої відмовитися від посади в окупаційній владі, як це робили інші. Обвинувачена не намагалася виїхати з окупованого міста, щоби не співпрацювати з окупаційною владою, наприклад, на той час лише через тимчасово окуповані території, РФ, Європу або Білорусь, хоча мала документи, які посвідчують її особу (вони не були відібрані окупантами), не намагалася звільнитися з цієї роботи, працювала аж до самої деокупації і своєї втечі.
Навпаки, обвинувачена діяла активно, поводила себе невимушено, звичайно, не була заляканою або пригніченою.
Не доведено щоби обвинувачена намагалася чинити супротив у вигляді непогодження на співпрацю, через що зазнала репресій, як це могли робити інші люди в окупації, навіть при застосуванні до них катувань, що вона не мав інших варіантів поведінки ніж співпраця з окупантами. В окупації було важно, проте не всі йшли співпрацювати з російською окупаційною владою, у т.ч. під примусом.
Обвинувачена регулярно виходила на роботу, виконувала покладені на неї окупаційною владою обов'язки, за що отримувала винагороду у виді продуктових наборів, приймала участь у святкових заходах, організованих окупаційною владою, поводила себе вільно.
Зазначене є свідченням невимушеності її поведінки, відсутності будь-якого примусу щодо нього, а відтак, і цілковитої добровільності її дій.
Оскільки тимчасова окупація м. Балаклія та створення окупаційних органів влади всупереч законодавству України були очевидними та незаконними, обвинувачена, як громадянка України, маючи достатній рівень освіти та життєвого досвіду, звісно усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачала їх суспільно-небезпечні наслідки і бажала їх настання, тобто діяла з прямим умислом, а не в стані крайньої необхідності, займану посаду використовувала у своїх цілях.
До теперішнього часу відсутні відомості щоби обвинувачена подавала до правоохоронних органів заяву про вчинене кримінальне правопорушення російськими окупантами щодо її примусу працювати на них.
Факт створення і тимчасового функціонування незаконного окупаційного органу влади - окупаційної адміністрації держави-агресора на території тимчасово окупованого державою агресором м. Балаклія навіть за відсутності офіційних документів про створення підтверджується сукупністю вищенаведених доказів.
Відсутність окремих кадрових документів щодо працевлаштування обвинуваченої до незаконної окупаційної адміністрації не спростовує пред'явленого обвинувачення оскільки воно підтверджується великою сукупністю доказів, як письмових у виді документів з підписами від імені обвинуваченої, так і показаннями свідків про її фактичне місце роботи та виконання обов'язків керівника структурного підрозділу - відділу діловодства окупаційної адміністрації, підпорядкованого їй як помічникові керівника окупаційної адміністрації.
Оскільки на той час м. Балаклія було тимчасово окупованим, були створені окупаційні органи влади всупереч законодавству України, внаслідок чого порядок прийняття на роботу, видання відповідних документів, вже є незаконними.
Встановлені судом фактичні обставини справи свідчать про те, що обвинувачена виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення кримінального правопорушення до кінця, і це кримінальне правопорушення було закінченим з моменту зайняття нею посади, факт якого доведено як дослідженими доказами, так і тим, що обвинувачена фактично взялася за виконання трудових обов'язків.
Лише самого факту добровільного зайняття громадянином України однієї із таких посад в незаконно створеному органі, а не виконання конкретної діяльності, достатньо для кваліфікації відповідних дій за частиною 5 ст. 111-1 КК України.
Адже суспільна небезпечність їх є очевидною: особа допомагає агресору створити вертикаль незаконних органів влади. Саме така вертикаль є основою функціонування державного механізму загалом.
Верховний Суд у своїй постанові від 08.02.2024 у справі № 161/12980/22 звернув увагу на те, що суспільна небезпека кримінального правопорушення за ст. 111-1 КК України полягає у тому, що особа (колаборант), з використанням воєнного стану, співпрацює з окупаційною владою на шкоду власній державі, тим самим свідомо допомагає агресору створити вертикаль незаконних органів влади.
Відповідно до п. 6 ст. 1-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод та правовий режим на тимчасово окупованій території України» окупаційна адміністрація Російської Федерації це сукупність державних органів і структур Російської Федерації, функціонально відповідальних за управління тимчасово окупованими територіями та підконтрольних Російській Федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних повноважень на тимчасово окупованих територіях та які виконували чи виконують властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування функції на тимчасово окупованій території України, в тому числі органи, організації, підприємства та установи, включаючи правоохоронні та судові органи, нотаріусів та суб'єктів адміністративних послуг.
Суд враховує правову позицію ККС ВС, викладену у постановах від 31 січня 2024 року (справа № 638/5446/22), від 31 липня 2024 року (справа № 185/2163/23), в яких зазначено, що за частиною 5 ст. 111-1 КК, серед іншого, передбачена відповідальність за добровільне зайняття громадянином України посади, пов'язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора. У складі цього правопорушення важливим для кваліфікації є місце його вчинення - тимчасово окупована територія України.
Організаційно-розпорядчі обов'язки - це обов'язки зі здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Такі функції виконують, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колективних чи приватних підприємств, установ, організацій, їхні заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами), їхні заступники, які керують ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо).
Діями обвинуваченої заподіяно шкоду основам національної безпеки України, і сам факт вчинення таких дій свідчить про ступінь суспільної небезпечності діяння, притаманний злочинам.
Норми міжнародного гуманітарного права, через призму того, що незаконна окупаційна адміністрація функціонувала для забезпечення життя мирних людей, не можуть бути застосовані до обвинуваченої, оскільки відсутні докази того, що обвинувачена займалася, наприклад, ліквідацією аварій на об'єктах комунального господарства, наслідків надзвичайних ситуацій і т.п., а слідує лише те, що вона займала посаду у незаконному органі влади, створеному на тимчасово окупованій території - в окупаційній адміністрації держави-агресора та отримувала винагороду за таку роботу.
Обвинувачена має право захищатися шляхом невизнання вини і обставин кримінального правопорушення. Обвинувачена є заінтересованою особою у вирішенні своєї справи, уникненні кримінальної відповідальності, не несе відповідальності за дачу неправдивих показань відносно себе, що є передбаченим законом способом її захисту.
Суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку визнає їх достатніми для ухвалення обвинувального вироку.
На переконання суду винуватість обвинуваченої доведена поза розумним сумнівом. Можливо дійти висновку про те, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення.
Суд кваліфікує дії обвинуваченої за:
ч. 5 ст. 111-1 КК України -
добровільне зайняття громадянином України посади, пов'язаної з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території - в окупаційній адміністрації держави-агресора.
Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Відповідно до ст. 65 КК України при призначенні покарання суд повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Тобто, суд, мотивуючи вид та розмір призначеного ним покарання (основного та додаткового), повинен врахувати всі обставини, які мають значення для його призначення.
Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації таке покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Тобто, призначаючи покарання у кримінальному провадженні, залежно від конкретних обставин справи, особи засудженого, дій, за які його засуджено, наслідків протиправної діяльності суд вправі призначити такий вид та розмір покарання, який у конкретному випадку буде необхідним, достатнім, справедливим, слугуватиме виправленню засудженої особи та відповідатиме кінцевій меті покарання в цілому.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (справа «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність оцінювання представниками судових органів визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду.
Обвинувачена: громадянка України; на той час за українським законодавством офіційно не працевлаштована; раніше не судима; не перебувала на обліках у нарколога, психіатра, органі пробації; за місцем проживання характеризувалася позитивно, за недоведеністю протилежного; на утриманні має двох неповнолітніх дітей (т. 2 а.с. 106-113).
Відсутні обставини, що пом'якшують покарання.
Обставиною, що обтяжує покарання, є вчинення злочину з використанням умов воєнного стану.
Щирим каяттям є відверта негативна оцінка винною особою своєї кримінально караної поведінки, визнання тих обставин, які їй ставляться в провину, а отже, характеризує її поведінку після вчинення злочину з позицій психологічної переорієнтації, коли вона справді засуджує свій вчинок та визнає його антисуспільний характер, про що мають свідчити відповідні об'єктивні дані.
Саме по собі визнання своєї провини ще не означає, що особа стала на шлях виправлення і що її зізнання свідчить про рішучість стати на такий шлях, самоосуд свого вчинку. Щире каяття слід відрізняти від визнання винуватості з метою створити формальні підстави для пом'якшення покарання.
Разом із тим, не заперечення і визнання обвинуваченим об'єктивного розвитку подій автоматично не свідчить про його щире каяття, про відвертий осуд своєї поведінки і відповідне суб'єктивне ставлення до вчиненого.
За відсутності ж щирого каяття, визнання вини є формальним твердженням, яке підтверджує факт лише сам вчинення інкримінованих дій, і його покладення в обґрунтування висновку про можливість виправлення без відбування покарання є необґрунтованим.
Визнання обвинуваченим власної винуватості під тиском зібраних доказів і підтвердження інформації, вже встановленої компетентними органами з інших джерел, не є активним сприянням розкриттю кримінального правопорушення.
Проте відсутні відомості про визнання обвинуваченою винуватості, осудження своєї поведінки, розкаяння, тому, суд не убачає в діях обвинуваченої щирого каяття, активного сприяння розкриттю кримінального правопорушення.
Передбачене ч. 5 ст. 111-1 КК України кримінальне правопорушення карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п'ятнадцяти років та з конфіскацією майна або без такої.
За правилом ч. 1 ст. 59 КК України покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого.
Визначаючи вид та розмір покарання суд також виходить з того, що в умовах воєнного стану, внаслідок повномасштабної збройної агресії РФ проти України та українського народу в цілому, численних злочинів держави-терориста, тотального насильства, масових вбивств та руйнувань, які засуджував і засуджує увесь цивілізований світ, не проявляючи жодних сентиментів, емпатії та співчуття через масову загибель як військовослужбовців, що стали на захист своєї Батьківщини, так і мирного населення, обвинувачена діяла умисно, свідомо і добровільно, досягнула бажаного, фактично перейшла на бік ворога, діючи на шкоду Україні в інтересах держави-терориста РФ, проти основ національної безпеки України, допомагала здійсненню збройної агресії РФ, метою якої є намагання знищити Україну як державу та підкорити її населення, допомагала у встановленні та укріпленні окупаційної влади, стимулюючи інших осіб на підтримку і співпрацю з окупантами та заохочуючи подальшу збройну агресію РФ, вчинила особливо тяжкий злочин, завдавши шкоди об'єкту посягання - національній безпеці України.
Тому неможливо досягти мети покарання у виді кари, виправлення обвинуваченого та попередження нових кримінальних правопорушень без ізоляції її від суспільства, оскільки кримінальне правопорушення і сама обвинувачена за наведених обставин становлять підвищену суспільну небезпеку.
За таких обставин позитивні відомості про особу обвинуваченої та обставини на її користь, не свідчать про істотне зниження ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, небезпечності вчинених дій, суспільної небезпеки самої обвинуваченої.
На основі засад законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання його необхідно призначити у дещо перевищуючому мінімальний розмірі санкції з позбавленням права обіймати певні посади також на перевищуючий мінімальний строк та з конфіскацією майна, оскільки обвинувачена, безумовно, мала і корисливий мотив, спрямований на отримання матеріальної винагороди (грошової чи натуральної) за роботу як на той час так і в перспективі та отримувала її.
Проте оскільки сторона обвинувачення не надала доказів того, що житловий будинок обвинуваченої не є єдиним житлом обвинуваченої з неповнолітніми дітьми, тому він не може бути конфіскований.
Таке покарання буде необхідним і достатнім в якості кари за скоєне, для виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень, співмірним характеру вчиненого діяння та його наслідкам, внаслідок чого буде ефективним.
Ефективність покарання визначається тим, наскільки воно є законним, обґрунтованим і справедливим. Правильне призначення покарання є не тільки важливим засобом боротьби зі злочинністю, а й запобігає вчиненню нових кримінальних правопорушень засудженими та іншими особами.
На переконання суду викладені обставини у сукупності та наведені мотиви свідчать про те, що призначення інших більш м'яких видів або розмірів покарання або із застосуванням положень ст. 69, 75 КК України буде явно м'яким і не буде сприяти виправленню та запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженою, так і іншими особами.
Оскільки у такому разі неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність призведе до невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої через м'якість, воно буде неефективним.
З урахуванням фактичних обставин справи, покарання, що призначається, а також для забезпечення виконання цього вироку, для запобігання спробам переховуватися від суду, необхідно застосувати запобіжний захід у виді тримання під вартою, без визначення розміру застави, до набрання вироком законної сили, за правилом ч. 6 ст. 176, абз. 8 ч. 4 ст. 183 КПК України.
Питання про долю речових доказів суд вирішує відповідно до ч. 9 ст. 100 КПК України.
В порядку забезпечення кримінального провадження, з метою забезпечення конфіскації майна, як виду покарання, 25.09.2024 накладений арешт на належні обвинуваченій вантажний автомобіль і причіп, необхідно залишити з огляду на покарання, яке призначається. Арешт житлового будинку обвинуваченої, який не підлягає конфіскації, необхідно скасувати.
За приписом ч. 5 ст. 374 КПК України у разі ухвалення вироку за наслідками кримінального провадження, у якому здійснювалося спеціальне досудове розслідування або спеціальне судове провадження (in absentia), суд окремо обґрунтовує, чи були здійснені стороною обвинувачення всі можливі передбачені законом заходи щодо дотримання прав підозрюваного чи обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя з урахуванням встановлених законом особливостей такого провадження.
Відповідно до рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи важливою умовою застосування спеціального досудового розслідування та спеціального судового розгляду є те, щоб було забезпечено процесуальні права та гарантії осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, зокрема, право обвинуваченого бути поінформованим належним чином про дату слухання справи та про своє право на законне та інше представництво в суді.
Частиною 2 статті 297-1 КПК передбачено, що спеціальне досудове розслідування здійснюється на підставі ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні щодо злочину, передбаченого, зокрема, ст. 438 КК України, стосовно підозрюваного, крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності та/або оголошений у міжнародний розшук.
За приписами ч. 3 ст. 323 КПК судовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочину, передбаченого статтею 438 КК України, може здійснюватися за відсутності обвинуваченого (in absentia), крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності (спеціальне судове провадження) та/або оголошений в міжнародний розшук.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 Закону України № 1207-VII від 15 квітня 2014 року (зі змінами) «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» - порядок вручення повістки про виклик особи, стосовно якої існують достатні підстави вважати, що така особа виїхала та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, а також правові наслідки ухилення від явки на виклик слідчого, прокурора чи судовий виклик слідчого судді, суду (неприбуття на виклик без поважної причини більш як два рази) підозрюваним, обвинуваченим, який виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, визначені КПК України.
Повістки про виклик підозрюваного, обвинуваченого у разі здійснення спеціального судового провадження надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування. Інформація про такі документи та повістки про виклик підозрюваного, обвинуваченого обов'язково публікуються в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження згідно з положеннями статті 297-5 КПК України та на офіційних веб-сайтах органів, що здійснюють досудове розслідування, або суду. З моменту опублікування повістки про виклик у вказаний спосіб підозрюваний, обвинувачений вважається належним чином ознайомленим з її змістом (ч. 1 ст. 297-5, ч. 3 ст. 323 КПК України).
Іншим способом здійснити виклик та направити процесуальні документи неможливо, оскільки не відомі засоби зв'язку та контакти з обвинуваченою (зокрема, електронна пошта), як прокурору, захисникові, так і суду. Направити документи за місцем її фактичного проживання/перебування неможливо, оскільки на даний час АТ «Укрпошта» припинено приймання всіх видів міжнародних поштових відправлень призначенням до РФ. Будь-яких заяв чи клопотань від обвинуваченої щодо неможливості розгляду справи за її відсутністю на адресу органу досудового розслідування, прокуратури, суду, захисника не надходило.
Приймаючи рішення щодо проведення спеціального досудового розслідування та проведення розгляду за процедурою in absentia, суд виходив із того, що інкримінований обвинуваченому злочин та його поведінка підпадали під вимоги, зазначені у ч. 2 ст. 297-1 КПК України.
Про підозру у вчиненні кримінального правопорушення ОСОБА_8 повідомлено 26.01.2024 (т. 2 а.с. 46-49).
Постановою слідчого від 09.02.2024 оголошено розшук підозрюваної (т. 2 а.с. 61-62).
Ухвалою слідчого судді від 16.10.2024 надано дозвіл на здійснення спеціального досудового розслідування (т. 2 а.с. 77-79).
29.10.2024 повідомлено про завершення спеціального досудового розслідування та надано доступ до матеріалів досудового розслідування (т. 2 а.с. 96).
До суду обвинувальний акт надійшов 30.10.2024 (т. 1 а.с. 1).
В газеті Кабінету Міністрів України «Урядовий кур'єр» розміщені: оголошення про повідомлення ОСОБА_8 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, повістки про її виклик на 07, 08, 09 лютого 2024 року (т. 2 а.с. 57-60), повні тексти яких розміщені на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора (т. 2 а.с. 53-56) ; оголошення про ухвалення рішення про здійснення спеціального досудового розслідування (т. 2 а.с. 86-88), продубльовано на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора (т. 2 а.с. 83-85) ; оголошення про повідомлення про завершення досудового розслідування та відкриття матеріалів досудового розслідування, повістки про її виклик на 26, 28, 29 жовтня 2024 року (т. 2 а.с. 103-105), повні тексти яких розміщені на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора (т. 2 а.с. 99-102); оголошення про виклик як обвинуваченої для участі у підготовчому судовому засіданні (т. 1 а.с. 46, 61, 75), продубльовано на офіційному веб-сайті Балаклійського районного суду Харківської області (т. 1 а.с. 37, 52, 66); оголошення про виклик як обвинуваченої для участі у судовому розгляді з повідомленням про прийняте рішення здійснювати спеціальне судове провадження (за відсутності обвинуваченого) (т. 1 а.с. 169, т. 2 а.с. 141, 160, 183, 212), продубльовано на офіційному веб-сайті Балаклійського районного суду Харківської області (т. 1 а.с. 157, т. 2 а.с. 131, 150, 176, 201).
Повістки про виклик обвинуваченої до суду надсилалися за останнім відомим місцем її проживання/перебування у м. Балаклія, проте поверталися з причини відсутності адресата (т. 1 а.с. 170-171, т. 2 а.с. 127-130, 138-139, 156-157, 180-181, 213-214).
Ухвалою суду від 24.04.2025, за участю захисника, постановлено здійснювати спеціальне судове провадження (т. 2 а.с. 160-162). Оголошення про прийняте рішення розміщено в газеті Кабінету Міністрів України «Урядовий кур'єр» та на офіційному веб-сайті Балаклійського районного суду Харківської області, як було вище зазначено.
Проте ОСОБА_8 протягом досудового розслідування і судового розгляду жодного разу до слідчого, прокурора, в судове засідання не прибула, про неможливість прибуття за викликом не повідомила, жодних документів до не надіслала.
Тобто, ОСОБА_8 з лютого 2024 року, а це протягом майже двох років, у встановленому порядку, офіційно, загальнодоступним способом повідомлялася про здійснення щодо неї кримінального провадження, мала об'єктивну можливість ознайомитися з цією інформацією, за бажанням, особисто прийняти участь у кримінальному провадженні. Головне, що це право їй було забезпечено.
Крім того, захист здійснював професійний адвокат, чим було забезпечено виконання п. 8 ч. 2 ст. 52, ч. 3 ст. 323 КПК України та реалізовано визначені статтями 20, 22 цього Кодексу засади змагальності кримінального процесу та забезпечення права на захист (т. 1 а.с. 27-29).
Захисник здійснювала активні дії, спрямовані на захист обвинуваченої: приймала участь у допиті свідків та дослідженні доказів, звертала увагу суду на роль обвинуваченої у кримінальному правопорушенні, виступала у судових дебатах та посилалася на те, що з обвинуваченою не зустрічалася та їй невідома її правова позиція, що свідчить про належне дотримання прав обвинуваченої на захист та доступ до правосуддя, з урахуванням здійснення спеціального досудового розслідування та спеціального судового провадження.
На підставі викладеного, керуючись ст. 100, 369-378 КПК України,
1)ОСОБА_8 визнати винуватою у пред'явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, призначити їй покарання - 6 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, в органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування, правоохоронних органах, судах, юридичних особах публічного права, органах, що надають публічні послуги на строк 12 років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю, крім єдиного житла.
2)Застосувати до ОСОБА_8 запобіжний захід у виді тримання під вартою, без визначення розміру застави, до набрання цим вироком законної сили.
3)Початок строку відбування покарання обчислювати з дня взяття ОСОБА_8 під варту в порядку виконання цього вироку.
4)Речові докази зберігати в матеріалах кримінального провадження (судової справи).
5)Арешт майна ОСОБА_8 з метою забезпечення конфіскації майна, як виду покарання, у вигляді належних їй автомобіля КАМАЗ 5320 та причепу НОМЕР_2 , накладений ухвалою слідчого судді Балаклійського районного суду Харківської області від 25.09.2024 - залишити в силі.
6)Скасувати накладений ухвалою слідчого судді Балаклійського районного суду Харківської області від 25.09.2024 арешт майна ОСОБА_8 у вигляді належного їй житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_2 .
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги, через Балаклійський районний суд Харківської області, протягом 30 днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Обвинувачена має право подати клопотання про помилування, доставку в судове засідання суду апеляційної інстанції, ознайомитися з журналом судового засідання і подати на нього письмові зауваження.
Відповідно до ч. 3 ст. 400 КПК України, якщо апеляційну скаргу подано обвинуваченим, щодо якого ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, суд поновлює строк за умови надання обвинуваченим підтвердження наявності поважних причин, передбачених статтею 138 КПК України.
Повідомлення про зміст цього вироку опублікувати в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження - газеті Кабінету Міністрів України «Урядовий кур'єр» і на офіційному веб-сайті Балаклійського районного суду Харківської області.
Суддя ОСОБА_1